Михайло Яцків – Збірка творів

В ЛАБЕТАХ /ТАНЕЦЬ ТІНЕЙ/ ЧАСТИНА ПЕРША 1-2

загрузка...

—           Як там миле здоров’ячко пана референта? — спи-
ІІ позний Тарадай сторожа Павла Приплентача, що ніс
Явку дров в експедиторську, кинув їх з грюкотом, що аж
Ікпа задзвеніли, сперся   на стіл і важко зітхнув.

—           їй, вам жарти в голові, а в мене крові не дорізав-
і і н б… Двигаю тими проклятими сходами ці дрова від
ІК’и’гої ранку  на другий поверх, аж очі лізуть  і  крижів не

Ю. Бодай їх дідько взяв!.. І на яку чортову матір чоловік учиться отак! Дальші слова урвав кашель.

Тарадай   взявся  в  боки,   підняв   угору брови,  вибалу­шим очі і заговорив бляшаним голосом. В тому голосі вер­ни я сміх, як шипіння смерекової тріски в огні.

Біда  бідному   без  наймита!   Ні   хлівця,   ні  загнати І Бодай бідний не їв, як немає що, хі-хі-хі-і-і! А ви ж, нило, нащо родилися, коли виділи, що на світі така  біда? Кби так на мене . то я б руками й ногами вперся і ніза-іц<> н світі не дав би себе вродити!

—           Ой, дайте спокій!  Мало мене всякі злидні їдять, то
р іі ви будете…

—           Ви,   Павле,   дуже  добрий  чоловік,   лиш живете за-
іго! Вас би й дідько каменем не добив. Що вам за біда!

ім.ки  жити, бога хвалити  та  й смерті просити!  Вам би мну  дівчину та   женитися,   а  мене на весілля  просити, Р з оцих чобіт дрантя летіло, х-х-хі!

—           А бодай  вас   дідько   просив  на  весілля! — відповів
Приплентач і пішов  до дирекції.

Тарадай засунув папку з копіями  в шухляду.

II’             ‘       163

 

—- То я в критичному становищі, як оці копії отут, хЛ

ха-ха-а-а!

Він  розкарячив шаблюкуваті ноги,  підняв  руку, як нН

амвоні, і деренчав:

— Передо   мною   пустиня  шириться,  за   мною  нужда і лежитьі   Лежить,   лежить,   поглядає — гроша   у   мене   пг видає! Пан директор на мене махає і так до  мене з кри« і ком   промовляє:   «Перестань-но  ти,  Тарадаю,   брехати, Я візьми ліпше роботу пильнувати!» Пане директоре, не буду вже більше  брехати,  бо сподіваюся  ремунерацію  дістати! І

Тираду Тарадая перебив рип дверей. В експедиторську ■ ввійшов [писар Тягнибіда. /Зігнутий у три погибелі, за од­ним ухом довга -руЧка з пером, за другим — олівець, і сЛ вертівся  під  час ходи,   ніби  вилизував  макітру над  голо»! вою.

Возний   зломився в  поясі.

—           Моє поважаннячко пану віце-маршалкові самої куй
рії! Дай, боже, сто ринських на малі рати по п’ять шістои
квартально, та й житній хліб, та й воли перісті, та й соте
ку дрібними, аби тамтої не міняти, та й кучеряву ягницю!
Чим маю  честь служити вашій ексцеленції?

Тягнибіда всміхнувся краєм нижньої губи і спитав нер­вово:

Де би я тут міг напитися води?

Служу пану офіціялові-добродієві! Тут, у другії кімнаті за дверима, в стіні біля вікна — кран і склянка.

Після  цих слів Тарадай  зігнувся і  полоскотав писаря

під коліном.

Кланяється вам Голинський.

Що за Голинський?

Той, що продав біду за ринський.

Молоді люди, між ними один письменник, стояли біли печі і пирснули сміхом.

Тягнибіда залишив відчинені двері й наливав собі воду Тарадай зиркав глумливо на нього і, заохочений сміхСИ товаришів, виголошував:

—           Ви прегарні, рідні квіти, що мусите тут сидіти,-*
сидіть, працюйте, не думайте, холодну воду попивайте!

В експедиторській залунав голосний регіт. Раптом щ деренчав дзвінок і збив Тарадая з пантелику. Він скулии ся, як сморчок, і — гейби не той самий чоловік, що бН досі, лиш наполовину коротший — побіг швиденько ді канцелярії директора.

164


Згодом повернувся зі жмутом листів, кинув їх на сто-мік, а сам сів у кутку, вийняв засмальцьовану записну книжку і переглядав її. Були там всякі рахунки і чернетки ■чнтків до знайомих:

«Родимці!

В цілім світі в нашім повіті настали тепер кри­тичні часи пришліть грибів!»

—           Над чим так думаєте, Тарадаю? — запитав один з
і   писарів.

—           Не стає мені сорока до копи.

—           Та ви ж маєте тисячі.

Тарадай моргнув у  бік  юного   письменника  і зашипів І  сміхом:

—           Якби у мене були тисячі, то я б новели писав!
Експедитор К^щм__Дашші,   молодий   блідий  чоловік   з

І ріденьким волоссям, не звертав ні на кого уваги — обклав-і н паперами і перечитував листи з ранкової пошти. На нагадування про позичкову рату   в одному з листів була

‘ тика відповідь:

«Слава Ісусу Христу!

Я, Клим Козар зТовстобаб, повідомляю, що нашу околицю ‘навістила зараза і повінь, тому звертаюся з просьбою, щоби панове потерпіли мені ще. якийсь час, а я пізніше пришлю свою рату і заплачу про­цент, що буде належатися».

В іншому листі стояло:

(

«ПонежФ’ Василь Яхнів помер або повісився на вербі тому три роки до цього часу я не маю ніякої відомості».

Священик на підставі вияснень з  банку визнавав себе

им і на  зауваження, які раніше зробив  дирекції,   пи-

|{  ній:

«Одному світ —■ другому тьма.  Куля в лоб,  скок

І

            у воду. Та я не буду стрілитися, ані скакати в воду,

До того листа заблукав домашній запис:

«Видатки:

Цитрина і родзинки,

165

лиш приложуся до  праці для добра і слави нашого банку «Народна сила».

 

торгівлі за світло, колесо до молотильні, смаровидло для воза, сорочинку для Миронця, дохтор і станція Микольця, трутка на мухи, молитвослов для Нуськи».

Ще в одному листі було написано:

«Ті папери, що світла дирекція післала, аби я пе­редав людям, то з ними сталося таке, що не знаю, яв вилізти з того клопоту. Най панове мають обачіннц на мене, бо казав мені сват, Гриць Перепічка, що я не се можу сидіти в криміналі і позбутися корови. Тш\ було так. Пишу як би говорив перед судом або на спо­віді. Пішов я на пошту, взяв тоті папери і пізно вер­нувся додому і таки без вечері ліг спати, а жінка взя» ла, шануючи ваш гонір, мої штани та й випрала, а таМ’ в кишені були ті папери, що панове прислали. Я ні другий день рано лиш за голову взявся та й биа жінку, але вона нічого не винна, бо я вернувся вночі дуже стомлений і забув їй сказати. Тож прошуся, що­би світла дирекція сама тут щось порадила і мене ч біду не звалила, бо я бідний чоловік».

Майже кожен лист, що виходив з «Народної сили», мап багато поправок і приписів карлючкуватим почерком ди­ректора банку.

Селянин дав таку відповідь на подібний лист:

«То все, що світла дирекція сама написала, зрот зумів  я документно,  але те, що накінці   нашкрябай якийсь писар,ані  руш, не розберу.  Шкода наукиїї Напишіть ще раз!»

Асекураційний агент писав:

«Осміляюся   подати   світлій   дирекції   свій   вірш,\ Хотів я післати його до газети, але не знаю, чи при­ймуть і чи до чого придасться. Маю до Вас найбільшії довір’я, а коли би сей вірш вийшов, то я написав би II більше:

166


 

От який у нас гаразд, знайте, добрі люди, Бо не оден питається, що то з того буде? Повідають, що то лихо в лісах не блукає. Але воно добрих людей таки ся чіпає. Хоть хрестися, хоть молися і думай о Бозі, Таки лихо учепиться на гладкій дорозі.

Далі йшлося про напасть жандарма:

А він чако поправляє і набакир ставить,

Карабін з плечей здіймає,  фертик його ладить *.

Зладив фертик і багнетом до грудей прямує,

Ані з сего, ані з того мене арештує.

Я дивлюся,  що то напасть, та й дав ногам знати,

Втікаючи, опинився коло свої хати.

Щастя,  що втік, але чи нам вічно утікати?

Чи шандарі лиш на теє, щоб напастувати?

Я на села, як знаєте, мушу заглядати,

Дали мені агенцію, щоб секурувати:

Чи будинки, чи движиме, чи копами збіжжя,

Як не піду межи люди, само не прилізе.

Що ж тут мені робитоньки, доленько щербата?

Пораджуся хіба у Вас, як в рідного тата.

Даниш втягав повітря ніздрями і бубнів під носом. Гу-діп силуваним, штучним басом, потім вишкірив зуби і ка-Мтав по них нігтями марш. Опісля наслідував бзик джміля. |і|>инить, ніби довкола нього—Даниш-джміль. Даниш зги-н.м долоню, замахнув рукою—і джміль у жмені. Бринить іі|іома тоненьким голосом, ніби проситься, а Даниш поти-г Має його ще пальцем. Раптом джміль вихопився зі жмені І Гіринить знов поважно в повітрі, експедитор шукає його Поглядом, возний Тарадай аж присідає.

В експедиторську ввійшов старий чиновник, глухий ди-м.ік. Став коло вікна і дивитбся~на~ подвір’я. Даниш кладе ін помітно біля нього на бічнім столику рекламну бляшану иипіску і кілька зайвих конвертів.

Старий дивак обернувся від вікна могутнім жовнірським рухом і розглядається по кімнаті. Взяв вивіску, прочитав,

пробував у пальцях бляху, підіймав до вуха, вигнув і по-

пхав, як вона бринить. Поклав бляху. Потім взяв кон-інрт, заліпив його, видер посередині дірку, надув і вдарив долонею, як прачем. По експедиторській пролунав звук, як постріл з пістоля.

* Фертик   його   ладить — тобто   приводить   в  бойову  го-■овність.

167

 

Данині  підійшов до Тарадая.

Чим можу служити вашій всечесності?

Дайте сірників.

Тарадай висунув шухляду, в якій були сірники і ліки від сифілісу. Він показав на них і спитав з лукавим по» сміхом:

Може, римського мила для пана добродія? Данишеві було не до жартів, він спитав:

Де ж подівся Приплентач? Мені він потрібний.   .

—           Нема вже, подякував тільки що. Пішов кривдува-
тися до директора, а директор насварився на нього: «Ви
тут патріотичний хліб їсте!» А він на те: «Овва, багато н
того хліба наївся за п’ятнадцять ринських на місяцьі»
А директор йому на те: «То зложіть урядування!» При<
плентач побіг у комірку, виніс мітлу і смітярку, поклаИ
перед  директором  і сказав:   «Складаю  урядування!»

Задзвонив дзвоник. Тарадай побіг до дирекції. Данині сів за свій стіл і почав адресувати конверти. Швидким роя міреним рухом відсувалися ті конверти рівним ключем, вид«і но було в тій нудній роботі вправність і точність машини.

Тарадай приніс пачку свіжих кореспонденцій і копію­вав їх за своїм столом. Як тільки повертався він від дирек» тора, ставав поважним і мовчазним. Підсвідомо пригадував уривок з старого підручника зоології, який колись вивчи! напам’ять. Вояцьким рухом стискав лівою рукою листи в папці і декламував  півголосом той уривок:

—           «Бразілійський вампір, спустившись з високості, ра«
нить худобу в карк, а людей у п’яту…»

Дзвінок перебив декламацію.  За кілька хвилин повер нувся Тарадай, ухопив капелюх з полички і вибіг. За пі години прийшов він,  засапаний,  облитий  потом, і вдари капелюхом об підлогу.

Ви чого такі злосні, як три шандарі або кінний по ліцай № 101?

А най то шляг трафить! Директорові дівки лишил» у мене два тижні тому кота, а нині дідько їх приніс з візи том до нього. Що я находився по кам’яницях, кличу «Мацьку, Мацьку!» Кухарки зглядаються на мене, і дес чорт його вхопив. По дахах не буду лазити за ним!

Заломив руки і стояв безпорадний.

—           Поприносили для нього ласощів, і що ж я тепер ск
жу тим вар’яткам? Не мало яке лихо впасти, то дідь
кота наслав на мою голову! Тьфу, щезни та пропади!


Тепер Даниш реготався, аж лягав.

Троє селян ішло сходами вгору. Розглядали стіни з на-Цісами, хідник з червоними краями, сплетений з грубих ниток. Жінка, оглядаючи металеві поруччя і калорифери, і казала:

—           То все наше! За наші гроші!

В ліквідаторській кімнаті був гурт селян та інтелігентів. І (дні стояли коло перегородки і передавали службовцям і ної справи, другі платили в касу або брали гроші, інші си-іі мі на лавках і ждали своєї черги.

(Касир ]— літня людина в окулярах, відставний австрій-и,кий капітан Володимир Березовський І—кожного, як зви­вино, повчав. Він мав непбхитну»»вгру~в свої власні думки І іі’іинки, а все, що хто-небудь інший подумав чи зробив, миажав за хибне і пусте. Колись він довго жив на чужині І майже забув рідну мову, але це його не спиняло. Тепер Помчав селянина, який хотів на три місяці раніше сплатити і>.іту. Той слухав, кивав головою і повторяв щохвилини.

Та то правда.

Видиш, хлопе, бери собі приклад з торговця. Торго-■Ць, як має гроші, то їх раніше строку не віддасть, лише иіді, коли мусить. Тим часом він тими грішми промишляє, иіргує, купує, обертає. Купить порося, підгодує його, а як прийде  час  платити,  продасть і має   на   рату і заробіток

піниться   йому в руках.

Та то правда,— відповів селянин,— лише я тому п мчу раніше, щоб збутися клопоту. Ану ж потім гроші |ріійдуться або зайде так, що під той час якраз не мож­на буде нічого продати. Що наша селянська голова, то не іпрговцева.

А чому-у?—спитав зі штучним усміхом Березов-ііікий і вихилився крізь віконце до селянина.

загрузка...

Той зніяковів, а касир відповів за нього:

—           Тому, що ти дурний! Твоя голова, хлопе, така
гама, тільки в тому різниця, що той думає, а ти ні! От
ІИвися!

Тут старий взяв дві ручки від пера і показав селяни-іннц:

Які ці дві ручки? Одна бі-ла, а друга чор-на. А те­пер, як візьмеш і зломиш, то яке то все буде?

То буде зламане,— відповів селянин.

То буде бі-і-іле!—поправив Березовський.— А ви-и-/шіи!

 

 

 

168


169

 

Біля віконця ліквідатора виправдовувався інший с лянин.

Прошу пана директора, кобила мала лошатко елі то годі було їхати і платити рату.

Вам треба було внести рату вже три місяці тому, сказав ліквідатор Максим Сафат.

Та прошуТГана радці, кобила мала лошатко елі та й годі.

Ну-ну, я вже чув.

Прошу пана комісара, чи довго треба буде чека бо я лишив коні на вулиці, боюся, аби поліцай не забр

Ліквідатор вже багато років слухав історії. Тепер ві повів:

—           Надалі приготую дві пари рук: одною буду тут
бити, а другою потримаю коні.

Селянин пішов до касира і виправдовувався перед ни

—           Прошу пана, кобила мала лошатко сліпе, то годі бу
їхати і платити рату.

До практиканта Паляниці підійшов літній селянин підстриженими вусами, тримаючи за ухом недокур і  сірник:

Прошу пана, я, тут сплатид.позичіїу^хотів бд, щ повернули мені_мій^_зайладГ~^»^’        ^

Ага, заклад. Як називаєтесь?

Хто? Я?

Таж ви.

—      Іван Сенишин.
—Гаразд, зараз заглянемо в акти.
Паляниця ткнув пальцем в електричну кнопку. СелЛи

нин дивився з хитрим усміхом, потім сказав:

—      Добре паном бути. Не треба ні за чим ходити, лиш
тут потисни, а там вже дзвонить.

А маєте які папери з собою? Селянин кинувся до халяви.

Та десь тут є.

Витягнув жмут, обв’язаний хустиною,  розв’язав і   по< дав усі папери, складені в календарі.

—           О, прошу,   тут є  все, але котрий папір  панові  ПСИ
трібний,  не знаю,  бо християнин, рахувати, сліпий.

Паляниця розглянув справу і сказав:

Заклад виплатимо вам аж за півтора  року.

йой,   йой-йо-о-й!   А то  чому ж так довго  чекати? Таж я, прошу пана, позичку вже сплатив.


—           Такий   у   нас   закон,   і   ми   мусимо   дотримуватися

Нін і).

А як же я проживу півтора року? Я старий, слабий Цоловік.

У нас ніколи гроші не пропадуть: як умрете, то ми нішлатимо ваїшда дітям.

Е, бог би боронив! А діти журилися моєю позикою? І іірко сплачував, не доїв, не доспав,— а їм мало б готове ■вийти в руки? (Прошу пана таки видати мені заклад.) м, рахувати, бідний чоловік, пішки сюди прийшов та, по ■равді сказавши, в роті ще навіть роси не мав. Я слабий, ТО пай би був хоч які-небудь ліки взяв собі тут в аптеці.

Дивіденду за минулий рік виплатимо вам, але уділу Нгиільно нам нині рушити, бо забороняє цісарський |||)ішис.

«Цісарський припис» відразу переконав селянина. Він ■Кав на виплату дивіденди, потім спитав, скільки буде того ■Ілу.

Рівно шістдесят крон,— сказав Паляниця.

Шістдесят крон,— повторив селянин.— Скільки то Іуде на ринські?

—           Тридцять ринських.
Сенишин був і тим радий:

—           Останьте здорові, дай вам, боже, панування щасли-
мі. та й будьте вибачні, що й собі час з вами стратив *.

З дирекції вийшов загальновідомий патріот. Сивий, в ■ІКері, мав усе показний запас привітів. Переходив через АІкнідатуру і вітав кожного службовця.

—           Гавазд! Моє повазання! Здовові були! Повуцаюся!
Кішияюся! Дай бозе вітвимати!

І високий рудий господар в камізельці став біля пере-Городки і спитав басом:

Чи тут шпаркаса?

Тут,— відповів ліквідатор Сафат.— На яке ім’я пи-ійїіі книжечку?

ЯнХрдб.

■— Чому не Іван, лиш Ян?

—           А, бо то так, прошу пана: у нашім селі такий зви-
••«•її. що Івась пасе корови, Іван коні, а я господар, у мене
їміііі,і, два воли, дві корови, штири пацюки і кінь—>
Ьж Ян.

* Селянин, вдоволений грішми, переплутав прощання.

 

 

 

170


171

 

А церква є у вас?

Яке ж би це село, аби не мало церкви?

А Івана святкують у вас?

Чому ж би не святкували, таж ми преці свої!

То святий може називатися Іван, а ви встидаєтес

То пишіть вже Іван.

Один з директорів, товстий, червонопикий, зустрг з судовим радником, вони привіталися чемно і почали р мову:

Мені торішній  виїзд,  пане раднику,   до  Карлсб значно допоміг.

Я знов, пане директоре, їздив до Абації, але се кинений   гріш.  їсти нічого  не можу,  лише  молоко,  тро: ярини і біле м’ясо, а волового — най бог боронить!

Я також, пане раднику, так ще кусник гуски або качШ ку то можу, але, приміром, телятини — на очі не стерплю!

Дві селянки сиділи на лавці, прислухалися до розмонм панів і розбирали її півголосом з задумливим усміхом між собою:

Кожна голова має свій клопіт. Один журиться, ЩІ їсти не має, а другий, що їсти йому годі! І той більше жу« риться, що не може, ніж той, що не має.

Весна бідна, осінь багата. Тепер молоді взяли собі такий звичай, що побираються восени. Восени є що їсти а навесні, кажуть, будемо грітися, то про їду забудемо.

Молодий хворовитий сторож кам’яниці брав грошів вкладу і говорив голосно з Паляницею:

—            Прошу вас, моя жінка зійшлася собі з якимсь 61
лабушником і втекла. Та вже б мені жалю не було, якв
це був наш чоловік, а то перекінчик!

В ліквідатуру напливали нові відвідувачі. В куті сиділи селянин з жінкою і рахували гроші. Чоловік складав ші одному банкнотові жінці в подолок, а вона рахувала. Далі сидів літній селянин теж з жінкою. Вона оповідала свої зви}] чайні домашні клопоти, а він щохвилини дивувався на вс ліквідатуру:

—            Цс-с-с! Ц-ц-ц! Цс-с-с-с-с!
Збоку старий ґазда добував з себе час від часу корот

невиразні, грубі ноти і сидів, як дитина, а жінка розп зувала його і стягала взуття, бо десь гроші висунулис пазухи в чоботи.

172


Коло каси селянин добував з пазухи гроші, аж раптом іміпець злетів, і по  підлозі розсипалося  з півкопи  яєць, іика схопилася з лавки і наробила крику:

—            Бійся бога, ти всі побив!

Чоловік став, як вкопаний,  розставив руки, оглянувся (іпкола і відповів спокійно:

—            Не бійся, іне всі.

Дві пані відвернулися і позакривали лиця хустинками. З сіней дався чути голос:

—            Та-та-та ходи-и!  Та-та-та стань отут!

В ліквідатуру входив старик і тремтячою рукою вів за бою дівчину, казав їй станути в куті, аби не заважала, анув на середині, поздоровив службовиків і спитав:

Чи тут банк «Народна сила»?

Тут,— відповіли  урядники. Старик обернувся  до внуки.

—            О,  видиш, пам’ятай: тут наша сила! Тут самі свої.
)Ік умру, то щоб знала, де маєш їти!

II

Глибокий, задушливий кашель долітав із сусідньої кім-іі.ніг до експедиторської і нагадував усім про існування ста-І’чіо письменника Степана Ручая. Збілований, в окулярах, м довгим волоссям, сивою бородою та інтелігентним вигля-и’м, хилився він над своїм столиком, кашляв, при тому Моргав з-поза окулярів на молодого товариша Сидора Не-‘і.ія. ніби мав сказати: «От, дивись, до чого дослужився я Ми свою старість!»

Як викашлявся, витер очі та губи і промовив глухим Млосом:

— Ще лиш боргів не достає мені до цього кашлю, та й В| би круглим паном.

Нечай засміявся, але зразу ж посмутніло його молоде, ІАІДаве лице. Був це дужий, гарний хлопець, але життя ін І’ідчасно викинуло його з гімназії на хитку, самостійну лп|ііігу і зламало юні надії. Це було постійною причиною ■урби, яка точила пробуджену свідомість і силу.

Через сіни з експедиторської був хід до асекураційного, і іпотечного, кореспонденційного та рахункового відділів. Пи.їдали тут насамперед у вічі, як і в кожній канцелярії,

175

 

столики, акти і люди. Ті люди, що зрослися із своїми стЯ ликами і купами актів, нагадували псів на припоні. Ні їм однім обличчі не ясніло задоволення з долі.

Писар Тягнибіда  тримав  калинову   в’язочку так,  щЛ інші  бачили, скубав по  ягоді, смакував  і говорив до Ми коли Деркача, що стояв коло нього:

— Це кров — ягоди червоні, і з них робиться кров. Щ здоров’я,  так-так…

Деркач всміхався глумливо і зиркав на Панька Черги ка. Всі три писарі, маючи по двадцять з лишнім років, |И глядали далеко старшими. Слабо розвинені, дрібні, висщ жені працею і недостатками. З народної школи пішли вдН на самостійне життя, мали вправний почерк — першу уЯ ву, писарський плуг в життєвій боротьбі за хліб. З народ ної школи винесли жадобу до життя і праці, народну ідН та етику і розвивали її далі тим, що вичитували з газет | книжок і чого навчалися від старших. Ті забуті, сірі люди з простим, щирим серцем дійшли власною працею до ош ти в банковій справі, хоч серед недозрілої інтелігенції, миг любувалася в патентах, відчували не раз презирство і ст|< вали жертвами визиску.

Тягнибіда сидів біля друкарської машинки, лопотів су хими пальцями по клавішах, його рухи були то ритмічні, ті раптові, як у дресированої мавпи. Час від часу перерий.и роботу, витягав уперед руки і поглядав на сині нігті, потЦ слинив вказівний палець, потягав обвислий вус і знову хм тався над машинкою. Біля його столика вештався ^Панькі Черепок. (Цей утлий чоловік нагадував загулюканого, прі| битого мурина. Бідний, як вівсяний корж, ходив щ на пальцях, з колінами, вигнутими наперед; поки мав про мовити слово, то кривився і сичав, втягаючи дух, потім Щ кривав долонею рот і говорив тихим, підземним голосом В його рухах відчувалася скритність і страх перед сильні шими звірами в людській подобі. В звичайній розмон виходив його голос уривчастим, здавленим, таємничим Ші потом, а по скривленому лиці не можна було пізнати, чі він сміється, чи його щось болить. Черепок витягав акті з-під столика, його руки тремтіли, ніби крав. Схилився І Тягнибіди і шепнув:

— Маєте, може, яку нову книжку?

Тягнибіда висунув шухляду і вийняв свіжий набі ток до своєї бібліотеки: «Сухоти та їх вилічення протягої трьох днів».


 

 

Чі’репок   гортав  обережно   брошуру,   а   через хвилину ин і.иі:

^^^   А в  моїй  книжці  написано, що  як  у  кого болять ■(іуди, то найліпший лік: пити криничну воду. Я все тепер і криниці, там недалеко біля мене. Нін  дістав з кишені пляшину  з  водою і потягнув два Нитки:

Ну—та й!—почувся  за плечима голос референта Иііоігчного відділу.

Хлопці обернулися, старий дивився на них з-поза цві-
Юрн оком  ярича, ніби питав їх  або висліджував. Поклав
«Ічку актів на столик Черепка, той сів і взяв перо. Старий
Іів руку до кишені, ходив повільно по кімнаті і диктував
н 1.1  в справі інтабуляції позички. Тримав у правій руці
»              і вимовляв, скорочуючи деякі терміни:

—              Вик-гіп!  Два-нуль-нуль-сім!..  Асі сіпз!  Че-ес-пе-ер

Д’тарий  був диваком.|Крісло для відвідувачів він при-^
іун ланцюжком до ніжки свого стола.  Це тому,  що те кріс-  /
і .ііібирали в нього раніше до інших відділів.  На дверях ^
н  плечима  приліпив  картку:   «Вступ безруким   забороне-   /
ІИЙІ» Це для тих, хто в поспіху забував зачинити двері і
ііі’.і.кав старого на протяг.        ^ґґ

До кімнати увійшов селянин з батогом і почав розгля-іііия. Черепок спитав його, чого той потребує, і направив ‘ референта.

Сла…— почав селянин, але референт перебив  його: А папери маєте? Гой збентежився і щойно через якийсь час сказав: Я маю п’ять моргів грунту і… Ми вам віримо, але на лобі це не написано.

Ь

—- Прошу пана, мені треба лиш вісімдесят ринських. — У нас таких малих позичок не дають. У нас так за імчі, то можемо говорити.

—              Мені сказали, що тут можна дістати.
В цій кам’яниці, правда, але не тут, де ви тепер.

— А де ж, прошу пана, бо я не знаю.

Ідіть на один поверх нижче, отут під нами, станьте

Ички.

175

!

| «ту стіну і лише бух ліктем поза себе, двері отворяться, Иіі шусть туди. Там є повітове товариство, що дає малі _Нчки.

 

 

 

—           Та, прошу ласки пана, я вже й тут мав позичку, аЯ
пер не знаю, на чім стою.

Спокійним тоном референт відповів йому на те, пк( зуючи пальцем вниз:

Тут підлога з дощок, там, під нами, така сама к|і ната, а нижче — склепи, а ще нижче, в самому низу! пивниці.  А ви як називаєтеся?

Міхал ^Ворона.

«А~га7 тсГМіхал оженився з Вороного.

—           Ні, моя жінка — Танька Микитин.

Старий переглянув список членів і бурмотів під нос(І

Земля, живіте, како люди, мисліте — ге? За якийсь час сказав:

Нема у нас такого.  Є лише Михайло Ворона.

То, прошу пана, таКЇПГсам.

Ба, та ви хрещені в костьолі, а цей — в церкві,   і

Та я русин.

 

То так і кажіть. Я так довго шукаю Міхала, а іии тут нема. Ви хочете додаткову позичку? Добре, але це М сить піти спершу на сесію.

Що то є сесія, прошу пана?

:— Се таке, що в мишачій дірі сидить, але вам того треба знати. Ми тут нині все напишемо, а вам дамо зн поштою.

Писар Деркач пирснув сміхом.

Старий глянув на нього понад цвікер, поклав руку його плече і сказав:

—           Пиши скорше, бо сонце зайде.

Одного свята прийшов до старого знайомий судд якійсь справі.

Як же вам поводиться, пане референте?

Було б непогано,— відповів той спокійно, персі таючи акти.— Одна лише біда, що маємо неділі і свята і закінчення роботи за тиждень, а наші інтелігенти не хоч цього зрозуміти і ще в ті дні завдають нам труду. Хлі ві годі дивуватися, хлоп цілий тиждень не має часу, л в свято, але… От, вже знайшлося — о, прошу, тут є ві і інші документи; отже, треба нам ще декрет про спади

і на тім кінець. Так…       і

В дальшій кімнаті працював кореспондент Петро Ба Присадкуватий,  літ тридцяти з лишком]   русяваГТГорі чуприна, борода брита гладенько, стрижений вус, одяг ротний,  постава   смілива  і  упевнена,   стримувана  свіл


Вам і поважністю. Дві суперечливі риси пробивалися з ‘її постаті: вроджена бюрократична жилка, вишколена (імпплість з рішучим бистрим розумом, а разом з тим ицька одчайдушність, мов полум’я, поривала його у віль-

м.іс. В спеку і коли було багато праці, він скидав з себе під-«, натягував цвікер, пригладжував гострою щіточкою , ( ніжні рукави сорочки на обох ліктях спадали на сто-, перо бігло швидко і впевнено, мова листа виходила ■*, залежно від того, з ким він мав справу: до правни-з сухою адвокатською логікою, до селянина—з ясною стотою, до інших — з живим дотепом, стримуваним у Ках статуту, і За ним сидівДанлелярист Василь Байрак, високий, дзю-

ТИІі і глухуватий/День у день замовляв йому директор, у фонограф, копу концептів, а він повертався потім Сіюго столика і переливав їх живцем на папір. Крім І і  Оіди,   директора і «кавалків» *,  він   мало   знав   про

ІИЙ  світ.

У відділі акордових робіт були студенти, учні приватних ■Міх шкіл і різні «провалені гімназисти». Значну час-у тих людей приймала дирекція лише влітку, коли було ИО роботи, а на зиму звільняла їх і пускала на «білу у». Блукають по білому світу ті молоді сіроми, як куро-кн по снігу.

Між ними сидів старий, хворобливий чоловік, за фахом ном, який втратив службу і на старість, за старанням ского свояка, дістав у «Народній силі» ласкавий хліб, читку за 25, а через п’ять літ за 40 ринських — від ринку до 8-ї вечора. В зв’язку з віком він в цьому від-м;ів деякий обов’язок нагляду над молодими працівни-И, але не скористався з того права, а лиш терпеливо, іікіі на це йому вистачало здоров’я і витривалості, на іікп школа досвіду і п’ять ротів дитячих та шостий чин приневолювали, пильнував своєї роботи. Майже ні-I не дивився тьмяними очима з-поза окулярів дальше, до купи паперів на своєму столику. Минуле в темній їй. перед ним сірий день праці,— за чим же тут розгля-с)і по світу? З гризоти і клопотів був змучений і одур-»ций так, що доводилося йому під час машинального иисування такі помилки  робити: «Уряд парохіяльний

‘ Тут в значенні роботи.

 

 

 

176


М   Нцкіо


177

 

в Спідниці», замість «в Східниці», «Високоповажаний Паї) Двірський Обшар», «капітан» замість «капітал» і т. ін.

Мужнім рішуяим голосом звернув увагу на себе провв лений гімназист/Іван Бурлака/Ішов від товариша до тонкі риша позичаткгкронуТТЧожний казав, що не має.

— А се по-якому? Аби в фінансовій інституції на ЦІЙ бюро ніхто з  нас  не мав одної  крони! Ну, знаєте, я нН сим досі не задумувався, щойно нині, по п’ятьох літах, прИ ходжу до цього сумного досвіду! Нема крони—нема прації Скандал — моє поважання!

Вхопив капелюх на голову і вийшов.

З реєстратури прийшов молодий чоловік, порився в куН ку коло актів і вийшов. Через кілька хвилин прийшов зно», ніби шукав учорашнього дня. Покрутився сюди-туди і ПІ» шов з тим, з чим прийшов. Так щодня і щогодини вж? кілька літ. Одні казали, що це з перепрацювання, інші «< що з голоду.

Колишній василіянин з бородою переходив через відділ, ніби ноги з дибів витягав. Товариші прозвали йогоЬИ Кронштадтський.

, Практикант^Зозуля. що співав тенором, ішов загони> стик розмахом, викидаючи ноги наперед підошвами, задер* ши голову, ніби мав упасти горілиць. Він відчиняв двері наче дерев’яною рукою і пускав їх завжди з таким грюкс том, що всі аж здригались. Дехто зауважував йому, але ній не міг цього зрозуміти.

В іншій кімнаті працювало біля десяти   чоловік.  1 тут старші і молодші  чиновники  та студенти.

Лев Юдейський^^літня людина, спустив виплекану Ш ройу-тТадстолом і підраховував довгі стовпці суми на М ликих аркушах паперу. Це була його постійна робота, ши нею він сушив голову і туманів. Інші чиновники провірнлн перекази з денної пошти, засували аркуші на квадратнії» дошках в широку шафу, витягали інші та переносили І свої столики. В цій великій кімнаті був гамір і дикий грк|і кіт дверима.

Приходили канцелярські помічники і нипали за актамщ працівник з іншого відділу забирав від них перевірені нн кази для дальшого опрацювання. Біля одного столика сйН ли два студенти, один читав, ніби акафіст, сухі числіИ актів, другий дивився в аркуш, слідкував, чи нема помімі ки, і відзначав кожну квоту олівцем. Нервовий поспіх, іЯ пелива сліпанина, одур сухої праці і злоба буденного лІІ

178


цси.і робили з цього відділу нору безголов’я і суєти. Були Цг люди,  яким завірюха зламала життя і запрягла тут в

I              ік>лю за шматок хліба. Всі ті люди робили таке вражен­
ий, що вони свідомо і з покорою терплять покуту і давлять
и і обі свободу і всякий розмах за те, що не мали життєвої
чі і рості, не вміли в свій час хилитися і прагнути до кар’єри,

І мк деякі інші, що тепер були вже докторами, попами, суд­ними, професорами та інженерами.

Часто, майже щогодини, лунав тут на всю кімнату го­ні   однієї людини. (гБув це нудний, дерев’яний, стогнучий

■ їо*ос завідуючого Володислава МакамаЛІЦю людину труд­им було описати. «Не був він ні Високий, ні низький, ні тов-і’ііііі, ні тонкий, але й середньої міри не було в нім ніякої. Постать, лице, характер і навіть  претензійний  одяг, капе-

ІЛЮх, кашкет чи шапка і черевики змінялися у того чоловіка-Щикілька   днів. Один лише   голос  був  завжди однаковий, ТІ м>ки з окремої   нагоди   більше   захриплий,   могильний. У пін   час   носив  він  бороду,   потім  лише  залички,   потім

У І’илив вуси і обличчя. Кілька днів у холод і негоду ходив II тісному світлому одязі спортсмена, а в спеку — у довгому

, Чорному сурдуті. Лице було чисто землистого кольору, ііісіді виглядало воно,  як у воскової ляльки у цирульника

II              нікном.  Очі   нагадували   півнячі. Коли   був   п’яний,   то
!Иіі|>жився, що не знає, що з собою робити.

Збоку за столом сидів молодий працівникЛ^ау_м_^Ярмч Ведучи,  на перший погляд,   заглибленим   в свою   роботу, «їм непомітно слідкував за життям в обширній кімнаті і ба­чив та  чув усе, що  діялося  навколо. Чорнява, непоказна рЛюдина з м’яким кучерявим волоссям, з очима, обведеними •миршками   на   тлі  смаглявого   колеса,   що   виглядали   то Ьргміхнені, то покривалися  суворою  тінню, то спалахували ■ Пронизували річ або людину. Рука бігла круглим рухом МИ папері, часом він задумувався, виймав з бічної кишені ИЛлмтик паперу і щось записував. Постійно лежала на його УТолпку Наукова книжка  з   філософії, психології або есте-

ІІІКІІ.        <.

Далі була величезна кімната, призначена для реєстра-

ІЦ’іі-  Стіни  були закриті від  підлоги  до стелі полицями,

мремий ряд полиць на два боки стояв посередині кімнати;

■|іім  того — безліч  столів,  завалених  актами,   а   за    сто-

ІІМи — змарнілі обличчя братії, наймолодшої в усьому бан-

її Один тримав у руці папір з  номерами   актів, другий

179

• і пі потрібного папірця у стосах на столі, третій — в купі

 

на долівці, інший лазив вгору пе драбині до номерова полиць.

В окремій кімнаті сиділи досить помітні постаті.

Заступник начальника рахункового відділу 2£ома_П два молодші бухгалтери Антін Жуковський та _Зшовій_ _ідин, практикант ЄвгеїьВілий, високий, блідий, з лагід інтелігентним виразом лиця, далі кореспондент Яросл»! Кедрина, літ сорока, з короткою бородою і змарнілим, блі; «дим обличчям і суворим поглядом. Далі сидів оцінювач іш жежної шкоди .Микола Угнівщхь, літ п’ятдесяти, шпакупЛ’ тий, із стриженими заличками, в чоботах, з міщанським задоволенням на обличчі і сигарою в зубах. Він розклад»! на столику рядом кільканадцять фотографій і пригляде»! ся до них по черзі. Фотографувався щороку в день своя народження все в одному форматі і порівнював, які з робив час в його вигляді. Розмовляв напівголосно з со

— О, тому десять літ моя чуприна була лише де-побілена, а тепер зовсім сива. Ну, але тут людина вигл поважніше.

Крім цих, були тут ще й інші характерні постаті. Єс Рубай (також оцінювач пожежних шкод), високий, ли Брюнет із стриженою бородою. В його очах з-під висок чола   тлів спокійно огонь,   постать  нагадувала  грецьк героя.

Кидався тут у вічі реасекуративний службовець^С^М Немир_ич^_-Це була людина тридцяти років, мала глибоН «темно-сині очі, грізне лице, ріденька чуприна стирчала ї різні боки. Одяг завжди на ньому був зношений, черевик полатані, підбори стерті. Нервово крутив з тютюну цига| ку, закурював, дивився в далекий світ за вікном. Його чоЛі наморщувалося, по лиці блукали хворобливі рум’янці, N права брова і повіка тремтіли нервово.

Немирич зітхав, підкручував ріденькі вуса і курив. І числював проценти,   виконував дані замовлення,   звіти Відня та відкладав їх набік.

Через кімнату часто проходив зірваним кроком нач ник  Іван   Ришкунда.  Лисий,  чорновусий,  середнього і росі-у, жилавий, але такий худий, що в легкій, хиткій його постать нагадувала мерця, якого невидима рука перед собою за карк і термосить ним щохвилини.

Всі   відділи   починалися   від   дирекції   ліквідаторсь ішли великим  чотирикутником через увесь дім «Нар сили» і кінчалися кімнатою, в якій сидів старий, приса


пні чоловік з трохи занедбаним і строгим виглядом. Пе-,і ним на широкому столі лежали в безладді акти, листи, » їй і книжки. За ним на шафі припали порохом гіпсові труддя видатних людей, на дверцятах біля печі сушилися ік.іриетки, в кутку за шафою стояли дві пари старих че-і пиків, а він сам сидів і зшивав розірвану краватку. Після «і<> пришив ґудзик в розпорі, потім відсапнув, цмокнув, н і її гнув вгору руки, позіхнув добре, закам’янів і дивився ммідним поглядом у вікно. Висиджував цілими роками в ііміпіеній канцелярії від 8-ї години ранку до 10-ї вечора, часто навіть до півночі. Від того сидіння боліла в нього Пер голова. Подзвонив до возного і попросив, щоб його ружина накраяла кілька сирих картоплин.

Ввійшла   возниха,   тиха,   спрацьована   жінка,   сказала: Цілую руці»,— і поклала перед ним на тарілці кількана-Ьть кружечків картоплі. Старий вийняв носову хустину, и іклав її на столі і, загорнувши в неї сирі кружечки кар­ті лі, обв’язав нею голову. Картоплини були соковиті, вода Іосякала  з  ни», і  на чолі крізь  хустину проступали   всі, |і\жальця. Був^це секретар «Народної сили» Федір Сірко.!| — 1§еп із Ьагаіот! * — сказав він до себе з усміхом і п(Р~ ип завзято терти долоні. За хвилину раптом чогось зля-йііся й озирнувся. Він згадав, що вранці пройшов дирек-«І>  через   його   кімнату і помітив,   що   він   читає   газету. Директор має чудову пам’ять і згадає йому це при першій-ЛІіііпій нагоді.

Сірко дістав з кишені стару засмальцьовану записну мшжку, в якій були імена його боржників, записи скром­ник пидатків на себе і довгий список членських вкладів до інших товариств, менших і більших сум на передплату га-I і і журналів, на закупівлю і оправу всіх найновіших ви­мни з кожної галузі, на різні громадські і добродійні цілі. Він вів ті   рахунки  точно і  сумлінно,  любив  уживати

<о-російсько-мадьярсько-єврейського  жаргону,  був до-

■Пний, а в праці і послусі — строгий і усією душею так Ірію відданий дирекції, що не лише із службових, але іншії ь з приватних відносин не міг нічого приховати від неї. Возний Тарадай вніс оберемок листів з ранкової пошти, 11.1н з другого боку стола і почав розтинати довгими ножи-димп конверти, виймати листи і ставити на них печатку: «І Ірнбув дня…»

* Отак, брате! (Угор.)

 

 

 

180


181

 

 

 

 

 

Секретар Сірко швидко переглядав листи, складав по категоріях і говорив до себе вголос.

Возний виконував свою роботу спокійно, він звик багатомовного секретаря, лише часом тамував сміх і дум «Не знати, чи це з великого гаразду, чи з чого іншого

Забрав частину кореспонденцій і поніс до протоколь го відділу.

В кімнату ввійшов молодий службовець—Лщчн_Жук ський. Він вклонився і сказав твердим голосом: — Добрий день пану секретареві!

Сірко глянув на нього понад цвікер і спитав з усміх

—          Какоє  засмутительство, господине?
Жуковський всміхнувся також,  стягнув з  товстої р

рукав аж до ліктя, наставив велику червону долоню і І зав з реготом:

—    Оо сіеЬіе, о]С2Є, $1егсгу Ьіадаїпа сНоп ! * Старий засміявся.

—    Ото фігляр з вас! Скільки ж вам треба?

—    Двадцять крон буду просити. Старий понишпорив по витертих кишенях, вийняв ба

нот і поклав на лапу Жуковського.

—          Тільки точно першого прошу повернути, інакше
хунки не будуть годитися мені.

—          Дякую, гаразд. Буду ще просити виказ векселів.
Секретар почав шукати.

—          Десь тут були. Я заговорився, а вони тим ча
десь щезли з-під рук.

Ввійшов якийсь відвідувач.

—    Ви, може, до мене? —спитав секретар.

—    Так, прошу.

—    Прийдіть через хвилину, бо тепер не маю часу. . півхвилини.

Секретар шукав далі між паперами на столі і приіЧ» дував:

—          А може, я вже передав той виказ до іншого відділу?!
Пригадую собі, що після перевірки я задрімав і ще очко*
кинув на нього, але коли це було — вчора вечором чи І
завчора… Ні, таки нині рано!

Відвідувач знову з’явився в дверях.

—          Господинцю, я ще не готов, а ви вже прийшлий
Затримаюся ще півхвилинки і дві секунди… Зрештою, МО’
жете сказати коротко, в якій справі прийшли.

* До тебе, батьку, простягнута благальна рука! (Польськ.) 182


—          Я прийшов просити за посаду в «Народній силі».
Секретар оглянув його з ніг до голови і сказав наду­
муючись:

—    Тепер у нас тяжко буде дістати місце, зрештою, це инлежить від дирекції. Ви маєте які студії?

—    Маю сім класів гімназійних.

—    А чому не кінчаєте школи?

—    Хочу кінчити, та не маю змоги.

—    А маєте родичів?

—    Ні, маю лиш мачуху.

—    Господинцю, мачуха не раз ліпша, ніж рідна мати, і хто хоче вчитися, той навіть без мачухи дасть собі раду. Тільки, господинцю, не  пийте води, пам’ятайте:  не  пийте

И о д и. Не тої криничної, але тої, що продають. Запишіть-ін до того нового товариства, як воно називається,— ска-жіть-но, пане Жуковський, ви туди, здається, належите? Жуковський всміхнувся лукаво і повів очима довкола.

—    Елєвтерія.

—    О, о, господине, запишіться до елєвтерії, не управ­ляйтесь у шведській гімнастиці, в тій, з гальбами пива, і не ходіть на галерею образів, знаєте, на котру?

—    Ні,— відповів гімназист.

 

—    Скажіть, пане Жуковський. Той зареготався знов і пояснив:

—    На ту, з картами, де грають фербля.

—          О, о, видите, як тут у нас панове знаються на ми­
стецтві! Послухайте, що я вам раджу, і закінчите всі док-
торати і прийдете подякувати мені. Пийте лише квасне
Молоко і гербатку з цитринкою, і все буде добре.

Гімназист вклонився і вийшов.

Возний привів селянина.

Бідний, покірний чоловічок хотів поцілувати секретаря в руку, але цей не дався, тоді селянин впав на коліна, за­ломив руки і почав плакати.

Секретар схопився, як ошпарений.

—         А ви що виправляєте! Що це за комедії!? Сором
І ганьба! Встаньте! Той, що падає на коліна, не має чисто­
го сумління!

Селянин піднявся, пригладив кострубату голову й витер під носом.

—    Прошу ласки пана, я погорів.

—    А ви нащо погоріли!? Я зразу догадався, що не м.ієте чистого сумління!   Той, що  не  завинився,  не  буде

183

 

падати на коліна і жебрати ласки!  Нині ласки  ніде немя лиш те, що кому  належиться!  Як ти,  чоловіче, заплатиш то мусять тобі віддати, а як не заплатив, то хоч розстели­ся, то  ніхто не  порадить  тобі нічого.  Вперед треба  було піти до асекурації і принести  нам звідти  посвідчення, ЙШ премія заплачена,   а потім  могли ви  тут  просити безпро’ центової позики. Чого   ж чекаєте?   Тітез  із  топеу! *  Вії були в Америці?

—    Ні, прошу пана.

—    Видите, я зразу пізнав, що не були. У нас все пЯ американськи. А наші люди не хочуть навчитися того..

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.