Михайло Яцків – Збірка творів

В ЛАБЕТАХ /ТАНЕЦЬ ТІНЕЙ/ ЧАСТИНА ПЕРША 3-8

загрузка...

III

/МиршіСк^оропадпрокинувся і протер очІїІиНе спав до* пізна, перевертався з боку на бік, а тепер в голові камінь, і все тіло збите. Поклав годинник на подушку, одним окоМ1 спав, другим пильнував годину. Кожна хвилина відпочинку дорога. Поволі вколисувала його втома, він зажмурив око і шепнув:

—          Ще кілька хвилин, ще кілька хвилин…

Страх повіяв на Скоропада, він схопився і, як кожного ранку, так само й тепер, немов став перед його очима ди ректор: переходить через кімнату і контролює, хто спізнив­ся, а кого нема.

Одягався швидко, нервово і за кілька хвилин був гото< вий. Вхопив капелюх і вийшов. На подвір’ї мекав цапиним голосом генделес, у сторожа шпак в клітці виводив поч«< ток вальса.

—          Так і я заводжу все одну і ту ж саму у моїй кліт«
ці,— сказав він сам собі.

З офіцин долітав дерев яний крик чоловіка. Його про­гнали з війська, потім за протекцією він дістав посаду пи­саря у шпиталі, а дома відбивав на малих дітях все те, чиЦ наділяли його наставники на службі. Екзецерував діт?Л цілими днями, а жінка мовчала, і за те чесала її щодени фризієрка. Поза тою фризурою вона ні про що більше ш< думала і навіть спати лягала у фризурі і шлафроку.

Скоропад вийшов на вулицю.

Що десять кроків корчма або костьол. Є де пити і боги хвалити. По дорозі снували злодії, дівки, вояки, панни | дами в плантаторських капелюхах з повипинаними на офН

* Час — це гроші! (Анід.)

184


перський лад грудьми. За ними оглядалися панки й обма­цували ласо очима. Вранці всі вулиці під віником двірників, ипрох садить в лице шкільній дітворі, і батькам, та матерям, Що квапляться до праці і на базар. Через кожні кілька­десят кроків все щось на вулиці або в будинку попсувало-і н. Треба обминати балки, ями, перешкоди і небезпеки.

Місто Львів мудро уладжене. В центрі були казарми, Іїишталі, цвинтарі, за ними школи й академії, далі громад­ські парки, а палати мистецтв — за містом.

Дівка з перев’язаним лицем, на якому вже не вистачало Носа, за нею каліка з перев’язаною ногою, каправі раіхи Ідуть за мамками і товсті раіхи за дівками. Все до шпиталю. І <\оп квапиться з вмираючою дитиною на руках. Сільський Уіірей веде темного мужика за палицю, далі селянин веде її.піку зі страхом смерті в очах. Стали коло будки з цукер­ками і фруктами, він купує їй цукерки.

—         їж, Маланко, я тобі все дам. Не сумуй.

Вона, з лицем візантійської божої матері, водила скля­ними очима по солодкій всячині, але не взяла нічого. Лице затремтіло, як свіжа рілля на сонці, втерла рукою сльозу І шепнула:

—         Душа лишилася коло дітей, а тут на чужині такий
іі\’д в’ялить моє серце, що з ніг падаю.

Вулицею квапився священик з дарами розради до ко­наючої людини. Люди клякали і хрестилися.

Звичайні вуличні прохожі, яких зустрічав Скоропад іноранку, були каліки і старі, понурі постаті невідомих професій. Не звертали вони ні на кого уваги, лише дрібо-ІЛИ хворими ногами і слідкували швидко круглими очима ції хідниках. Дідуган з орденами на дерев’яній нозі повер-і.піся з солдатської кухні з харчами в мішку. Сорок років Ги гають його очі по дорозі в надії знайти гроші. В саду ■ло установи невиліковних божевільний виводив моно­тонно дрижачим голосом:

—         Га-а-пон! Га-а-пон! Га-апон!

Ті постаті нагадували нетлів і сов. Скоропад обминав к забобонно, як недобру ознаку.

| Він ділив людство на три роди: на тих, що нічого не никають, лиш спускаються на божу ласку; на тих, чия ■Ля прагне вічно шукати духом, і, нарешті, на^тих, в яких щнохло духовне життя або й не було його, як у яловій Кішці, лиш себелюбство і скупість стягали їх за гичку з іки гелі   і  товкли  по   вулицях,   як   п’яна  сваха  терницею,

185

 

з таємним   повелінням:   «Шукай!  Хто шукає, той  знайдо, Хто рано встає, тому бог дає». Душі тих останніх, як ста»’! ре. цвинтарище.  Все  людство  вимерло,   тільки скупість І і себелюбство обгризало до решти їх  кістяки.

Біля костьолу верховодив постійно з одного боку дід, з другого — баба. Сонце пригріло, вона попленталася до платанів, понишпорила кілька хвилин пальцями по зеленій траві і росі, рвала листя з куща, прикладала його до носа і поверталася ліниво на своє місце. Стара діва вийшла я Костьолу, вийняла з цератової торби їжу в папері і дала жебрачці. Та розгорнула і сказала швидко вслід діві: \ /— Ой, я конини ■— ні! Я не пес, аби конину гризла. \ Під  крайнім   кущем   проснувся   нуждар  і  кинув   свЛ

слово:

— Ов, а ти відколи така пані стала!? Тепер найбільші дами купують конину! Дивись на неї! Справ собі густий гребігіь і пістоль на дві люфи!

Вулицею котилася стара товста жінка в короткій спід­ниці, старомоднім кафтані й капелюсі і несла в двох руках тяжкі  відра.  Почервоніла, піт   лив з неї,  а   вона   несла { шльопала товстими   ногами   в  подертих чоловічих черсші ках, перевалюючись, як качка.

Хідником  коло  будинку  ішла   суха,   як   тріска,  жінки, Все розмовляла з  собою,  щось пригадувала,  верталася — ішукала своєї  доньки, яка_вмерла_ 20  рок|в_тому_-—

Пані в траурі йшла назустріч. «Маленьке личко  вигли» дало,  як зім’ятий   пергамент,   счі — головки   чорних  шпи» льок. її чоловіка, молодого службовця, кілька років тому гнали невинно з служби, і він помер з горя, а вона лиг лася одна з своїм горем. Довгі роки мучиться вона от дихаючи люттю, постаріла з тією долею, голосно жаліл людям  на своє   безталання. її безсилля  творило на  сі бруку велику трагедію людської кривди.

Вози, навантажені цеглою, камінням,  бочками, візни і трамваї товклися серед криків та лайок і робили з вул

пекло.

Високий,   кремезний   сторож   говорив  підліткові,  м страцькому   замітачеві,   щоб  той   забрав   з-перед  будиі візок із   сміттям,   дивився  на   нього  згори  і   давав   йо можливість  пізнати свою силу такими словами:

—    Дай на мене око, візьми з мене міру! Двоє злодіїв вели таку розмову:

—    Кілько-с  дав?


 

—    Фі-і-іть! Як єм торгував, то капелюх на голові ду-бом ставав, а як купив, то болото розскакувалося.

—    А не вкрадеш, що будеш  їсти?

—    Нині пани крадуть, та й  нічого не мають.

—    Снилася мені солома цеї ночі. Це буде смерть.

—    Ліпше поставити на лотерею. Якийсь ідіот, чи про­фесор університету, виграв недавно сорок тисяч. Приснив-і и йому цісар, той заглянув у старий календар, скільки цісареві літ, і ще якраз була там неправильна дата, але і нот поставив і виграв.

—    Дурний все має щастя.

Вулицею помчавсь автомобіль, сирена заграла трьома трубками.

—          Хотів би ти таким голосом просити хліба? —сказав
«іидранець до свого товариша.

Другим хідником ішов парами гурт молодих домініка-іі і її з відкритими головами. Наперед один червоний з лиця, п сильних окулярах, ніс великий хрест, як на похороні, і нагадував завзятого фанатика з часів інквізиції.

—          Демонстрація,— замітив один прохожий.— Не зна­
ні, чи поліція спинить їх.

«Народна сила» робила враження фабрики, в якій со-Нуть машини і колеса розмахуються до роботи.

В глухому кутку похнюпився за столиком канцеляр-і іііспй помічник і потай відклеював ножиком поштові мар-ііїї. Плати не вистачало на хліб і тютюн, збоку не міг заро-Іити через те, що цілий день наказували пильнувати банк і ганяли його по всіх поверхах і відділах, як пса. Тому у іим.ні хвилини зараджував собі, як міг. Мав повну шухля-В марок, здертих із старих конвертів. Поштова печатка || кожній марці була відбита на іншім місці, з іншого боку. Ііідак рівно складав по дві марки й гострим ножиком від­німав скісно знак печатки на верхній, а зі спідньої марки брав чистий кусник, і в той спосіб мав з двох кусників мдиу чисту марку.

В рахунковім відділі два молоді службовці ішли «дзво-ІІом». Один тримав другого попід рамена і підіймав горі­лиць на хребті. Так невперемінно хилився один і вигинав і Іипприша, а той тримався чіпко і червонів з натуги. Потім Ції давали собі руки і розходилися по кабінетах.

У всіх відділах кипіла робота. Той, що скоротав ніч се-|І і журби і смертних видінь, і той, що переспав у камін-

 

186

 

 


нім сні утоми,  і той, що перепив з горя,—кожний роїм.і хався,   як   жовнір,   що  падав   від довгого  маршу,  а  післЯ малого  спочинку  на голос сурми   хапає   сумку та караіііи і марширує далі. По відділах лунав грюкіт дверей, по КЯ ридорах  скрип  і   скорий   стукіт  черевиків.  Одні   віталися: звичайним «добрий день», дехто мовчав понуро або кивпуи лиш головою,  або по-вояцьки  прикладав пальці  до   чолі, Над півтора сотнею робітників запанував дух паперу і чор­нила.  В реєстратурах  шукали актів, у ліквідаторській ой слуговували  відвідувачів,  у   бухгалтерії   одні  куняли   и,ід місячними звітами, інші кантували чеки й асигнації в тої* стих книгах, інші читали вголос прізвища, суми сальдо, « ще інші перегортали швидко книги, провіряли і відзначали суми.  Все стукало,  гримало,   гуркотіло,   відсуваючи наяН крісло або підсуваючи його обіруч з половиною тягаря пі і себе. Тут і там чулись нервові сварки, «міцні» слова, глум і прокльони.

Скоропад застав на своєму столику два листи.

«Каса ощадності і позичок» писала:

«Пригадуємо, що затягаєте з трьома ратами, а, крім того, за два місяці не заплатили Ви процентів від решти довгу.

Просимо не пізніше  як  за  три  дні погасити за*’Л боргованість і заплатити проценти, бо інакше віддамо справу до суду,   і   це   наразить   Вас   на   непотрібні кошти».

В листі «Педагогічного кружка» стояло: «Достойний добродію!

Звертаємося  до   Вас   з  уклінною   просьбою   прк\ поміч і думаємо собі: чи Ви нам допоможете, чи від­мовите?

Ні! Ви нам допоможете, бо Ви свідомі, що ял сила в рідній школі. Ви знаєте, що лише народна школа врятує тисячі наших родин, розсипаних по міських дільницях між чужим населенням. В рідній школі навчаються діти рідної мови, рідного письма, рідної віри. Там навчаються патріотизму, набирають народного духу.

Діти, виховані в патріотичному дусі, понесуть сві­домість в свої родини, в сімї свояків та сусідів. ■

О, Ви нам допоможете! Ви нам не відмовите! Мц, в цьому певні!»

188


Скоропад подумав:  «Скільки  гіркої  праці розкинув я їж людьми, але ніхто не прийде до мене з грішми, лише По гроші. Не буду їсти сніданків».

Підготував пошту з десяти повітів, розхитувався, руки Тремтіли. Слухав обридний шелест паперів і дерев’яні го­лоси. Працівники говорили про останню новину. Надзірна рада на останньому засіданні підвищила одного молодого гонариша на три ранги, а двох молодших — на два.

—         А за вас, пане Скоропад, все чомусь забувають,
роками не авансують,— сказав глумливо практикант Зо-
>уля.

Скоропад мовчав. Заглибився в свою роботу.

Володислав Макам стояв біля столика і тягнув нудно:

—~Я; пані,’ Тут» є на те шефом, щоби звертати увагу Ьжному на все і завсігди дбати о те, щоби, пані, тут па-нопе звертали увагу на всякі форми. Я, пані, постановив собі вплинути на панів службовців, а також практикантів І панів студентів, щоб кожний з панів віддавав старшому Належну почесть, а не ішов собі попри мене і шіг пісЬіз — іііг пісЬіз *, мене комплетно ігнорував або лише, пані, одним Пальцем дотулився до капелюха і бомкнув собі щось під но-іом, або зовсім не зволив сказати мені «добрий день». М часом нічого не говорю дотичному панові, навпаки, сам кланяюся наперед, щоби такого пана навчити чемності, (ю, прошу панів, мені лучалося вже і таке, що я йду зі і іюєю панею під руку на спацер, а тут надходить знайомий Пап, котрого моя пані з видження знає, тим часом дотич­ний пан ледве зволить звернути на мене увагу або не раз І настільки некультурний, чи без виховання, що чекає, щоб я лишив хіба, ги-ги-ги, свою пані на боці і йому пер­ший вклонився. Прошу панів не сміятися, хоч я сам мушу Тут сміятися, але це дуже сумно.

Службовці й студенти в цій кімнаті не висловлювали ні бажання, ні небажання слухати тих слів. Кожний захо-н.і и холодне обличчя і, немовби не слухаючи, порпався в споїй роботі…

Скоропад зітхнув:

—         Ах, як мені остогидло це прокляте багно!
Виймав тютюн, крутив цигарку за цигаркою,  пальці  в

нього тремтіли.

Студент   Козубенко,   рудавий,   швайкуватий,   з   одним

І мені нічого — і тобі нічого (нім.).

189

 

оком пса, другим — гадюки, задер голову, підійшов до Мя кама, вклонився і промовив:

—    Пане  шеф, я   буду просити у вас дозволу відлущ тися на годину до університету.

—    Можете  йти  на  мою  відповідальність.   Ви  одні всю  кімнату   переймаєтеся   роботою,   решта   панів,   нав( старші, пропускають повз вуха мої нагадування, а  я в так мушу пити за них від дирекції.

На церкві   сиділа ворона.   Скоропад  задивився на   і і думав:

«Як би то добре було перекинутися вороною. Не требує ходити на роботу, ніхто їй не дорікає, не журитьо ніякими видатками, не має боргів, куди схоче, туди полг» тить… А ми тут, як у тої мачухи, що мала спої діти та й сироти. Сиротам казала гарувати, а свої дармували. І іИ тамті придбали, то ці прогайнували. Настав Великдень, мім чуха сказала своїм дітям сидіти в хаті, а сиротам дал( волю. Втішилися сіроми, з дива не могли вийти, яка-т<| мачуха раптом стала добра. Буяли цілий день і про їду зм були. Вертаються вечором голодні додому — нема що їстМ| поз’їдали все мачушині діти. Домагаються у мачухи, а воіц їм на те: «Гріх,— каже,— їсти на заході сонця». Полягали, бідні, голодні.

Так одні і другі звели себе, зійшли на псів. Сироти І нужди, а мачушині   діти через те, що не вміли   працювати.

Було по  10-й годині.

Голодні працівники за барометром шлунку снували кімнаті і питали товаришів, чи є вже снідання.

—          Руку собі  відгризу,— сказав один з писарів.
Прийшла служниця з двома кошиками і розглядала

де є вільний стіл. Товста, присадкувата, вона розставля каструлі   з   котлетами,   пирогами   і   полумисок   холодц День у день двигала через кільканадцять відділів ті ко ки, розкладала їх і ховала, і та робота очортіла їй до кра Насупилася і шпурляла по столу краяними куснями хлі ножами та вилками.

Молоді найшвидше гуртувалися коло кошиків. Огля ли кусники хліба, вибирали, котрий більший, так як батьки й діди. Нахилялися над каструлями і нюхали.

—    Тота горівка брела через воду.

—    Не шкодить, люди не свині — вип’ють.

—          В цьому холодці все є: гребінь з когута, пазурі
кота, лише м’яса нема!


—         Також не вадить. Порядна свиня все з’їсть.
Колишній василіянин їв хліб з вуджениною і казав:

—         Ой не вернуться вже ті літа, як чоловік пас вівці!
Илізе, бувало, в банти,   вкраде у мами кусень   сала, на-

іі|іомить на шпичку, припече на вогні, з’їсть з коржем, на-II сться води, а відтак підскочить собі і заспіває з хлоп-цими:

Або цілуй, гуцуленьку, або дай другому, Щоб  я нині цілована вернулась додому!

Скоропад згадав про своє рішення рятувати себе тим, ■об не брати сніданків, але тепер розміркував, що краще И|>нтує здоров’я, і пішов до кошика. Випив чарку, заку­пім шматком хліба і сів знов до столика. Тягнув роботу і усіх сил, як кінь під батогом, а далекий зневірений світ микав, гримів до нього: «Кинь все, розтрощи фахом толо­ки та йди! Кримінал дасть тобі більшу свободу!»

«Вип ю ще!» — подумав і пішов до вознихи.

Сів у реєстратурі в темнім кутку біля столика, на якім Складали акти, похилився і впав у задуму. Горілка почала ■оботати коло серця, як дівчина.

—        Може, засвітити вам тут? — спитав молодий, непо-
іі.ііііий  чоловік і протягнув руку  до  вмикача.

—        Ні, ні, не треба. Я бачу і в сутінках.
Реєстратура виглядала, як тюрма. Цілими днями витя­
гали тут люди акти і знову їх запихали на полиці.

З далекого кутка долітав тихий спів:

Ой заплакали хлопці-моло-о-одці, Раннім-ранком в неволі, в тюрмі!

—        Не-ща-сли-ва на-ша до-ля,— летів голос з іншого
Кутка.

Скоропад вслухався в серце туги і шептав:

—        Терпіння, терпіння, терпіння… Ти одно у мене ве-
ІИке і могутнє… Терпіння… терпіння… терпіння… чорна
іфіпшце…

В напівтемряві боком до Скоропада присів до столу мо-№дий, стрункий товариш, що колись втік з тюрми. Уто­ми ііся і втупив очі перед себе. Не бачив нічого, думки роз-Иглися, почував тільки вагу втоми й нудьги. І швидко, м.ічг відблиск далекої блискавки, тихий світ освітив па-м’ять. Принадно промайнула за ним ясна думка: «Як би п> добре було, коли б оце був у тюрмі!» На цій думці пій-іні себе й витверезився: «Хіба ж то була помилка, коли рік

 

 

 

190


191

 

тому думав, що як би не було, а воля краща від неволі Вийшло не те…

Скоропад  повернувся до свого відділу.

Заціпив зуби,  стиснув кулак, в оці замерз блиск дості. Взявся знову до праці і тягнув, ніби мав у ній пити все горе.  Бив числа  на актах,  стукав, як  кухар, січе  м’ясо,  і  переглядав  листи  зі   своїх   повітів.  В   од стояло:

«Іван Сміх і Феська Гедз з Гуляйполя розібр хлів».

Стримав думки, глянув довкола і мало не крикнув:

«Гей, ви всі! Чи знаєте, до якого великого діла пок кала мене доля   в   службі народу?   Викреслити  «розн.п ний хлів!»

На подвір’ї залунав дитячий голос і скрипка. Возний швидко вихилив голову крізь вікно і нагнав бідаків. Ди рекція заборонила музиці входити на подвір’я, щоб и> перешкоджала в роботі.

Згодом задзвонив дзвінок, на подвір’ї став старий 404 ловік з дитиною і розстелив килим. Цих ніхто не вигаїїнії, вони не грали й не співали, лише показували своє штукар ство. Старий пхав довгу сталеву шпагу крізь горло в шлу> нок, поїдав полум’я, а дитина, сидячи, закладала ноги ми потилицю, то лягала на живіт і вигинала їх понад хребет аж до вух.

Макам глянув крізь вікно і сказав:

— Шкода, що нема тут поліцая: я зараз наказав щ заарештувати того старого драба за те, що так мучити дитину!

Скоропад скінчив роботу, держав нумератку в руїн і дивився на неї. В сталевому знарядді з дерев’яною ручкою було сім малих кружків на спільній осі. На березі кожнії го кружка виступало по десять чисел в порядку від 1 до 0, Перший кружок вибивав одиниці, другий десятки, тр| тій сотні, четвертий тисячі, сьомий мільйони. Числа ик першім кружку були найгірше позбивані і затовчені чор< ною маззю, числа на другім кружку також знищені, алі числа соток менше, тисячок ще менше, а десятки тисячок і мільйонів цілком чисті, навіть круги, на яких оберталися, поприсихали до себе через довшу пору так, що треба були придержувати кружок вищого порядку або розділювати іх ножем. Чим з  вищого ряду число, тим менше працювало,


і |іужок, на якім вирізав його гравер і відлила фабрика,
Мілііми місяцями не рухався з місця, був чистий і не робив
{Нічого. В природнім ряді чисел десятинної ладні видів Ско­
ропад цілий суспільний устрій. А в сотках, чей же тисячах
\\ мільйонах були  числа з тої  самої  матерії і  того самого
Імені, що в одиницях і десятках^                                     

загрузка...

І Іа коридорі вів старий пан^йолодого невидючогсШ дав
|ому знак пальцями в рам’я, аби сідав на лавку, а сам пі­
ниш до дальшої кімнати. Темний музика сів, підійняв вгору
Аліде інтелігентне лице і хотів визначити, по котрім боці
Вікно. Водив довго головою довкола, дотикав ніжними
іммщями лавки і стіни, але не міг знайти тут світла. Вікна
ми ходили на подвір’я, коридор був сутінний. Вдихав про­
питими ніздрями, вони здригались неспокійно перед пів-
п….. им воздухом. Вслухався в рух, шелест, стук і грубі то­
ми п і вгадував, що це за світ. Раз здавалося йому, що це
фабрика сигарет, то знов капелюхів, переплетня, пекарня.
І Іі. В хаосі гамору не було музичного почуття, слуху, акор­
ду гармонії, серця, лише злоба. Двері скрипіли, заводили
І дерлися голосами тортурованих мучеників, то лоскали і
Гримали бунтівничо. З гімнастичного залу долітав писк
І переск. Були це семінаристки в свобідній забаві, але му-
имка не знав цього. Вловлював по-своєму нерви молодої
і Іободи, яка проявлялася в звірячих гомонах біганини
І голосів, і творив симфонію оргій в турецькім гаремі.
Кили ж вслухався в гомони, і гамір, та стук перед со-
імно, мав враження парні, гарячки, праці нервів, якою пра­
нії п> карність дому поправи і в’язничний дух примусової
Ьаці. Здалека доходили до його уха гомони підземної запад­
ім, де простацьке коліно привалює груди, розбишацькі паль­
ці давлять горло, людські голови розчереплюються до
муру. З гарячкових струй нервів, які пробивалися до нього
крізь холодний, вогкий воздух, мав враження, начеб сот­
ню грудей привалила скеля і не давала їм відітхнути. Вони
(шилися навіть зітхнути. Якби ті груди зітхнули свідомо
їй і разом одним стогоном, одним полум’ям, то тріснула б
і м’ля, розлетілися б мури. Тим часом кожні груди розбиті
і кинуть і плачуть тайком в іншу пору, і відси те підзе­
мелля, пекло. Вчувався в живчики того мерзенного життя,
тиорив синтез з яскравих ворожих звуків, виловлював
душу атмосфери і гомонів, що вдарили його чуйні змисли,
І прийшов   до  переконання, що це сучасний сутич неволі

 

 

 

192


ІЗ  М. Яцків


193

 

хліба, бюрократичний кримінал інтелігентного  пролетаря ту під обухом  єзуїтських старовірців.

Музик помилявся.

Бюрократичний  чобіт не  все  і   не  всюди  міг   стопт.ми молоде життя. В деяких відділах панував лагідний споКіО згода вдач і настроїв. Бувало це тоді, коли праця не перії тягала людської сили поза межу і не гонила ними на ЗЛМ мання   голови.   Але   таких   відділів   і   днів   в   «Народній силі» — мало.

У невидющої людини, в темряві її вразливої, суцільної душі, криється безмежна просторінь акордів, мелодій, і ває часто, що звичайний, дрібний тон з дитячої співанки, не довший, як одно зітхнення, панує над хаосом понурої, акустичної простороні, перелітає її білим птахом, ловиті інші мотиви з темряви і творить несвідомо, півсонно нову пісню.

В тім дрібнім уривку тремтить не раз основа жиі і і лебедина пісня буття,— початок і кінець скорбної свідч мості.

Скільки ж споминів, скільки слів не раз, радості і смут* ку, скільки химер судьби в’яжеться з одним тихим зітхнеН ням, з яким душа свою сердечну співанку сплітає! Та І у нас, видющих, кожному почуванню, кожній важливім хвилі життя супроводить інша мелодія. Як вийдемо на ВІН соку гору і глянемо на розлогий виднокруг, засіяний люд* ським трудом і святинями, як дитячий світ ляльок, бу« диться в нас відвічна мелодія над суєтою муравлипоі боротьби і трудів. Сходимо в низини — приголомшує нас весело-смутний клекіт, але найсмутніша, найщиріша | найкраща буде та мелодія, якої не суджено нам вчути, коли забуття покриє  нас вічною темрявою.

В гіпотечнім відділі старий мужик Тягнибіда заломим руки і голосно сварився на свого сина, писаря в «Народ­ній силі»:

— Чим же я тебе дома буду дохторувати, чим тебе ви» годую?! Таже тут ні дощ на тебе не паде, ні спека не про­жить, ні дров тобі не кажуть рубати, ні ціпом молотитиі Диви, які тут покої, а ти сидиш собі при столику, як пан, та й лиш п’юром махаєш! Ех, коби я не сліпий — вмів пи< сати, я би тобі показав! Днями і ночами сидів би тут та ІІ слухав панів та й дякував їм!


IV

(І! шинку «Храмовий чорт» сиділи біля одного стола ИСШхрщц Скоропад, Ярвич/п розмовляли про відносини в їТІпродній силі».        ———Г

І Іайкращий досвід і великий запас заміток у цій спра­ві мав Наум  Ярвич. Він мало ходив  на забави, мало го-ип|>пи, зате бачив багато і тепер в колі друзів ділився дум­ками з цього приводу. Говорив про становище товаришів |(і праці: ….—

— Один з наших товаришів, той, «ліпшої марки», має Ійпчай набирати наборг всього, що тільки дається: по-Чи інші від килимів, скінчивши на цигарках, але не платить, ;|() не має чим. Старшу дитину не має змоги віддавати до німіли, зате цілими днями влітку і зимою гонить її за бо­рошном, півмилі за тютюном, все наборг. Навіть у цируль-Иика голиться і стрижеться наборг. Якось продав одному І наших писарів ровер * за 100 крон. Взяв гроші, а ровер «і.мі відіслати. Того самого дня взяв він ровер і продав Іншому за 50 крон. Писар мусив мовчати, бо той, що про-■I йому ровер,— його начальник.

І .Це інші способи рятунку в біді для багатьох з нас — ці’ лихварі. Кожний з них вже чекає в дні виплати під бра­мою. «Негоціянт» дає щомісяця для святого спокою лева ми два на цигарки, на вино. Так дає протягом багатьох ро-ИІи. борг стоїть цілий, а 50 проц. стягнено при виплаті. Про цих лихварів ходять всякі анекдоти. «Як пан Піпіле-інін потребував грошей, то він знав, де Гандель сидить. Пішов аж на десяту вулицю, потрудився аж на третій по-Нрх, про здоров я жінку запитав, з найменшою дитиною Побалакав, а як лише взяв гроші, то все забув. Ну-у, як Тш’і  кіт  має тепер прийти  до цього мішка?»

Є деякі, що пробують іншого способу. Ідуть до інших ішіариств в комітети, в дирекцію або й на вечірні години. Допомагали собі при грошових справах доти, доки не ви­крилося. Про одного такого директора появилася в газеті н.іття «Дефравдація 10 000 крон!». Бідак облітав до ночі Йп кіоски в місті і викупив цілий тираж. Потім пустився і»и на такий спосіб: дав до часописів оголошення, що здо-ІОвий, пристойний мужчина в силі віку бажає познайо­митися  з  панною  або   бездітною  жінкою.   На   це  дістав

 

 

 

194


* Ровер — велосипед (нім.).
ІИ                                                                                     195

 

шістдесят листів. Розуміється, «до вимоги». Ті жіночі лін ти… Але про них колись іншим разом.

—          Що ж зробили б ви в тім разі,— спитав я нашайрі
товариша,— коли така дівчина чи жінка довідалася б, іц|
ви жонаті, і  зажадала повернення  своїх грошей?

На се відповів він:

—          Коротка справа. Я загрозив би, що зроблю скап і і
і виявлю, що вона мала зносини зі мною.

Ярвич сьорбнув ковток вина і говорив  далі:

—     Так більш-менш зараджують лихові старші, а т<чи , перейдімо до молодших. Ця наша братія так само, як І старша, ділиться на дві категорії: на багатих і біднії Всі працюють в «патріотичних» установах, з тією тілі.і Н різницею, що одні, почавши від писаря, маніпулянта і д|і йшовши до найстарших урядовців, грабують постійно ц| лими літами своїх батьків і живуть на ласці своєї чи жін* чиної родини, інші, що не мають заможних батькіь, и> рідні, промишляють, як уміють.

—     Прошу вас,— перебив Немирич,— чи дирекція нічн го про це не знає?  Як  вона дивиться  на такі речі?

————    ДиреКЦІЯ    Дбає    ПереДОВСІМ    про    Себе,    ПОТІМ    ЗВЄ|Н

тільки увагу   на те,  щоб ми  якнайбільше   працювали. Ш зовсім   природно.    Всякі   сентиментальні   мрії,    що   котре небудь   дирекція   думає   над   долею   службовця,   це   ТшН правда,  як плач Марії Терези  при розподілі Польщі.

Головний директор «Народної сили» якось сказав, що| дали йому відомість на заробіток працівників банку. Взия ся за голову, лють охопила його, коли побачив, що баг|И службовців після вирахувань дістає на руки ледве по кілії канадцять  крон,  а   деякі   повинні   навіть   доплачувати  дії каси.  Закликав їх  до себе,  вилаяв і…  звільнив  з робіни Інші, кого обминуло лихо,  взяли собі ту науку до голо^И і кожний шукав способу. Одні беруть книги на стокільки десят левів з виплатою по частинах і продають їх зараз щ за 20—30  левів в антикварнях, інші не платять за  харчі і втікають від одної господині до другої — вночі крізь ми но. Деякі з  господинь приходять  зі скаргою  до дирекції тоді зачинаються протоколи, стягання боргів з платні. Інші взяли   з   цього  науку і  йдуть  на столування  до   возпнк Зразу за готівку, потім наборг. Возні не можуть скаржн тись, бо  дирекція заборонила їм кредитувати.  Інші наїін рають сніданки на нову монету, а в книжці записують н стару, тобто наполовину менше, продають поштові марш


книжки, а ще інші обманюють старших товаришів на по­ручительських підписах. Жертви не оглядають божого і мі п’, літерати замлівають далі на борщі і мамализі, а доб-|нідушні   товариші   сплачують  кондикти.   Найбільше  кон-

(Иктів сплачують наші за тих товаришів, що покинули Гіінік і пішли на державну службу або на самостійні стано-ініша. «Ми з людей робимо панів, а вони з нас жебра­нь \—кажуть поручителі. Так бідаки натягають бідаків, і установа розвивається. Зверху український «патріотизм», «народна сила», а всередині свій свого грабує і закидає іюму петлю на шию. Деякий зараджує собі ще тим спосо­бом: має товариша поза «Народною силою», той ніби хво­їні , наш дає йому книжечку «Каси хворих», потім підроб­ив   підпис   секретаря    на    лікарській   довідці,   й   обидва

і питься підмогою. Минулого місяця один учень покидав II Іародну силу» і мав повернутись на село та приготувати-і н до матури. Обчислив платню: не вистачає на покриття доіпів, ні на дорогу. Пише заяву до дирекції, просить І шільнити» його від праці й уділити «ласкаво» якусь пла-IV за надурочні години роботи «на купівлю книжок до ■іуки». Кличе його секретар і питає, скільки будуть кош-їунати ті книжки?

—    Тридцять  крон,— відповів учень.

—    Принесіть ті книжки разом з рахунком, то випла­тимо вам.

Повертається учень до секретаря з книгарським по­пільним і двигає півкопи книжок на шнурі. Секретар під­мінує ордер до каси, посильний бере 30 крон, виходить, МІддає в сінях учневі 26 крон, собі за труд бере 4 крони і Ііініертається з книжками до книгарні.

Недавно пішла чутка, що один товариш заходив на ве­черю до ресторану в парку все тоді, коли було багато від-шлувачів. ^Повечерявши як слід, все забував заплатити і ииходив, аж якось прицупнули його кельнери, потурбува-іи, віддали в поліцію, і справа опинилася в суді. «Не Маєте, почому пиво в парку?» — питають його тепер то-Ьриші. Він червоніє, мовчить або буркне щось у відповідь, ‘ ті допікають його цілими днями, ніби їх хто найняв.

Не кожний може взятися до котрого-небудь згцих спо-іоґіі в. ^Багато є таких, що воліють крайню нужду, і/ніж про-іціі.їти нечесної дороги. Знаєте, що для одного старшого іпнариша зробили ми недавно складку, крім того, для двох молодших підписали позику.   Інші порадилися між   собою

 

 

 

196


197

 

і випросили у старших, щоб ті робили дві відомості: одну дійсну, з відчисленнями для каси, другу без них — 4^В дирекції. Згодом головний директор зажадав знов віди мість, переглянув її і всміхнувся: «О, наука не пішла в лісі Прогнали ми кількох, для яких плата була замала і ні могли вижити з неї, а тепер аж любо дивитися! Чому їй не нарікають, чому для них вистачає!?»

Один нещасний мав у нас сорок крон платні і, розумі»-ться, не міг вижити з неї. Два роки тому ще вистачалі йому, але в міру того як зростала дорожнеча, він влазив у борги. Одного вечора купив за дві шістки квиток на коні церт в музичному товаристві. На вікні за занавіскою стоН ла склянка. Пригадав собі, що дома нема чим напитися води, і вкрав склянку. З того часу настала в ньому зміни /Крадіжка отруїла його, він звик до неї. )В хаті найшлиИІ згодом рушник і лампа. Час від часу він приносим вечорами поліна під полою. В кафе стягнув парасольку, відтяв ручку і наклав іншу, щоб змінити вигляд. Іншого разу заміняв свій старий капелюх на новий і вкрав кало» ші. Тими дрібницями не врятував себе. Працював у лік* відатурі в касі. Висіло там кілька бляшаних коробок НА добродійні цілі. Часто приходив сам працювати на вечірні години — начальник і директор ставили його всім іншим за приклад, а він «інкасував» з патріотичних коробок. Віл каси відділяли його лише поручні заввишки в пояс, а сто» лик касира з підручною касою стояв напроти його столії, Та каса містилася в дерев’яній скриньці і в годний праці була відкрита. Були там всякі монети і банкноти Спокуса близька, біда ще ближче. Він не спав ночами, качався з боку на бік, в закутинах мозку точилася думки, як черв’як.

Нарешті знайшов спосіб: намастити клеєм кінець лінії! ки і, як касир вийде, витягнути на ній банкнот. Каса ия> микається вечором, касир міг помилково виплатити ст|В роні забагато, всяке підозріння виключене, одна-дві десятки можуть порятувати чоловіка. Після обіду зустрів знано, мого чиновника з провінції. Той дав йому сто крон і прім сив, щоб заплатив за нього векселеву рату в «Народній силі». Наш брат виставив на другий день асигнацію їм 100 крон, провів у книгах, викреслив рату, а грооїі схопи» у кишеню. Контрольна комісія тричі сліпала, шукала і н» могла знайти. Класичний вислів касира: «Побрана готіїш* не вплинула до каси»,— перейшов потім в анекдот. Справ»

198


ми нвилася   щойно   недавно,  через  дев’ять   місяців,  але   на І’ прохання рідні винного та його жінки дирекція справу за-І Крила і вистаралася для  нього посаду  в іншій фінансовій Інституції.

В гіпотечному відділі був студент-юрист, «світило», як називали його, хороший працівник; начальник і директор і ґавили його всім іншим за приклад, а він вечорами запи­тував у штемпельну книгу зі сплачених скриптів колишніх іміржників, фальшував підпис ревідента і на другий день одержував з каси штемплі *. Потім продавав ті штемплі, ч,істину грошей брав на свої потреби, а решту складав на

…… адну  книжку.  Так робив з півтора  року і робив  би  й

Млі, аж один з директорів почав переглядати річний звіт і кинулося йому в вічі, що в попередні роки сума виплаче­них позичок була більше-менше схожа з останнім роком. ІІІтемплеві «видатки дуже відрізнялись. Поволі викрилася останніми днями планова, постійна крадіжка на суму бли-\і,ко 10000 крон. «Світила і взірця персоналу» покликали до дирекції, і він признався. Передав ощадну книжечку на дні тисячі, на решту підписав зобов’язання і буде сплачу-иати ратами. Від’їхав недавно на провінцію, дирекція пере­писується з ним і держить справу в тайні, «щоб м о л о-/і ому чоловікові не псувати карєри і май-о у т н ь о г о».

Недавно стався ще третій цікавий факт. В одній фі­нансовій установі один з протегованих службовців украв іч/шкадесят тисяч. Польські газети написали про цей факт, •і наш орган став на захист злодія.

—            Прошу вас,— спитав Немирич,— чи то все, що ви
Ніш тут розповіли?

—    Ні, це  лише   невеличкі   спостереження  над життям і  наших службовців.

—    А   чи   є який-небудь спосіб  поліпшити  це  життя?

—            Ні, на це нема тепер ніякого способу, ніякої ради,
ніякої дороги, і всякий крок нині не довів би до успіху.

Немирич запитав:

—    Як ви ставитесь до тих всіх проявів життя, які спо-і ирігаєте у своїй мандрівці?

—    Все з любов’ю.

—            Дивна ви  людина,— додав  Скоропад.
Ярвич розпрощався і  пішов.

* Тут в значенні марки.

199

 

Обидва товариші стояли  і  дивилися на нього. Ішов похилений, задуманий. Дивне враження  спрапл ла ця постать. Скоропад торкнув Немирича за плече.

—          Дивись, куди повернув, адже ж він там не мешка»,
Товариші пішли за ним. Наступав вечір. В парку біЯ

притулку сліпих заглянув останній промінь, продирані її крізь верховіття старого клена, падав на бік альтанки, п<>< критої диким виноградом. Табунці комарів грали ще я тому промінні. їх крильця мінилися золотою порошиш по Ярвич стояв у парку коло альтанки і дивився на там..і комарів у промінні заходу.

V

Л^ія_Юлєйгмцтй^Х»мй Палій, Х.ван Ришкунда і кільн інших старших служ’бовців зійшлися в кімнаті кореспоіі-дента Петра Байди.

Юдейський гладив неспокійно бороду і говорив трем­тячим голосом:

—          Бійтеся бога, панове, радьмо що! Така біда і нужда
між нами від найстаршого службовця до наймолодшого
писаря, що годі витримати довше! Просто ніж у кожного
отак на горлі! Хіба будемо по одному вішатися й стріли»
тися або підемо красти! Наближається десятиліття «На­
родної сили», установа росте, як з води, обертає мільйо­
нами, а ми крайні жебраки! Таж наші жінки і діти голі
і босі і їсти не мають що! Може б, ми з нагоди цього деси
тиліття нашої кривавої праці яку-небудь просьбу до Над­
вірної ради… Радьмо, може, хто з панів має який-небудь
інший план.

Байда слухав, скубав вус, врешті спитав:

—          Ти вже скінчив своє?
Юдейський  знизав плечима:

—    Та… та я не маю тут що більше говорити, бо ми всі це добре знаємо…

—    Ні,— перебив Байда,— я лише питаюся, чи ти вию виклав усе, що мав на серці? Скажи: «так» чи «ні».

—    Ну, та так, нехай буде так.

—   Отже, тепер я вам ще раз повторю те саме, про що вже давно казав, що всякі слова, всякі ради і поради — псові на чоботи, доки не буде власної організації. Ви ші були не раз свідками, що я пропонував всякі проекти,

200


Плани, статути, а що не хотіли мене слухати і підтримати мне, то терпіть тепер. Я поза тим, що сказав, не маю ні-ІКої ради. Визнаю, що нам зле і буде ще гірше, але я тому Иг пинен!

Юдейський сказав:

—        Бо ти береш зараз все нервово, а тут нема чого
і.ції о диспутувати, тільки врадьмо, чи маємо скласти листа

До ради чи ні. Байда відповів:

—        Та коли йдеться лиш про саме письмо, то візьми
І напиши, а користь з того буде така сама, як досі.

Ришкунда  обізвався:

—    Саме письмо ні до чого. Ми вже маємо добрий до-ІИІд, що всі наші петиції йшли до коша. Я радив би таке, її шаю лише, чи всі згодяться на це, щоб скласти про-«іиііія в якнайладнішому тоні, викласти ясно всі наші жа-і ппія, потім відбити його на літографії і перед засіданням шикнути кожному членові ради один   примірник в   лапу.

—    Я не вірю,  що це щось дасть, але хай буде по-ва-

…. му,— сказав Байда,— тільки додав би ще від себе одно:

Цоб те прохання вручила кожному з членів ради особисто іннірана з-поміж нас делегація старших і поважних служ-

|… мів і представила усно наш незавидний стан, розказа-

і.і коротко зміст прохання і прохала кожного члена ради,

…. б він   нашої   справи   не проспав,    а   бодай    в   останню

Ііилину, коли вже буде їхати на засідання, зволив лас-. іво оком кинути на наше подання і пригадати собі його міст. Інакше наш труд і всілякі надії лишаться без най-мі’іпного успіху.

Всі службовці згодилися і вибрали делегацію — Риш-и оду, Байду та Юдейського.

На другий день було готове і стверджене власноруч­ними підписами всіх службовців таке прохання:

«.ВИСОКА РАДОЇ.

Наш банк «Народна сила» кінчає цього року де­сять літ свого існування. А кінчить його світло на славу народу, величаво кріпкий у підвалинах, бага­тий довір’ям і звісний зі своєї небувалої точності.

Наш народ може гордитися своїм небувалим ді­лом, може гордитися тими будівничими, патріота-ми-засновниками,  а  ті  можуть  величатися  вибором

201

 

управи  товариства, як також  вишколеними нею бітниками.

Ті-то робітники звертаються нині з нагоди 10-літнього існування банку до Високої ради з ул іім ними просьбами, котрих прихильне полагоджена» привело б до поліпшення нашої долі і долі наших ро« дин, або хоч хвилевої підмоги на пам’ятку прані І ювілею банку, чи принаймні до признання нам неп них прав, котрими ми по нашій немиродайній гадці повинні б бути наділені».

Це прохання на три повні аркуші в дев’яти обширпп розділах малювало  незавидний стан працівників   «Нар»‘ ної сили» і жадало врегулювання заробітку,  унормув<ііш і рангів  при З-  і  5-літніх додатках,  підвищення квартирної доплати, виділення допомоги  дітям під час  свят  і Ноіі’.і року, відпусток для поліпшення здоров’я,   недільного під починку,    надзвичайного    ювілейного подарунка   для   пні працівників і кінчалося так:

«Представивши ті наші петиції, подаємо гаряЧІ прохання до Високої ради про ласкаве і прихилиш полагодження.

1,1 1,1 II.

Вся  наша  надія  прив’язана   до  цього   засіданні!
Високої ради під ту торжественну хвилину Ю-літш:*’
го існування «Народної сили», а ми далі будемо щ
цювати для добра і слави нашого банку і його упі
ви кріпкі  вірою, що   наша доля в руках   своїх,
а
чужих людей».                                                                    |_

Три делегати одяглися в чорний одяг і сказали Тар| даєві, щоб  повідомив  їх, коли вони зможуть  піти до ДН

рекції.

ІГоловний директорЛ-Цуліковський був винятковою, її» звичайною людиною. ІПерше  враження,  яке він   робив и людей,   було  таке  суперечливе   і   дивне,   що  потім   доні тяжко було створити собі чіткий його образ. Зблизька ни<

глядав  він середнього росту, подалік,   на вулиці,— зна…………….

вищий. Худа постать, перехилена на правий бік, ширшім, брите, смагляво-хворобливе обличчя, густа, коротка чупрн на, приплесканий м’ясистий ніс, товста нерівна нижнії губа, вуса спущені кінчиками вниз, широке чоло, сипині холодні   очі  і  металічно-різкий,  і   тоді   дряхлий  старечії!)


Ілос. Він приголомшував своїм впливом не лише підлег­лих своїх, але навіть незалежних людей. Словом, вмів він Вати і кермувати людьми в одну мить, як йому лише впа­ли до вподоби. Походило це з його незвичайної спритності, рішучої поведінки, швидкого мислення і ^просто шаленої н.їм яті./Не мав здоров’я, але був настільки витривалий у працК до останнього віддиху, ніби лише з того черпав ііиіє здоров’я і силу і звідси походила його непохитна упевненість і нічим не скорима свідомість самого себе.

В канцелярію ввійшов священик і представився. Шулі-Іовський сказав жваво:

—    Всечеснійший, певно, в тій справі, що два роки тому була?

—    Ні,  нема  ще   й  року,— перебив священик.

—    Минуло вже два роки, отче добродію. Останнє письмо вислали ми, не пригадую собі вже докладно, п’ят­ії, їдцятого чи двадцять п’ятого березня і не дістали ніякої відповіді, отже, відклали її асі асіа.

—    Ні,— опирався священик.— Я, наскільки собі при-иідую, вислав таки зараз потім відповідь, і, крім того, ■дається мені, ні, таки певно запитував панів ще недавно, юму кілька місяців.

—    І  не  дістали  ніякої відповіді від  нас?

—    Жодної, пане директоре. Саме це здивувало мене, і л а м того я тут нині сам особисто при нагоді прийшов дові-

Д (ІТИСЯ.

Директор   схопився   нервово:

—        Цього не може бути, отче добродію! Прошу сідати,
N нараз розслідую цю справу. Прошу…

Шуліковський подав священикові цигарку і задзвонив. іВбіг Тарадай з вибалушеними синявими очима і розстав­леними довгими руками, як у шимпанзе.

-— Піди до регістрації і зажадай від пана Білецького •їїні отця Сивенського, номер, наскільки я пригадую, 10(16 972.

Священик почув це й ушам своїм не вірив. Зчудувався І дивився здивовано на директора.

Через хвилину прибіг захеканий Тарадай і приніс акти. ІПіліковський взяв їх і сів коло священика.

—        О, прошу, номер той самий —1 006 972. О, прошу:
Ві’їііішє письмо від вас наспіло до нас п’ятнадцятого берез­
ин, тому два роки, і того самого дня дали ми відповідь, о,
ІПідс копія, а двадцять п’ятого  запитували ми ще  додат-

 

 

 

202


203

 

ково карткою і на це є друга копія, але від вас не дісталі вже жодної відповіді.

Священик дивився на директора  і  потакував   півгом,

сом:

—          Так, так, дійсно так було. Тепер пригадую собі до<
кладно все. Це сплутав я зовсім іншу справу, в якій пи­
сав  я  до  консисторії.

Священик пішов, після з’явився червоновидий мсп» дий панок в калошах, пальті і з товстою палицею в руках

—    Пан Лопух з Передриміхів?—спитав директор простягаючи до панка  два холодні пальці.

—    Так, прошу,— відповів з провінціальним широким усміхом Лопух.— А пан директор відки мене знають?

—    Тому   п’ять   літ    були   ви    на    зборах    «Народної

сили».

—    Го-го-го!   Я вже сам   забув,  а  пан директор пам’ч тають! Та й стільки народу було тоді. Але я не прогомі шував жодної бесіди,  отже,  дивно  мені,   як пан  директор могли так затямити собі мене.

—    Ви мали повноваження від двох громад і зараз-таин

представилися мені.

—    Ага, так, так, так!

—    Аз  чим  ви нині приходите?

————-    ЇДУ    В   Америку   І   ПрОШу    ВСЯКІ   ЛИСТИ   ДО   Мене   По, її

лати тим часом на руки мого батька.

—    Надовго їдете?

—    Наразі ще не знаю, але найдовше  побуду там  рік,

 

—    Добре робите. Там культурний народ, можна багігіи навчитися… Там до покоїв, салонів і канцелярій не вхо> диться в калошах і в пальті. Цього у нас не дотримуються, але американці уважають на всякі форми. То добре, бн демо наразі висилати всякі листи на руки батька, а ви НН потім відти подасте свою адресу.

—    Так, прошу. Моє поважання.

—    Поважання, щасливої подорожі і добрих успіхіп у новім світі,— сказав директор і простягнув знов свої дн» холодні пальці.

Делегати опинилися в передпокої, оглянули себе. З ли рекційної канцелярії долітав крик, схожий то на дреньнії розбитого горшка, то на дзижчання шершня в пляшці, ТІ) на голос дикої баби в горосі.

204


—■ Я ту банду розжену! Це самі лінюхи і нероби! Я ліпше найму собі старих панів!

Згодом вийшов Скоропад, блідий, з тремтячими ру­ками.

Байда смикав себе за вус і почав вагатися:

—    Може б, тепер не йти, а зачекати, поки він охолоне? Дна інші делегати стояли в нерішучості. Нарешті Байда махнув рукою і шепнув:

—    Та що нас обходить його  настрій?

Він постукав і відчинив двері, а за ним пішли обидва товариші. Стали коло порога. Директор читав акти і не япсртав на них найменшої уваги, лише згодом глянув уваж­но спідлоба, подумав хвилинку, врешті спитав:

—         Що собі,  панове,  бажаєте?

Байда коротко розповів про мету приходу і подав лис­та з проханням, щоб світла дирекція задовольнила бажан­им працівників.

Директор оглянув усіх трьох з ніг до голови і всміх­нувся сердито.

— Що  ви,  панове,  якісь  тут  комедії  витіваєте  і  заби-і’.к те в мене і себе дорогий час!

Делегати вклонилися і вийшли. Байда йшов спереду. І) другім відділі за порогом став, викинув руку вгору, роз­чепірив пальці і зашипів з глибини горла до обох това­ришів:

—         Диявол! Ломброзівський тип!!

VI

І

иіііім

‘Другий директор «Народної сили» Моторний -Ішов з «кимсь панком через ліквідаторську, затримався і сказав НІнголосом:

— Заждіть тут хвильку, я спершу загляну, в якому пан ІПуліковський гуморі, а потім будемо знати, чи говорити і ним, чи відкласти ту справу на пізніше.

Панок зачекав, Моторний пішов у канцелярію. Через ■дька хвилин він вийшов без пальта і сказав:

•— Нині не дасться нічого зробити, але я буду стара­
йся у відповідну хвилину натякнути про справу, а опісля
Ііонідомимо вас листом.        *                                           л

За Моторним прийшов третій директор Любаска. (рби-

205

 

два  сиділи  в головній  канцелярії.  Шуліковський  стопи бічній біля пульту і перечитував писане прохання. Мотор ний   сидів   на   столику   Шуліковського.   Середнього   росту і віку, кремезний, міцний, як  горіх, зі стриженим  темним волоссям  і  майже   молодецьким   рум’яним  лицем,   динши її бистрими невеликими синіми очима і чистив нігті, пристрасно спів і дівчат, впадав легко в гнів і тоді міг пг« рекричати млина, але за короткий час втихомирювався, Я завзятість і помста були чужі для нього. Шибав собою ш.і ранку до пізньої ночі, не спізнювався ніколи, жодного ЇМ сідання, зборів не пропустив. Після цілоденної праці спіішіі не раз ввечері в хорі, а вночі перетанцьовував з усім жіни цтвом, яке лиш було у залі.

Писар Тягнибіда вніс жмут кореспонденцій разом з айЦ тами і поклав перед ним на столі.

—          Мільйон п’ятсот тисяч разів казав я вам вже, піні»
Тягнибідо, щоб давали мені листи якнайшвидше, а ви ікг
забуваєте про те. Сиджу тут вже десять годин і не знані
що почати з нудьги.

Шуліковський вийшов з бічної кімнати з проханням працівників, закурив цигарку і сказав:

—     Маємо свіжий клопіт, мої панове.

—     Що знов за клопіт? —спитав Моторний чистим го лосом з тремтливим баритоновим відтінком.

Директор Любаска, високий сивий чоловік, що сидів на довжелезним зеленим столом попід стіною, підняв вгору обличчя і дивився на Шуліковського з-поза зелених оку< лярів, а той говорив:

—     Вічно тим нашим людям недогода! Вічно просять, вічно чогось жебрають. Я ночей недосипляю, не знаю, яИ вийти на лад, як постягати кінці докупи, а ті нероби нічоги не знають, лише дай, і дай, і дай!

—     Та, може, тут нема що дуже брати собі до серця? — запитав спокійно Моторний, підписуючи лист.

На обличчі Шуліковського виступили хворобливі р) м’янці.

—          Дивуюся, мій коханий, як можеш так говорити! Л,і
же знаєш, що вся наша Надзірна рада, з дуже малими
винятками,— це панове цілком не ознайомлені з внутріин
нім діловодством, ані з нашими планами, ані взагалі II
справами «Народної сили» і готові подумати, що тим лн>«
дям діється тут кривда, що я одного з другим силоміиі
тримаю ї ми пасемося їх працею.

206


Моторний відклав перо і запитав:

— А  в  чому  справа?   Подали,  може,   листа?    Хто    й Кінно?

■— Таж ціла депутація  тут була,  здається  мені,  щось

Йі’мтії чи шість чоловік, ще бракувало, щоб були якого гоф-

|іит.і або міністра без портфеля  взяли з собою!   І  подали

Ксіі   це   письмо   щось на кільканадцять аркушевих сторін

і ніякими скаргами,   обвинуваченнями   проти    нас   і   ви-

Мпг.іми.

Моторний аж підскочив.

—          Не знаю, які там закиди можуть нам наші панове
вибити, але тут проста рада була: відчинити двері, взяти
идііпго з другим за комір і — ногою!

Зібрався йти і вже біля дверей сказав:

—          Я кваплюся, за годину прийду, а ти лиши мені те
Іімгьмо на столі. Зегуиз!

Шуліковський сів на місце Моторного і сказав з усмі-<«м до себе, підписуючи акт:

—          Цікавий спосіб трактування справи.

Любаска мовчав увесь час. Розкинувся зручно у фоте-I, дивився перед собою порожніми очима, які нічого не Нчили. На його обличчі панував спокій з легким відтінком (бережного холодного усміху, так що з виразу не можна ■ \о пізнати, на чийому боці стоїть тепер ця людина: чи м.і Шуліковського, чи на Моторного, чи на боці працівни­ці). Один лише Шуліковський, і то тільки в дану хвилину, ‘п.ш думки цієї людини. Він дивився на нього з усміхом і Кидав йому листи.

—    Прошу, пане товаришу, може, вас зацікавить…

—    Дякую, я більше-менше догадуюся, який тут може В і п зміст… Вихідна точка — десятиліття «Народної си­ри—поза тим нічого особливого, як і у всіх дотеперіш-

| Ніх листах того роду.

Шуліковський кивав  головою,   у  нього   знов  майнула і думка  про  проворність  Любаски.  Вій  всміхнувся  і  чекав,

ціп той скаже  далі,  це  було  найважливіше.   Любаска  не ! змінив своєї пози у фотелі, тільки витягнув руку на столі,

іі|иіііува-в у пальцях, скільки аркушів мало прохання, і, не

Діінлячись на нього, відвернувся та говорив спокійним, по» I Цижпим тоном. В його злегка хрипкуватому голосі чулося

Притаєне м’явкання.

—          Пан Моторний дійсно не орієнтується в справі. Він

207

 

II

молодий, має всі матеріальні і фізичні засоби, і йому, би мовити, не дуже й залежить на «Народній силі». Я III хочу сказати, що він не старається для «Народної силиі Боронь боже, прошу мене зле не зрозуміти! Навпаки, ЯІЦ має   більше енергії, ніж  який молодий,  але,  як кажу,   ПІЦ без «Народної сили»  міг би зовсім обійтися.  Інакше міі ться справа з людиною, яка тут своє здоров’я залишим, свій найкращий,   молодий вік збавила,  тряслася  над  пни інституцією,  як  над  власною  дитиною,  правда  ж?   ЗамІ ло — свої власні діти, свої родинні обов’язки посвятив ДДІ «Народної сили». Для такої людини такий собі, на періїїиіі погляд,  малозначний лист,  і то  ще при  кожній  важлиниі нагоді, неприємний.

—    Так, так, пане товаришу, тим більше, що ми вж<  і ворили на цю тему…

—    Дозвольте,  пане  директоре,  щоб  я  свого  не забум, що маю сказати, ехгем, та-ак. Саме в тім річ, що цей ш цидент перебиває нам наші плани… Я з свого боку не  Щ ню тактики і маю повну надію, що вдасться мені довести II як   слід   до   кінця,   але   все   ж   таки   перешкода   є   пері

шкодою.

Шуліковський пішов на обід, Любаска сидів на своеМУ місці і читав газету, коли Моторний повернувся, червоний, витер піт, прочитав прохання службовців і сказав:

—    Я переглянув уважно ціле письмо, але признак» и відверто: не знайшов тут нічогісінько страшного.

—    То, пане меценасе, пан директор Шуліковський 1ЧИ; кож так не думав.

—    Я не знаю, що  він  думав,  але пригадую собі і’пн слова, що в цьому письмі має бути щось проти нас, протії дирекції. Тим часом я тут нічого такого не знаходжу, ппХ паки,  на  мою  думку,  письмо   дуже  чемно,   навіть   колім приклонно складене. Інша річ, чи ті всі вимоги випрапд-«*’ і чи вони вчасні. Над цим можна дискутувати. Але ми самого тону, то я не міг би тут нічого закинути. Визні що пан Шуліковський перевтомлений і хворий, але я тієї гадки, що не треба ніколи жодної справи брати нср во, з точки якогось упередження.

Любаска відклав газету, засміявся зловісно, хитнуи ловою і барабанив пальцями по зеленім столі.

Моторний    не зрозумів    того    сміху    і    заглибився акти.

208


VII

/ Другого дня йула неділя. Делегати поїхали до членів І І.ідзірної радиутцо жили не в місті, в понеділок відвідали ■ських, а у вівторок склали перед товаришами такий звіт: Ясі члени Надзірної ради дуже прихильно прийняли деле­гацію, зацікавилися долею службовців «Народної, сили», я коли переглянули їх прохання, то визнали, що вони ма­ють слушність, і пообіцяли, деякі навіть словом честі, що підтримають  усі  домагання  на  засіданні.

В середу перед третьою годиною почали сходитися чле­ни Надзірної ради в «Народній силі». Насамперед «захо­ди и кожний до каси, підписувався на листі і брав подарун­кову марку», міські на 10, а приїжджі на 20 крон. Зібра­ти н у великому дирекційному залі, вітаючись з директо-ппми і самі між собою. Товстий, загорілий адвокат д-р Ііііришівник _поцілувався з Шуліковським і МотТтрним ‘і |і<і:шов»ляв~~з ними на «ти». Т^адник консисторії отець Не-яіслядський, лисий на всю голову, з зім ятим, блідим ли- ~ цей, всміхався, а чоло і брови були нахмурені. Дивився в іі’илю і розмовляв з Шуліковським.

—    Так, так, вони приїжджали до мене, але я сказав їм, іці» це залежить від дирекції, а не від мене.

—    Шкода часу, нема над чим дебатувати. Справа пер­соналу належить безпосередньо до дирекції, а не до ради!— підтримав його д-р Баришівник.

—    Згода! Нехай би було!—чувся з сусіднього гурту і о міс директора Любаски.— Я не маю нічого проти того; ¥яж вільно кожному подавати прохання, але треба знати міру, а не при кожній нагоді зашаховувати дирекцію і ви-ІІгнти наперед неї зі своїми вимогами. Адже ми, точніше — ніш директор доктор Шуліковський передовсім сам най-і’мі.іне тут напрацювався і також має обов’язки, і також Ноже мати свої вимоги.

—    Але ж, панове, я вже раз сказав, що шкода тратити ■ па речі, які до нас не належать!—повторив д-р Ба-|іііиіівник.— Пора почати засідання.

—    Прошу, прошу    зайняти    місця,— говорив   д-р Мо-

ІМ|іііііІі.

Двадцять старих поважних чоловіків засіли кругом дов-■ялезного зеленого столу, а Моторний взяв товсту книгу

І….. ав відчитувати перше питання порядку денного: прото-

■д  з  останнього  засідання  Надзірної  ради.  Старенький

Н М  Яцкі,.                                                                             209

 

шамбелян, о. Горлиця, потирав пальцями чоло, скуб кош­лату брову, мружив око і приглядався до великого портре­та митрополита на стіні. Урядовий комісар Капелюш закрий долонею очі і дрімав. З-під долоні виглядало обвітрені’ лице, поморщене, ніби вкрите безліччю параграфів. Сері | усього зібрання вибивалися на перший план дві поста і > багачисько, колишній посол Невдаха — росла людина з ку­черявим, довгим волоссям, в чорному вишиваному сіряку, і адвокат та посол д-р Розумовський — високий, з круглим бритим обличчям і в цвікері. Спокій і повага відчували, и в ньому. З усієї постаті пробивалися класична інтелігент» свідомість характеру і достойність, перелита віками історії від славних предків і вчених. Ростом і духом виступав цгІІ муж понад усім оточенням.

Консисторський радник о. Невеслярський, як і кожії……………………

засідання, сидів з самого краю, недалеко дверей. Як і заи< жди, хтось в половині першого питання постукав легенькії у двері, і о. Невеслярський висунувся тихцем із зали. Ян кожного засідання, так і тепер ждала вже на нього данії ка-гімназистка. Він зібрався швиденько і вийшов з нею.   •

Тепер д-р Моторний витирав піт, а д-р Баришівник ні вимагав, як звичайно, щоб звіт діяльності «Народної сили-за останній квартал прийняли без читки. Врешті, коли II і питання порядку денного вичерпалися і члени ради були змучені, хтось спитав несміливо, чи не наспіло ще щось ||| останні дні. Хтось інший бомкнув про персональні спрапи Д-р Баришівник встав і попросив слова:

—           Тут є ще дві справи: перша справа дирекціона, дру
га, як бачу, це лист персоналу «Народної сили», але з огляї
ду на пізній час і з огляду на те, що ми вже змучені і дли
панів приїжджих зближається пора в дорогу, а цей лш і
дуже довгий і забрав би щонайменше дві години часу, тому
вношу пропозицію, щоб це питання лишити для —вирішений
самій дирекції, тим більше, що дирекція найбільш комін
тентна в цих справах і ми вже віддавна уповноважили II
на це; отже, прошу, хто з високоповажаних панів є за моїй
пропозицію, зволить підняти руку!

Десять рук піднялися відразу вгору, насамперед гоф рата Капелюша, а деякі лише до половини. Колишнії! ПІІ сол Невдаха оглядався на панів і попів, не знав, що зрій бити зі своєю рукою і стягнув її з голови на вус.

—           Перепрошую! —озвався хтось^^^В наглій справі!

 


Він  встав і почав говорити:

—          Високоповажані панове! На мою думку, справи пер-
іопалу «Народної сили» не повинні ми забувати, але зовсім
природним порядком належало взяти її_на педший__план на­
шої наради. Не потребую вияснювати, що всі дуже гарні,
пле мертві цифри, які ми тут нині вислухали, це результат
муравлиної праці тої саме живої, робочої громади, того
персоналу нашої інституції. Десять літ минає від заснуван­
ня «Народної сили», але не забуваймо, панове, що, під ке­
рівництвом дирекції і за допомогою загалу та людей доброї
іюлі, двигав цю нашу інституцію той персонал, що творить
серед нашого громадянства не менше цінний капітал. Пере­
прошую високоповажаних панів директорів, що дозволив
собі переставити питання нинішнього порядку денного, а
тепер щойно перед голосуванням на внесок пана меценаса
Баришівника прошу розвести дискусію в цій справі.

Директор Шуліковський змінився на лиці. Дивився на Розумовського з болісним виразом, як би засоромлений, ирешті попросив слова і промовив:

—          Мимоволі зачепили мене слова високоповажаного
пана Розумовського. Не думаю, щоб він відмовляв мені у
довір’ї супроти персоналу, але звертаю увагу панів, що аж
на кількадесятім засіданні стрічають мене неприємні дотики
через моїх панів функціонерів, і не було засідання, на якім
не товклася б справа нашого персоналу, як Марко по пеклі.
Прошу панів пригадати собі, скільки разів я сам лише при­
ходив з всякими пропозиціями в справі підвищення імено-
иань, святочних даток і всяких інших неналежних і незаслу-
жених навіть добродійств для тих моїх людей! Діялося це
часто зі шкодою для інституції, коли при завзятій конку­
ренції годі було стягнути кінці з кінцями і коли підривали­
ся фонди та обмежувався розподіл чистого зиску на кращі
добродійні цілі, наприклад, на церкви, протипожежну охо­
рону і т. ін. По-друге, таким ризикованим викиданням на­
родного, кривавого гроша псували ми тих наших паничів,
«ким ніколи не можна догодити і для яких хоч би навіть
весь основний фонд розкинув, то ще не були б задоволені!
Я, високоповажані панове, ночей не досипав, працював тут,
як чорний віл, і коли часто зі шкодою для інституції вида-
ііав нігде в світі, в жодному іншому банку не практиковані
гуми, то робив те все в тій добрій вірі, що ану ж мої люди
задовольняться вже раз і приложаться до видатнішої пра­
ці! Тим часом мої панове, на жаль, переконуються з кожним

 

210

 

днем, що мій персонал, з незначним винятком кількох справді пильних працівників, які заслуговують на повагу, крайні нероби, лінюхи, набрід з низькими інстинктами!

Д-р Шуліковський говорив спересердя тремтячим го лосом; запалювався, витягнув з актів на бічному столі кон верт і показував по черзі членам ради.

—                О, прошу! Тут у мене на всю «Народну силу» неМІГ
жодного, щоб заадресував порядно конверт! Три рази по
правляв я, дер і давав переписувати, врешті сів і заадре­
сував сам. І так все цілими днями і літами кожний най
менший листок мушу провірити і поправити, інакше настій
би такий нелад, що не було б рятунку. Шановний поперед
ній промовець, згадуючи про персонал, мав, певно, на душі
освічених, вишколених фахово людей, які зустрічаються гін
чужих інституціях, тим часом у нас справа мається зовсім
інакше. Крім тих кількадесяти, які лише тимчасово тут пра­
цюють і яких не можна уважати за сталий персонал, реиЬ
та набираються з учнів народних шкіл, колишніх дячкін,
вислужених капралів та недокінчених семінаристів і гімна­
зистів! За кого ж тут ламати списи? Таких людей не по»
винні ми навіть брати поважно! На засідання Надзірноі
ради повинні впливати далеко важливіші справи, економічні
проекти загального значення для нашого народу, а зі спра­
вами персоналу вже ми на наших дирекційних засідання»
стільки маємо клопоту, що не можемо дати ради. А втім, я*
і кожного засідання, так і нині, пригадую панам, що я стоЦ
тут на сторожі народного, кривавого майна і не можу допу>
стити, щоб гайнувати його для легкодухів і неробів, а коли
моє становище тут не дає запоруки доброго господарювань
ня і панове відмовляють мені у своєму довір’ї в поведінці
з персоналам, то я готовий кожної хвилини скінчити свою
владу.

—                 Але  ж,  пане   директоре,   ми   всі,  ціла  суспільністії,
^/весь народ, цінимо ваші заслуги і знаємо, що без вас їм

існувала б інституція!—перебив директор Любаска, а ;ін
ним інші потакнули  головами.                                            

Головний директор не перестав говорити, а д-р ^Рогу» мовський встав і демонстративно вийшов з залу.Ії

Д-р Шуліковський замовк, між присутніми запанували ніякова мовчанка. Добродушний отець шамбелян Горлинм зітхнув і понюхав табаки, гофрат Капелю ш прокинувся І зсунув руку з обличчя. Покрутив головою,~кашельнуи І, сидячи, промовив старечим голосом:

212


—          Мої поважані панове, я вислужив на державній
службі повних сорок літ. Мої панове, як покінчив я прав­
ничі студії, поздавав з найкращим успіхом мої іспити, це
було в 1855 році, то мав зарплати двадцять гульденів на
місяць, платив за хороше харчування і квартиру вісім
гульденів, справив кілька пар елегантних панталонів зі
іптруплями, кілька сурдутів, складав гроші і не можу зро­
зуміти, як нині такі неуки, такі дячки, що ледве читати-пи-
сати вміють, можуть мати тридцять дев’ять, сорок, а на-
піть п’ятдесят гульденів і можуть жадати більше, ніж на
державній службі?

Радник _Рев.уха_ глянув та гофрата, потакнув головою і зажмурив знову очі.

Нарада скінчилася пізно ввечері. Під будинком «Народ­ної сили» чекав Байда, а подалік, на розі вулиці, ще два делегати персоналу.

Байда був знайомий зі всіма членами ради, отже, тепер підійшов до радника Ревухи, який привітався з ним щиро, і вони почали розмову. Згодом, ніби між іншим, спитав Байда, про що говорилось на нараді і які прийняли рішення.

Радник став і задумався:

—          Ага, так, так, щось радили там, але що це було,
справді не пригадую собі. Тямлю лише, що радили, але
того було так багато і так довго тягнулося, що чоловік ніяк
не годен був запам’ятати собі.

Засмутився персонал, коли довідався, що Надзірна ра­да відкинула його просьбу. Дирекція оголосила в часописі »віт і відзначила постійний розвиток інституції. В іншому часописі з’явилася статейка про просьбу службовців «На­родної сили», які перебувають у важкому стані, далі пові­домлялося, що член Надзірної ради д-р Розумовський жа­дав дискусії по кожному пункті просьби, але директор Шу­ліковський не допустив до того. Д-р Розумовський обурив­ся цією дивною поведінкою директора і демонстративно нпйшов з залу.

Дирекція оповістила про святкування ювілею, а бідаки склалися на поминальне богослуження за своїх кількана­дцятьох покійних товаришів, що померли від сухот за де-і ятилітнє існування «Народної сили». На мурах міста були І и і зліплені траурні повідомлення. За день перед ювілейним і ііятом вранці-рано сотня службовців стала, як один, в при-

 

213

 

значеній годині в церкві. Не спізнився ніхто. Жонаті при­йшли з дружинами і дітьми.

До панахиди став сивоголовий шамбелян о. Горлиця | участю трьох священиків. Почалася служба божа; застійні власний хор, а коли залунала «Вічная», голови службовпіп похилилися на груди.

Того дня фотографувалися всі разом, опісля пішли НІ спільний обід. Під час обіду Байда виголосив промову. Го« ворив про покійних товаришів, працівників «Народної сили».

Того дня директор Шуліковський перший прийшов до канцелярії «Народної сили», побачив плакат на перегородці ліквідаторської і крикнув на Тарадая:

— Зараз зірви мені це і не сміти!.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.