Михайло Яцків – Збірка творів

В ЛАБЕТАХ /ТАНЕЦЬ ТІНЕЙ/ ЧАСТИНА ПЕРША 8-10

загрузка...

VIII

В сутінній кімнаті обідало кільканадцять службовпіп «Народної сили». Тут стояв нудний дерев’яний гамір бс і зв’язку, без суцільної думки, як взагалі між голодними І змученими людьми.

Скоропад сидів у кутку за столом. Після обіду схилився на спинку софи і дрімав. Як товариші розійшлися і гамір затих, він встав і взяв капелюх.

На розі вулиці стояла дівка, як обгризена кістка. Ні ній чорний кафтаник і спідниця зі срібним галуном. Тоіі одяг був з похоронного фелона, вкраденого колишнім коха­ним. Тепер стояв цей розсадник хвороби на розі вулиці І не знав, куди йти, що робити з собою.

Другим хідником ішов червоний, дужий драб в старому, поламаному циліндрі, співав на все горло лише один склпд якоїсь пісні і вимахував рукою. За ним сунула, глумиласи і свистала юрба дітвори, як горобці за яструбом.

Пияк щохвилини поправляв капелюх на голові. То нас} вав занадто на  чоло, то на потилицю. Все йому той капелюх заважав,  не міг дати собі  з ним ради. Боровся  з теміют силою, а вона опанувала його і не давала йти просто і спи кійно, лише повертала назад і пхала вбік.

В куті ринку скупчився людський натовп. Якогось ліі нього панка  напала  стояча дригавка. Крутив  головою, М ногою, то рукою і щохвилини ніби хотів тікати. Товста, ніг не стара перекупка взялася під боки і примовляла з утіхою


—         О, так! А тепер та-ак! То за мою працю! Дурив ме­
не сім літ, удавав бідного, ховав гроші і мешкав та году-
іі.інся у мене задурно, а по коханках лазив! Тепер моя пра-
цн боками вилазить.

Підперла щоку, милувалася мукою старого і приказу-ипла в такт:

—         Дриг-дриг! Круть-верть, га-га-га! О, ладиться до
кадрилі! Ідіть, Мацейова, до пари: він до вас також лазив,
ГІ-гі-гі!

Поліцай тягнув п’яну повію до в’язниці. Візники рего­талися на високих козлах.

—         А виберіть там для неї м’яку дошку на нічліг. Тоту
коло печі!

Стара жінка стояла на сходах сіней, молода — на хід­нику і співала до старої:

—         Це мама!? Така мама! Три роки до мене ані словом
не обізветься! Чи тебе занімило? Чи заклало вуха, скажи,
іпо я тобі зробила!? Скажи хоч одним словом! Може, язик
тобі не зігнив, може, дохторі ще не вирізали!?

Мати дивилась понад голову доньки і мовчала, як скеля. Площею ішов похорон.

Дитина бігла за домовиною, ламала ручки і заводила безперестанно:

—         Мамунцю моя, вернися додому!

Скоропад зайшов у кав’ярню і сів збоку в тихому кутку. Змучений, роздратований, він перегортав машинально га-чети.

В одній газеті він побачив довжелезну статтю молодого критика, який вивчився на чужині і тепер з хистом скаже­ного інквізитора краяв рідних поетів за те, що вони не тво­рять так само, як Гебель. Не знав він ні мови, ні життя сного народу, розщибав собою з розпукою в мертвих, док­тринерських сітях, як риба в саку, і через кожних кілька речень покликувався на засади критики і строгої науки, але робив це так, ніби ставив страхопуда на церкві, і грозив молодому поетові судом, тюрмою, жандармом та полі­цією.

В одній новинці розповідалось, що цариця Анна звеліла пробити гармати і дві мортири з криги, артилеристи вистрі­лили з них 6 разів — і канони не розтопилися.

В рекламах і оголошеннях він прочитав:

«Моя вода для лисих чудесна, навіть дерево проростає під неї волоссям!»

 

 

 

214


215

 

«Продам  песика породи мопс.  Вміє  служити  на дпої лапках і держати в мордочці закурене  цигаро».

«Хоче вийти заміж п’ятнадцятилітня панночка. МЦ] шість класів і вміє грати на фортен’яні. Бабуня».

Скоропад з досадою відкинув газети.

Він глянув на двох панків, що грали в більярд. За ними на вішалці два пальта з накиненими капелюхами вигляда \М як вішальники. Панки домучили партію, поспиралися і буфет і навперейми ловили касирку в сильця хитрих му рувань.

Раптом він почув голос Немирича:

—          Невиліковний мрійник! Махаю на нього, аби пере
йшов у цей бік, а сват кліпає очима, як курка перед захо
дом сонця, дивиться і не бачить мене! О, і рука завжди
розпалена, гаряча.

Закинув на вішалку капелюх з обвислими крисами, як вбитого чорного птаха, сів біля столика. Скоропад подав Немиричеві тютюн.

—    Я радий, що бачуся нині з тобою,— сказав він заду мано.— Ми рідко сходимося, і я не знаю, чому це так…

—    Я вже не раз хотів побути з тобою за стільки літ, і все через ту нашу тяжку працю годі зловити відповідну хвилину.

—    Ні, Олегу, ми тому так мало сходимося, що я всп в компанії, а ти блукаєш одинцем так, що мало тебе І видно.

Немирич помітив якийсь неспокій у товариша. Досі знаї його, як тихого, врівноваженого, дотепного.

—          Знаєш, Олегу, я останнім часом якийсь сам не свій
і не знаю, що діється зі мною. Відчуваю, що я дуже змІ«
нився…

Немирич відповів:

—    Ні, я не сказав би цього. Ось ти більше працюєш, ніж я, а мені страшенно набридли ті відносини в «Народній силі».

—    Кинь і не журися тим! Ти вибився вже на урядника, перебув більше, перебудеш менше.

—    Знаєш,  Олегу,  я  зовсім не втішився тим, що мене зробили урядником. Ти, як мій одинокий товариш зі шкіль­ної парти, повинен повірити/я ще ніколи в житті не почуваІ себе/таким нещасливим, як з того часу, коли став урядим ком.і;Коли б я був дочекався цього вчасно, то ще сяк-таї але і тепер  через  десять   років!  Від  того  часу   відкрилися

216


мімі очі і все стоїть на думці, чого дослужився я у своїй Іін і нтуції за стільки літ!

В Скоропада на очах заблищали сльози, він вихопив ннпідко хустину і замовк. Немирич прихилив до нього го-міпу і задумався. Скоропад витирав очі і говорив тремтя­чим голосом:

— Перед тим я не задумувався над своєю долею, а те­пер бачу, що Шуліковський дуже скривдив мене. Якби Н був уже такий цілком нездалий, без ніякої підготовки, то ще можна б з цим погодитись, але подумай лише, що

I  прийшов до «Народної сили» з доброю банковою прак-
іикою, мав свідоцтво з бухгалтерії, інші люди оцінювали
мит працю, дивувалися, коли я подякував їм за місце, і від-
Ьджували мені. Тим часом вбилося мені в голову, що Шу-
іікомський мій давній знайомий і далекий свояк (ми разом
Пули на квартирі у моєї тітки), він вчив мене навіть якийсь
мис. а в університеті був у такій біді, що тітка даром три-
Ьда його…   І за що він  наді мною стільки  літ мстився?

II   йому ніколи нічого злого не зробив. Буває не раз, що
Пень докучить старшому, образить, а тут, даю тобі слово,—
0 дуже щиро ставився до нього, йшов на кожний заклик,
инконував йому все до найменших послуг. І за що він наді
■КОЮ так помстився? Знаєш, я навіть не просив його за
■її це, аби він не думав, що хочу за рахунок тітки якоїсь
Ідячності або послуги, лише під час його відпустки на ого-
і     сний конкурс прийняв мене директор Моторний. Я нав­
мисне не хотів лізти йому в очі, хоч він сам раз вітався зі
і     ю в канцелярії і питав, чи я той самий, якого він знав

>і  студентських часів,   розпитував про  тітку і казав,   що Ьвідає її.

—/Може, він   соромиться,   що був бідаком,р і якби- не

Мтка, то не закінчив би навчання?/   Юус\^Х^€^>ММАл — Не знаю, не знаю. Я нікому не розповідав  про це,

іСиГіі першому нині, і будь ласкавий заховати це в таємни­ці. 11е тому, що я боюся, а просто з тієї причини, що інший Иг зрозумів би цього і готовий був би думати, що я маю

ІІНІсь окремі вимоги до Шуліковського. Зрештою, це стара

ІІГіорія. Я лише одно пізнав тепер, що клямка за мною за-

■йм>. я стратив десять літ даром і тепер не можу надіятися Нічого. Досі я ще себе дурив, от, гадаю, він, може, подумав

Про те, що я не прийшов з голими руками, як дехто інший, Мп.ііс, пригадав собі, що я н*-протя^?%5ігатьох років гарував

МІ/І рання до вечора по всіх відділах на двадцять ринських

 

загрузка...

і потім, як фонди банку збільшаться, винагородить мпіг Він мені це сам обіцяв не раз! Якби не обіцяв, то я бум 0| забрався деінде, а тепер, коли згадаю, що змарнував стілм» ки літ, здоров’я і силу тут стратив і вже нічого не можу надіятися, то така розпука огортає мене, що ради собі лити не можу.

Немирич нахилився до своїх колін і дивився спідлооц десь в далечінь. Його очі стали грізні, в голові шалів ура­ган. Немирич побілів, очі засвітилися фосфорично, він || тхнув і заговорив гострим шепотом:

—    Сухотники, це, звичайно, характерні, кращі люди Скільки їх у нас упало? Ти ведеш список небіжчиків від ІКІ чатку  «Народної сили».

—    Досі двадцять.

Немирич похитав задумливо головою.

—          Двадцять молодих людей, з них ні один не окр……………….

свого життя чином. А зате кишені інших набиті блискучим металом.

Обидва товариші встали і вийшли з кав’ярні. Скоропад держав руку Немирича.

—    Порадь,  що мені робити?   Не вірю в ніщо, не  м і ніякої релігії.

—    А працювати годен?

—    Годен.

—    Жадай, щоб тобі за працю платили   так, як з;н і говуєш.

—    Просьба не поможе.

—    Лиш   жебраки     просять.    Робітник    нехай     ж.і 11 коли ж не поможе, нехай чинить опір, а коли і це не данім може, то нехай бере зброю.

Скоропад похилив голову на груди.

—її в революцію не вірю, не маю сили… безсилим і

А через хвилину відвернувся і додав сухо:

-*• Радиш взяти зброю? Спробую…»^

Немирич при останніх словах Скоропада подав руну обидва поцілувалися тричі і кожний пішов своєю дорогої

Скоропад прямував хідником. Кинув оком на свою ГІІ на паркані.  Вона супроводжувала  його в  світлі,  поки 11 в темряві, то падала на землю, і він ступав по ній.

Здалека чувся дзенькіт кайданів.

Скоропад став.  Дзенькіт  наближався до  нього.   В\ч

218


■рю побіг пес і тягнув за собою довгий ланцюг. Вирвався І ланцюгом з неволі і вертався з нічної прогулянки в не-ІОЛіо.

( коропад проходив коло огородженого саду і почув ше-/Ичт. Став коло штахет. Вийшла сарна і висунула до нього (влову. Шукав по кишенях, але не мав для неї нічого. При­бій під штахетами й обняв її за шию. Далекі спогади з рід-рііх лісів обсіли його роєм. По стількох літах на чужині це Перше створіння прийшло само і пригорнулося до нього. 11″»  приятелів зійшлися на чужині в неволі.

Скоропад заплакав гірко, сарна тихо тулила голівку до Іімкі розпаленого обличчя.

IX

Немирич ішов темною вулицею. Останні слова Скоро-ііі 1.1 зворушили його до глибини.

Потер холодні руки і став. У тіні нової будівлі мріла брила каменю в подобі красуні.

Сон відлетів. Розмова із Скоропадом не сходила з думки. Справді нещасливий чоловік. В серці Немирича забриніла їоиариська струна і неспокій, щоб той не зробив якої-не-Іудь дурниці. Завернув у бічну вулицю, перетяв другу, Іретю, аж опинився на розі і зайшов у досить брудну ка-Ц нрию. Під безпосереднім враженням розмови зі Скоропа-«мм хотів зібрати думки, і це повело його туди, де Скоропад Мобив пересиджувати часами. Сів у кутку і попросив подати <иііу. Офіціант приставив драбину до стіни і витирав ган-НІркою велике дзеркало. Відбита постать в дзеркалі мавпу-і’м.і кожний рух чоловіка, різниця була лише в тому, що «і <• робила вона протилежною рукою. Його задуму перебив Іііікіій сміх за стіною, потім здалося йому, що почув голос Скоропада. Підійшов до бічних дверей і став на порозі. І глибині кімнати сидів Скоропад, коло нього — дівчина Уіпкої поведінки. [Був посоловілий і похилений, вона — ве-■рла. Немирич кивнув до нього і взяв свій капелюх. Ско-іМітід прийшов і сказав:

—        Ти мене і тут знайшов?

Його голос був роздратований, в ньому пробивався іі..і м> і закид.

1 Іемирич піймав його за руку.

—        Рушай звідси!

219

 

На вулиці не промовили ні слова. Немирич підвіи  ……………………

риша аж під двері його кімнати і сказав:

—          Лягай зараз: мені здається, що ти дуже п’яний.
Скоропад вибухнув істеричним сміхом і замкнув   К 11

бою двері.

Трохи  косі очі, горіхове кучеряве волосся,  вус  доіп||Ц і підстрижена борідка — так виглядав Скоропад. Хараіпг|ц ними для нього були дотепність і спокій. Під тим спокої і ховалась   гризота   розчарованої жертви.   Він   задумуипмі останнім часом, мовчав на роботі, але любив шукати рім ради, аби відвести душу. Мав багато знайомих в інтелік III них колах, в поведінці  завжди брала верх його  врода■ м чемність і товариське  серце,  тому називали  його «ширм Мирон». Умів добре заграти в карти з таким спокоєм хоч і все програє, його рука не здригнеться ніколи. ЛкіЛіій причепуритися   на  танці і забавитись з   товаришами   прН склянці. Походив з гербової шляхти, у його предків були

деяка гіпохондрична манія, але він тримав себе в культуї………..

межах і був свідомий честі і людської гідності. ІНіхто N бачив його лютим, він нікого не образив і ніхто його не м| образити. Мав громадянську свідомість, належав до народ них товариств і присвячував їм вільні хвилини.

Поза тими рисами ніхто з його гурту нічого більші   II добачав. Тим часом для психолога була це помітна одиниця Нікого не зачепила цікавість, чому він все тягнув до гурїМ і захоплювався в розмовах про ближчих і дальших люднП звичайним тоном і звичайним сміхом  над їх примхами  і пригодами, але тільки в межах, відомих щонайменше оліїш му товаришеві. В тих розмовах вмів він підглянути в ч.. дині такі риси,   яких  ніхто не  помітив, і   передавав   їх   | глибокою вірністю, але уникав осуду, оправдував його і ЙІІ ронив. А тим самим давав ключ до своєї душі. Товарні, могли відчути лиш його людяність, поза тим не догад\ >н і лися ні про що.

Тепер ходив вздовж своєї кімнати, врешті став пер( | стіною, завішаною фотографіями і картками, і губивсн * дрібницях. Тут і там дівоча голівка, тут і там дівочий лиі і

Переглядав ряд свояків на стіні і шепнув:

—          Рідня також не дала мені нічого, лиш гризоту.
Виникла думка, що  цей  світ—це  лиш  павутина,   Ш

в’яже його, але зовсім не дає нічого, крім важкої праці.

Пішов до столу, витягнув збиток паперу для малювати і розгорнув на столі. Це була карта його роду від прадідім

220


Ким нладив її. Від головного пня розходилися вниз галузки, ■Нгдсні старанно, кожна кінчалася іменем, прізвищем і да-Ммн. Родовід кінчився лінійкою з його підписом і роком ■іридження. Переглядав по черзі предків чоловічої лінії. |І|нііірадід загинув у двобої, прадід кинувся в море, дід ■Труїмся, батько пустив собі кулю.

< коропад відхилився на кріслі і курив нервово. Чорні ЛІніііки на папері творили перед ним тяжкі, тернові шляхи, Цинмп пішли його предки. Це були, на його думку, лицар-м«кі, характерні постаті, визначалися силою духу і великим Почуттям честі. Кожний думав, що міг здобути лиш гарне | житті, і кожний упав від людської кривди. Власною кро-н ні окупили честь.

Читав крізь сльози історію батьків. Рід Скоропадів ве-Мнпііі, але не було в ньому підлої людини. Як же він за­кінчить цю карту? Принижували його гідність перед тим, 1*нс(> Шуліковський вже десять літ принижує його гідність Працею і стоптав найсвятішу людську струну. Скоропад встав і знов почав ходити по кімнаті. -Змарнів. Очі стали похмурі і потупилися в тьмі безодні, мужня постава перемінилася в образ болю і розпуки.

«Ідеш лісом, нападе   на   тебе розбійник, уб’є — кінець. Туї’ У білий день, під покровом прав, статутів, загальних іПорів,   підсувається  злодійська  рука,  грабує   тебе, топче Мною людську гідність і робить з тебе на очах всіх — нік­чемного черв’яка!»

Ходив по кімнаті і гарячково думав…

Наші батьки орють і сіють.  В плузі і зерні їх життя.

Цп’і рік поганий, на другий може бути урожай. У нас не

ІіУДі’ ліпше,  лиш так,  як є,  або й гірше.  Ви можете жити

Ийдією,— в   нас навіть  надії  нема.  Боїтесь,  аби   вам  вола

н нпі за борги не забрали, аби корова не впала, аби дитина

,М* вмерла, що вечорами розвеселяє душу, і на тім кінець.

іа є матір’ю дітям, робочий віл мовчазно тягне ярмо

н пре переліг,— перед нами нема нічого.

Сидів  на софі  і дивився  перед  себе. Довкола тишина. |||очув, що кості стерпли, і глянув на годинник. Була восьма Юдина ранку.

«То я пересидів п’ять годин, і за той час не прийшла

Пінка ідея? Чи я живу, чи сплю? Може, я мертвець, дух?»

Обстукував щиколоткою голову від скроні до чола. На-

||йм на нього страх. В голові порожнеча. Закололо в грудях.

Що за годину висмоктало кров з серця? Задушило в горлі.

221

 

«От маєш, і дихати нема чим!»

Бігав по хаті, ламав руки. Тіпало ним.

Сів коло стола, взяв родову карту і написав чорни мі побіч свого прізвища хрестик і останню дату.

Пішов до шафи. Взяв одяг, склав незвичайно ста(……………………..

на кріслі, поклав зверху вишивану сорочку, а на ній карі

«В цьому мене похоааііг* Ми/іон

Картку  приклав  палицею,  щоб продув не  скинув. Взяв аркуш паперу і  писав нервовим почерком:

«Високоповажані і дорогі товариші!

Прощайте! Дякую Вам   за   приязнь,  яку   мап   і Вас, але на   яку не   заслужив.   Даруйте мені г< я зробив, але це не я, це Шуліко в ський».

Сльоза впала на лист. Скоропад кінчав:

«Прошу    Вас   і   молю,    згадайте   незлим,   пміііі словолі.

Ваш щиролюблячий

Ми,…………………………………………………………………………………………………

Заадресував лист до товаришів на адресу началі.пік Ришкунди. Після написав картку до Немирича:

«Ти гадав, що я п’яний, а я взяв зброю!

Цілую  тебе   сердечно.

Твій Міі/юн

Вийняв з шухляди;,_£евольвер_і сів на софу. Як сум м. ний урядник, що провіряє суму чисел, пересував дном пальцями лівої руки сталевий барабан і лічив порожні /<||і ки зісподу:

— Раз, два, три, чотири…

В п’ятій був мідний патрон. Глянув по софі. Сиді………………………..

середині. Висунувся до лівого поруччя і кинув оком донним себе, майже довкола ніг. На вулиці заторохтіли тяжкі шні і заглушили гамір. Відхилив швидко курок і притулив ду»м до скроні.

Заіржав над ним дикий вереск, вдарила повінь дзпімиїк свічок, залляла пекельним шумом, гарячою кров’ю.


X

Сходами виходив прецляр. Сива борода, великий кіш Іін ремені через плече, тяжкі чоботи на ногах,— оце постать •Л іядзя», який десять літ щоденно приходив до «Народної Гімн». Поволі відчинилися двері, опісля показувалася го-Лоиа, потім тягуче «Сла-а-а-ва Йсусу», і старий боком про-Ііихався в канцелярію разом з кошем. Ішов по відділах, Оглядався, чи нема директора, і на бажання добував з ха-Аніїїі плескату, зеленкувату плящину, витягав з удаваною Напругою корок, врешті за шпарким цмоком язика корок Іилітав, і старий наливав чарку, наслідуючи губами буль­котання рідини. Вмів також дуже вірно наслідувати куві-ІАііпя  поросяти,  кукурікання  півня.

В гіпотечному відділі селянин підходив до референта І хотів поцілувати його руку. Старий відсувався з остра-|ом, як рак, і говорив:

—         Не-не-не кусай!

Взяв акти і пішов у ліквідаторську. Тут панував спо-иііі. псі були заглиблені в роботу. Старий перегортав сто-(рііікіі якоїсь книги і бурмотів:

—    Сте-ня-ва — який це повіт!

—    Стрий,— відповів касир, рахуючи гроші.

—    Перемишль,— втрутився практикант Паляниця.

—    Старе Місто,— бомкнув недбало ліквідатор Максим Сифат, не підводячи очей від паперів.

Референт глянув понад окуляри і показував по черзі на іи їх трьох.

—         Стрий, Перемишль, а там Старе Місто… Ге, це було
Ще ;іа тих добрих, босняцьких часів. Тоді ще не вчили гео-

I рафії.                                                                                                                          І

Касир і Сафат не зауважили злобної причіпки рефе­рента. Паляниця підвів голову, очі обох стрілися, старий ІІгпувся, щоб приховати усміх, і  вхопив себе за ногу.

—         Ов, щось мене коліно заболіло.
Паляниця пирскнув сміхом.

—         Добридень! — залунав несподівано за плечима рефе­
рента голос товстого панка.

Старий оглянувся прожогом, вхопив акти і втік мерщій ■ ліквідаторської.

Паляниця присів за перегородкою і душився від сміху.

Коло каси стояв селянин і представляв політику двох Юміжних  народів таким чином:

 

 

 

222


223

 

—          Два воли в одному ярмі. Не дивляться на того. іци
їх батогом  поганяє,  лише  сваряться між   собою:   «Ти   01
лий!»—«А ти  чорний!».

Писар Тягнибіда прийшов з актом до старого письмен ника Степана Ручая. Дивився, як той їв фрукти, і нарешті спитав:

—    Чому не чистите яблук з лушпиння, а черешні їсМ з кістками?

—    Бо вони родяться враз з лушпинням і кістками.

—    Чому ж горіхів не їсте з лушпинням?

—    Е, бо то тверде!

—    То потовчіть сокирою!

Хворий мудрагель не знав, що сказати на це, і, ні прн> шив ні прилатав, дав таку відповідь:

—          На все є рада, лише на смерть нема.

В той час Ірознеслася вістка про самовбивство Скоро* пада і прибила всіх товаришів^ Одні не вірили їй, інші ПО’1 ставали гуртками і розбирали причини.

Начальник Ришкунда пішов до мешкання Скоропид» і застав його з простріленим черепом на софі. Коло нього були уже комісар поліції, лікар, Немирич, Ярвич, знайомий кравець і кілька цікавих. Комісар передав Ришкунді лшт, він прочитав його і відповів спокійно, що зміст чисто осо» бистий.

Прийшли слуги з міської трупарні і забрали небіжчіп і З-під тяжких кованих чобіт гомонів глухий стук по сходіи і давив груди присутніх.

Ришкунда показав лист лише кільком найстаршим топи ришам і просив, щоб зміст зберегли в таємниці.

Директор Шуліковський викликав начальника до себі

і натискав, щоб той показав йому лист, але він відповів, ……………

не може цього зробити.

В неділю перед полуднем вулицею лікарень і похор…………………..

ішли товариші і знайомі Скоропада. Збиралися на розі коло шпитальної каплиці недалеко цвинтаря. Відома всім дороі.і і місце. Стільки товаришів відпровадили звідси, тих, ІЩ здалека від рідної сім’ї заблукали до цього передгробопоі’и готелю. В каплиці обступили Скоропада у відкритій домонп ні, шпитальний священик покропив тіло, слуги в чорному одязі накрили віко і винесли домовину на похоронний він

На цвинтарі за брамою зняли домовину. Два священики стали до прощального молебню.

В поганих книжках читаємо не раз, як під час похорону

224


Іімтної людини розгулялася буря або пустився зливний доїм. Це штучна й невдала прикраса.

Але тепер стався тільки сліпий випадок і справив на присутніх глибоке враження.

Скорботна громада стояла тихо, товариші поглядали іідіііі на одного, в грудях снувався гострий біль, давила ігпа тягота від терпких думок, по лицях блукали хвороб-лині фарби, плечі, опущені вниз, доповнювали образ без-■мдної журби невільника.

Немирич водив диким поглядом по товаришах і ні в од­ному обличчі не знаходив здоров’я.

—    Всі ми хворі, нещасні, приречені,— шептав він, а Динони на цвинтарній брамі голосили:

—    Ро-біт-ни-ки!  Не-віль-ни-ки!

—    Так! Так! Так! — вибивало серце найбільшого дапона…

Нараз над цвинтарем, над головами людей шарпнув неї подівано двома могутніми вдарами грім, як постріл гар­мати, і покотився лиховісним гомоном по високому небо-імоді.

Раптом налягла могильна тиша. Потім заметушилися дерева.  І через кілька хвилин знову настав спокій.

Після похорону, хоч це була неділя, всі службовці «На-Ьодної сили» поверталися до праці.

Директор покликав начальника і почав з ним розмову:

—         Прошу вас, пане Ришкунда, поясніть вже мені тепер,
ІО спонукало того чоловіка до самовбивства? Я здогадуюся
І підозріваю лише одно, що тут були якісь нечисті грошові
трави. Небіжчик був_скарбником театрального товариства
І, як молода, недосвідчена Т» при тому легкодушна людина,
мінно, зробив розтрату на кільканадцять тисяч, а коли опи-
■Вся в безвихідному становищі — пальнув собі в лоб. Я ро-
•мію, коли ви з товариської солідарності не хочете до-
жетити, щоб на покійника падала пляма, але, прошу вас,
М іабувайте, що, як начальник маніпуляційних відділів, ви
і Гоїте на сторожі не лише праці підлеглих людей, а також
І» моральної поведінки. Коли б це була яка-небудь любовна
її горія чи таємна хвороба, то ви не приховували б це від
Мене. Отже, видно, як на долоні, що тут сталося лише
ІНссь брудне надужиття в грошових справах, і я, як дирек­
тор фінансової інституції, не можу допустити тут ніяких
темниць. Я маю право і мушу жадати від вас пояснення.

Ришкунда відповів спокійно:

225

|В М   Яцкі.

 

/

—І Пане директоре, даю слово, що тут не була жодне нечиста грошова справа./Коли б там і знайшовся якпйОЯ промах, то на таку суму,  що небіжчик через  свої  ширині

зносини з людьми, а зрештою навіть між товаришами мі……………

знайти допомогу і порятунок.

—    Що ж, до чорта, пхнуло йому револьвер в рукуР Коли вже не хочете мені того листа показати, то передаііїй хоч його зміст!

—    І це буде трудно, пане директоре… Зрештою, іійіі директор самі знають, що той чоловік щойно недавно був призначений урядником.

—    Пане Ришкунда, це був найгірший працівник в «І І« родній силі», і я, роблячи його урядником, поступив прощ свого переконання.

—    В такому випадку треба було давно його звільниш а не тримати десять літ в ранзі практиканта.

—    Пане, я цього не міг зробити з простого милосср і | бо він ніде не дав би собі ради і був би загинув з голом І

Ришкунда знизав плечима, директор Шуліковський н«і тягнувся цигаркою і перейшов через канцелярію, потім стМ напроти нього і глянув гостро олов’яними очима.

—           Пане Ришкунда, як ваш начальник, наказую вам,
щоб ви мені зараз той лист показали.

Ришкунда стояв непорушно, примружив очі і дивився м | директора, хвилинку вагався, нарешті добув листа з бічної кишені і/іюдав  мовчки директорові^

Той’став читати, а коли дійшов до слів: «Це не я, ц< Шуліковський»,— руки затремтіли, посинів, спазми схВІ тили кліщами за горло, він зловив рукою поруччя кріслв’ІІ простогнав:

—           Це не… неправда!

/Ришкунда взяв лист, вклонився і вийшов./.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.