Василь Голобородько. ЛЕТЮЧЕ ВІКОНЦЕ. Вибрані поезії

ТЕЧІЯ ПЕРЕГАЧЕНА, АЛЕ НЕ ЗУПИНЕНА

Чверть століття тому на київському літературному обрії з’явився
вісімнадцятилітній юнак з Донеччини і всіх вразив чистотою, ніжністю
та довірливою красою свого світу. А це був таки цілий новий світ, хоч
і зосереджений у собі, без зовнішнього огрому. Всі ми тоді були в поло­
ні поезії «шістдесятників». Кажу «тоді», бо «шістдесятники» теж змі­
нювалися, їхня еволюція була інтенсивною і повчальною, — тоді ж
«шістдесятництво» означало для нас: пафос людської правди, що про­
тистояв пафосові брехні; крик національного болю; розкуте, потужне,
експансивне слово. З цим мимоволі ототожнювалася поезія взагалі;
здавалося, іншої, рівнозначної за творчими можливостями, перспекти­
ви немає, принаймні для нашого покоління.
Однак у літературі завжди діють могутні стимули підштовхування
і взаємодоповнювальності; вона прагне повноти через взаємоспросту-
нання і взаємопідтримку. На узбіччях поезії вже народжувалося щось
нове. І чи не першим вісником його прийшов Василь Голобородько.
І приніс інший образ життя, відкрив інший світ — теж близький і хвилю­
ючий. У ньому буття сучасної людини поставало як позасвідомо зану­
рене у глибини етнічної пам’яті, поганської міфології, народної казки,
загадки, заклинання, обряду. Це не була стилізація, цитатність, це не
було використання фольклору й міфології — про них взагалі не дума­
лося: ні про фольклор, ні про міфологію, ні про етнос. І сам поет наче
не знав про це: просто воно ним говорило, говорило душею і мовою,
клопотами і поводженням нашого сучасника. Виявилося, що в духовну
потребу дня нашого, доби нашої можна йти не лише з висот ідеоло-
і і іму, громадянської публіцистичності, інтелектуальності, а й з глибин
інтуїтивізму та народного світогляду, який відклався в національному
психоемоційному типові й визначає структуру поетичної мови.
Поезія Василя Голобородька, за всіх випадковостей особистої долі
автора, була «на часі», була об’єктивно зумовленою і неминучою. В до­
бу чуттєвого вигасання людини під тиском нівелюючої супертехнічної
цивілізації та неприродних умов життя закономірно виникає опір цій
сухій раціоналізації та обездуховленню. Людство немовби інстинктив-
ііо «захищається» від небезпеки душевної ентропії — «захищається»
своїми поетами й митцями, які зберігають і плекають у вселюдському
духовному активі дорогоцінні елементи наївної почуттєвості й уяви,
«дитяче» всебачення, вічну свіжість емоційної істоти. І один із можли­
вих тут для поезії напрямків «роботи» — це підключення до живлющих
під земних вод древнього анімістичного світопочування, недооцінена й
невичерпна мудрість якого вела до інтимного порозуміння людини з
природою. Та не тільки з природою. Історія, суспільна проблематика,
все буття народу поставали немовби органічніше відчутими — зсере­
дини, в «матеріалі» національної психіки й чуттєвості, в ожилих та
оновлених архетипах народної художності. Так що це був і один із ба­ 18 ІВАН ДЗЮБА
гатьох можливих способів оборони й утвердження української
національної духовності в слові. Досвід Василя Голобородька показав,
зокрема, як багато може дати сьогодні органічне відродження еле­
ментів української національної давньопоетичної стихії, елементів ви-
сокофольклорного і висококазкового світосприймання: продовження
тієї традиції розкривання прадавнього психічного підкладу та міфо­
логічно-поетичних джерел світопочування українського народу, актив­
ного, динамічного включення їх у світопочування сучасне, — традиції,
які заклала Леся Українка в «Лісовій пісні», Михайло Коцюбинський у
«Тінях забутих предків», Павло Тичина у ранніх пантеїстичних поезіях.
Чи, може, це «розкопування» отієї Довженкової Звенигори, її золотих
скарбів? У всякому разі ця поезія працює на збагачення і зміцнення
національної духовності.
Свого часу появу віршів В. Голобородька привітала критика. Від­
гукувався і автор цих рядків. Але книжка його вийшла тільки тепер.
І мимоволі думаєш про те, яким же рясним на таланти було поко­
ління «пізніх шістдесятників», «постшістдесятників» — і скільки втра­
тила наша література. Скільки ще має відбутися отих «запізнілих
прибуттів», про одне з яких Василь Голобородько написав у одно­
йменному вірші своєї збірки! А втім, вони «запізнілі» тільки в одному
значенні: затримані, перепинені. Але не невчасні! Вони й сьогодні
потрібні! Що ж до Василя Голобородька, то поштовх, який він дав
українській поезії, привів у рух нові сили в ній. Не тільки ряд його ро­
весників, а й дехто з «вісімдесятників» внутрішньо з ним споріднені,
хоч, може, й не усвідомлюють цього, оскільки йдеться, звісно ж, не
про наслідування.
У збірці «Зелен день» переважають давні поезії, але чимало й но­
вих. Пригадується, колись, у 60-ті, думалося: чи наївність і «дитин­
ність» Василеві, природні для вісімнадцяти-двадцятирічного юнака,
не стануть удаваними й солодкавими, коли прийде зрілий вік? І от
нові вірші показали, що цього не сталося. Поет зберіг колишню
свіжість і наївність (наївність як безпосередність переживання, як чис­
тоту душі, а не як самодостатнє невідання добра і зла), зберіг «дитин­
ність» (як глибину вразливості та легкість уяви), але поєднав їх із
змужнілістю, ширшим баченням світу і наполегливішою громадян­
ськістю, — хоч вона в нього, як і раніше, не публіцистична, а явлена
саме в неповторному переживанні суспільно важливих явищ, сторінок
національної історії.
Просто дивовижно, як Василь Голобородько «тримає» чистоту
національної духовності, народнопоетичного світосприймання — не як
раритет зберіг, а живе нею і нею бачить світ. Світ для Василя Голобо­
родька — не тема, а буття його «я», і бачення світу в нього — не інтерп-
ретаційне, а збагачувальне.
У ряді нових віршів В. Голобородько якийсь наче «епічніший», ніж
раніше, — не за рахунок зовнішньої масштабності, звісно, а за раху­ У ДИВОСВІТІ РІДНОЇ ХАТИ 19
нок повноти саморозгортання теми: як ото скульптурні мініатюри
старих майстрів справляють враження монументальності. Входять
у його поезію і тривожні сторони соціальнопобутових змін, драма­
тизм сучасного життя, відлунений глибинами національної пам’яті
(«Село змінює обличчя», «Ми вже не подібні…» та ін.). В цих поезіях
осмута, змирливість, але й непіддатливість і надія… Як і раніше,
в його поезії панує відчуття доброти людського призначення, хоч
життя й додало трохи гіркоти — ні, не гіркоти, власне, а добросердої
сумовитості та, може, великодушної іронії — насамперед щодо само­
го себе…
ІВАН ДЗЮБА
«Літературна Україна», 1988, № 48

Категорія: Василь Голобородько. ЛЕТЮЧЕ ВІКОНЦЕ. Вибрані поезії

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.