Михайло Яцків – Збірка творів

В ЛАБЕТАХ /ТАНЕЦЬ ТІНЕЙ/ ЧАСТИНА ДРУГА 1-6

загрузка...

Практикант Паляниця, зиркнувши очима по кімнаті, ви-іуиув шухляду і почав крадькома читати лист:|/

«Любий Микольцю!

Довідуюся про твоє здоров’я і прибутки. Я, богу дякувати, здорова, лише зуби болять. Будеш лихий, що мимо твого прохання пишу по-польськи, але вір: українське письмо так вийшло мені з уживання, що коли б я написала лист, ти б розсміявся і кинув би його в куток. Але я вчуся тепер і, коли буду вміти добре, напишу по-українськи. Недобрий Микольцьо міг мене навчити за цілий місяць, а не хотів, правда?

Мі й золотий, лаєш, що я стала байдужа до тебе. За яку ж маєш мене? Чи взагалі належу до тих лю­дей, що їм сорокато в голові, що раз кажуть це, завтра що іншого, і як погода у березні: раз сонце, а за хвилину падає сніг? Нехай мій Микольцьо по­правиться та веселіші листи пише, я не хочу, щоб він був смутний. Дорога дитино, чому не хочеш по­ділитися зі мною, чому не виявиш, що допікає тобі, нехай разом з тобою терплю всяке горе.

Дорогий Микольцю, напиши мені хоч кілька слів. Коли читаю твої слова, здається, що я коло тебе. Ох, коби се скоро настало!

Не гнівайся, що я ще сорочки не вишила, але вір мені, що не могла. Невдовзі буде готова.

Напиши, чи вже цілком видужав, чи не каш і ляєш? Що поробляєш після обіду і вечорами?

 

 

 

IV


227

 

Бажаю в  одну мить  бути  біля  тебе, дороге  ЦЩ серце. Тужно мені тут,  хоч   весна сміється дош Гостей ще    нема, і так тут    тихо і мирно,    як    н Ц9 люблю, тільки що ж мені а цього, коли мого найліФ бішого Микольця нема?   Приснився    мені,   кохаї їй як ти загравав з якоюсь панною  на злість мені і  І’ шився, що   завдаєш   мені болю, але   це   тільки   сії правда,  серденько  моє?   Ти   не    вчинив   би   и,ік> м Що було, те було, але тепер маю  віру в твою б НІ городність. Але де то Микольцьо був цілу ніч /п’і і повернення від мене?   Ой  урвителю  ти  мій малсШ кий!

Найлюбіший   Микольцю,   просиш,   щоб  присл&Ц тобі пару левів,   коли   це   не   зробить   мені   ніш прикрощів. Але ж  а найбільшою охотою, коли тіЛШ ки   цим допомогти можу,хто ж   мені дорожчий світі, як не ти? Посилаю тобі поки що десять лю­тому що стільки маю.

Ти жадав, щоб поступати з тобою цілком т і
верто і що третя людина нічого про це не буде -чия
ти, тому я вчиню по твоїй волі.                              <

£ Ти не знаєш, що я вже сім років замужняу.. І її! так, дорогий Микольцю, тепер зрозумієш, чоми І відмовляла не одному, що залицявся до мене./ДМ тепер таїла я це перед тобою, а що робила і писи/ЬІі було під впливом чару любові.] Нині, коли жадаІЩ відвертої поведінки, виявляю тобі все, як на с, сповіді, тим більше, що я якраз після сповіді ПВЩ йшла,   хоч  ти це осуджуєш,  я есе  ж у травні йШ

ДО    СПОвІДІ,    ТОМУ    ЩО    Травень ———  ЦЄ    СвЯТО    ДЛЯ    Мі Н

Але  до   справи.  Як  виходила  я   заміж,   не  люби його зовсім, тільки вволила волю родичів і надіч ііі ся,   що полюблю, а   коли до   цього   не дійшло^   чи навиділа його і покинулал

Так  усе  життя моє зламане.   Родичі   стали    ||| рікати мені,  і я пішла  з дому. І ти  також погуби мене   і будеш  зневажати  мене,    як   прочитаєш    д»|) лист. Якби ти   знав,  що   діється  в   моєму   серій.  І поспівчував би мені. Страшенно мучусь, що не моши знайти ні одної людини, яка б зуміла вгамувати Щ біль.  Тому не звіряюся ніколи перед ніким. Ти, ЩІ буть,  теж готовий  подумати, що я збожеволіла, Щ» так  відверто розповідаю.   Але  знаю, що   ти  ч< ■ «■


і не насмієшся наді   мною,   не   будеш   глузувати,   як це зробили б інші.

Трапляється мені добра нагода: маю виїхати з баронесою Бруніцкою в її маєток. Жертвує мені 25 левів на місяць, отже, треба скористатися з цього.

А чи ти схочеш подати мені ще руку й залиши­тись далі доброзичливим приятелем?

Як дістану твоє письмо, буде воно мені нагаду­вати, що є одно серце, яке вміє достойно терпіти і вшанувати біль іншого, не насміятись, як ті люди-шайтани.

Микольцю любий, оце нашкрябала я стільки, що, певно, вдруге читати не станеш, але вибачай, не гні­вайся,стільки й мого на цім світі, коли хто пам’я­тає про мене.

Прохаю тебе дуже, пали мої листи, бо там люди цікаві, а я не хочу, щоб ішли з рук до рук, як що­денник.

Цілую тебе багато разів, твої чорні оченята, чоло також.

Щиро тобі віддана

Маніка^

На столик Паляниці сперся студент Листок і рахував імііі заробіток. Був це утлий, блідий хлопець.

Паляниця дивився на його поморщене чоло, замислений ІИраз очей і сказав:

— Опиши мені свій душевний стан в ту хвилину, коли
Ги |кіп платню за уісяць.ІЧи не охоплює тебе тоді лють на
Митих гнобителів?!          ^

Листок потер пальцями чоло і глянув на товариша (мутними синіми очима.

■— Гм, то ще питання, чи вони в чому винні? Тепер ви-цідить з середніх шкіл хмара людей, готових лише до уряд-іін’іого стану і до сталої плати… До самостійного стано-иніііл, яке давало б молодій людині не лише незалежність, ІАг й змогу створити якесь підприємство, аби і іншим 11 її   заняття,— дуже  мало.   Коли    десь    знайдеться    яка

•…. їда   зі   сталою   платнею,   туди   збіжаться   зараз   сотні

► пі іпдатів, і вони, щоб здобути те «певне» місце, будуть Іукати запоруки у всяких матадорів, будуть оббріхувати Іші.фишів, щоб лиш дістатися до того нещасного, певного ірлоба. А ті, від котрих залежить посада, не можуть обі-

22?

 

гнатися від влізливих претендентів і ділять те одно «псиний місце на кілька, розуміється, вже з меншою платнею    І | пер на ті посади вже з меншим доходом будуть старатиі І

ті самі кандидати ще з більшим тиском як раніш. Чо|…………………………..

ська   лють  і   розпука   огортає мене,  коли  я   так мало   | робляю, але своєї ненависті ні на кого не можу оберт ні хіба лиш на себе, що  я  такий нездара вдався, що  мушу залежати  від ласки  тих  людей,  які,  як ти кажеш, ви імі кують нас…

— Не жаль  би  мені,—^продовжував Листок,— якби   І був круглим бідаком, а то/мій старий сидить на групі/ ні темний, між іншим, хлоп, д*о того ж, має покладну гоп і» я одинак, а він ані руш не хоче зрозуміти^що то за <■ І 1.1 родна_^сила».   «Моє ж   ти   невитримання,— пише   він    І мене.— ДокїТ ж  я  тобі  буду  ті  гроші   посилати!?   І  нілмі наберу їх врешті? Посилав, як був ти в  школах чотири* дцять літ, тішився, що як підеш на свій хліб, то й мені   і поможеш, а то вже три роки, відколи ти в тій «Народні силі», та все лиш кожного місяця по 15,  15, а не ран і ринських посилай і посилай, і кінця тому нема!  Обіцяі -що там ті  пани  директори дадуть тобі  більшу плату, •А| ні з тої плати, ні з тебе пожитку нема! Шкода, що посими тебе до шкіл та й стільки  витратив, що мав   би   нині 20 волів та й не журився  б нічим. Пишеш,  що там у  ГІЙ «Народній силі» не лише всі студенти, але навіть урядніїИИ бідують, так що батьки і тесті мусять їм постійно допом.і гати. Мені це не може поміститися в голові, щоб сво<   Г(| вариство, наша  рідна  українська  інституція так кривди   | дітей свого народу, що вони аж не мають що їсти, ні в і|| одягнутися. Скажи тим своїм панам директорам, нехаіі N1 чваняться  великими   прибутками,   коли   працівникам   ТЙІ мало  платять. Не штука  чванитися  розвитком інституції працівники якої не мають що їсти і обдирають своїх баті.кін, Нехай   пани   директори  напишуть у   звіті, скільки батниН докладають   до   вашої платні,  то  вийде   цілком іншиіі  |і хунок. Я сам прийняв  би таких   косарів    чи  молотильнії ків, якби за мене хто інший половину, а хоч би й третині1 доплачував. Але це,  відай, в тім річ, що ти не пильпугиі роботи. Як це може бути, аби такі люди, як ви, сиділи І||| кілька літ на 20 чи ЗО ринських? Пишеш, що твоїй діі|.<і ції не залежить на студентах, бо вони вольні люди і пі |іі ними відкритий  світ,  а  я знов своїм розумом міркую,  їді

230


Ьродна інституція повинна думати про молодих людей, Щоб вони кінчили науки і здобули між своїми хліб.

В таких умовах хіба скачи на голову з поверха! Таким директором і я міг би бути».

Листок пішов до свого відділу.

Наближалася третя година. Паляниця помітив, що і і.ірший урядник Хома Палій перейшов кілька разів через мкиідаторську, був сам не свій, і ніби хотів сказати щось (німу. Палій «вифасував» останки своєї платні і журився. Ппрахували йому всякі відрахування, внески і на фонд, і тепер нема навіть чим заплатити за квартиру, а дома ■інка, троє дітей. Він з’явився знову біля віконця і морг-іі\п на Паляницю. Той підійшов до нього.

—     Може б, ви нині так на невеличку партійку? Паляниця подумав і сказав:

—     Нехай буде, але у кого?

 

—     Я вже говорив з Жуковським, і він згодився прийня-іп нас у себе. Прийдете?

—     Прийду.

Того дня не платив ніхто з них жодних видатків, а Па-ІЙ сказав дружині, що не було ще виплати, і вийшов з дому.

Ввечері о 8-й годині всі троє сидять вже при столі. Умо­ви: візо по 50 сотиків, подвійне биття і подвійне відбиття.

Гра йде весело, кожний щось говорить, показує, яку Має карту, на що ішов, що могло прийти, і дивується, чому цс було сподіваної карти.

Форанд кличе:

—          50 сотиків візо!

Роздав карти, обидва партнери ходять, Жуковський помітив, що Палій заглядає крадькома в його карти, і по­переджує хрипким голосом:

—     Пане Палій, не запускайте журавля! *

—     Одна  крона   «бесери»!—каже  форанд. Партнери  дають  50   сотиків   «блінд» і   показують дві

останні карти, потім самі дивляться на свої інші дві карти. І |е дивляться відразу, але закривають двома першими і нонолі  витягають одну  за другою — «чустують».   Обидва

* Запускати   журавля — підглядати в чужі карти.

231

 

додають «блінд». Перший після форанда  виграє  1 кроН| обидва додають.

—    Два аси! — проголошує форанд.

—    Маю! — кричать партнери.

Тепер   питають   обидва,  що   хТо    має?   Перший   кр| чить:

—    Триста очок!

—    Добре,— каже другий.

—    Маю тільки триста! ■— Також добре.

—    Лише двадцять дев’ять!

—    Бери гроші,— каже інший. Настала невеличка пауза. Форанд кричить:

—    Іду з руки до два аси! — І не дописало. Другий грач:

—    А я на очко «кер»! — І приходить дурна сімка. Третій грач:

—    А мені до двадцяти «пік» дописала   дев’ятка.

—    УІ80 ЗсЬпіи від півкрони!

—    І крона «бессер»!

—    Разе сліпо!

—    Уогразв §езеЬеп!

—    Крону виграв.

—    Стоїть!

—    Скільки має форанд?

—    Шляг трафить таку карту! — закляв Палій.

Він все з першої руки дістає добрі перші дві карти І мусить доплачувати, але дві інші «не дописують», і мін програє. Гроші переходять з рук до рук, раз цей, то той, то третій виграє.

За якийсь час Палій програв 20 крон, але перед 10 Ю годиною мусить вийти і полагодити важливі справи, бі завтра має виїхати з ріднею у відпустку.

—          Як мені лише добра зичите, то дозвольте, я за пін-
години вернуся, і будемо дальше грати. Я програв і хоч)І
відбитися.

Вибіг на вулицю, зустрів знайомого склепаря, але той не мав грошей при собі. Палій побіг до возного «Народ ної сили», але не застав його, тільки дружину.

—          Пані Тарадаєва, змилуйтеся, дитина в мене захно»
ріла, біжу до лікаря, забув дома гроші, сорок крон, завтра
віддам.

232


Тарадаєва пішла до чемодана, понишпорила в білизні,

■ добула два банкноти і дала Палієві. Той побіг засапаний
Н хати.

Гра йде далі. Зразу спокійно, потім нервовіше. Вигра-I Ми сума знов переходить з рук до рук, вкінці о 3-й ночі І ІІ,ілій_програв 30 крон. Щоб відбитися, підвищує на фо-І |піиді ставку на одну і дві крони, або дає «майзель» — і пі або три крони, або, роздаючи карти, б’є, продає кожну Карту.

В ході гри буває і таке, що всі забудуть, хто роздавав І карти, а хто форанд.

Тепер форанд Жуковський, другий Пал£ниця, а Палій І’і і ідає карти. Він б’є першу карту Жуковського за 1 кро-I Ну, а ті два додають, і другу за одну крону, перший додає, и другий кидає карту.

Форанд має досить високу карту і відбиває 2 крони, І Палій, що роздавав карти, додає, форанд виграє 2 кро-I’ Ми, і Палій додає. Паляниця проголосив «двадцять де-I й’іггь», а Палій кричить:

—    І я двадцять дев’ять, але я форанд! — і тягне гроші.

—    Перепрошую,   я   форанд! — опирається Паляниця.

—    Ні, я форанд! — перечить Палій.— Чи не так, пане І  Жуковський?

Жуковський погоджується і сліпо каже, що Палій.

Але Паляниця не хоче відступити, бо інакше перестане І, Грати, і вимагає, щоб від початку пригадати собі, як ішла І Гра, хто продавав і хто відбивав.

Остаточно погоджуються, що Паляниця, і той бере І >цуг».

Згодом партнери змучилися так, що ледве розпізнають І Иврти, звертають увагу, що вже пізній ранок і треба перед Г роботою хоч годинку поспати, але Палій просить продов­бши гру на короткий час, може, він відіб’ється трохи. Через годину знову просить обох, аби не переставали грати, І ми він тепер не має що робити. Руки його трясуться, очі || Перестрашені, чуприна  наїжилася.  Всі  грають  аж   до   бі-

>»і<) ДНЯ.

Жуковський і Паляниця хочуть конче встати, щоб про-

■ Мити очі, піти на снідання і не спізнитися на роботу. Оби-
I Лиа виграли: Жуковський біля ЗО крон, Паляниця коло 50,
І а Палій програв до 80 крон.

Палій втратив рівновагу, впав у розпач і почав виявля-I їм спої приховані наміри.

233

 

 

 


‘— В мене лишилося з моїх дев’яноста крон всього ді»* в’ять! З тим не можу нічого почати! Маю їхати з жінкою і дітьми у відпустку і потребую щонайменше сто двадцяті крон!

Мав усіх 90 — розраховував ще на певну виграну су« му —  ішов, як на дика.

—          Порятуйте, позичте решту, хоч би під вексель.
Обидва доводять йому, що умова була для  всіх однії

кова, і коли  сліпе  щастя  хотіло,  що  цим разом вони ми грали, то він  не має   права   від  них нічого вимагати, НИІ вони обов’язку давати йому що-небудь. Могли обидва йому все програти і не робили б із-за того ніякої суперечки, а так їм оплатилася безсонна ніч.

Палій не хотів і чути цього, лиш ходив по хаті і заводин

—           Що  я зробив! Що  я  зробив!?  Ви  забрали  у мечі
всі   гроші,   заберіть   і   решту! — і    кидав   свої    гроші    N •
стіл.

Обидва заспокоюють його, щоб не викрикував і не рп бив скандалу в чужій хаті, але він на це глухий.

—           Я потребую обов’язково сто двадцять крон!  Ви я»
брали мої гроші, беріть і решту, або докладіть, нехай куплмі
собі  револьвер…   Троє дітей,   четверте    в   дорозі.    Голові;
відрубав би на порозі, як курчаті, коли-бо жаль і гріх!

Дуже  велика  різниця  була  між  його   мужнім  голім. і справою,  над  якою вболівав. Міряв у  повітрі постуноііч долонею вниз і говорив:

—           Я роблюся перед жінкою от такий, а вона ще менш і
я нижче, а вона ще нижче! Але не раз, як мені бахурі   |і
печуть,   то   розперізую   ремінь  і б’ю,  куди попаде!  Жіні
вмішається боронити, а я всіх  загалом — винен  чи не ми
нен! Звертаю вашу увагу на становище. Остаточно не знані
що сказала б на це дирекція…

Жуковський і Паляниця бачать, що по-доброму не її реконають його, і  починають ганьбити,  що вони  не ДМІ щоб дали себе настрашити грозьбами. Довше їм баритИЦ з ним не можна, нехай іде додому, або залишать його в <М жій хаті.

По дорозі Паляниця звертає увагу Жуковського, Ц|# таки треба ту справу полагодити якось мирно. ЗрсшїОЦ Жуковський лишив його в своїй хаті, і той може кароіиіім скандалу. Сірома дійсно програв і опинився в прикрим) становищі. Може б, дати йому щось в формі позички Ш] векселя.

234


— Я дам тридцять крон, а ви — двадцять і нехай іде додому.

Обидва товариші вертаються і не бачать аранжера, бо Той встромив голову з довгими патлами в умивальницю і м’явкає під носом.

Кажуть йому, що мусять якось покінчити нинішню за-Ґіану, а що він потребує тепер обов’язково грошей, можуть Позичити йому 50 крон, так що буде мати зі своєю рештою коло 60 на видатки.

Палій хотів, щоб вони позичили йому ще з власної готівки до 120 крон, але ті здвигнули лиш плечима на таку дику пропозицію.

Палій обтрусився трохи, обтер лице рушником, перера­хував гроші і обіцяв віддати в найкоротший час.

З тим обидва лишили його в хаті.

Перед полуднем подав возний касирові лист. Той пізнав, що лист був від котрогось з службовців «Народної сили». Прочитав, змінився на виду, але стояв спокійно, задумався на хвилинку, опісля зітхнув, глянув на годинник і вийшов до дальших відділів. По дорозі кількома словами півголосом напрошував кожного службовця на нараду до найдальшої кімнати. Через кілька хвилин зібралося до тридцяти служ-Ґюиців, і чекали всі вони з нетерпінням на новину. Касир Полодимир Березовський тримав у руці лист і промовив зміненим від хвилювання і зворушеним голосом:

— Я, товариші, дістав щойно оцей лист, а що справа нагла, тому запросив вас сюди на нараду. Прошу слухати, ч читаю:

«Високоповажаний пане касире, добродію!

Прошу дарувати мені, що осмілюся непокоїти Вас своїми справами, але змусила мене до того крайня біда і нужда.

Я опинився між молотом і ковадлом, між смер­тю і життям, перебуваю в отакому скрутному фі­нансовому становищі, що тільки доброзичливість високоповажаного пана касира і ласка вп. панів то­варишів можуть врятувати мене, мою жінку і дітей від соромної загибелі.

Знаючи серце і характер високоповажаного пана касира, як найстаршого нашого товариша, що своєю батьківською повагою і впливом врятував не одного чоловіка  з біди,  надіюсь, що цим разом і для мене

235

 

високоповажаний пан  касир не  відмовлять своєї Д(Н помоги.

Буду за цю послугу вдячний до смерті. Я не можу поїхати у відпустку, жінка хвора, за кш тиру і борги не заплачено, а за душею нема крейцері Ґ     Коли   до    12-ї  години .не    роздобуду  150   к/иіц / пускаю собі кулю в лоб.   І

Точно о 12~й годині чекаю на розі ринку НІ вислід справи, від якої залежить моє життя пЙі моя смерть.

Залишаюсь до гробу з високим поважанням,

Хома Палій, урядник «Народної сили».

Паляниця  моргнув   на   Жуковського, той   сіпнув   Гни потай за полу.   Між   присутніми   настала   прикра   моичин ка,   а   після   довгої   паузи   референт   гіпотечпого   віллі сказав:

—          Тут  нема  що радити: маємо   свою  у ряднину   кл
підпишемо всі,  як тут  ми є, декларацію,  на сто п’ятді і н
крон, що кожний з нас погоджується,,щоб йому відпоиідні’
частину стягли щомісяця з платні.

Всі товариші прийняли цю пропозицію,

III

Мокрий холодний день висів над землею.

У відділах «Народної сили» панував спокій. Службовці нишпорили сонно в актах і в своїх душах та снували мовчки, як тіні.

Паляниця  після безсонної ночі  похнюпився  за  куп.і актів й обгризав  нігті.  Водив  спідлоба очима на Сафлті пильнував, аби той не вткнув йому якої-небудь роботи

—          Я вже досить натягнувся тут за дванадцять літ. І її
хай хоч трохи спочину.

Втягнувся в себе і дрімав. Не прижмурював очей, и\••■ було насторожене,   перед носом  розложении   акт,   пі/і   |і кою перо й олівці. Рипнуть лиш двері з дирекції — він міні не нипати завзято по листах і копіях.

—          Що то є, що чоловік вночі не хоче спати, сидім Пм
до рання, а тепер дав би дві крони, щоб тільки всунутИЙИ
де в куток на сон.

236


Сидів у відділах днями і вечорами, мав забиту голову ін нкими правничими табулярними «шімлями», застосову-п.пі їх у своїх кореспонденціях, уважав їх за святий закон, | «кому ані слова не можна змінити, знав напам’ять майже Ісіх боржників  банку, і навіть числа,  під   якими   були   їх

…… п,   вів зразково всякі рахунки   в   книгах, здав іспит   з

міщелярського діловодства і був найстаршим практикан-Гіім в «Народній силі». Багато молодших товаришів давно І ;ержували вищу зарплату, тепер він був на черзі до уряд­ника, чекав уже довго, його терпеливість переходила межу:

—        Цікаво, що вони задумують зі мною? Доки гадають
мучити мене на сорок ринських?  Бодай вас…

Останнім часом вбився йому в голову юридичний термін Щ одного листа, Паляниця повторив його кілька разів, щоб Ііг забути, опісля, коли вернувся з оберемком актів від Мрекції, записав собі зараз з свіжої пам’яті на краю під-

I’ Ь’ДКИ.

Гепер віддер картку і черкав: «Евікція — евікція…»

—        Що означає те слово?

Взяв перо і мазав свій підпис з додатком «Др.».

—        Гм, як би то пасували до мого прізвища такі дві
і| \і букви…

Закручував химерно «Д», причіплював до нього вгорі ||Ле «р» і повторював через коротенькі паузи: «Др. Па­шниця…»  «Др. Паляниця…»

—        Пане Паляниця! — почув голос Шуліковського з по-
Ьга дирекційної канцелярії.— Прошу вас!

Паляниця здригнувся, встав швидко і пішов до дирекції.

Шуліковський стояв біля стола, тримаючи руку в ки-ниііі, і міряв спокійно Паляницю з ніг до голови. Потім і питав:

—    Що ви там нині молотите?

—    Закінчую заказ заборгованості.

Директор прошив його гострим поглядом, потім відвер-Іупся і говорив сухо:

загрузка...

—        Я тут, пане, маю клопіт з вами… Не можу сказати,
(Цііґ) ви мені занедбувалися в роботі, письмо маєте досить
||(іґ)ре, хоч заповільне, але висите мені на персональному
ііік.ізі як найстарший практикант щодо літ служби, і я не
ні.ііи, що маю робити з вами. Підвищити вам посаду, при-

|Н….. іти вас урядником ще не можу, бо ви  замолоді і не

•пі.і мі  б, що з тими   грішми   зробити.   Ви   прийшли   до

237

 

«Народної сили» щось в чотирнадцять чи п’ятнадцяті» [)0 ків, просто з шкільної лави, з четвертого класу гімн.і ііі а я тут, пане, маю старших від вас, з більшою освітою, ст) дентів, і не можу їх через вас підвищити, щоб панот НІ робили мені  закиду,   що поступаю  несправедливо   з  вами,

Директор замовк на  хвилинку  і  задумався, опісля  і» ворив далі:

— Але щоб з тієї справи   виплисти    якось   на   чіп 11 воду, то зробимо так:  ви присядьте, (складіть іспит з дер

жавної бухгалтерії, опісля   я   на   тій   підставі   міг   би ……………

призначити урядником. |

В Паляницю після цих слів ніби грім вдарив. Кров .(«

стигла в ньому, в очах потемніло, він зблід і, не відповін…………….

нічого, вийшов з дирекційної канцелярії. Поволікся, Щ підвіяний, на своє місце. Гіркота пекла в горлі, сльози сті ли в очах, руки тремтіли, він гриз нетерпеливо нігті.

Приготовлення  до такого іспиту   триває   півроку   і

нього   треба   заплатити,  наука  суха,  заплутана,   зрешт……….

він  12 літ тому ледве перемучив IV клас гімназії і за ТОЇ час цілком відвик від книжки. В тому б півбіди було, аЛІ те жало злоби, крайньої несправедливості і темної помсі Н яку, на його думку, Шуліковський так спокійно й обмірки вано націлив у саме серце, аж підкидало ним. По-перше, ти іспит,  на його думку,  був   для   діловодства   в   «НародніІІ силі» непотрібний, по-друге, Шуліковський призначив ужи молодших товаришів урядниками, які ледве кілька літ тут працюють і не мають того іспиту, по-третє, навчання в тор говельній академії уже закінчується. Паляниця вже не мойи записатися, ані приготуватися до приватного іспиту, лииіі мусить чекати аж до осені, до нового набору, а тим самим, замість призначення тепер, може бути призначеним ані Ч< рез рік, і то лиш з умовою, коли здасть той іспит.

—( І чому ж мені раніше не сказав, що йому того про клятого іспиту треба буде? |

Розпука Паляниці не мала краю. Він проти своєї вдач! почав лаятись, врешті сказав Сафатові, що захворів, і ВИ йшов з відділу.

Порився в кишені — мав кілька позичених крон.

Обминав ресторани, не вступав до них ніколи, бо йом) селянському синові, здавалося, що там лише великі пани бувають, все дорого, і він не знатиме, де сісти.

Опинившись на передмісті,  помітив  шинок  «Під спіш чою рибою» і повернув до нього. Оглянувся, чи треба скії»


Іути капелюх, і став біля буфета. Його обдав міцний запах «масу і горілки.

Присадкуватий шинкар в шапці, що нагадувала ярмул-Ну, нахилився до нього.

—    Прошу міцної горілки,— відповів сухим голосом. Шинкар глянув ще раз на нього і налив чарку.

—    Може, щось закусите?

Підбадьорений цим, Паляниця пішов до другої кімнати. І п була сутінь, два шевці грали в більярд, в однім кутку ■дів жовнір з дівкою біля склянки пива, в другому хрипів і іммофон, коло нього м’явкала кішка, в трубі спало КО-ИКИЯ.

Шинкар совався, згорбившись, поли звисали до колін, і\рдут на хребті підсунувся вгору, штани обвисли, як по-мжній міх. З’явилася жінка шинкаря, як перев’язаний ілльцесон, коло неї стояв товстий згінник. Люди часто бу-■Ють схожі до звірів, птахів, і навіть до предметів. Шин-■р нагадував старий самовар, згінник був схожий до скар­жники. Донька шинкаря в червоній блузці і чорному фар-■ піку виглядала, як здохла фока. Плечі і груди ширші під клубів, на ногах криві забруднені черевики, як гніздо ріні.

Фонограф хрипів марш, донька шинкаря підтрясала ру­кою в кишені фартушка і дзенькотіла до такту грішми.

Паляниця сидів посоловілий. Шинкарка поклала нову
пластинку. Він вслухався до пискливого голосу невідомої
і німачки, намагався розібрати слова, але не міг. Шинкарка
і Гояла бездушна коло фонографа, довбалась пальцем в зу-
Ш і крутила корбу. Паляниця розсівався в неясних дум-
■X, безносі голоси з грамофона виводили хоровід мерців
диикола нього. Поволі почав привикати до шинку, грамофо-
п.і з кошеням, до шинкарки з канячим гніздом на голові.
Пригадалася приповідка: «В біді чорт мухи жере». В голові
….. ало морочитися, шинкар приніс свіжу чарку.

Надвечір Паляниця відчув, що з ним погано. Він не шик до алкоголю, мав слабу голову, і коли пустився до Ьерей, то пішов затоки на полицю з пляшками, перевернув І! шкереберть через буфет на землю.

Зчинився ляскіт, дзенькіт, крик, рейвах, метушня. До і.імору приєдналася вулиця і два поліцаї. Паляниця про-вііяв в інспекції. Комісар був того погляду, що тут також Цшіа шинкаря, який не повинен був давати стільки напоїв ■стеві, коли бачив, що той вже п’яний. Але щоб  справу

 

 

 

238


239

 

полагодити на обидва боки мирно і щоб не дійшла чуті до   відома   дирекції   «Народної   сили»,   оцінено   шкоду 200 крон, і ту суму мав Паляниця виплатити за тиждпі Він взяв позичку в касі персоналу і заглушив лихо. Алп/і його голову впав новий клопіт з боргами.)

IV

й

/    3 того часу Паляниця змінився. Став задуманий, почйИ напиватися і  занедбувати службу] Майже  щодня  спі ній вався або й зовсім не  приходив  до  відділу. Його гарт’-здоровий вигляд потемнів, лице набирало  цегляної фарГиі, недавно ще чистий одяг і білизна ставали чимраз білінні» занедбані. Була це колись врівноважена, спокійна вдача, ГІ пер мовчав  він цілими  днями,  впадав у смуток  і   журб) робив помилки і в’яв на очах.

У вільну хвилинку зіпреться на стіл, вдає, що запій щось в актах, а тим часом його думки далеко, він пробу* складати вірші:

Ой візьму я рушницю, на серце положу, Життя  моє  сумне навіки скорочу. Нехай мене сховають в  чорну домовину Та й заплачуть за мною, що так марно гину.

Годі мені жити, в біді  потерпати, Нема щастя, нема долі, треба умирати. На калині понад гробом хай  ворон закряче, Та ще мати-сиротина хай гірко заплаче.

Ой гаю зелений, в три ряди саджений, пішов би тобою — боюся розбою.

Гонять мене мої думи і вночі  і в днину, Тяжко мені, тяжко жити, від журби я згину.

Після 12 років служби директор Шуліковський ВІЯ правив Паляницю зі нічим, і він, як спокійно прийшов, ги| непомітно відійшов. І На товаришів не зробило це маііж» ніякого враження. Вони були прибиті своїми клопотами, зіпсовані умовами, бездушні, деякі довідалися про ДОЛИ товариша аж через місяць, інші, з дальших відділів, І знали навіть нічого.

Молода людина, викинута на великоміський брук, тулИи лася у сторожа, який прийняв Паляницю з милосердя. ВІЇ

240


Иробляв переписуванням рукописів, але та робота приноси­ни малий прибуток. У сторожа в хаті мало було місця та НКіКою і багато дітей. Паляниця з журби і недоїдання піду-Нднв здоров’ям. Шукав нового місця, але його нелегко \у\н знайти. Тим часом одяг, білизна і взуття подерлися, і ■й тютюн не стало гроша. В таких невідрадних умовах сну-н ці мін по вулицях міста.

— Сорочки не маю, така полатана, що ледь тримається міні   Далі все облетить з мене,  і  буду світити голим ті-ІДіїм, — говорив сам собі.

Ішов мимо будинку, в якому мешкав  один  з  його гім-Нишчних товаришів.  Був  то син багатих  батьків, сидів у (МІі ті, пильнував навчання і діставав  від батька все утри-Мнпия.

/Паляниця зайшов мимохідь до товариша. уЦей привітав ‘Його  звичайно, але перепросив,  що  лишає його на  кілька ійіімін самого і незабаром вернеться.

Паляниця проходжувався по кімнаті, переглядав кар-Іііпп на стіні. Йому кинулась у вічі велика різниця між ммітурною обстановкою товариша і його власною кону-ріші, і це ще більше посилило його відчуття біди та сірої і^иротьби без надії на краще майбутнє. Глянув на чисту ти тіль, і серце забилося в грудях. З-під подушки виднівся •• і і.і 11 рукава нічної сорочки. Паляниця підступив до ліжка, І тут таємна пружина пхнула його всією силою.

Вихопив   сорочку   з-під   подушки   і  сховав   швидко   під нііілет.  Руки тряслися, на чолі виступила холодна роса,  в і ні их почувся стук і голоси. Паляниця охляв. Двері відчи­ни міся,   і,  заки   він  міг  оглянутися,   чи  не  виглядає   з-під Шіілета рукав сорочки і  чи ґудзики застебнуті, до кімнати Вийшов товариш зі своєю   сестрою.

—          А, гарно, пане Паляниця! Зайти до Влодка й ні сло-
ін’іком не спитати за мене! Як ся маєте!? Що чувати!?
Ниму не відвідаєте нас коли на селі? Такий добрий і весе-

ми з вас чоловік був, і так закопали себе тут, що й чутки Ц|»> вас нема!

—         Що з тобою!? —спитав товариш.— Я хотів зробити
«сподіванку для тебе, а ти, чи мені лиш здається, чи дійсно
І||іі(«)лід і дрижиш?

—          Я… я… хворий, так, мені щось не… недобре.— мушу
Ііпі.— моє поважання.

Опинився на вулиці й втікав. «Злодій»,— шепнув у ньому голос.

Р м Пеків                                                                                                    241

 

00^’

Ноги вгиналися, сором пік його огнем, чув страїшц  їм му й обминав швидко людей, щоб не впасти серед до

Забіг до свого будинку, звідси краєм подвір’я в комірці затягнув засув і сів на землю. Згодом охолов, огляну її МІН

лет і всього себе. Жилет віддутий  зверху і на серед…………………………..

встиг застебнути ґудзика,  але рукав не   звисає…  моя.’ помітили… А може, по дорозі/позапинався і поправив жн на собі? Не міг пригадати./Старався .переконати  ссі>.

ніхто не спостеріг  вкрадено! сорочки. (Але   його попе……………………..

може навести їх на слід. Він не може голосу добути з СІМ

БоМКНуВ   НІ   СЄ   НІ   ТЄ,   ЯК   З-ПІД    ЗеМЛІ,   І    ВТІК.   На   НІЧ   ТОІМрІНИ

схоче передягтися, загляне під подушку і натрапить на і’4ІД Чи поправив хоч подушку на місце? Не пригадує.

Витягнув сорочку з-під жилета. Була майже нова. ііл| ного полотна, позначена двома буквами.

Жбурнув нею в куток, вивернувся на землю, голі.п. , під стіну, і (бив себе в обличчя.

В   пів  8-ї  ранку директор д-р  Шуліковський  проході

через усі відділи «Народної сили». Службовці, практик……………………….

і писарі вставали, як в школі на прихід професора, директив приглядався, кого при столику нема, слідкував,  що хто і бить, чим займається, запитував про стан робіт, давав ни* зівки, доручення, і  коли  в   якому-небудь відділі  пранії  II була   закінчена,   переводив  допоміжні  сили  туди,   де  <*>у*и ще багато роботи. Таким чином, мав завжди ясну уяву іі|і» всю злагоджену машину і знав,  що той чи той о годині хвилині тій і тій скінчить свою роботу і, щоб не дармумаи має йти на допомогу в інший відділ. Не вірив нікому і СІМ на власні очі мусив прослідкувати всяку справу.

На ту пору перед 9-ю годиною уважав кожний з ІШ цівників, щоб не спізнитися і сидіти біля свого столика, (їй всяка, хоч би найменша неточність дратувала директор» Він озлоблявся і пам’ятав найменший поступок довгі лІ9|. Крім того, була в експедиторській т. зв.[ «чорна книгаА • яку вписувалися всі по приході на роботу, а опісля ту іуїн гу забирав касир і передавав її директорові.

Тягнибіда корчився біля столика і перед 9-ю не міг вииті за потребою. Черепок боявся випити ковток криничної ішли «проти сухот», щоб директор не помітив під час переходу І не подумав, що він зранку закроплюється оковитою. Деркач

242


Р міг закурити цигар і поговорити дещо з Черепком. Всі ІІіАггшено зітхали, коли д-р Шуліковський відходив з від-

іі «мі

В передпокої Тарадай, зламавшись в поясі, сказав: «Ці-(I)»,, РУЦІ»- Директор муркнув під ніс і пішов у свою канце-■іі’іі.і. Роздягнувся, протер руки і кинув оком на купи справ І Ліктів з вчорашньої пошти. Глянув на термометр біля вікна И Натиснув на кнопку дзвінка. Тарадай вибалушив порце-Анікші очі, як кепський чорт. Директор визвірився на нього.

—        Чого летиш, ніби тобі хто жару насипав?! Не кажу
|чі6і дряпатися по дахах, але запалити в печі — це хіба вели-
|я штука? Тим часом тут одного дня гаряче, як у лазні, а на
■Кгий — холодно, як у псарні!

^За дверима почувся глибокий, задушливий кашель ста-

і….. письменника Степана РучаяЛВін  вів кореспонденцію

■ філіями банку. Директор наказав йому приходити по ро­їнні. Старий чекав у передпокої на продувах, кашляв, кор-

…. н я. Директор тим часом кликав і перепускав молодших

і нжбовців. Ручая морозило, його безустанний кашель до­мі, мі до найдальших відділів. Нарешті старий постукав і ииііішов у канцелярію. Блідий, змарнілий, похилений, він Мйііирав повітря в роздуті, змучені легені, хитав головою І просив гробовим голосом:

—        Пане директоре, я вже майже годину чекаю тут да­
ром щоденно, нині навіть більше.

Шуліковський   гримнув   кулаком об стіл.

—        Пане Ручай, прошу мені не перебивати! Видите, що
а тут не дармую! Всіх чей же панів не перепущу за п’ять
«пилин і сам не розірвуся на сто частин. Я знаю, що ви тут
чекаєте, чую ваш кашель, але видите, що я не сиджу з скла­
деними руками, тільки даю пояснення панові Макамові!

Ручай вклонився, вийшов скулений з канцелярії і грав илі всією напругою горла і грудей.

Макам вийшов з актами. Шуліковський подзвонив Та-рпдаєві,  який  ввійшов  тепер  поважно,  поволі.

—        Тягнешся, як смола!—крикнув директор.— Поклич
ПНІ сюди пана Байрака.

Надійшов Байрак, прозваний всіма Машиною.

—        Мій пане, коли трачу з вами дві години на вияснен­
ий, то не на те, щоб ви мені потім списали живцем кожне
і мию, як фонограф, лише даю вам акти з письмами від сто­
рін, аби ви мали все під руками і кожну справу перевірили
«окладно. Треба самостійно думати, пане Байрак… Прошу

243

 

вас, візьміть ті листи і перепишіть ще раз так, як я і……………………….. , •

вив. Стійте, чого боїтеся і вже втікаєте від мене?..  М — І тут ще кілька коротеньких листів зі звичайним повіл<> ням до членів. Це мусить нині піти, бо завтра неділя, і н Ц можу тут маринувати у себе невиконаних робіт за весь ТИМ день. По дорозі покличте мені сюди пана Ручая, а ші скажіть, нехай закличе пана Ярвича.

Ввійшов Ручай. Директор переглядав його останні Щ респонденції. За хвилину вбіг Тарадай і сказав, що Ярми вийшов.

—          Вже звіявся? — муркнув  Шуліковський   під ніс,

-— Що ви тут понаписували, пане Ручай!? Таж мит рив я вам ясно, як на лопаті, а ви побаламутили всі сП|м»ИИ так, що сам дідько зламає ноги.

Старий письменник набирав повітря в перемучені лгі#ИІ і кліпав очима поза ясними окулярами.

—          Прошу пана директора, я думав…
Шуліковський перебив з роздратованим   усміхом:

—          Але ж, мій пане, ви не маєте про що думати! Я їм
є для того, щоб думати за вас  всіх, а ви маєте роби і м
що вам   кажуть!   Перепишіть,  добродію,  ще  раз  цей ЛИП
Розпука з тими моїми людьми!

Ручай вклонився і вийшов.

Постукавши в двері, ввійшов судовий возний з дош йми палітурками  під  пахвою.   Шморгнув   ногою  і  став  поі біля порога. Директор липнув спідлоба на нього і персі. 11 і далі листи й акти. Згодом підняв голову і спитав:

—          Що там?

Возний подав повістку Шуліковському,  як свідкоиі. Директор перебіг очима повістку і вибухнув криком:

—          Що там ті ваші пани — не мають роботи і бавлитіїН
якимись повістками!?   Я тут не маю часу на   дурниіпі
моїй  голові  спочиває  мільйонна  крайова  інституція!  Я  Ш
розпоряджаюсь собою, ані своїм часом, щоб смердіти и І
кладеними руками за зеленим столиком, підписувати іншії і
ки, волочитися по сніданках і брати плату задурно! І ІОН
мені тут не перешкоджають панове радники в службі і Н»
хай не страхають штрафами і гривнами, бо я тут більший
пан, ніж там перший-ліпший радник у тебе! Забери собІМ
письмо і скажи там своїм панам, що коли не вміють піп н
до мене, як директора інституції, то нехай прийдуть до м«||1
тут їх мій перший-ліпший    писар навчить,    як    належні
писати!

244


Директор кинув повістку на землю, возний підняв швид-і і нтік, наляканий, з канцелярії.

Вбіг Тарадай. Директор махнув люто рукою, і тим ма-■ як вихором, викинув його за двері. Н 11-й годині перекусив трохи шинки з булкою, потяг-Іуп ковток вина з плящини, закурив гостру цигарку і сів Ци дальшого урядування. Перед ним лежали купи листів з Иііпдиноких відділів до різних сторін. Ті листи переглянули ■тс начальники відділів і старші урядники, що мали нагляд мол молодшими, але він недовіряв їм і перечитував уважно рнжиий лист зокрема і кожну картку до подробиць. В одно-|у листі стояло:

«Ми придержуємося загальних розцінок майна, тим часом вартість поодиноких предметів дуже за­висока, і ми сумніваємося, чи така дорога обстановка може бути у звичайного господаря».

Шуліковський додав після останнього слова:  «на селі». І Іоправляв,  перекреслював   нервово,   бісився  і   воркотів І Ід носом:

—           Пся кров! До сто чортів! Дурень! Туман! Товарина
||Іг иганяна!..

З бічного кабінету виставив лисину директор Любаска.

—           Не міг би я вам, пане директоре, в чому-небудь допо­
могти?

Кожне слово вимовив він ядерно, чисто ніби вичитав книжки.

—          Прошу дуже, пане товаришу! — відповів швидко ПІу-
кнпський і   подав йому  жмут кореспонденцій.

—           Я вже переглянув трохи, але маю тут більш важ­
ні справи.

Любаска сів коло великого стола, наклав окуляри і зби­йся до роботи — поволі, уважно, статечно, як це годилося Іршій, вченій і заслуженій людині. Дочитував фатальне чепня:

«Ми сумніваємося, чи така дорога обстановка може бути у звичайного господаря»,— тут Шуліковський дописав уже карлючками: «на селі», а Любаска взяв перо і додав ще: «в хаті».

І Іровіряв олівцем розклад частин виплати. Зверху ви-
………. а позичкова сума 800 крон, нижче розділена вона на

245

 

піврічні частини. Любаска вичислив на окремій картці 6 про центів від 800 крон, заглянув у розклад, аж там той промені менший, а при дальших частинах ще менший! Помни..’ Любаска притулив руку до уст і повів оком на Шулікові мки го. Той саме перевіряв рахунок за плювальниці для відділі! який переглянув уже секретар і начальник маніпуляцішп. відділів. Сердився, перекреслював сотики і заокруглювані і му на крони. Любасці ніяк було йому перебивати, він и і ..-розклад і вийшов до ліквідаторської. Став коло віконцн | сказав:

—          Пане Сафат, я рахую, рахую і ніяк не можу тут іі>
рахувати звідки у вас той процент береться і чому він її і *
менший?

Сафат встав і пояснював:

—          Тому, прошу пана директора, менший процент, (їй
від чимраз меншого капіталу. Боржник з кожним внеском
платить не лише проценти, але сплачує також частину борі у

Директор Любаска задумався, врешті сказав:

—     Добре, але чому ж моє обчислення зразу ж при 11(41 шому внеску відрізняється від  вашого?

—     Бо перший процент відчислили ми вже зразу при виплаті.

—     Ага, так, тепер вже розумію!

Плани  сплат   робилися  в  двох  примірниках:   один  кп піювальним  чорнилом,  і  він ішов   до  боржника, другий звичайним,  і той зберігався  в  актах і  опісля при  опл.п.і викреслювались на ньому відповідні внески.

Надійшов студент Листок, вклонився і став на середині канцелярії.

—     Що там скажете, пане Листок?

—     Прошу пана директора, я прийшов просити поради що маю робити з собою.

Директор встав і слухав мовчки молодого чоловіка, а тої говорив далі:

—          Яв «Народній силі» вже третій рік працюю на одініі
і тій самій платні, не можу більше нічого дослужитися і не
знаю, що маю далі робити,— чи залишитися, чи шукати ІИ
шого хліба?

Директор усміхнувся.

—     Як же я можу вам тут порадити, коли ви самі їй знаєте, що маєте робити?

—     Прошу пана директора, я не годен вижити зі сінні платні.

24$


—         Не вмієте ощадно жити, пане,— втрутився директор
Лтоаска.— Як я був студентом, заробляв з лекцій п’ят­
ії.і пі ять левів на місяць.

Шуліковський спитав:

—         Чому ж інші студенти, ваші товариші, можуть ви­
ні ній?

Листок хотів сказати, що вони дістають більшу допо­могу від батьків, але директор говорив далі:

—         Ви хибно розумієте ціль «Народної сили», пане Ли-

  • • Юк. Вона не має наміру давати вигідні посади з міністер-іі,кою платнею для панів студентів, тільки передовсім му-
  • • ні і. дбати про своїх членів та розвиток менших економічних ні’ тнтуцій на провінції. /Для нашої роботи\не потрібно мені ні жодної філософії, ні патентованих людЄЩ, лишА простих Плів, що вміють читати, писати і трохи рахувати. А що приймаємо сюди також панів студентів, то це лиш з простої ■манної причини, щоб молодим людям, синам незаможних Ьтьків, дати допомогу на час їх навчання, щоб не марну-||ли літ по провінціальних установах чи канцеляріях, лише Іогли користатися з викладів і здавати іспити. Тому дивно міні, пане Листок, що, замість бути вдячним нашій інсти­туції за її добродійство, висловлюєте претензії до неї.

Листок пішов похнюпившись. Після нього увійшов писар Церкач, почервонів, почав скаржитися тремтячим голосом, їлова застрявали в горлі:

—         Прошу пана директора, я тут вже вісім літ гарую
І не годен ради собі дати з тієї малої платні і не знаю, що
м.ио робити.

Директор глянув на нього гостро і відповів твердо:

—    Ви, пане, хіба найменше претензій можете мати. Пра-Іііиник з вас повільний, тому два роки над складанням не Цілої сотки чеків прогайнували ви півмісяця і то помилково н.> азбуці склали, майже не навчаєтесь, а бажаєте багато.

—    Прошу пана директора, я за весь час моєї служби іис ні одного дня не пропустив і ані на один день відпустки ііг мав.

Директор розлютився: — Пане Деркач, як ви можете мені тут говорити такі речі! Таж скільки  лише свят в році!  Різдв’яні, великодні, .члені!  Всі панове беруть відпустки на два, три, чотири і нільше днів, лише ви не брали!?

—    Ні, прошу пана директора, я не брав.

—    Але ж, мій пане! Що ви мені тут  говорите, коли я

247

 

сам пам ятаю, що раз звільнялися ви щось на кілька, зд.н її. ся, днів!

—    Так, лише/один раз на два дні,, на похорон батм і

—    Отже, таки мали ви відпустку,!— втрутився дирі і тор Любаска,— а тут хвилину тому ви сказали, що ні «і норо дня не мали!

І Деркач) хотів ще щось сказати, але Любаска розкину іи І у фотелі, гомонів сміхом, махав рукою у повітрі, а коли ВИ сміявся   гаразд, споважнів і говорив спокійно:

—          Ні, пане Деркач, не майте до мене фальшивого жалкі
я звернув лише увагу на те, що ви самі тут сказали.

Шуліковський говорив далі своє:

—          Вас тут, пане Деркач, ніхто за полу силоміць не три
має, я вам можу кожної хвилини дати відпустку раз і НІ
завжди.

Сльози стиснули горло молодого чоловіка, він вклонимої і вийшов.

За ним з’явився старший урядник Лев Юдейський.

—          Прошу    пана     директора,   я  дістав    телеграму,   і»
моя мати смертельно   хвора  і  бажає,  щоб  я  зараз поїхнв
до неї.

Директор усміхнувся   і зробив здивований вигляд.

—          Що ж вц, пане, допоможете матері!? Там передом
сім треба лікаря, а коли лікар не дасть ради, то ви там ■
до чого. Зрештою, щоб не думали, що я не хочу ви
пустити, то прошу, їдьте, але повертайтеся скоро, бо я іи>
маю ким вас замінити.

Потім прийшов рахунковий урядник Зіновій Стешип І просив дати відпустку, щоб підлікуватись.

—          Не можу вас, мій пане, пустити. Тепер більше праці,
і я сам збираюсь іти у відпустку, отже, двоє нас не можутії
одночасно лишати «Народну силу», бо намножиться багато
різних справ, і потім ми не дали б ради.

Стешин перший раз довідався, що з нього така знатна особа, що стоїть нарівні з самим директором, цим паном життя і смерті. Не вірив в ці слова, але схопили вони його за душу так, Що вже хотів іти, коли директор тицьнув йоМІ в руку кілька додаткових робіт і сказав:

—          Досить добре виглядаєте останнім часом, пане Сті
шин. Взялися до праці, і це виходить вам на здоров’я. Я Тії

кож, коли лише почуваю себе нездоровим, беруся ревні……………..

до праці і так себе лікую…   Візьміться, пане, нині до  ЦИЦ паперів так, щоб я завтра рано міг їх ще переглянути і ВИ

248


і йти. Можете йти тепер на обід, а потім вечором, але ні, може, не змолотите всього, то посидьте трохи вночі. Тут ось м.і цій софі зможете переночувати. Тарадай дасть вам по­душку, ковдру і постелить.

Настала друга черга відпусток, отже, після Стешина Прийшов Жуковський.

—    Прошу пана директора, я прийшов довідатися, як і іітла дирекція зволила полагодити моє прохання про від­пустку на лікування.

—    Ви подали якесь прохання? —спитав Шуліковський.

—    Так, прошу, вже тому місяць.

—    Я нічого собі не пригадую. Багатий сьогодні день Па ті відпустки: найліпше розпустити всіх панів на чотири Іітри і завісити буду на кілок! Пане, це не гімназія!

—    Прошу пана директора, я від самого початку ще не м.ін відпустки, я до свого подання додав лікарське посвід­чення.

—    Пане Жуковський, для мене лікарське посвідчення мі’ має ніякої вартості! Я можу принести вам посвідчення під самого протомедика, що у мене хибує одна нога! Зреш-іоіо, я ще розгляну, як ви там стоїте зі своєю роботою, і ■тім дам вам знати. Попросіть до мене по дорозі пана Макама.

Через кілька хвилин прийшов Макам. Вклонився, підняв брови вгору, витріщив очі і дивився на директора.

—         Ви без потреби, пане Макам, додали лікарське по-
гиідчення, я сам бачу, що ви нездорові. На тій підставі ди­
рекція задовольняє ваше прохання і дає вам відпустку на
Чотири тижні. Передайте там роботу панові Зозулі і можете
Ьні їхати.— Директор   подав   руку: — Вертайте   здорові!

Стало тихо в дирекційній канцелярії. Чути було тільки Нонажне тикання годинника в скляній шафці. Любаска відкашлянув і спитав:

—    Чи багато їх цього року  дістало відпустку? Шуліковський відповів:

—    У порівнянні з попередніми роками значно більше.

—    Чи є, може, такі, що зовсім не просили?

—         Є кількох. Це, головним чином, ті негідники, що про-
Ііііпилися чим-небудь. Між ними є один, який, видно, по-
іі.шив собі засаду: не просити нас ні про що. Була б це
|оґ>ра прикмета, і коли б таких більше, то було б менше
Ілопоту,   але   в   тому   випадку,   на   жаль,   не   криються

249

 

благородні   мотиви   якогось   такту,   тільки   непримирспп* ненависть до дирекції.

—          Хто це такий може бути? —спитав з зацікавленні |

Любаска.

ШулІКОВСЬКИЙ    НІби    НЄ    Чув    ЦЬОГО     ПИТаННЯ    І     ГОВО|….

далі:

—          Він мені  з обличчя  не  подобається,  просто  разиті
мене і непокоїть так, що не можу його стерпіти.

Директор ходив вздовж канцелярії сюди і туди, затяі нувся нервово цигаркою і продовжував:

—          Тим часом склалось так, що я з тією людиною іцо
денно мушу зустрічатися в цій установі.

Любаска був дуже здивований:

—    Хто ж би це міг бути?! І чи не вдалось би його ВИ коренити  яким-небудь  чином   або принаймні перевести  д і іншого відділу, щоб своєю появою чи, скажімо, поведінійм не дражнив вас, пане директоре?

—    Я вже пробував всяких способів. Не давав доні ті час підвищення, обминав його при відзначеннях, пробуия» сварити за помилки, думав, що він не витримає,  піде собі

але все дарма.

—    Так це хіба людина без всякої амбіції і честі.

—    Він витримав мовчки все і тим часом набрався такої сили і вправності у своїй галузі праці, яка, слід тут зазн» чити,   винятково належить до найтяжчих за  всі  відділи  N «Народній силі», що його тепер ніхто мені замінити не можі

і на те місце треба кількох. Я давав йому на допомогу ці>…………….

і того, але всі виявились слабі. У поведінці нічого не можи І йому закинути, але я чую нервами, як та людина страшенії’ мене  ненавидить, з її очей  аж  сиплються  іскри пекельної ненависті до мене чи до нас всіх. Я чую це і бачу, хоч МІН приховує це від мене.

Любаска вдарив себе в  чоло:

—              Ага, вже знаю! Це жонатий, той змарнілий, бліднії,
що я його ще за театральних часів врятував з болота! Кед
рина! Так це він мені віддячує!

Шуліковський затаїв усміх в душі.

Розмову перебив писар Деркач. Ввійшов сумний з чержі ними від плачу очима, тремтів, заїкався:

—              Я, я, прошу п-пана д-директора, мені шкода моїх лі і’,
отже,  хочу   знати,  чи маю   тут   на   що-небудь   надіяін. І

чи ні?..

250

Шуліковський відповів спокійно;


— Я вам, пане, нічого не обіцяю, а ви не втрачайте Иидії.

В той час з’явився Немирич, поклав жмут довгих арку-іііін на столик і вийшов.

Шуліковський здригнувся і глянув на Любаску. Той дивився вслід за Немиричем і подумав:

«Чи то цей мав би бути?..»

Наум Ярвич вже давно задумався над однією обстави­ною. Він намагався з’ясувати собі/чому деякі працівники • І Іародної сили» за короткий час служби перескочили стар­ших і далеко здібніших службовців. Ми це не був сліпий шшадок, щастя? Ярвич занадто добре* знав Шуліковського І обставини у «Народній силі», занадто тверезо і критично дивився на світ, щоб міг вірити в ті речі. Як це може бути,— питав він себе,— Щоб такий X., без ніякої освіти, без іспи­ті, такий, що от недавно тут з’явився і суму, складену з шістьох цифр, ділить, як слово, коли не може помістити її н одній стрічці,— як він міг перескочити на два і три ранги Нікого, наприклад, Немирича, покійника Скоропада або хоч Гін й Паляницю? Важко знайти людину без упереджень, але І є ж таки Ярвич не міг підозрівати Шуліковського у сліпій односторонності та протекційних нахилах. Ця людина, як добрий купець, мала нюх і знала, чого вартий його кожний працівник. Як же тоді все це пояснити?

Ярвич довго мозолився над розв’язкою цієї загадки, мрешті залишив теоретичні комбінації і взявся досліджувати нкти. Зійшовся ближче з товаришами, які «вродилися в щрочці», і коли приглянувся до їх роботи, не знайшов ні­мою нового, лиш переконався, що працюють вони далеко іірше, ніж нехтовані товариші.

Одного разу звернув він увагу на те, що вартість люди­ни для директора залежить від кількості роботи, виконаної ■ годину. Та міра була подекуди дивовижним способом досягнута, і тут був ключ для Ярвича. Хтось змушений був донести працю до тієї міри, -комусь треба було пописатися їіред директором, зменшити ціну праці і вилізти на хребтах іоііііришів. Хто ж би це міг бути? Ті низькі, лакейські душі, юі’і і найелабші працівники, яких ще немало всюди.

Ярвич почав приглядатися до тих тихеньких, благих, бо-

251

 

гобоязливих службовців. От вони нічого собі. Працюють, Щ кожний, скаржаться, що цей і той вже стільки зробили, • вони ще мають забагато праці, далеко їм, бідним, до кінц і а тим часом один потайки перед другим вже кілька днів тому віддали свою роботу Шуліковському.

«Як це може бути, що X., У. віддали вже свою робои а цей,  той і інші цілий тиждень мозоляться над нею1 питав  себе  Шуліковський  і  на тій  підставі  записував  сові й установлював норму, що від дня до дня працівник поин нен зробити стільки і стільки, і тим самим призначав паиІІ X., У. до збільшення платні, а тих негідників і лінюхів залИ шав у немилості.

Тут Ярвич побачив, що такі панове, як X., У. ночуиамі потайки у відділах, забирали акти і книги додому, хоч || було суворо заборонено, і сліпали дома ночами над роґм тою, щоб тільки на хребтах і навіть трупах товаришів видри патися наверх, бо на чесну дорогу не було в них ані талан ту, ані сили. Опісля, коли такий єзуїт видряпався напер н, його злодійський хист переходив у практичну фазу. В поїм ках на ліквідацію такий панок починав від покутних «гешсф тів» з мужиками і лихварями, пізніше загарбував більш] суму і кивав п’ятами з «Народної сили».

Бували молоді люди, що посвятили себе виключно бан ківській справі, закінчили торговельні академії, працювали по кілька літ в закордонних банках і фірмах, володіли кім. кома європейськими мовами, але й ті не могли нічого ДО служитися в «Народній силі» і через два-три роки, розчаро вані, шукали іншого місця. Директор Шуліковський зниа) вав тоді плечима і говорив все одну і ту ж формулу:

І  — Я мав щодо вас далекойдучі плани…

‘   Між персоналом була думка,   що Шуліковський бонн, і вишколених людей, щоб не перевищили його і] не мали прш нень до управління інституцією, і вони по крайових і дер жавних інституціях ставали скоро касирами, начальниками секретарями і директорами.

В таких умовах життя людей в «Народній силі» були невідрадним. Вони пересипалися десятками і сотнями, ш. через заїжджий дім, переходили, як тіні. Одні марнували тут молоді літа і час навчання та відпадали мертвими нЛ живими нездатними зробками, інші ниділи і зводилися Д| своєї черги, а коли могли вже мати які-небудь жаданий >■■ начальство відкидало їх з нічим і на місце одного брало і НІ жих двох-трьох за ту саму платуГінші, що хитрували і КрЦ

252


Мли душею, лізли по хребтах решти вгору. Звичайно, вони и и \ндали за роботою інших, крім того, давали для дирек­ції усні і письмові характеристики підлеглих. Такі типи, за-Ьвпечені «урядовою таємницею» і безпосередніми стосун-ііііми з дирекцією, проводили дволичну політику. Між підлеглими гнобили   вони бідаків,  підлещувалися до силь-

I…. их, не розділяли добросовісно праці, а при оцінці праці

підлеглих накручували все справу так, що здобуток виходив
и,і їх користь та на забезпечення власної нездарності, а на
найкращого робітника говорили, що він хоч і розуміє свою
і праву, але виконує повільно, спізнюється до відділу і т. п.
І і.н ато з шефів осуджувало дирекцію і нарікало на неї пе-
іігд своїми підлеглими, а перед Щуліковським гнули хребет
І иеіляко наговорювали на них/ Цей єзуїтський дух дуже
прбував Ярвича,/але він не мав виробленої агітаційної жил­
ки, не знав, як організувати людей, не знав,- як з цим бо-
і м пися.                                                                         гч/гХХ-^-^С4Я

Одного дня Ярвич зійшовся з -Байдою, Ришкундою, Юдейським та Палієм, і всі разом вирішили скликати в кім­натах юрні збори персоналу. На ті збори прийшли всі това­риші й ухвалили заснувати при кухні казино з всякими комітетами, щоб таким чином персонал зблизився і зжився і щоб опісля міг він організовано виступити проти дирекції І захищати свої права. [Політична влада затвердила це ка­німо, його відкриття відбулося шумно, з виборами всяких комітетів, посипалися палкі промови, як з рогу достатку. Робоча громада поверталася додому підбадьорена. Незаба­ром почалися звіти, виклади, дискусії, наради,— люди по­чали відживати і набирати сили і віри в краще май­бутнє.

Ярвич тішився з цього, але дивився спокійно і тверезо на новий рух[ В той час помітив він одну постать. /Був це один з тих вибраних, може, найщасливіших серед усіх пра­цівників «Народної сили», який мав значення в дирекції, і серед товаришів ні один не міг сказати про нього нічого певного. Молодші боязко кланялися йому. Він для кожного Гіуи масненький, упереджено чемний. Старші любили брати ііоіо на посміх. Але ніхто не вірив йому, хоч за всі роки ніхто не піймав його, на гарячому. Був усе чистенький, із талонними манерами/очі постійно бігали і стежили за всім, Що діється навколо.\

/                                                                                       253

 

Гончаров описує в «Обломові» постать, яку люди то || лише бачать і пригадують, коли вона з’явиться між ними Те саме було і з нашим героєм. Всі прозивали йогоДідиц, але звідки це прізвище пішло, ніхто не знав. Коли часом серед товаришів задумувалися, кого вибрати в делегація в якійсь важливій справі, дотепний жартівник бомкнув лиш «В’юн»,— і всі заливалися пустим реготом. Чому? НіхТб не міг би на це відповісти. Якось у вбиральні з’явилося на шибі, покритій інеєм, питання: «Хто найбільша к…а в «І і|

родній силі»? Знизу додав хтось:  «В’юн», а нижче ін………………..

«Так!  Так!   Свята  правда!»

Немирич не займався дослідами, вірив легко людям і відносився до них просто, як дитина: з любов’ю або нена­вистю. Він побачив це і сказав:

—          В тому може бути велика кривда для людини, яку
ніхто не піймав за руку.

Ярвич не відповів нічого, лише задумався над цим ні кавим випадком і пригадував свої попередні спостереженим Щоранку постать В’юна легенько, як тінь, котячою ході ми пересувалася по всіх відділах «Народної сили». Його мали хто помічає, натомість він бачить всіх і все. Завжди, коли в «Народній силі» станеться якась подія, навіть в далеким і відділі і на іншому поверсі, аж тут пан В’юн виринає з кут« ка, як з-під землі, і дивиться.

Він все зайнятий, все урядує, висиджує вечорами, інші стіл   на третьому  поверсі  стоїть  так,   що  директор  кожну хвилину   може   бачити   світло  у  нього,   але   тільки   згаси* лампа у директора, В’юн — капелюх на голову і тихо, як КІ1 висувається з приміщення. Він знався зі всіма, але все пр»| нув до панського кола. Вмів грати в карти, любив більярд всякі іменини і сімейні торжества. Голову мав слабу, і коли митці чарки трималися ще на ногах і масні  дотепи і прИ дибашки кружляли  навперейми,   то  він  стріляв  пальцями стріпував руками поза себе і мимрив щось польською   Мб вою. Підлещувався до всіх, кожного ставив вище ніж  ГОІ сам себе, але говорив це тільки в очі, а поза очі випр.щ 1| вався так:

—          Думаєте, що я не наговорив йому правди? Я п|н • >
в вічі наговорив йому цілу купу дурниць. Розуміється, не і II
просто  з моста,  лише чемно,  як  випадає   добре  вихоп.ініЙ
людині.

Дами  з   розмальованими   обличчями,   старанно   паї рі ченими   локонами,  в рукавичках та вуалевих   масках,  ц| |


Даючи в кухні гострі накази служницям, захоплювалися В’юном. «Ах, який він інтелігентний, який упереджено чем­ний, милий, золотий! Чули пані? Він у графа Браніцького керував танцями, в нього одна нога граціозно згинається н коліні».

Він справді добре танцював. Обидві ноги в такі хвили­ни збивалися колінами до купи, і коли брав крісло, щоб іапросити танцюючу особу, то творив з тією дерев’яною парою літеру «X». Але для Ярвича було цікаве те, як ця дюдина усе бачить і знає, що діється в «Народній силі». Ярвич, втупивши погляд в землю, спитав Немирича:

—    Ви були хворі того тижня?

—    Так.

—    Ви оповідали мені, що в четвер ввечері перед при­ходом на роботу пішли на вечерю до шинку «Під Кривим чортом».

—    Так, і тоді секретар Сірко зайшов туди тільки на хпилинку, випив пива і швидко вийшов. Він ніколи там не бував раніше.

—    Котра це тоді була година?

—    Пригадую, половина дев’ятої. На наступний день пранці, як я вам вже оповідав, Шуліковський страшенно на­кинувся на мене, розкричався так, що на всі відділи було чути: «Лінюхи, нероби, прикидаються хворими, а по шин­ках лазять і п’ють!»

—    Менше з тим,— перебив Ярвич,— а чи не помітили ми перед тим кого-небудь іншого в шинку?

Немирич  задумався,   врешті  пригадав  собі:

—        Ага, перед тим був у першій кімнаті біля буфета
В’юн, також лише хвилинку, я бачив його, але він, здається,
не звернув на мене уваги.

Ярвич глянув до своєї записної книжки і пояснив:

—        Того тижня в четвер точно о восьмій годині вечора
Сірко повечеряв у своєму звичайному ресторані, випив
склянку пива і пішов додому. По дорозі зустрівся з В’ю­
ном, той проводив його кілька хвилин і говорив йому на
йухо, опісля Сірко вернувся до вас.

Обидва товариші стали збентежені.

Була вже третя година дня, службовці «Народної сили» рпіходилися додому, а Ярвич мав ще роботу і пішов зі свої­ми актами в кімнату з другого боку перед директорською ИНцелярією. Сів біля столика під стіною коло дверей і пи-‘ні.  Вряди-годи  вслухувався  в тишину і  задумувався над

 

 

 

254


255

 

змістом листа. Двері до директорської канцелярії не були причинені, і Ярвич бачив крізь вузьку щілину білу кахлоіу піч в  кутку,   чув  відкашлювання Шуліковського і шелеї паперів. Згодом постукав хтось несміливо в одвірок диреи торської  канцелярії  з   протилежного   боку,  від  ліквідатор ської.  Директор  сказав:

—          Прошу вас, пане Приємницький.

Почулася легка хода, стук підборів, опісля друга посіли, відступилася так, що рухи її тіні відбивалися виразно ЦІ білій печі.

—    Чим можу служити, \пане Приємницький’? — спитий Шуліковський.

—    Прошу пана директора, тут у нас діються такі динні речі, що просто не знаю, як це назвати. Організувалася у нас між персоналом кухня, яка існує вже кілька літ і дХі якої світла дирекція також внесла певну суму. А тепер на шим панам замало ще того всього, і вони взяли та й оргій нізували якесь казино. Уклали статут, подали до поліпи поліція вже навіть затвердила той статут. Але я бачу, ЩО те все робиться без дозволу і відома світлої дирекції. Я НІ мав би нічого проти казина як такого, я сам, не будучи дСМ кладно поінформованим у справі, ходив на ті збори і ДйМ ходжу, щоб бачити, що там робиться. Але, прошу пана ди ректора, те все дуже не подобається мені. Туди мають Тй« кож доступ всякі молодики, практиканти, студенти беру тії участь в дискусії, і мені доводиться не раз чути такі вислв ви а навіть критику стосунків у «Народній силі», що мене просто це ображає, бо як можна так поступати за плечима світлої дирекції, без її відома? Я ходжу туди лише з ТІ( І причини, щоб мені не закинули, що не виявляю товарної’ кої солідарності, але, з другого боку, не можу виступити супроти пана директора і тому прийшов порадитися, [ЦІ маю далі робити?

Директор весь час дивився з цікавістю на Приємницько-го, опісля перейшов вздовж канцелярії, затягнувся міцної! цигаркою і відповів з нервовим усміхом:

—          Я не можу вам, пане, заборонити, щоб ви не ходи мі
на ті наради наших панів. Навпаки, я радий, що ви, як стар
ший і розумніший службовець, берете участь у цих збори
чи засіданнях, бо надіюся і маю повну віру, що ваша прИ
сутність там і ваше розважне слово не могли б допустиш
до якихось неприємних виступів проти дирекції. Зрештш»
як би там не було, то ви самі знаєте, що я маю чисту і»

256


….. ь, і не лише критичних закидів з боку безвусих юнців,

І іс навіть цілого зібрання, повного парламенту проти мене іи ілякався б… Прикро мені довідатися, що мої панове знов ні.пішли собі нагоду до всяких нарікань на дирекцію, але, І другого боку, я вдячний вам за те, що попередили мене Іро цей сумний факт. Зазнаную при цьому, що, як досі, так І їм майбутнє, я все щиро буду ставитися до вашої праці й ні оби.

Ярвич з напруженням вислухав усю розмову. Потім, ііп \я несміливого стуку в одвірок, коли двері до дирекційної канцелярії були відчинені нарозтвір, він пізнав В’юна.

—    Хто в тому казино засідає в керівництві? — спитав Шуліковський.

—    Там вибрали Ришкунду, Байду, Палія, Ярвича і ще кількох інших.

—    Як же ж ті панове поводяться супроти молодечих Вибриків на дирекцію?

В’юн почав звиватися:

—         Я був лише на зборах, але мене до ніякого керівни-
и і’ва не вибрали, тому не знаю, як вони там поступають на
і моїх засіданнях.

В’юн вийшов, директор покликав секретаря Сірка.

Старий службовець вклонився і став на середині канце-мі(іії. Стояв суворий, рішучий, як жовнір перед своїм ішмандиром, дивився в очі директора, готовий до вислу-Ьння наказу, Шуліковський підписував кореспонденції ( спитав зі штучною недбалістю:

—        Що там чувати, пане Федір?
Секретар не кліпнув оком, тільки відповів:

—    В клозеті, прошу пана директора, знов попсував хтось Нпдопровід.

—    Більше нічого не сталося? Я хотів би знати, що там литься між нашими людьми. Ви, як секретар, повинні пе-(ігдусім уважати на поведінку і настрій між нашими людьми, Ги і я тут, мій пане, забагато інших справ маю в голові.

В той час надійшов директор Любаска, роздягнувся і сіз н.і своєму місці за довгим столом. В Шуліковського тремті-ііі руки, він говорив далі стриманим, хворобливим голосом:

—         Отже, ви не знаєте, що там між персоналом зби-
(ійіться буря проти дирекції, на нас тут усіх… Я сам мушу
Доходити всього по нитці до клубка. На цілу інституцію
Йсма тут ні однієї людини, яка б звертала увагу на настрій
іг|ісд службовців і виручила мене в цій справі.

І’  м. Яиків                                                                                                  257

 

Любаска підійняв вгору обличчя і дивився уважно .і ми

за окулярів   на   Шуліковського, той   усміхнувся   зло<……………..

говорив далі:

—          Ви нічого не знаєте, що наші люди викорж і н і М
нагоду і в тій кухні, яку я дозволив для їх добра і викоти
для неї народний кривавий гріш, вони там тепер розі і и пи
дарювалися так, що під оболонкою казина організували
бойовий штаб і проводять таємні засідання і наради проти
дирекції.

Сірко відповів рішучим голосом:

—          Я про це перший раз чую. Прошу пана директорії
негайно заборонити і розігнати це збіговисько.

Директор всміхнувся згірдно і відкинув у куток погаї цигарку.

—          Мій пане, як ви можете говорити такі дурніпи1
Таж тут маємо справу з організованою силою! Вони 11
вели це на підставі статутів, і ті статути затвердила ои
влада! Тепер мені ваша рада до хріну! Треба, пане, мнім
розум, нюх, око й запобігати лихові, коли воно клюеті.. |
а не чекати, ажо поки нас викинуть з наших крісел! Я (М)
зумію солідарність в праці тут, але всяка солідарність ПОМ
мурами «Народної сили» може лише загрожувати пові ||
до нас і підкопати інституцію.

Настала мовчанка, директор Любаска сидів непорушні. секретар стояв, ніби завмер, директор Шуліковський пері кидав папери, врешті  спинився і сказав:

—■ Дякую  вам, пане секретарю,  можете вже йти.

Секретар стояв далі непорушно,   цмокнув,   як   щупііи, і промовив:

—          Тут, прошу пана директора, треба щось рішуче пи
становити.

Директор Любаска вибухнув  фарисейським  сміхом.

—          Ви,   пане   Сірко,   не   розумієте   становища   пана  дм
ректора Шуліковського.   Нині  про всякі рішучі поетапний
й мови вже не може бути! Тепер треба спритно взятися до
діла. Моя рада була б така. Ви, як секретар і найстарший
та найповажніший службовець між персоналом, старайтосм
туди якимсь чином увійти, спробуйте вписатися у члени і |
зина. Не знаю тільки, чи вас приймуть, ця обставина була (І
для вас несприятлива. Але думаю, що вас повинні прітии
ти, а тоді могли  б ви на місці дещо вивідати,  перевірити
і подати нам відповідний матеріал.

Секретар затремтів   від тих  слів, оскаженів і   подумнм

258


рбі: «Шляг би тебе трафив! Він усе пхає мене в найтяжчу Іду!» Він хотів уже відгризнутися, щоб відпекатись від Тієї місії, але Шуліковський перебив його:

—           Тут нема двох думок у цій справі, пане Федоре,
Игма іншої ради; ви мусите зробити цю справу. Тільки
анертаю вашу увагу, обдумайте тактику і робіть все обе-
■жно, інакше вони будуть ховатися перед вами, і тоді ви-
ще для мене гірчиця після обіду!

Секретар не відповів ні слова, вклонився і вийшов. Настала знову мовчанка, нарешті Шуліковський закрив дп\онею  хитрий усміх  і сказав:

—           Дякую вам, пане товаришу, що виручили мене в цій
іі|інкрій ситуації, інакше та людина була б усю свою злість
іп релляла на мене, а я вже й так забагато маю.

Директор Любаска тарабанив пальцями по зеленому «Толі і говорив холоднокровно:

—           Я сумніваюся, чи він справиться з тим завданням
ик слід. Він з персоналом в добрій злагоді, нібито строгий
І рішучий, але лиш там, де почувається безпечно, а поза
тим — це боягуз. Я знаю його ще зі студентських часів…

(рештою, серед персоналу, бачу, є хитрі люди. Коли вони вже наважилися на такий крок, то тут Сірко нічого не вдіє. М певний, що вони приймуть його,— чому ж не прийняти? Мі її засяде там з ними до шахів чи до партії преферансу — І тільки всього. Але що поза тим буде діятися, які засідан­ня і що на тих засіданнях буде, які рішення, на це хіба вони дурні будуть, щоб сповідатися зразу перед Сірком. І ут треба б такого, що до шинків заглядає і там при чарці міг би все зробити. Але розглянемо річ так, як вона стала перед нами. Отже, солідарність… Яка це може бути солі-д.і[шість персоналу поза мурами «Народної сили», як пан директор слушно зауважили, це мали ми вже нагоду не раз мішати. Розуміється, досі було це в меншій формі, а тепер і іід сподіватися в більших розмірах. Отже, йдеться про і є. щоб ту солідарність зламати, розбити в зародку.

і,’

Директор Шуліковський став напроти Любаски, сперся Ції стіл, слухав уважно і подумав: «Дійсно, це велика, про­ворна людина! Ану, чи він відгадає і скаже те, що я вже постановив?» Любаска совав по столі довгим ножем для роз­тинання газет, потупив очі в тій роботі і говорив спокійно: — Мати кількох довірених людей, які доносили б нам іі|мі те, що там діється. Це не зашкодить, і таких нам легко Ійлучити для себе. То були б для нас, так би мовити, орієн-

259

 

таційні  чинники, але головну увагу треба звернути на тШ

тику з нашого  боку. Завтра  маємо виплачувати  11…………. її

вечірні роботи, отже, моя рада була б така: прошу и<>

тись, хто там у тому товаристві чи комітетах керує, ті…………….

очно зменшити суми, а натомість збільшити тим, котрі < дай частково ставляться прихильно до дирекції. Огн-р- н розумно і зручно при кожній нагоді виплати грошей, с п м

нових нагород,  при всяких підвищеннях і авансах,  м………………

викликати роздвоєння  в лоні їх солідарності,  а при   німі можна володіти, кермувати   людьми   і   конструювати   и гурти до своєї вподоби. Кинути між них заздрість, ін ду — і оце вся філософія мирного устрою між панун> і підлеглими.

Шуліковський обійняв Любаску с захопленням.

—          Великий з вас митець і психолог, дорогий пані   і
варишу!

Любаска скромно опустив очі.

—          Пане  директоре, на  ту просту  хлопську філософії
опираються всі дипломати, політики, всі держави з всякії |Ц
народами і партіями.

На другий день розповзлась прикра новина. Деяі і тих, що завжди багато працювали, дістали значно мспміУ плату навіть від тих молодших, що ніколи не надіялній ніякої ласки від дирекції. Всі були надзвичайно здивоікіііі і після роздумування скликали нараду в своєму казині. І Імм чері зійшлися всі службовці «Народної сили», і серед сміму і всяких дотепів почалися промови. Деякі були за те, іцнП зарплатою поділитися між собою по-товариському і по Щ слугах, інші виступали проти і виходили з того погляду ||| багато товаришів витратили вже свої гроші на всякі потри би, зрештою, ні один не прийняв би такої жертви. Згодим прийшли всі до переконання, що в цьому маневрі дирсі ЦІ ховається та мета, щоб розбити їхнє товариство. Пізно мий чі закінчив Байда свою промову таким закликом:

—          Не забувайте, товариші, про нашу організацію.  Ми
бачите, ми щойно тут згуртувалися, щоб зрозуміти один (і і
ного, не зібрали ще своїх сил, не мали часу обдумати захо її

на оборону нашої долі, а ворог підсуває вже свою не………………

лапу, щоб нас роз’єднати і розбити. Нехай це буде нам і для кожного, як він має цінити нашу організацію і служи 11 гарній, ідейній справі. Нехай кожний, навіть молодшнп п вариш, ще з більшим серцем і  довір’ям горнеться ту і нашого гурту, нехай приходить сюди відверто зі своїми і

 

ми і жаданнями, а коли ми всі щиро будемо прямувати Ьднієї мети, то маймо віру, що правда переможе! Про весь настрій, хід нарад і всі промови до подробиць Мип Шуліковський тієї самої ночі..

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.