Михайло Яцків – Збірка творів

В ЛАБЕТАХ /ТАНЕЦЬ ТІНЕЙ/ ЧАСТИНА ДРУГА 7-13

загрузка...

VII

/
План Шуліковського цього разу виявився хибним: Ка­
нни розвивалося і стало серцем персоналу4Одні товариші
нмідилися біля організації хору,  інші працювали в орке-
Грі   та  в  інших   гуртках.   Молоді   люди  пробуджувалися
ианепаду і сірої буденщини. Між ними почали виринати
■і’і.іровані люди, і вони посвячували вільний час для добра
ІІіплу.   В  тісніших  товариських зносинах виникла  грома-
дннська ідея і рятувала меншого брата, що досі ходив блу­
дим і пропадав марно. \ В   здоровому   дусі   єдності   життя
(Тало відрадніше, праця^ніби полегшалад
Минуло півроку/Л                                      ^

Одного дня Шуліковський переглядав список персона-іу, підкисляв десяту частину квартального прибутку, яка і 1.1 повила 1 500 крон і ділив її на 60 службовців таким чнпом, що старші мали дістати від 50 до 150 крон, а молод­іш чимраз менше. Взяв аркуш паперу і написав олівцем ІГОрі: «На підставі ухвали Надзірної ради на засіданні з пін… з рахунку платні і винагород за позаурочні години Праці 1. І—1. IV».

Вписував нижче прізвища службовців і зазначав збоку і уми. Стешинові написав 50 крон, але пригадав собі, що той Шв два тижні хворий, перекреслив на 30. Юдейському на­писав 60 крон, але пригадав собі, що на зарплату того іптра прийшов судовий кондикт, отже, перекреслив цю су­му. Прийшла черга до Черепка. Той хлопець поправився справді, висиджує і тягне до 5-ї, а не раз і до 6-ї годи­ни вечора, однак три роки тому зробив помилку в рахун­ках. Можна б йому дати 40 крон, але з огляду на ту по­милку дістане лише ЗО.

За   півгодини   список  був  готовий.   Шуліковський  по­дзвонив   Тарадаєві,  передав відомості  до бухгалтерії. Ніби птиці, розлетілася вістка:

—    Зарплата за додаткові години праці!

—    Хто дістав?

—    Всі дістали.

 

 

 

260


261

 

 

 

—    Ні, не всі,— заперечив  касир  з  бухгалтерії.

—    Як не всі, то я напевно не дістав! —сказав Юдгііі ський.— Я вже вісім років не мав відпустки ані винагої». ш

Палій думав собі, що нині якраз в хаті кема зламаиоиі шеляга, жінка не може більше взяти в борг, обіду не буд» діти будуть плакати, а позичити також нема де.

Совав олівцем по аркушеві паперу і думав: «Припу. гИ мо, що дали б мені 80 крон. Нині 7-е… на харчування Ш кінця місяця, може, вистачило б 80 крон, але за кваріпг ще не заплачено,   а    15-го   треба   заплатити   по   векселоні ЗО крон».

На сотню людей налетіла хвороба мрій у вигляді К|………………….

тим часом винагорода була визначена лише для шістдесят Одні сплачували борги, другі справляли чоботи, треті — штани, інші позичали вже на ту винагороду. А дома кільнІ десят бідолашних жінок мріяли про нову спідницю і ліпні) їжу для чоловіка. Голодні службовці крутилися по відді лах, хто забігав до бухгалтерії, аби побачити відомість, х і • до ліквідаторської довідатися, чи список вже в касі.

До дирекції ввійшов маляр, який помалював кілі,і -кімнат в «Народній силі», і купець, що продав доріжки Обидва вклонилися низенько і подали свої рахунки. І Му ліковський вліз в ті рахунки тілом і душею, перевірнії кожну суму, перекреслював цифри, які здалися йому іш сокі, торгувався, потім відвернув голову, подумав і піді­йшов до касира:

—    Є вже тут відомість на винагороду?

—    Ще ні,— відповів касир.

—    Як лиш принесуть, то дайте її мені.

—    Що ж чувати з нашою винагородою? — питали службовці  один одного.

—    Була вже в касі, але директор наказав повернутії йому.

Юдейський  всміхнувся  злобно:

—          Він мусить ще з десять разів переглянути її, покрс*
слити, щоб хто, борони боже, не дістав одну крону більші
і потім не знав би, що робити з нею!

Минуло три години, службовці стали нетерпеливі.

Палій відважився, обтріпав одяг, випростався, загляну! до кишенькового дзеркальця, шурнув пальцями по чуприні підкрутив вус і пішов до   канцелярії.   Шуліковський   пері глядав акти. Палій відкашлявся в долоню, вклонився, з лаі кавим усміхом зачав:


 

—    Прошу пана директора, ми, егм, чули, що пан ди-Ьктор зволили уділити нам винагороду за вечірні години. Комі можна, то я просив би виплатити мені, бо я маю інші необхідні видатки.

—    Хто вам говорив про якусь винагороду?!

—    То вже, прошу пана директора, список має бути Готовий. Я сам не бачив, але кажуть товариші.

—    Але ж, мій пане, пильнуйте себе і своєї роботи, а не м.ірнуйте час на контролювання моєї особи і моїх захо­ді»! Я собі те випрошую! Остаточно, може б, навіть і дав

нию, але що ви, панове, натискаєте на мене і перешко­джаєте, то ніхто не дістане нічого. Попросіть мені сюди нараз начальника Ришкунду.

Палій вийшов і по   дорозі   повідомив   у   відділах,   що інпіагорода, здається, пропала, а   Ришкунді пригадав,   що люди три роки гарували вечорами і мають конечні видат­ки, отже, нехай він про це розповість директорові. Шуліковський привітав Ришкунду такими словами:

—    Що там діється?! Люди не мають роботи, чи що!? Та ще вчора говорили ви мені, що треба допомоги, бо иіГіралося багато роботи, а нині тут гурмами нападають на мене з вашого відділу і не дають спокою за якоюсь вина­городою. Поясніть це людям, що я тут грошей не кую і з коліна не вилуплю, і нехай вони пильнують роботи, а не контролюють мене!       /

—    Пане директоре,| ви обіцяли їм заплатити за вечірні години і казали з тією метою завести облік) Кожного пиль­нувалося, записувалося, коли котрий спізнився на хви­линку, не один випив за це порядно, я їх всіх повідомив про це розпорядження, а решта  не належить  до мене.

—    Але ж, пане Ришкундо, що ви мені такі речі гово­рите! Ви-и, найстарший службовець! Я міг лиш обіцяти, але я хіба через духа святого можу наперед знати, які бу­дуть прибутки, а які виплати, видатки і витрати! Ану ж мені завтра ввалиться сто виплат, і що я почну діяти? Л зрештою пригадайте людям зі службових правил, що нони на наказ дирекції зобов’язані навіть без окремої вина­городи приходити після обіду на роботу! Я думав над тим, чи не вдалося б тепер дещо їм уділити, бо прийде літо, то один з другим скаже: «Що я дурень, робити задарма в по-иаурочний час і висиджувати вечорами!»—але ось при­йшов нині маляр і виставив солений рахунок за віднов­лення тих кілька стін в кімнатах, прийшов муляр, прийшов

 

 

 

262


263

 

власник   фабрики   лінолеуму,— годі   ж   їм   сказати:   «За» ждіть!», бо це не свої люди,  як ви! Поясніть це людям,і

ДИКІ!                             /                      V

Ришкунда вийшов./Шуліковський-‘глянув  за   ним.   ПО гладив рукою/по татарському носпі всміхнувся крадькоМІ

— Пішла наша винагорода на ‘стіни і хідники «На|м> і

ної сили»,— зробили висновок службовці, коли началі……………..

повідомив їм слова директора.

Почалися знову наради, директор вивідував про іш\
докладно, врешті порадився з Любаскою і равів двор.і н,
вий вихід на роботуХДосі службовці працювали від 8-ї (в
3-ї з півгодинною перервою на обід, а тепер від 8-ї до І і
і від 4-ї до 6-ї, себто на півгодини довше. Післяобідня прл<
ця при нафтових лампах мучила людей, вони ледве зду­
жали навідуватися до свого казина, не були в силі працю
вати поза установою і не мали часу заробляти десь в ш
шому місці,( казино ставало пусткою, нарешті заснидімі
зр в сім. \                                                ,і

Цей план Любаски вдався повністю:»

VIII

Микола Паляниця лежав у гарячці. Коли спробував під­няти руку перед собою, вона тряслася, як у старця. Ліг і о рілиць. Погано було йому. Боявся, щоб не вчинити якої о небудь злочину. Спокій, терпеливість, через яку зазнав чи мало кривд, середня дорога, до якої схиляв себе,— все зла малося.

Паляниця протирав очі, у хворому мозку плелися сміши способи помсти. Він набере мила і після 10-ї години ночі намилить на кілька кроків хідник перед брамою Шуліком ського. Або підсяде до нього з бучком. Ні, з каменем з метавкою. А може, краще з флобертом. Ніби в долоні плеснув. Одно зерно шроту в плечі… Засісти в кущах.,, Шуліковський повертається об 11-й вечора. Але в куш,і, може ховатися поліцай—побачить блиск, може почути крик.

Паляниця сів на ліжку.

Поліцай… Але й так було б розслідування, підозрінні! впало б на невдоволених, кожний змушений був би пояснії’ ти, де перебував у той час, і могло усе виявитися. А може, підкласти вибуховий патрон? Під електричний дзвінок Тут може хтось інший наткнутися, а такий, як Шуліком ський, виходить, звичайно, цілий. А може б, підкласти дп-


І ипміт в дірку від ключа?  В його кімнаті за тією роботсво міг би легко підглянути Паляницю возний… Отруїти бестіюг

І  Мсппати прусського квасу в графин… Ге, ге, а потім в суді

|   іпіадуть на голову Паляниці такі слова: «Ця особа мала за­недбане виховання,  була обтяжена   пороками   батьків…» —- Ге,  падлюки!

Встав і зібрався. Було біля 8-ї години вечора. Вийшов у місто. В бічній, темній вуличці побачив одного старшого товариша з «Народної сили», як той вийшов з шинку з дво­ма панками. Стали в темному вході старої брами і ніби торгувалися за щось, врешті товариш через кілька хвилин

І иагання крикнув роздратовано:

—             Чорт бери, я буду йти чесною дорогою і здихати з
‘ голоду, а вони обкрадають мене, жінку і четверо дітей, об­
крадають нас всіх уже десять років!

Один з панків зареготався, а другий нахилився до то-париша Паляниці і сказав:

—             І ви всі вважаєте їх ще за патріотів, а вони деруть
і вас шкуру і регочуться в кулак!

Помовчавши трохи, потім обидва панки наділили това­риша банкнотами, взяли під руку і пішли п’яною ходою через ринок.

Перед магістратом стояла юрба в два ряди, в ратуші підбувалися вибори послів до державної ради.

Паляниця ішов оддалік за товаришем. Повернули на сходи, звідси на поверх у великий набитий зал. Паляниця став у кутку й сховався за людьми. Панки пробилися крізь товпу і перекинулися кількома словами з помічником комі­сара. Паляниця приглядався крадькома збоку. Товариш ґіув блідий, здригався, кліпав очима, уста були стиснені, мк у покривдженого, що збирається здійснити помсту. Він ледве тримався, зосереджувався і повторював щось трем­тячими устами. Нарешті президія проголосила його прі-I ивище.

Паляниця завмер.

Глухим, беззвучним тоном проголосив нещасний това­риш імена п’яти кандидатів разом з їх титулами, п’ять лю­тих ворогів свого народу, проголосив так, як би продавав рідну матір, проголосив напам’ять чужою мовою, ніби заби-I пав цвяхи в домовину.

Паляниця помертвів і захитався, але зібрав останки сил і пибіг з залу. Сором і розпука палила його гірше, ніж тоді,  коли витягнув з-під подушки сорочку товариша. Як

 

 

 

264


265

 

 

 

в;іний, не на своїх ногах, але з рішучим спокоєм пішон ■ •
.іудинку «Народної сили». Тихо, непомітно вийшов схО»
дами в коридор, вийшов до однієї кімнати і став. В сз «і.
ках чути було людський піт, в кутках застигли тіні зітхннн
і прокльонів, як у тюрмі. З вулиці падало слабе син \0
долітав   гомін   трамвая.   Паляниця    перейшов   до   дру………….

ВІДДІЛУ,    ЗВІДТИ    ДО   ТреТЬОГО.    В    КОрИДОрІ    ТИХО.     ГлЯІїу II    И»

столиках.  Вони стояли  біля  вікон, на них лежали куіі.імн акти. Паляниця пішов по черзі від вікна до вікна, відчиним кожне   нарозтвір,   в    найголовнішому   відділі   взяв   жмуі важливих  документів,  скільки  лиш  міг обхопити рукою, І вийшов у темну вулицю під Замковою горою. Роздивши н чи нема нікого, щоб міг відкинути тягар, але несподіванії наткнувся  на  писаря  Тягнибіду.  Вклонився йому і попер тався через ринок на  площу П’яної Мавпи,   а   звідси   НІ темну вулицю Розбийніс. Тут зітхнув полегшено. Ідучи ПО» вільною ходою,  взяв пальцями цілий жмут паперів і спу­стив його в отвір підвалу. Відступив на крок — документ розліталися з шелестом, як птахи, по челюстях погреба.

Вертався опівночі через місто. Став на розі вулички і дивився на будинок «Народної сили».

Крізь відчинені вікна вітер вимітав акти мурашиної праці, грався  ними, як  білими птахами,  і встеляв вулиці,

IX

Ще  кілька  років   тому  з’являлися  в  пресі  голоси  при господарювання дирекції і відносини персоналу в «Народ ній силі».

В одній газеті писалося, що коли службовці домагалиен вихідного дня і підвищення платні, то дирекція завела тіль­ки четверту неділю, вільну для кожного, і відповіла, піп коли вони одягаються цілком порядно, то платні, видно, вистачає їм на життя.

Ця газета зробила з цього такий глумливий висновок, що службовці повинні ходити  в домотканому   одязі   і  яр маркових чоботях, святкового одягу їм не треба, бо вони н неділю і так мусять працювати.

Дирекція спробувала у великому спростуванні відкши ти ті заходи, але редакція газети вказала, як на засіданні Надзірної ради висловився один член,  що  коли вистаЧІ) службовцеві на порядний одяг, то повинно вистачити і М прожиття.


Одна демократична газета відгукнулася насмішливо
Іро куликівські чоботи, навела приклади малої платні і
Ькликала поіменно найстарших членів Надзірної ради,
їм і ні хоч частково полегшити долю білих рабів у «Народній
Ялі».                          і                                                         .

На те відгукнувся [президент «Народної сили» Мишолов \ і простуванням, що він особливо проводив засідання Над-Ірної ради і рішуче заперечує,   нібито  на тому засіданні идпії з членів ради сказав, що «коли вже службовцям стає їм порядний одяг, то повинно вистачити і на життя».

В газетах була опублікована така відповідь:

«Для закінчення цієї для нас маловажної спра­ви признаємо радо, що пан президент міг помили­тися, але не хочемо зупинятися на такій дрібниці, не будемо навіть розслідувати, на чиїм боці правда, а також не будемо згадувати про те, що якраз не хто інший, тільки п. Мишолов сказав ті слова. З усією готовністю містимо це пояснення. Заявляємо рішуче, що в цій справі не можемо містити далі ніяких заяв, натомість охоче помістимо повідомлення, що в «На­родній силі» завела дирекція правильний недільний відпочинок».

«Громадський голос» написав від себе так:

«Декотрі члени дирекції банку «Народна сила» розпускають поголоску, що наша стаття про неділь­ний відпочинок і підвищення платні білим рабам вплинула успішно на дирекцію, і вона наміряється найближчим часом скликати велику нараду і полад-нати ті справи згідно з бажаннями службовців. Не сумніваємося, що ця чутка дійде до пуття; слуш­ність, отже, на боці службовців, зрештою, члени ди­рекції, що розпускають такі чутки, не робили б халяви з губи!

Віримо тим більше в щирі змагання дирекції, бо щорічні прибутки банку ростуть значно, а тим не менше дирекція сама визнає, що її службовці пере­обтяжені працею, а їх платня не стоїть у відповіднім відношенні до праці.

З огляду на те думаємо, що дирекція «Нар. сили» зробить ті зміни і не дасть нам більше при­воду до піднесення тих справ у газеті».

 

 

 

266


267

 

Після п’яти статей в обох газетах   обізвався  короткою заміткою християнсько-суспільний орган «Парохіянин». По« В вторив за ними про святкування неділі і додав від себе:

«Про службу божу не міг ніхто з службовиш і думати. Ті прикрі обставини, що не згідні з головин Иі) основами християнської етики, підносили час від чаї ‘і газети, але якихось змін не передбачалось. Останні н часом довідуємося, що в цю справу вмішався митри поличий ординаріат, і є надія, що дирекція заведг І найближчий час практикований в усьому світі неді п ний відпочинок».

Та замітка схвилювала Шуліковського, і він вислав до «Парохіянина» в сім разів довшого листа, крім того, порі див директор Любаска, щоб вислати 100 крон до адмініс і рації на анонс «Народної сили».

— Це  нам нічого  не коштує,— добавив  спокійно  Лн> баска.

«Парохіянин» помістив лист Шуліковського без ніяких заміток від себе і замовк на довгі роки. 100 крон доио могли.

В тому листі, між іншим, писалося:

«Справа годин праці в «Народній силі» це фра ва внутрішньої адміністрації, до неї покликані уп/шп ляючі органи інституції, і вона не повинна бути преі метом дискусії по газетах.

Сумно,   що  серед  молодих людей «Народної  і и ли», як    це   часто    серед   молоді буває,   знайш.ип » такі,  які і  в   будні дні  хотіли   б   пізніше  на   робочі приходити  і  раніш іти, і для будь-якої дрібної при ватної причини залишити в робочий час установу, і ■< ще   кожної   неділі і свята   мати цілковитий  відпоїш нок,і почали шукати протекторів серед чужої п/п1 си.   Недавно    заговорив    про    це   «Католик»,     який відтак уважав за невідповідне і згідне з обов’язки чи газетної   правди  не  полйстити   спростування і   вияі нень   дирекції,   опісля   «Громадський   голос»   примі шав ще  справу платні персоналу зі справою  неді іЬ кого відпочинку і непристойним способом заатакупічі дирекцію».

268


На те відповів «Громадський голос»:

«Сумно, що нещаслива дирекція прилюдно п’ят-нає своїх службовців. Пише вона, що «Громадський голос» заатакував її «непристойним способом». Ди­вує нас дуже, як це дирекція розуміє, нам здається, що поведінка зі своїми службовцями через «ти», а навіть через «с…» і «г…» більше непристойна, ніж, наприклад, написати: «Шановний директоре, не гні­вайтеся» або «не робіть халяви з губи». В своєму спростуванні до «Парохіянина» покликується ди­рекція на суди апеляційної округи, де в неділі і свята також працюють. Мала дирекція на що по­кликатися! Свідчився циган циганом! Тож, може, хоч один з директорів «Народної сили» пригадає собі, що недавно була в цій справі інтерпеляція в парламенті і міністр юстиції відповів, що поста­рається завести недільний відпочинок. То уряд за­думує зробити полегшу для своїх службовців,а ви ні? Справді, це дуже сумно! Але, на жаль, до­відуємося в останню хвилину, що дирекція поста­вила на своєму і завела працю в неділю від 8-ї до 10 год. і від 12-і до 1-ї».

Далі переглянув «Громадський голос» звіт і рахунки «Народної сили» і показав на цифрах, що прибутки, як на молоду інституцію, були величезні, а винагорода ж служ­бовців проти тих прибутків — нужденна, а на добродійні цілі викидала дирекція великі суми. Редакція поставила пи­тання: «Чи молодих людей заохочують поступати до тієї інституції на те, щоб через кілька років біди і розчарування знеохочені оглядалися за посадами в державній та автоно­мічній службі, чи на те, щоб тратити здоров’я і силу внаслі­док собачого харчування, надмірної праці навіть в не­ділі і свята в тісних банкових клітках, в яких тиснеться по 10—12 людей, і кінчили своє життя на шпитальній по­стелі ? »

Ця стаття не принесла жодної користі, умови в «Народ­
ній силі» значно погіршилися, і тому-то «Громадський го­
лос» взявся писати да ч>:                                                                   ч

«Маємо до занотування дуже сумну обставину, яка дає найбільший доказ дивної адвокатської поведінки   дирекції.    Загальновідомо,  що   службовці

І                    д

 

/ /

 

 

 

мусять  належати   до   каси   хворих,  якщо  у   себе мають   такої   каси.   Дирекція   «Народної   сили»   І самого    заснування    донині    не    зголошувала    свОІІ службовців    до   каси   хворих    і    щойно   тепер пи || 6   років,   коли    дістала   нагадування, щоб    заплати ла премію   за минулий  час,   розпочала   процес, прй різала його і має заплатити  20 000  крон, хоч сиг. бовці   за   той  час  не   користалися   з   ніякого доб/ш дійства.   Так,  отже,   стратить   інституція  і  страти Я службовці.   Через   крутійство   дирекції    викине    Ш ституція,   крім    коштів    на    судові    витрати,    такоЦ значну   суму без ніякої користі для себе і для слум бовців. Протягом  багатьох років  мусили   вони ліку ватися   за    власні   кошти   і   за   скромну   винагоро іч мусили  гарувати на зарплату, винагороду і щорічнії допомогу   до 3 000 крон для  директорів.   Отже,  ні,і імені   робітників,  кривджених  протягом  стількох  ро­ків, звертаємося до  вас, панове директори, і до вас, панове  «менери»,   що по   зборах  і сходинах   стільки про  свою  працю  над своїм народом  гомоните,   щоії ви   вже   прокинулися   і   поправили    нужденну    долю людям.  Коли повлазили  ви в  різні  фінансові інсти туції, як «фаміліянти», то пам’ятайте і про тих мчи ших братів в ім’я засади».

Але в  «Народній силі»  все залишилося без змін.

Через два роки мовчанки в пресі обізвалася двічі інші газета про відомий вже з першої частини виступ члена Над зірної ради д-ра Розумовського, опісля настала знов дт> літня мовчанка, аж врешті з приводу вивіяних актів обізн.і лися три газети, а потім ще одна про мстиву руку невідп мого лиходія і про перші плоди анархії, яку викликав у тім інституції необмежений деспотизм дирекції.

Перша з них писала:

«В є се ле урядування чи, може, зл о-ч и н?» отаке питання кружляє серед мешканців міста з приводу випадку, який стався у банку «На­родна сила» біля /7-ї години ночі. Вул. Банкові і суміжні вулички були застелені, як снігом, актами того банку. Розповідають, що ті службові акти вітер $ивіяв (?) через вікно, але люди не вірять в це, І чутка ходить, що ті акти в такій величезній кіль­кості розкинув навмисне невідомий винуватець. Дії-


рекція пояснювала в спростуваннях, що сталося це внаслідок сильного вихору і що шкода незначна. Визнає, отже, сама дирекція ті непорядки, які па­нують в її банку. Вихор є там паном ситуації, і не­довго треба чекати, коли ще дирекційними голо­вами буде метати по завулках Зарваниці».

Орган соціалістів «Праця» вмістила таку замітку:

«В банку «Народна сила» панують страшні умо­ви. Службовці находяться просто в страшному ста­новищі, їх платня дуже мала, дирекція поводиться з ними, як з невільниками. Необмеженим паном там є Шуліковський.

Просто незрозуміло, як можна в такому стані держати сотню людей. Про відносини в «Народній силі» напишемо ряд статей, бо члени дирекції зов­сім не мають бажання поправити ті сумні обставини, які там створились.

Шкода, що ця установа є під протекторатом та­ких католиків, як митрополит, а ті люди навіть в не­ділю не мають відпочинку. В свята і неділі мусять там службовці найтяжче працювати».

На цей голос подав д-р Шуліковський обширне спросту-пання, пославши один примірник до «Парохіянина», другий до народовецького «Громадянина», а третій до тяжкого і тиердого органу «Забіяки».

«Праця» відповіла на це окремим, в два рази більшим додатком з такими підзаголовками: «Народна сила», «Рай службовців», «Ласка дирекції», «Праця в «Народній силі», «Дирекція добродійка службовців», «Контроль і комісар урядовий», «Невільники».

Ще одна газетка почала закликати Надзірну раду «На­родної сили», щоб приглянулась до справи:

«Провітріть, отже, панове члени «Народної сили» самі (іюю дирекцію, а тоді, певно, не будуть сипатися обурення так рясно, як це діється тепер, і зникне той гидкий визиск, жертвою якого є молоді службовці і народ, що має з тією інституцією до діла».

Редактор «Забіяків», колишній купець, прийшов до Шу-мковського із спростуванням і заявив, що рамки його орга­ну завузькі для цієї широкої справи, вона для його читачів

 

 

 

270


271

 

не конче цікава, видавництво в грошових клопотах, але м||| помістить її, коли дирекція заплатить йому.

загрузка...

Шуліковський розкричався, що на кілька канцелярії! навколо було чути:

— Я свищу на вашу пресу! До хріну мені ваша поміч! У мене найкраща преса — тисяча агентів, вишколений мною!

Такий огляд преси та її ставлення до персоналу й ксріи ників «Народної сили» за вісім років.

Міра доказів і способу розумування в тих газетах залі» жала від культури і зрілості їх редакторів, а навіть парт Були тут безсторонні голоси, але не обійшлося також бої особистої заздрості й іскор злої волі.

Найбільше роз’ятрилася рана персоналу «Народної с 11 ли» під час «вивіяних актів». В одній соціалістичній газеті було висловлено загальний   погляд   на   сучасний,   каш і,і лістичний лад:

і 11
II ш

> І <

«Всі кредитні асекураційні товариства і банки мають одну і ту саму мету: нагромадження кат 1.1 лів. Раніше займалися такою спекуляцією самі кат і,і лісти, створюючи акційні товариства, а легкопіі>іи філантропи в спілці з гешефтярами, що не мали в і’ч ках капіталів, видумували різні інституції і «паг/>к> тичними» закликами під оболонкою добродійі щ<і ввели їх в життя. Легковірні робили це зі щиро нібито для добробуту народних мас, але більшість для власного інтересу. Нині, коли інституції, ство/ нібито для спинення капіталістичного грабунку, мак уже численну клієнтуру, перемінено в них спритЩ статути майже на взірець акційних товариств і ПІД вісна мета надання кредиту, парцеляцій, закупіічи господарських грунтів, забезпечення від пожеж і т. І стала третьорядною, відступивши першість гонитві І капіталом. Коли дивитися здорово на таке господарі» вання у всіх інституціях, на підвищення такс, премії! процентів і експлуатацію працюючих з метою подій єння капіталів,   то  ми   не можемо   відноситися   ПрЦ

ш
\

хильно і до банку «Народна сила», однак заявляєм* рішуче, що коли приступаємо до викриття неможлиш обставин, в яких живуть службовці «Народної силі не маємо наміру шкодити самій інституції, лише | бимо   це  зі  змилування    над   покривдженим   пір

гіг


налом. Коли б ми були певні, що дирекція схаме­неться і буде більш-менш справедливою з персоналом, то радо б припинили друкування наших статей».

Про умови праці писала ще одна газета таке:

«Великою виною гіркого становища є зарозумі­лість д-ра Шуліковського, який здобув міністерську платню, уважає себе за не обмеженого владою і видає найдивовижніші розпорядження. Праця в тій інсти­туції триває без перерви вдень і вночі, є і такі, що си­дять у відділах цілими вечорами, а були випадки, що і ночували. Там ніхто не дивиться на видатність праці і здібності службовця, але ціниться гнучкість хребта, гладкість язика і кількість спаленого часу».

Це підтверджувало спостереження  Ярвича.

X

Л

Немирич чекав на Ярвича у готелі, і Вони давно не були разом і тому призначили зустріч в цьому місці.

За тих часів найкращі люди віку мали зболілі, зламані душі. Неволя народу давила тягарем найкращі пориви. Се­ред інтелігенції прокидалися люди, що давали вірний образ нажкої доби. Молоді люди — виснажені гарячкою часу, життєвим трудом, боротьбою, перепалені безнадійною і ііезрадісною любов’ю до народу. Орли зі зв’язаними кри­лами, велети серед пущі, судна серед бурі. До тих типів належали Ярвич і Немирич, хоч кожний з них був зовсім Іншої вдачі. Перший, як виявиться пізніше,— людина думки, другий — людина дії.

Від якогось часу помітив Немирич у свого товариша ве­лику зміну. Тихий болючий усміх малювався на його об­личчі. Кілька днів тому відбулася така сцена: коло перего­родки в ліквідаторську став малий гімназист і оглядався ніяково довкола. Ярвич спитав його:

—    Гарно тут? Сподобалося тобі?

—    Так,— відповів  учень………………………………………..

—    Учися, то і ти колись станеш великим паном і будеш тут сидіти.

Службовці вибухнули гірким сміхом.

І* м. Яцків                                                                            273

 

Прийшов знайомий священик, привітався з Ярвичсм спитав:

—     Як же вам живеться тут, у «Народній силі»?

—     Дякую,— відповів  той.— Доброму всюди добре! Ярвич прийшов, привітався до Немирича, сів коло НЬО)

обидва дивились один на одного мовчки кілька хвилин.

—          Ви з деякого   часу   незадоволені   мною? — запитий
Ярвич.

Немирич ударив себе по коліну.

—     Добрий  з  вас психолог!  Як відгадаєте,   з чого,   ГО будемо нині мати гарну хвилину!

—     Нічого легшого.  Вам дивним   здалося   тоді,   як   ми

були разом, що я міг так гостро осудити  наше   жіноу…………………………

Ви не могли підозрівати мене ні   в   молодечій  недосві/гн ності, ні в запалі, і це вас боліло. Знаю:  з мого боку, >и. письменника, такий вияв—це нечуваний вчинок. Так. «ЛІ

ви пригадаєте собі, що між нами   був   тоді   наш   покііі…………………….. і

Скоропад, нас було троє,  значить, товариство,  а нині НПО

двоє,— те саме, що один, і я можу сповідатися щиро. Ні………………………

жіноцтво — це наш біль. Мало хто займався ним, а багато осуджувало його, і я поступив за звичаєм загалу, що < \ дить по наслідках, а не входить у причини. Це найлегша, при тому часто фальшива дорога. Мені також доводить! | часом переходити її впоперек… Я знав одного лікаря, добру людину. Він один раз на тиждень приймав бідаків. Наділим їх грішми, рецептами, ліками, стягав з вішалки одяг, вихо див до бічної кімнати, скидав з себе білизну і розданан. бурмочучи під носом: «Н-на, н-на, н-на!» Робив це кілька • десят літ і знав, що своїм трудом не заспокоїть нужди, але чи можна судити його, що не любив бідолашною людства?

Немирич був захоплений   цим   порівнянням.   Товариш курив завзято, дивлячись вбік, і спокійно говорив:

—          Я був би щасливий, коли б міг тільки давати, роз­
давати на всі боки, а ніколи не жадати нічого. Тим часом
не можу видертися з «Народної сили»… У нас пишуть і
гомонять про стипендії і фонди для артистів. Молоді, нсдсі
свідчені люди і слабші артисти мають великі жадання д<>
суспільності. Сильний артист вимагає передусім найбільше
від себе самого. Нашому читачеві ми замість сонячних ле­
вад майбутнього даємо твори справжньої інквізиції. Але ції
не наша вина. Поет не старець: він має давати, а не Ж|
дати.  Заслужені діячі і митці у нас — це жертви грабіж-

274


Ііицтва. Духовна гниль, як рак, розжилася у нас і точить найкращі сили. Навіть найвидатнішим нашим представни­кам далося це відчутно взнаки.

Я почав про стипендії і фонди. Недавно оголосила най-ипща просвітно-наукова інституція одноразову стипендію для письменників. Один з молодих товаришів спакував весь іній доробок на рідній і чужих мовах і вислав разом з письмом, рецензіями і дослідженнями. Міністерство освіти V Відні не могло розібратися у всьому тому і через півроку ішслало до Крайової шкільної ради, яка так само не могла дати собі ради і вислала усе для оцінки — поліції. Ця остання, «наидосвідченіша» інституція перекинула все від кінця до початку і зробила Соломонів суд: «В автора про­бивається антимілітарна тенденція». Всі були заспокоєні, а антор дістав назад пачку своїх перебабраних книжок.

| Непомітним іде до дирекції «Народної сили» сірома-нисар. Серед півтора сотні людей мало хто знає його. Згорблений чоловічок двадцяти років, середнього росту, я слізливими очима і впалими грудьми, десь там у реєстра­турі лазив цілими днями по драбині, сліпав в порохах над картками та цифрами і витягав та закладав копами акти. Гихий, мовчазний, ніби його й не було на світі. Заробляв на місяць 50 крон, жив з тих грошей і купував книжки І ерцена, Бакуніна. Так пересуваються між людьми часто небуденні особи, але люди бачать лиш їх тіні.

Стоїть він під дверима дирекції, дивиться на свої ла­тані черевики, потягає неспокійною рукою по сурдуті, во­дить пальцями коло верхньої губи і чекає на свою чергу, як на аудієнцію у міністра. І нервова рука спиняється ко­ло уст, і думки спиняються в холодному пригнобленні. На­решті входить він до дирекції і кланяється мовчки.

Д-р Шуліковський помітив його одним мигом і не звер­тає більше на нього уваги.   Щойно   через   кілька  хвилин підкладає жмут актів і питає: , — Що виї собі, пане, віншуєте?

І Білецький рхилив ще раз голову і говорив сухим, тихим голосом:

— Прошу пана директора про відпустку на один день.

\Маю  їхати  у   важливій  родинній   справі   і маю   бути  там

ІН*

У суді.

275

 

Директор переглядає тим часом листи,  перевіряє < і питає спокійно, не підводячи очей:

—    Маєте виклик?

—    Так,  прошу.

—    Це, може, у  маєтковій справі?

—    Так, прошу.

Директор підводить  очі  і швидко свердлить ними   її>< саря. Думає:  «Якийсь хворобливий, блідий…   Де   ж   ііо до такої праці, я тут потребую волів. То все у мою ві/к ) < ність, коли я у відпустці, приймають таких здохляків.   І рі ба позбутися його».

—          Не можу вас звільнити,   бо  реєстратура   у  мене
найважливіший відділ, мені треба, щоб все там хтось (>\и
а ті двоє, що залишаться, не дадуть собі ради.

■— Прошу пана директора, я конче мушу їхати, від ціні го залежить моє майбутнє.

—          Робіть, як уважаєте, але я не дозволяю вам.
Білецький вклонився і вийшов.

На другий день рано покликав директор начальнім і Ришкунду, і перше його запитання було: чи Білецькпії І в відділі, а коли довідався, що той поїхав, сказав:

—          Як повернеться,  то повідомте,   що   дирекція   звілії
нила його. Він і так тут вже рік треться і готовий мати арі
тензії до  авансу. Нехай  зголоситься до каси і забере СОІ
платню за… нині маємо 5-е,— отже, за чотири дні.

На другий день повернувся Білецький до праці. Тон.і риші  повідомили,  що директор  звільнив його.   Ця звісТЯ приголомшила його, але він  не хотів повірити  в неї і  і щ працювати.  За хвилину прийшов возний і сказав, що дм ректор кличе його до себе.

Білецький пішов.

—          Чи вам не сказав пан   Ришкунда,   що   з  сьогодні їм
нього, тобто, з учорашнього дня   ви   не   маєте тут місця!
Ви не виконали  мого розпорядження,  отже, не маєте   11 і
що робити. Прошу, ідіть до каси, нехай виплатять вам :іи
чотири дні.

Це вивело Білецького з рівноваги. Беззвучним, гострим голосом заговорив він, ковтаючи слова:

—          Звідки ви, пане директоре, маєте право викидптн
мене без попередження? На підставі службових пр.іііім,
ваш обов’язок попередити мене щонайменше за п’ять ДНІ!
наперед або заплатити за цілий місяць! Адже втрат ГМ
нужденних 25 ринських, що були моїм єдиним утриманії і і


яиачить для мене тепер серед зими те, що коли б викинути мене на вулицю, на нужду — на голодну смерть! Директор вдарив кулаком об стіл.

—         Пане Білецький, не вчіть мене службових правил!
Я знаю, що роблю, я відповідаю тут за все, і те, що нині
я вами, завтра може статися так само з кожним службов­
цем! А що ви будете тепер робити, це мене зовсім не обхо­
дить, над цим ви самі повинні були подумати, я не маю тут
часу на такі дрібниці!

Білецьким затрусила пропасниця.

—         Пане директоре, я не приймаю вашого розпоряджен­
ня! Маю переконання, що мою справу розсудять вищі
пласті, ви тут не є самовласним і необмеженим володарем,
ще є якась Надзірна рада, і з її справедливою, коли не
помиляюся, думкою ви мусите рахуватися! Коли і та при­
кладе руку до кривди бідного робітника, то застерігаю вас,
що може настати така хвилина, як на фабриці, коли на
свист машини всі кидають працю і стають нерушимим му­
ром на захист своїх прав!

Шуліковський спалахнув лютістю:

—    Пане Білецький, ви мені не грозіть, бо я не визнаю тут ніякої власті над собою, і не лише вас, але усього пер­соналу разом не боюся! Забирайтеся мені зараз з «Народ­ної сили», інакше накажу возним викинути вас!

—    До цього не дійде! — крикнув Білецький.— Ні мене, пі жодного іншого робітника не маєте права викидати без провини і без попередження!

Тут Шуліковський хотів виявити всю свою енергію, але настала інша обставина.

Білецький схопився за свої хворі груди, на його обличчі виступили плями цеглистого кольору, він оперся рукою на стіл Шуліковського, набрав повітря і свистав хрипким голосом:

—         Ви привикли до плазунів і боягузів! По їх головах
вийшли вгору — по засадах вашої політичної партії,— ви
не вміли задуматися над тим, чому наша земля видає най­
більше породи з двох станів: слабодухів, лакеїв та гайду­
ків, капралів… Ви не змогли заглянути в трагедію понево­
леного народу… Без вола і коня не доробиться ніякий ґаз­
да. Ми працюємо, як чорні воли, але ми — люди, хоч ви
нас маєте….

Білецький пустив столик директора, худою рукою по­казував, як стрілою, в груди Шуліковського і додав:

 

 

 

276


277

 

—          За хамудяків, як назвала нас ваша пані!
Директор затремтів і поблід. Обкинув  бистрим здижі

ваним   поглядом  Білецького,   його   сині   губи   затрем 11  п

обличчя  почало скакати, але його сила впала, і він  л………………

зі штучним криком накинувся на Білецького.

—          Це підла брехня!   Я  прошу,  щоб  ви тут не  чіп і
мою дружину!

Білецький повернувся і вийшов.

Шуліковський сів. Тремтів. Не сподівався, що так Иі • обернеться. Звільняв, виганяв всяких людей, штраф) и.і» а тут раптом з тим непоказним хлопцем така небувала ий вірюха! Такий непослух, опір, нарешті той останній ІИ слів!

Директор  подзвонив. Прийшов возний.

—          Іди до реєстратури і добийся, щоб мені Білецький
зараз забрався. Роблю тебе відповідальним за це. Ві-ч.ми
на допомогу Федора або Миколу!

Тарадай з молодшим возним став перед Білецьким.

—          Пан директор наказали, аби ви зараз покинули
відділ.

Миттю вискочив Білецький на високу складну драби ну, виліз під стелю, сів і почав промову:

—          Уважайте,   товариші,  що   робите!   Директор  Шум
ковський зробив мені кривду! Він  сказав, що те,  що сти
лося нині  зі  мною, може статися завтра  з кожним сл\ .і
бовцем.  Задумайтесь над цим! Ви ж маєте жінок і дітей
ми всі тут товариші, робітники, мусимо держатися солідар
но. Не про мене йде мова, я й так не мав наміру сидіти м
«Народній силі» довше як до весни, але ви, товариші, ай»
суджені тут на необмежений час на   ласку   і   неласку,   М
життя і смерть… Я не обстоюю себе, лише правду, вік 11
паю за  людські права всіх робітників,   тому   задумайте» І
над нинішньою хвилиною, щоб не жаліли колись запізш>1

Тарадай звернувся до Шуліковського:

—    Прошу пана директора, Білецький виліз на дрі бину і ніяк його з неї не дістати, бо може впасти і вби тися.

—    То знайдіть якийсь спосіб — стягніть за ноги.

—           Тут, прошу пана директора, нема ніякого способуї
бо Білецький виліз аж під саму стелю і там сидить.

Подія з Білецьким  рознеслася  по всіх відділах.  Слун бовці  прийняли її мовчки,  як свіжу новину,  але ніхто  иг знав, як вона закінчиться. Нарешті розійшлася чутка, Ш


Шуліковський подзвонив у поліцію і викликав агента. Ця мігша вразила всіх, як електричний струм. Білецький ви-Гіімов з реєстратури до сусіднього великого відділу. Тут ■рент хотів забрати його, але службовці встали з-за сто­ликів і заступили йога. Зі всіх відділів напливали інші то­нн риші і ставали довкола. Обличчя були бліді, у декого пробивався силуваний спокій і усміх, без попередньої до-моиленості і порозуміння полонила всіх одна гадка: не дати Ііілецького і не допустити до скандалу. Всі чекали серед напруженої тишини.

Прийшов секретар. Глянув на присутніх і запитав іро­нічно:

—         Що, тут працюєте?
Зчинився гамір.

—    Так, ми нині тут! І не розійдемося! Геть з поліцією! Ганьба!

—    Марш!! — верескнув нелюдським голосом блідий Кедрина і глянув, ніби не вірив, що це з його грудей ви­йшов цей крик.

Через кілька хвилин з’явився Шуліковський. Його пу­стили всередину, він став проти поліцая і Білецького і за­питав:

—         Що сталося, панове?    ,/

З гурту виступив до нього’агент по опіці пожежної шко­ди Єфрем Рубай і сказав рішучим голосом:

—         Пане директоре/ ми не сподівалися, що ви аж до
цього способу вдастеся проти молодого, бідного робітника!
Це ганьба, яка падає на нас всіх, на інституцію, на суспіль­
ність, і не допустимо до неї.

Обличчя Шуліковського змінилося, руки опали, він про­мовив тремтячим голосом:

—    То ви хочете мати зі мною нову справу…

—    Нехай буде! Нам все одно! Ми тепер на все готові! Але  до ганьби не допустимо!— сипалися  голоси з боків.

—    Заспокойтеся! Як бачу, ви неправильно поінформо-нані і втручаєтеся в справу, за яку лиш я виключно від­повідаю, як директор інституції. Панове, дозвольте сказати, що я передусім тут поставлений на те, щоб не допускати ніяких скандалів і дбати про добру славу інституції.

—    Ми хотіли вірити в це, але нині, на жаль, відкрили­ся нам очі,— втрутився хтось збоку.

Шуліковський  ніби  не почув цих слів  і  говорив  далі:

 

 

 

278


279

 

—    Як вам відомо, може, не всім, інакше цього опору, яким нині я тут перший раз зустрічаюся… як вам відомі і зрештою, треба послухати також моїх пояснень і не браї справи насліпо, односторонньо… Пан Білецький жадай || мене відпустки в якійсь родинній чи маєтковій спрапі, і і не підтвердив цього ніяким документом.

—    Перепрошую,  я маю   при собі телеграму,— пері і.т, Білецький.

Шуліковський говорив далі:

—    З огляду на те, що в цьому сезоні менше спрам М і пливає до нашого банку, а в реєстратурі стоять стоси і  ш ри невпорядкованих актів і потім завівся б там такий |п>і гардіяш, що ми всі, ехгм, панове товариші, не дали б ради наказав я навести лад і з тією метою   два  інші  товариші Білецького, навіть без мого окремого розпорядження, при ходили  вечорами. Ті  два товариші, мабуть, є тут  такоЖІ отже, можуть підтвердити панам, що я не керувався ЯКИ мись примхами, тільки   дійсною   потребою.   Коли   ж   шиї Білецький приходить до мене і не в пору жадає відпустки без належної підстави, то зрозумійте, що я такої відпустки не міг дати. Прошу взяти лише до уваги, якщо я дозвоми нині на що-небудь Білецькому чи кому іншому, то завтрі до мене може  зайти,   не скажу  сотня людей,   але  хоч  би лиш кільканадцять з  тими  самими   вимогами, і  тоді  хібі змушений буду розпустити решту панів, як у школах-   ЦІ вакації. Мої панове, я маю тут старших, поважніших служ бовців, які  ніколи   не   брали жодних відпусток, хоч  мали слушні й виправдані жадання, то чому ж мушу для молої ших робити якісь винятки?  Вони є свідками, що я сам М дозволю  собі на ніякі забаганки,   ні   приємності,  голошиї, знають це ваші старші товариші, які працюють тут від са­мого заснування «Народної сили», отже, прошу спитати (| Адже ж визнаєте, що я всякому непослуху і злегковажеппт моїх розпоряджень мушу дати відсіч і покарати, саме лиш в  щирій  боротьбі за  добру славу тієї інституції, яка  на всім дає хліб, і остільки я, як управитель, поставлений ту за згодою народу вибором найвищих керівників нашої су спільності — тож маю право.

—    То все можна було зробити в інший спосіб, а не че­рез марних двадцять п’ять ринських приводити до відділі поліцая і наражати інституцію і всіх нас на скандал! -відповів Рубай.

—    Це особиста безпідставна  помста,  і вона зовсім ч

280


приносить    честі     директорові   інституції!—докинув    Бі­лецький.

Шуліковський не втратив рівноваги і говорив далі споє­ні Гшо:

—    Коли я закликаю Білецького і тричі марно перека-иую це через возних, а він мимо того опирається, то я був имушений поступити радикально.

—    Ви сказали, що те саме може зустріти завтра кож­ного іншого,— перебив його Рубай.

—    Гарні вигляди на майбутнє,— гірко усміхнувся сту­дент Листок.

Шуліковський продовжував спокійно:

—         Доходили до мене чутки з-за «Народної сили», що
нібито я мав би бути мстивим. Але ж багато тут є між
нами, ви самі це знаєте, які не раз зле використовували
Моє довір’я, легкодушно наражаючи інституцію на шкоду,
І я міг поступити з ними згідно з обов’язковими правилами,
але утримувався від цього з огляду на їх нерозсудність,,
молодечу одчайдушність і не робив з їх провин ніяких ви­
сновків. Бували і такі, що з палками підсідали до мене, а
нічого не вдіяли! Я все йшов прямою, відкритою дорогою,
і ніхто не в силі зробити мені що-небудь злого. Я завжди
далекий був від всякої помсти, хоч поводитися справедливо
мав право, а навіть, як виявилося зараз, це єдина необхід­
ність якраз для добра і слави тієї інституції, яку ви, не
маючи на те повноваження, обстоюєте. Ви пригадуєте собі
недавно подію, що стоїть ще перед нашими очима, як то
один з ваших товаришів розтринькав чужі гроші і забрів
аж так далеко, що не бачив для себе іншого виходу, лише
пустити кулю в лоб!

Це був, як пригадуєте, Скоропад, найгірший працівник, і я міг його не раз, але сто разів прогнати, але не зробив так, бо змилосердився над ним і терпів його легковажність і помилки в роботі аж десять років. Зрештою, ніде в світі не існує інституція, яка терпіла б у себе непослухів і лег­коважних. Адже ж це у мене не новина, і по справедли-ності не може бути інакше! Ви маєте дивні, дитячі, неви-роблені погляди! Прошу спитати старших, що сидять тут багато років, яким би вони оком дивилися на те, коли б я допустив до того, що одні працювали б днями і ноча­ми, а інші дармували б безкарно весь час? Адже при най-ідеальніших умовах через тисячу років годі подумати про таку аномалію. Ви стоїте на неправильному шляху і вима-

281

 

гаєте від мене немислимих речей!   І саме те, що такиіі П рядок починає вкорінюватися в деяких відділах, на  які досі дивився крізь пальці, спонукує мене взяти справу міц­ніше в руки. І сьогоднішню подію не я викликав, лише ■ самі допустили до неї!

Брехливе пояснення трагедії Скоропада перед непр………………..

ним свідком, поліцаєм, вразило всіх. Ніхто не виправдуй.їм Шуліковського.

Рубай заявив рішуче:

—    Пане директоре, говорю від імені усього персонам відішліть зараз   поліцая, виплатіть   Білецькому   за   уве< І місяць і дайте слово тут при нас всіх, що така подія,  М ця, не  відбудеться  більше  в мурах  «Народної сили».

—    Ви вимагаєте від мене неможливих речей; я не можу змінювати своїх постанов, а Білецький може звернутися и тій справі до Надвірної ради.

Всіх охопила лють, на одно слово наказу, на один рун готові були кинутися на  Шуліковського. Рубай наполягав на своєму:

—    Ми не будемо чекати на засідання Надзірної ради аж за якихось півроку! Справа нагла, інакше я не ручуся за спокій, ані за всі наслідки, які можуть виникнути!

—    В такому разі я можу зробити це винятково на ванн вимогу і ще нині ввечері скличу комісію Надзірної ради.

Один з писарів-студентів, що весь час мовчки слухам похитав головою і сказав:

—          Так, так, пане директоре, полагодьте ту справу ПО
людському, а поліцаїв не приводьте більше до нас. Ми не
злодії,  не розбишаки, і  хоч за  нашу  працю ви  не даєте
нам справедливої платні,   якої  вистачило   б на  життя, то
не відплачуйте нам ганьбою, прилюдним ляпасом!

Поліцейський агент зміркував, що не має тут що роби ти, і рушив до дверей, а за ним директор Шуліковськиіі.

Як вони обидва вийшли, в кімнаті на одну хвилину за* панував спокій. Всі зітхнули. Ніхто не передбачав, що спра* ва так обернеться. За кільканадцять років Шуліковськиіі, той всевладний володар життя і смерті, що не визнавай ніякої влади над собою, відступив нині перед персоналом, перед тією сірою юрбою, якої не терпів і робив з нею, їм о лиш подобалося йому. І то так з соромом відступив він | поля.

Байда потер руки і промовив до Палія:

—          Нині великий день, найбільший у моєму житті. Хни

282


лину тому був свідком чуда, в яке не повірив би, якби не Гіачіїв його на власні очі.

Палій усміхнувся нервово і сказав:

—          Дійсно, важлива, переломна ця хвилина. Я відчуваю,
■0 Шуліковський не переживає її. Відтепер він на похилій
площині. Що з ним сталося? Таж його нічого не могло
■Гнути, зламати, а тут раптом він такий смирненький, так
миправдувався, що аж  жаль   було   дивитися   на нього.

Задумавшись, Палій додав:

—          А може, це лише нова хитрість, новий спосіб, щоб
переконатися наочно, який між нами дух, хто тут веде перед,
І нзяти нас міцніше за чуба? Може, він так лиш прикинув-
і н? Якось мені аж не віриться, щоб то все, що сталося тут,
було правда…

Всі гуртом стискали руки Рубаєві і Білецькому. Ярвич пГшяв його і поцілував. Підбадьорені і задоволені, розходи­лися до своїх кімнат. По дорозі один одному передавали повідомлення від старшини персоналу:

—          Нині о шостій годині вечора — збори!

Ярвич переходив через кімнату секретаря Сірка. Його не було, лише на підкладці на столі записка, написана його рукою:

«Панове, дайте спокій буде нещастя!»

XII

Увечері зібралися службовці. Не прийшло лише кілька, :і них один старий, глухий зробок, якого вже нічого не ці­кавило, а другий — секретар Сірко,— до нього ніхто не мав довір’я і не запросив. Не з’явився референт кредитного иідділу і ліквідатор Сафат, який на той час був хворий.

Головою зборів обрали начальника відділу Ришкунду, і екретарем — Петра Байду, а доповідачем мав бути оціню-пальник майна Єфрем Рубай.

Серед напруженої тиші встав Ришкунда і промовив:

—          Товариші! Нині сталася в мурах «Народної сили»
подія, яка кидає яскраве світло на наші обставини і права.
З огляду на справу, яку маємо тут розглянути, президія
нинішніх зборів вважає за свій обов’язок звернутися перед-

, усім до вас з формальним питанням — чи всі товариші мають добру і непримушену волю брати участь у нинішніх иборах? Може, хто з вас є зв’язаний якими-небудь особис-

283

 

тими обставинами або має інші погляди і в такому ра і! н

бажає бути тут на наших зборах та не міг би брати на ……………..

відповідальність за рішення, які тут приймемо. Іменем гф| зидії закликаю і прошу: щоб  ті товариші, які  не  можуТІ брати участі в цих зборах і ручитись за свою солідарнії ш залишили зал, а ті, що вважають за свій обов’язок залишИ

тися, мусять підписати тут заяву і поданням руки пр< і……………….

скласти присягу словом честі, що ніколи  нікому поза М] рами  цього   будинку, навіть перед найближчими  членами родини,  не  виявлять  нічого з наших зборів.  Звертаю Ш раз  увагу   всіх товаришів,  що  збори  будуть   відбуватигн строго таємно, тому даю півгодини на роздумування. Зал загомонів.

—          Нащо півгодини? Вистачить десять хвилин! П’иііі
хвилин буде досить! Найкраще проголосуємо!

Гамір зростав чимраз більше.

Члени президії порадились, і Ришкунда дзвінком птн хомирив збори.

—          В такому разі ті, що бажають брати участь в айи
рах, хай піднімуть руку!

Мовчки всі, що були в залі, підняли руки.

—    Хто не підняв?

—    Нема такого,— відповіли хором.

Тепер всі по черзі підходили до президії, кожний по давав руку, давав слово честі, що все з сьогоднішніх зборі! триматиме в суворій таємниці, і підписував заяву.

Після цієї формальності взяв слово Єфрем Рубай.

Він змалював короткими яскравими словами долю пр«. цівників «Народної сили» і сьогоднішню подію і закінч ми такими словами:

—          Як бачите, товариші, наше становище незавидне, і |
цей час, коли ми тут радимось, як поліпшити нашу долі*
наш ворог не спить і разом з своїми нашіптувачами спу(
нові сіті на нас. У своїх планах він просто геніальний і про
ворний, як чорт, тому ми всі мусимо обережно, але сим
дарно і скоро розбити його в тих планах і зломити, інакщ<
він за свою нинішню поразку відомстить нам так, Щ
може, і не сниться нікому.

Потім взяв слово Байда:

—          Товариші! Наша  перемога сьогодні просто несі……………

вана. Коли б мені сьогодні вранці сказав хтось, що так ( і | неться, то я перший назвав би його божевільним! В< і  М|| були нині свідками, як той всемогучий, непоборний Шум

284


■Кот’ький, володар життя і смерті кожного з нас, корчився Н мінився,   як  розтоптаний вуж, і  майже  плакав і  благав ■лиски у того бідного Білецького, у тієї   сірої   юрби,   якою ми   вчора погорджував і   штовхав її  ногою,   як пса!  Тут, Товариші, маєте яскравий,  наочний доказ і приклад того, \ цю  громада — велика  людина.   І те,  до чого ми  стриміли І кільканадцять років   безрезультатно,  те,  на що   стратили с мльки паперу на прохання і стільки часу на всякі зібран­ні!,   наради,   депутації,   досягнули   ми    нині   несподівано, майже чудом, завдяки лише випадковій солідарності. Здо-I Луток наш нині великий, але, товариші, не забувайте, що до виграної  перемоги  ще  дуже далеко. Згадайте, скільки людей пересипалося через «Народну силу», скільки є нас, ! її ворог стільки років держав  нас  за чуб.  Наш  здобуток ‘ иеликий, але наш  ворог хитрий і вдесятеро більший. Па­м’ятайте, що в того ворога нині лише посковзнулася нога, вле завтра він може схопитися і за своє падіння відплатити так, що ми не встанемо вже ніколи. А має він за собою всю силу, має в своїх руках загальні збори Надзірної ради, всіх членів дирекції, цілу суспільність,  пресу, нарешті поліцію. Отже, нині, поки є час, поміркуємо добре над тим, чи ве-істи нам далі боротьбу,  чи маємо піти завтра  всі, як  тут стоїмо, до Шуліковського і просити у нього помилування. Ця хвилина, товариші, для нас дуже важлива, але ра-і яом з тим і важка. Один неправильний крок може вибити грунт з-під наших ніг раз і назавжди. Щодо боротьби, то її висловлюю тут свій погляд. Може, він вийде занадто в чорних фарбах і здасться багатьом товаришам песимістич­ним, але це мій власний погляд, що виник з довголітнього досвіду внутрішніх і зовнішніх відносин «Народної сили». ІСкажу відверто: я в боротьбу з Шуліковським і в її успіхи не вірю\ Не ображайтеся, товариші, коли я нині висловлюю нам гіркі, може, навіть болючі слова правди, але ліпше буде, коли нам нині відкриються очі, ніж щоб пізніше мали ми взаємно, головно молодші до   старших,   претензії,   що   їх, мовляв, не освідомлено як слід і завчасно не остеріг ніхто перед нещастям, з якого не один з нас не вилізе до сивого волосся і буде нарікати на нас всіх.

Нинішня подія лише одним оком всміхнулася   до   нас, друге має  закрите… Та  подія вистрілила штучно,  без на­шого сподівання, без нашої участі, без найменшої підготов-I ки з нашого боку. Тому, дорогі   товариші,   ми,   як   люди важкої праці і діти мачухи-долі, що на своїм хребті витерпіли

285

 

стільки років ярма неволі, не будемо тепер такі легкодушні,

щоб лотерейний, щасливий випадок брати за мірило нам………………………

майбутнього. Хіба ж ми підлітки, щоб здобуток, який ВП нам в руки без нашої боротьби, лише силою обставин, м засліпити нас аж так, щоб ми не могли бачити перед собо дороги, яка стелеться перед нами.

Ви скажете, що тепер ми всі засукаємо рукави і візьм мося до діла, а я відповім вам на те,  що не вірю у  ві сили! А скільки ж то разів закликали вас старші товарні до єдності, до організації, скільки разів я сам виступав її ред вами з всякими планами! І що ж маємо нині з тих наїм всіх заходів? Яку волю, яку витриманість показали ви на товариші, за кільканадцять років? Де ті каси взаємної д помоги, казина, читальні? Все розбилося через особисті а біції, ворожнечу і крайню байдужість.  Запоруку перемої дає той, хто сміливо стає на бій, а не той, що пробудж ється лише тоді, коли почує батіг на хребті. Кожний з Я дотепер плазував, всі ми, як тут стоїмо, здаємося при скляї ці пива,  чарці горілки.   Кільканадцять років   нашого на кращого, молодого віку пропало без найменшого здобутк ми не заслужили собі за той час навіть найменшого люд кого визнання у нашої безпосередньої влади, не досягнул ніякого значення поза мурами «Народної сили». І ми нині сіра, безбарвна, безсила чернь — хочемо змірятися з вор гом,  який має у  розпорядженні  тисячі способів,   щоб її зім’яти, затлумити, розчавити. Ні, мої любі!  Назвіть М6 божевільним,  песимістом, чи  як собі хочете, але я в ваш боротьбу і в її успіхи не вірю!

Останні слова Байди потонули в страшному галасі, щ вибухнув у залі.

Довго довелося чекати тиші другому промовцеві — камові, якого прозвали Ве^тіїіаішка. Вим’яв і проковтну слова, як гарячу картоплю. Він говорив, ніби їхав нем заним возом:

— Я лише, пани, тото… На дві точки хотів відповісти. Іменно, що справа не представляється так чорно, як на пани,  тут Байда   представив.   Я,   власне,   тої   гадки,   ні власне, тепер, коли нам така  гарна  нагода лучилася,  ти ми її не пускали з рук. Я скажу коротко. Пощо будемо ту довго  розводитись?.. Я,  пани,  кажу цілком відверто, зрс штою ви мене знаєте,  що я… не   люблю,   як   то   кажуи. завивати в бавовну… Я,   пани,   тої   гадки,   що   ми   тепер безумовно мусимо зробити страйк.

286


В залі знову зчинився гамір, крик і оплески.

—• Славно! Славно! Славно!!

Голова ледве втихомирив збори. Макам сперся руками ції крісло свого попередника, оглядався навколо з штучним усміхом і говорив далі:

—          Я вам дуже вдячний за оплески, хоч вони мені де-
факто не належать, бо я тут нічого надзвичайного не ска-
|ив, лише виявив те, що кожний мав на думці. Я вже кіль­
ка років не раз думав над тим, чи не вдалося б у нас орга­
нізувати страйк. Так, прошу вас, далі не може бути. Ми
мусимо оголосити війну на смерть і життя і не спочити до­
ти, аж поки не переможемо ворога.

Посипалися оплески, зал загримів:

—          Сла-а-вноП

Далі промовляв Хома Палій. Його слова падали, як ка­міння.

Він попередив, що був настороженої думки до цих збо­рні, але як почув палкі розмови своїх попередників, між икими останній сказав, що не спочинемо, аж поки не пере­можемо свого противника, тоді вирішив узяти слово, щоб сказати, що і він приєднується до дії. Вже в минулому на­лежав до організації з такою самою метою, зблизився тоді цін з деякими товаришами і вступив з ними в зв’язки. Ме­та того малого, майже таємного гуртка була в тому, що мав він подавати в газе^чх до відома громадськості пове­дінку дирекції і Шуліковського, що кривдили увесь персо­нал. Це мало тривати доти, доки громадськості не відкри­ються очі і вона не виступить на захист сотні гноблених працівників: Палій заявив, що приєднується цілком Ідо наміченої дії, але дає слово честі, що буде бити н морду того, хто наважився б зрадити таємницю цих [ (борів.

Студентів, що заробляли в «Народній силі» писаниною, було понад ЗО чоловік. Між ними три представники, доб­рі промовці, які брали участь в хліборобських страйках, у ішборчих ^агітаціях та вічах. Сень Бодак, студент юрист, Лев Палидвір, студент політехніки, та Іван Чорнодоля, і туденТ^Глософії. Першим з них виступив Тіев ТГалидвір, рослий, з загорілим обличчям і огненними, похмурими очима.

—           Товариші! Ми, студенти, що заробляємо у «Народ­
ній силі» лише,»** протя«г короткого часу навчання, поста-
инли спершу триматися окремо від вас, зв’язаних тісно на

287

 

довгі роки з інституцією. Це з двох причин: по-перше, ми. Щ

тимчасові  працівники, не знали докладно  ваших обсі.і…………….

по-друге, ми, як перелітні птиці, рахувалися з тим. іціі| своїм молодечим запалом не повести вас задалеко і тим і і мим не наразити на велику небезпеку. На тій оснош >>, хоч і тимчасові працівники, що все-таки тягнемо одне і 11 саме ярмо, постановили стримуватися від промов з шкрд кими закликами і навіть утриматися від голосування, а б| жали тільки допомогти вам у боротьбі нашим дорадч» | голосом. Коли ж нині стали ми свідками незвичайно сумко’

події в мурах «Народної сили» і коли вислухали тут ува;…………..

промовців, то довідалися відразу, і на своє диво, що наиід справа для нас зовсім не нова, а стара, як світ! Зазн.імі ми в нашій, нібито народній інституції лихо і гниль, Щ мали нагоду зустрічати на інших полях. Те, що було зди» влено в мурах «Народної сили» і довгі роки приховували і перед людським оком, а нині, завдяки іскрі Білецького. Щ бухнуло на  денне   світло,  це,  поважні товариші,   та саЩ

болячка, що точить наш народ від історичних епох і з яі…………….

він нині так криваво бореться. Товариші! Зразу ми, СТ| денти, думали, як окремий гурт, подати Шуліковськомі протест за нашу обиду і потоптання громадських прм коли ж зрозуміли тепер, що тут не випадкова проява, .їм та сама глибоко вкорінена болячка, яку ми виполюємо н | політичних царинах, то з громадського обов’язку честі іш приєднуємося до вашої боротьби!

Після нього виступив Іван Чорнодоля. Блідий, з вис. ким чолом і холодним обличчям, говорив він спокійно, про стим, звичайним тоном, без риторичних окрас:

— Наше становище   невідрадне.  Ми  за  нашу   працю замість мати спокій і  задоволення,   замість надвишку  СИЛ посвятити на кращі справи, поневолені тепер пускати її ЦІ боротьбу за наше фізичне існування, за найпростіші лю і ські права. Ставлення дирекції до нас не тільки не лояльні але просто вороже. Вина в тому дуже велика дирекції, икя, як начальна репрезентація, відповідає не лише за успіл  їм ституції, але також за здоровий устрій в лоні тієї інституції З уваги на це, що виступом Шуліковського зайняла діі|» і ція «Народної сили» крайньо вороже становище до нашій жадань, повинні ми вияснити собі також   наше   ставленім з двох боків: щодо змісту і щодо форми. Щодо змісту стц лення наше повинно бути рішуче і готове на всякий, хоч бЦ й найширший крок,— це з уваги на нашу зневагу, оби >


Ц безвихідне, грізне, майже смертельне становище,— що ж до ірормального боку, то повинні ми триматися тактики очі-мпання, держати ворога в напрузі і непевності, вдаватися до крайностей, не вистрілювати всіх набоїв зразу і не ви­черпувати надмірно своєї енергії, а це для того, що ворог орудує матеріальними засобами, яких ми не маємо, і безліч­чю єзуїтських методів, загальна ж думка суспільності, на жаль, є на його стороні, не на нашій. Тому всякий гострий ішступ з нашого боку занапастив би начисто діло.

Пора уже пізня, прошу не марнувати часу і слів. Тому ч вношу пропозицію, щоб завтра вранці зразу після вось­мої години подати Шуліковському меморіал від нас всіх. Для складання того меморіалу пропоную обрати найстар­ших з-поміж нас, а ті нехай виберуть з-поміж себе чотирьох делегатів, що мають завтра вручити меморіал Шуліков­ському. Щоб не гальмувати справи, раджу зібрати підписи тепер на окремому аркуші, а завтра доповнити лише тих, що не прийшли сьогодні на збори, вкінці скажу ще кілька слів.

Всі разом і кожний зокрема збираймо матеріал до дальших нарад. На боці ворога сила, на нашому — лише правда. Не на бал і не на свято зійшлися ми тут нині — ииела нас спільна доля: горе і довголітня кривда, але не падаймо духом, лише здоровою думкою і невтомним, з’єд­наним трудом дамо доказ нашої віри в те, що правда пере­може.

Пропозицію Чорнодолі прийняли одноголосно разом з доповненнями, а до написання меморіалу обрали двана­дцять найстарших товаришів, потім всі по черзі поставили свої підписи на окремому аркуші. Ні один з них не мав уро­чистішої хвилини в житті, як теперішня. Кожен досягнув нині в колективі громадської гідності і своїм іменем ставав відверто на оборону прав трудівників. Всі, що дотепер мовч­ки в божому страху гнули хребти під ногою всевладного пана, натискали в цю хвилину на перо, наче підписували засуд за свою довголітню кривду і неволю,

XIII

Тієї ночі не спав директор Шуліковський. Не спали і вибрані мужі довір’я, які складали меморіал. Не спала і реш­та службовців. Останні полягали швидше, але не дали їм

 

 

 

288


19   М. Яцкіа


289

 

заснути враження від подій цього дня і думки про тс, і буде далі. Вранці встали всі більш змучені, як звичайнії, .і тепер блимала перед ними надія, відкривалася мета і бу їм в  серцях  завзяття.  Два уповноважені поїхали до хворої

Сафата і взяли від нього підпис, потім після 8-ї годі………………    ||

йшли до референта гіпотечного відділу. Старий наклап ЦІ кер на ніс і читав уважно меморіал, а уповноважені стоя | над ним і чекали, як чорти над грішною душею. Коли прі читав, сказав, що підпише, але з застереженням: лише Прі ти введення поліцая до «Народної сили», з іншими точк.ім він не погоджується. Ті відповіли, що товариші не уповні важили їх збирати підписи з застереженнями.

До секретаря Сірка не йшли, бо знали, що він не ПІ і пише.

Чотири делегати подали директорові Шуліковському ти кий меморіал:

«Дня 7 ц. м. трапився в нашій інституції небуіі лий, може, в цілому світі, а в кожному разі нечуві ний в історії персональних відносин всіх економічнії інституцій факт, що директор для проведення спіч розпоряджень викликав поліцію.

Не  вдаємося зовсім  до розгляду   справедливої.І звільнення Білецького,   ми   не   покликані  до   цьт оскільки  звільнення  функціонара  передбачено  служ бовими   правилами,однак  мусимо дати   відповіді! оцінку наведеного факту.

З цією метою зібралися ми на нараду і вирі шили:

Запротестувати   рішуче   проти  такого  нечуванои вчинку, як закликання поліції.   Справу 25  ринськи можна було полагодити   в інший спосіб  і як  дійсні вдалося   це  залагодити.    Протестуємо   проти    цьої тим   більше,   що   цю  історію    супроводжували    та* знов нечувані моменти,   що  директор  Шуліковськи при агентові поліції  виясняв усю історію звільненн Білецького,  говорив   при  ньому     про  нібито     яксч надужиття мертвого   товариша   і  увесь   спосіб  вияі нення справи з боку д-ра Шуліковського був такий, що поліцай навіть брав участь у тій справі.

Коли стався такий сумний факт, то ми вважаємо за свій обов’язок не тільки протестувати, а зара­зом   домагаємося   сатисфакції  за   цю   зневагу   нашої


гідності, а цю сатисфакцію розуміємо так, що дирек­тор Шуліковський визнає, що він тільки розлюто­ваний опором Білецького відважився на цей сумний крок, не передбачаючи, що персонал визнає це за провокацію, обиду і зневагу його гідності і дасть нам обіцянку, що в майбутньому такий випадок ні­коли не повториться.

З огляду, однак, на те, що останній сумний факт перебуває в тісному зв’язку з попередньою поведін­кою д-ра Шуліковського, який щодо персоналу по­ступав все не по-людськи, мусимо одночасно дома­гатися, щоб надалі поведінка д-ра Шуліковського докорінно змінилася.

Нарешті, щоб на майбутнє між персоналом і ди­ректором Шуліковським не повторилися подібні події, які можуть дати привід не тільки до сумних, але й найфатальніших наслідків для інституції,просимо, щоб д-р Шуліковський зволив дати письмову від­повідь на питання, чи пробачиться він перед нами за закликання поліції до «Народної сили» і дасть слово, що більше це не повториться, а поведінка з персоналом буде щонайменше така, як це водиться по інших інституціях. Ми вимагаємо від директора Шуліковського дати нам відповідь н» протязі24 го­дин з часу подачі меморіалу.

Затримка відповіді на цей наш лист дасть нам привід до введення нових заходів з метою збережен­ня наших прав».

Делегація вийшла, директор перечитав меморіал і пере­глянув підписи. Раптом відсунув аркуш і дивився, здиво­ваний, в одно місце.

«Як це? Сафат також!? Таж його вже тиждень нема на роботі, тяжко хворий на запалення суглобів! А писати здужає!? Може, хто справді підробив його підпис? Ні, це його власні карлючки. Я тій людині так вірив, стільки добра для нього робив, а він хоч і небезпечно, смертельно хворий, шкандибає на раду нечестивих і разом з хуліганами підпи­сує на мене погрози! Кінець світу! Прогляньмо уважно усю зоологію, може, ще й Сірка там знайду. Все можливо. Нема нині кому вірити… Хто як хто, а той найбільше випив від мене. Коли ще досі не збунтувався, то це дійсно велике чудо… Не бачу тут його… Не хотів брататися з наволоччю,

 

 

 

19*


291

 

але в душі, може, навіть торжествує, що спіткало мене цс  і іншої руки. Стара котюга! Сидить тихо, шкарпетки на двер цятах сушить, старі краватки латає і своє гадає…»

Курив нервово, ходив по канцелярії, врешті подзвоним Прийшов возний з мишачими очима.

—           Попроси до мене пана секретаря.

Ходив далі неспокійно. Обличчя було бліде і суворе. За кілька хвилин з’явився секретар, схилив голову, с к її -зав півголосом «добрий день» і став недалеко порога.

—     Добрий день, як ся маєте? —відповів Шуліковськіш і подав Сіркові три холодні пальці. Глянув на нього швндмі і подав знак рукою, щоб зачинив двері…

—     Там ніхто не стоїть під дверима?

—     Ні,— відповів Сірко.

—     Де ви пропали вчора вечором? Я розіслав усіх во:і« них за вами, зробив облаву по всьому місту.

—     Прошу пана директора, я був учора сильно хворий Мав гарячку і ліг швидко до ліжка. Не їв нічого на вечерю, лише випив склянку чаю з цитриною.

Шуліковський ходив далі по канцелярії, не слухав Сірк.і. лише думав про щось далеке. Врешті став напроти нього, прошив його холодним поглядом і показав на свій стіл.

—           Ви читали це?

Сірко глянув на нього, він став нетерпеливий.

—     Ідіть і подивіться, не бійтеся. Сірко пішов до столу і взяв меморіал.

—     Я нічого про це не знаю! — сказав рішучим голосом.

—     Не був у вас нині ніхто з тим?

—     Ні, пане директоре, нікого не було.

—     Може, був, але вас не застав?

 

—    Хіба, може, вчора вечором, як мене не було, але нині я цілий час сиджу у своїй кімнаті.

—    Спершу сказали ви, що зразу ж пішли додому, отже, були дома, а тепер розповідаєте, що не були.

—    Дома я був, але тут не був і тим самим не міг бу« ти,— прошу мене зрозуміти, пане директоре. Зрештою, як би був хто-небудь заявився до мене з цим письмом, то и випросив би його за двері.

—    То ви відважніші за мене. А я цього не міг зробити. Більше того,  коли б на мене підсіла  зграя з тих, що тут написали погрози, і вбила, то ви не мали б про це наймем шого поняття.

Шуліковський з диким, холодним усміхом свердлив Сі|>

292


Ка, той почервонів, сіпнувся, але не відповів ані слова, лише опустив очі на письмо і читав. Як закінчив, поклав його на

місце.

—         Ну що ж? —спитав Шуліковський.

Сірко оглянувся, підвів голову вгору, почервонів і ска­пав суворо:

—         Я на місці пана директора, маючи такі заслуги за
собою, впливи і значення, розігнав би цю банду за п’ять
хвилин!!

Шуліковський спитав спокійно:

—    Сафата прогнали б також? Сірко витріщив очі.

—    Що пан директор кажуть!? Сафат також тут!? Я не

доглянув!

Взяв удруге меморіал і переглянув підписи. Директор притулив гаряче   чоло до   шиби,  дивився  вниз  на  ринок

і шепнув:

—          Боже, дай мені терпіння. Ця людина ніколи нічого
доглянути не годна… Чи я можу тепер покладатися на ньо­
го? Його рада для мене непридатна, як обопільний ніж.
Коли його слова щирі, то це ще один доказ його нездат­
ності, коли ж фальш і підступ їх диктує, то хіба лиш з тією
метою, щоб я загнався задалеко і викликав до себе ще біль­
шу ненависть а навіть вбивчу руку. Свідомо чи несвідомо
вилізуть вони по моєму хребті вгору.

Директор  прикурив одну цигарку  від другої і сказав:

—          Я тут сам не дам ради, у мене важливіші справи в
голові, персональні справи належать до вас, отже, прошу
взятися тепер до цієї найновішої події, і коли вже самі не
зможете зробити з нею ладу, то бодай допоможіть мені.
Ідіть і придумайте який-небудь план… може, з директором
Любаскою викомбінуєте який спосіб,— він сюди прийде че­
рез дві години. Тим часом розпоряджусь, щоб обидва па­
нове вислухали нині вечором Рубая.

Сірко посоловів на ці слова.

—            Чи пан директор самі повідомлять його?
Директор відповів  роздратовано:

—            Добре, нехай і так буде. Всі спихаєте на мене всяку
найтяжчу роботу. До ради, до гострої поведінки кожний
з вас має слово, але провести що-небудь в дію, то все лиш
я мушу.

Сірко вийшов, а директор покликав двох найстарших делегатів і повідомив, що на лист персоналу не буде відпо-

293

 

віді, а передасть його для розгляду президентові радник! Дорошеві, і що як персонал, так і члени делегації пошти звертатися, як це досі було, до свого найстаршого товари ша — секретаря банку Федора Сірка, бо сам директор М має часу на такі справи. Крім того, Рубай мусить пробами тись за свій виступ.

Те все розповіли обидва делегати товаришам і того  а. дня ввечері зібрався персонал знову на нараду.

Писар Тягнибіда дуже просив слова, а коли голова дам дозвіл, Тягнибіда вийшов наперед і сказав:

—          Я вношу пропозицію, щоб всі панове товариші дамі
тут слово честі, що вони дотримають слова честі…

Зал  вибухнув   сміхом.  Глухуватий  Байрак,  прозваний Машиною, підійшов ближче до Тягнибіди і кривив облич чя, щоб почути кожне слово, а потім узяв його за поли зза» ду і стягнув з помосту. Той опирався, махав руками, серед гамору чути було окремі слова:

—          Не дадуть мені говорити. Нема свободи слова!
Голова   дзвінком  втихомирив   зал, і   нарада   почалась

Цього разу ухвалили подати директорові такий меморіал:

«Вчора вручили наші представники Вам, пане директоре, лист, підписаний нами, в якому просили ми дати письмову відповідь протягом 24 годин.

Тим часом довідалися ми від двох товаришів, що Ви, пане директоре, зрозуміли інакше наші вимоїн і внаслідок того відмовили нам у відповіді протягом 24 годин.

Це спонукало нас скликати нові збори, які одно­голосно вирішили:

1) Не брати до відома такий спосіб задоволення наших вимог, бо це не відповідає ані змістові нашо­го листа, бо ми не вносили жодної скарги на Вас до президента тільки бажали полагодити справу між Вами і персоналом,з подання скарги на Вас до президента може бути лише зовсім окремо тракто­вана, ані заява пана директора не була оповіщена вибраній делегації, яка вручила згаданий лист.

2) Протестуємо проти вимоги, щоб Рубай мни пробачитись за свій виступ, і заявляємо, що Рубни не має чсго і не буде пробачатись, бо він промов­ляв   іменем   всіх і за уповноваженням   та   за   до/^^.


ченням усіх, отже, його тон бесіди і взагалі увесь виступ були лише відбиттям тону і виступу усього персоналу. При тому додаємо, що саме тільки зав­дяки цьому випадкові, що від імені персоналу го­ворила людина тактовна і поважна,ситуація не загострилася, а, власне, гіршої ситуації можна було сподіватися, коли б не цей товариш, а інший репре­зентував у дану хвилину персонал.

3)     Подаємо до відома, що Федір Сірко не може репрезентувати персоналу, бо ця людина одноголос­ною ухвалою позбавлена всяких товариських прав і не є більше нашим товаришем.

4)     Наполягаємо і вимагаємо від Вас, п. дирек­торе, дати письмову відповідь до /2-ї години, бо тоді минає 24-годинний термін.

Відповідальність  за виконання нашої  вимоги по­кладаємо на пана директора. Підписи ті самі».

На другий день рано про випадок з Білецьким було вже надруковано в газетах. Делегація передала меморіал, а точ­но о 12-й годині дня з’явилася знов до канцелярії дирек­тора. Шуліковський сидів блідий біля столу і щось писав. Коли побачив делегатів, здригнувся і сказав:

— Перепрошую вас, панове, що запізнився: сьогодні було багато відвідувачів. Зачекайте ще кілька хвилин, я зараз закінчу.

Делегати стояли мовчки, понуро і чекали. Нарешті ди­ректор закінчив писати, дав скопіювати, а оригінал передав

делегації.

Після третьої години всі зайшли до залу організації, і тут Ришкунда прочитав їм уголос таку відповідь директора:

«До панів службовців і практикантів банку «На­родна сила» на руки впов. пп. Ришкунди, Патика, Байди і Рубая.

Перед поданням вашого листа мав я нагоду за­явити всім вам, пояснюючи детально справу з Біле­цьким, що через незвичайний опір Білецького, коли не послухав мого наказу, щоб з канцелярії вийшов або принаймні роботу залишив і затримався в іншій канцелярії, де мав би я спокій, що він не зробить інституції   навмисно   шкоди,— по   вичерпанню    всіх

295

 

інших засобів, коли  всі старання і мої, і секретнії», і  начальника  залишились  без успіху,   а  моя   наді» що   інші,   старші товариші Білецького,   вплинуть  ні нього,   щоб   спокійно  сам   з   канцелярії   пішов,      І справдилась,   натомість   Білецький в одно повторнії, що не уступить і буде далі  приходити до прані    [| кінця  місяця,   був   я приневолений  зажадати   інтер* венції   влади   для безпеки інституції. Я   зробив   ц» з  найбільшою  прикрістю   для мене,  з  необхідні’ і • оборони банку перед можливою шкодою,але одно часно  застеріг,   щоб   не   присилали   сюди   жодич;-поліцейського   жовніра, ані  робили   жодних прикро стей Білецькому, тільки   щоб вручили   йому   негай ний виклик  в інспекцію і там попередили,  щоб  ни сильно не пробував нічого діяти в банку, ані в його канцеляріях, тільки став на правильний шлях. Кон статую,  що   весь  час  перед   обідом,  аж до  приходи поліцейського агента з викликом до Білецького,  ані пп.   секретар  і  начальник, ані ніхто   з   інших   топи ришів не зробив  мені пропозиції,   щоб   Білецькомч виплатити за увесь місяць, а він тоді сам піде і взаш и питання про  виплату  грошей не  стояло,бо, наш 11, караючи Білецького за тяжку службову провину, ПО радив я йому, щоб він звернувся листовно до дирек­ції з приводу дальшої неналежної платні за час  Д| кінця місяцяі вам всім добре відомо, що дирекція ставилась завжди прихильно до всіх осіб, які працю ють у банку, видавала платню для тих, що відходи Щ або під час довшої   хвороби, або   військових   впрчи. понад   обов’язок,   приписаний   в    службових прапи лах,і    виплачувала   окремим   особам    у   випадки | потреби  значно  більші суми  і т.  д. Йшлося  тільки про те, щоб усунути людину, наймолодшого дієтари. котрий без виправдання   злегковажив моїм розпори дженням, а опісля знехтував рішення дирекції і поірч жував,  що залишить канцелярію хіба  за допомоюіч поліції. Мені, як і вам усім, прикро дуже, що чере» нечуваний опір Білецького   мусив  я вжити   надзвц чайного заходу, якого протягом  13 років мого пері бування на цій посаді не вживав ніколи і, дасть Сю і, не  буду потребувати  ніколи  вживати. І  в  тому  ті падку сказав я агентові поліції залишити канцелярії.-без виконання його обов’язку з умовою, якщо  пп


своїм впливом доможетесь, щоб Білецький добро­вільно залишив установу.

Те все заявив я вам усно два дні тому,і для того не мали ви причини подавати мені ваш лист з вимогою чи проханням, щоб я зробив вам письмо­ву заяву, бо я вже перед тим особисто дав вам по­яснення справи і заяву з мого боку, яка повинна бу­ла вас зовсім заспокоїти.

Коли, мимо того, подали ви лист, в якому в не­звичайний спосіб зайняли позицію проти мене, отже, проти поста, який я займаю,без всякого розумін­ня надзвичайних обставин, серед яких я, з власною особисто прикрістю, мусив дати надзвичайне розпо­рядження, що мало на меті тільки безпеку інсти­туції, за добро якої я відповідаю,вирішив я пере­дати цей ваш лист п. президентові ради, бо не хотів бути сам відповідальним за все.

Ця моя безпристрасна поведінка повинна була вже звільнити мене від дальших прикрощів, якими є поданий мені нині другий ваш лист, на який я даю вам цю мою безпосередню відповідь виключно з тою метою, щоб ви зрозуміли мою поведінку й не робили мені й собі дальших прикрощів, не маючи від мене відповіді, не вдавалися нерозважно до необду­маних кроків, які пішли б на шкоду інституції і вашу власну.

Користуючись з цієї нагоди, мушу зазначити, що ніколи не ображався і не ображав нікого з вас, ані в моїх розпорядженнях не мав я на меті нікого осо­бисто діткнути,нема між вами ані одного, до яко­го уважив би я в розмові «ти», не висловлювався я про вас ніколи словами «банда» і т. п.,а коли в розмові з вами сказав часом «мої панове» або «мій ліквідатор», то вжив лише в спосіб і деінде практи­кований для скорочення, але не для принижування вашої гідності. Не почуваю, щоб коли-небудь був не­справедливий до когось з вас, а коли був змушений проти котрогось виступити з зауваженням або дога­ною, то робив все в такий спосіб, щоб ощаджувати вашу особу,і все щиро, як я переконаний, обстою­вав справи усього персоналу і поодиноких осіб перед дирекцією і радою, як це у відповідних матеріаль­них обставинах інституції можна було поступити.

 

 

 

296


297

 

Прошу вас ще раз залишити все, що могло б »і<> тягнути за собою шкоду для інституті або перепік» дити  в правильному    керівництві,прочитайте   собі уважно   службові  правила   і статут,   які   нас   і   вН зобов’язують,не шукайте невідповідного розголін і/ і місця по газетах, чужих і ворожих народові,три майтеся меж,  вказаних тактом, розвагою і почутійМ службового обов’язку, який ви взяли на себе, стаючи під прапор інституції, а передусім звертайтеся з до вір’ям до своїх властей в інституції,   тобто   дирекіш. п. президента  і  Надзірної  ради, які дотепер  тільки добро  інституції мали на меті.

Д-р Лев Шуліковський, директор «Народної сили»..

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.