Михайло Яцків – Збірка творів

В ЛАБЕТАХ /ТАНЕЦЬ ТІНЕЙ/ ЧАСТИНА ДРУГА 14-21

загрузка...

XIV

З роздратуванням   вислухали службовці  відповідь ди ректора. В деяких місцях перебивали її глумливими викрн ками. Коли Ришкунда скінчив, один з службовців попросим слова. Побілів і трясся з люті:

—          Прошу вас, це не жодна відповідь. Ми вже всю істо­
рію знаємо напам’ять, і пан Шуліковський без потрібні
розводиться ще раз над нею, аби замилити нам очі.

В залі закипів рух, кількадесят молодих голосів приєд­налися до промовця. Він сіпнув вус, опустив очі вниз і бомкнув серед гамору:

—          Подерти й кинути йому в лице!

Обурені люди почули силу в своїх руках, була в ній перевага помсти за довголітній гніт і кривду. В цю хвилину кожний смирний бідак був готовий до найбільшої жертий, тільки не знав способу і чекав на дорогу, якою поведуп. його старші товариші.

Слово взяв Рубай. Нервування спиняло подих, він бі­лів на обличчі, стримував себе насильно, з його чистої» далекочутного голосу стріляли  надірвані  слова,  як гострі

мечі:

—           Товариші! Це єдина найважливіша хвилина для наї І
Друга така не прийде,— завтра вже буде запізно: як 114
використаємо її нині, то все пропало! Ми йшли дотепер
якнайбільше коліноприклонною дорогою, тим часом дирек­
тор Шуліковський грається з нами в сліпу бабку! Пуски«-‘

298


[цим туману і хоче виграти час, аби придумати новий чор-[тіиський план, випробувати нас, а потім підійти і загнати щ такий кут, що ніхто з нас не зможе вийти звідти! Тому, ні об не тратити часу і нашому ворогові не дати нагоди по­думати,  вношу пропозицію,  щоб ми таки зараз всією си­лою вдарили на нього!

Люди спалахнули, як суха тирса в степу.

—          Сла-а-а-вно! Страйк!  Страйк! Страйк!
Потім  виступив  Байда. Спокійно,   з повагою:

—          Товариші, я все стою на тому, що не треба брати
дуже гаряче. На мою думку, відповідь директора, вже
■Ч би з самого формального боку, дає нам повне моральне
Пробачення. Як два дні тому ми були свідками, коли Шулі-
ііїшський втік з поліцаєм, і це був перший наш тріумф, так
інші ми, делегати, були знов свідками, як той всемогучий
Пан прів, дрижав, корчився, його голос завмирав у горлі,
коли писав цю відповідь, а ми зі спокоєм і грізною повагою
дорученої нам справи придивлялися до його мук, і це був
Ніни другий тріумф. Звертаюся з закликом, головно до вас,
молодші товариші, не дайтеся взяти в полон нерозважній
«пилині запалу, а покажімо всі, як один, що ми в змозі
розсудити справу холодно. Не жадайте іншого пробачення
під Шуліковського, бо він нам його не дасть, і, як директор,
Шуліковський не здобудеться на більше, а всякий дальший
ішір з нашого боку може нам лише пошкодити. З огляду на
Тс, що вже пізня пора, а ми всі тут без обіду, раджу розійти-
і’іі спокійно додому. Далі, з уваги на те, що зал буде сьогодні
(печері зайнятий для нарад товаришів з інших фінансових
Інституцій і ми не будемо мати де зустрітися, вношу пропо-
иііцію, щоб справу передати теперішній вибраній делегації.

Більшість погодилась з цим, всі розійшлись додому. По дна, по три йшли разом і розмовляли:

—    Го, тепер Шуліковський десь потерпає!

—    Цікавий я, чи ми виграємо, чи проріжемо?

—    Я готовий на страйк. Чекаю лише заклику. Пощо Ііюлікати? Найкраще хоч би й завтра. Відпочив би чоловік Трохи дома і чекав лише, що буде далі.

Ввечері сидів Шуліковський, як звичайно, біля столу, перечитував та підписував кореспонденції. В канцелярії Іуло тихо, маятник рухався повагом на обидва боки, годин­ник з далекої вежі вибив сім разів.

Директор  почув легкий, несміливий   стук у двері,   але

299

 

НЄ   ПІДВОДИВ   ОЧеЙ   ВІД   роботи.   ВреШТІ   буЛО   ЙОМУ   ДОВГО   ‘И

кати, він підвів голову і глянув перед себе. Двері відхи ц лися поволі, і  з-поміж  них виглянула кругла лиса  голові з чорним підкрученим вусом.

—          Прошу вас, пане Медведюх,— сказав Шуліковсі.кші
В канцелярію ввійшов присадкуватий чоловік з доні и 411

м’ясистими плечима   і   короткими   кривими   ногами.   ВхлО

нився незручно, прослідкував миттю малими чорними …………….

ма  все  довкола,  підгладив   вус,  став,   схилений  і  полаМІ ний, як орангутанг, і промовив дерев’яним голосом:

—          Може,  пан директор зайняті, то я прийду пізніші

—    Я   все,  пане,  зайнятий,— відповів   Шуліковськш’і. Але кажіть, що там маєте?

—    Прошу пана директора,  я не маю де сидіти.

—    То сідайте мені на голову. А ви де сиділи дотепі |і’

—    Та по всій «Народній силі».

—    То сидіть і далі по всій «Народній силі». Чи я мни носити столики за вами?

Медведюх підгорнув вус і відповів: *— Пан директор не повинні нехтувати мною, тим білїі ше під таку пору, як тепер, де я кожної хвилини можу ири< датися на що-небудь.

Директор встав і закурив цигарку.

—          Не розумію вас, пане Медведюх, адже ж ви не ми
жете жадати від мене, щоб я носив за вами крісло! Для ГІ
го є возні, коли вам самим не хочеться брати крісла з собою,

МєДВЄДЮХ   ПІДСТУПИВ   ДО   Директора,   ПереХИЛИВ   ДО   ПІ.їм

голову і говорив з завзяттям:

—          Пан директор не хочуть зрозуміти мене. Я не хочу
і не можу бажати собі, щоб пан директор носили за мнимі
крісло. Таке жадання з мого боку було б смішне, а я ні
стільки не є без виховання. Я… я зараз прошу пана дирги

тора вислухати мене, нехай я все скажу, прошу посвя………………..

для мене хвилинку часу, я прийшов сюди у важливій сирі ві, але при тій нагоді  згадую також  і  за тамту.  йдетім N про те, що я тут, у «Народній  силі»,  не  маю крісла.

—          Але ж, мій пане, змилуйтесь,— на чому ж ви спи  .■

дотепер, чи весь час ви нічого не робили через те, ш…………………..

було для вас крісла?

—           Перепрошую,   перепрошую,— я   в   кожному    ніддНІ

мусив мати крісло, мені мусили його дати, інакше я піші……………..

скаржитись  до  пана директора. Зрештою, як  же б  я що-небудь робити, коли б не мав на чому сидіти, але мі І

300


Иіідить про те, щоб я мав своє стале крісло, щоб мною не рптирали всі кути і все лише для допомоги там, де найбіль­ше роботи. Я вмію працювати, тягну щонайменше за трьох, Належу до найменших провідників у «Народній силі». От-Цсс, на тій підставі можу жадати, щоб пан директор і інші цапове шефи поводилися зі мною зовсім поважно.

—    Дозвольте, пане Медведюх, перед цим здавалося Мені, що ви задумали про якесь окреме, шефівське крісло. Ллє тепер, здається, зрозумів я вас: ви хочете мати своє власне крісло і працювати постійно в одному відділі і щоб Нас ніхто відти не рухав.

—    Так, прошу пана директора.

—    Чому ж ви, добродію, не звертаєтеся з тим до пана секретаря!? Адже знаєте, що я крісел не купую і маю інші Ьірави в голові.

—    Я говорив про це два рази пану секретареві, але пан икретар злегковажив мене.

—    Добре, заспокойтеся, пане Медведюх, завтра вранці І’кажу возному, щоб постарався для вас крісло… Клопіт з Тими моїми панами! Пригадую собі, щось три роки тому дпоє панів у котромусь відділі поміняли крісла і потім лі яли таку бучу, як коні в стайні, мало не побилися, аж идмн вдався до мене скаржитись, і я мусив полагоджувати і праву на місці.

Директор хотів позбутися набридливого   прохача.   Сів ! Коло столу і спитав:

—          Ви мали ще щось сказати?

—          Так, прошу, але тут йде про важливішу річ.
Директор глянув нетерпеливо на годинник.

—          Бійтеся бога І Забираєте мені годину часу дрібни­
цею, а важливу справу лишаєте на кінець! Прошу, говоріть

, »же, про що ви хотіли.

—          Перепрошую, я зараз   з   самого   початку   зазначив
ІСИою мету, але пан директор не дали мені приступити до

і дова. Я саме під цю важливу напружену хвилину між ди­рекцією і персоналом приходжу жертвувати свої услуги. / Директор Шуліковський відклав ручку, встав, перейшов­ші впоперек канцелярії, потім вклав руку до кишені, став І дивився бистрим оком на поламану постать Медведюха.

—          Пан директор знають, що ситуація тепер грізна, всі
ПНорохоблені, а й це відомо пану директору, що моє стано-

йїиме в «Народній силі» просто ніяке. Я не маю тут жод­ні її о   значення і хоч би як рад   служити дирекції,   то не

301

 

можу, бо не маю ніяких впливів. На додаток, мене як і і кого, що належить, на жаль, лише до провізоричнот їм |і соналу, старші панове не допускають до своїх нарад.

Весь час слідкував директор за   Медведюхом,   слухві уважно  кожне слово, нарешті обізвався:

—    Ви хочете за свої послуги відповідної нагороди?

—    Не окремої нагороди, тільки матеріальної і моралі.пні допомоги з боку дирекції, щоб, з одного  боку, мати  Йі | пеку, а з другого — вплив і змогу ввійти в довір’я перси налу і таким чином стати у пригоді дирекції.

Директор погасив цигарку, закурив другу і подумнН’ «Нащо ж ти здався мені? Якби у тебе такий розум. І м’язи… Коли ти нині хочеш продати своїх, то яку я МАЙ поруку, що завтра не продаси мене? Це наочний доказ ТОГЙ що нема там над вами тої залізної руки, коли ви вже НИМ проголошуєте ліцитацію на себе… Але найгірші ті ПЛАТМ сторожі і помічники. Маю їх вже досить. Горлом мені | зуть. Кожну справу ще гірше заплутають, а я мушу ро іти нати   вузли. Покутним послужникам і вовкові не напх.н НІ

горла».

Медведюх говорив далі, але директор вже не слухм його. Заклав руки поза себе, відвернувся до вікна і дивині н на ринок. Мертве електричне світло падало на його МІЦІ він усміхнувся потайно. Горе, жах і небувала досі думі а швидше відблиск чогось далекого, понурого шибнув у токи усміху. За хвилину лице Шуліковського набрало зиоН| свою звичайну холодну маску, він тер пальцями по чолу і говорив з розвагою:

ми

— Ви повинні знати, пане, що у мене нема тут окремім н рахунку за ті послуги, які ви хочете зробити. Проста і нЦ краща послуга з боку вас всіх—це праця, здібність, чи  і ність, послух, розумна, щира і вірна служба для добр.і |Ц ституції і відвертість  щодо дирекції. Більше  я  від  ніким нічого  не  вимагаю  і не  вдаюся в  ніякі приватні рах\т Коли ви, пане, бачите, що щось там може загрожувати || рекції, а тим самим інституції, то вашим обов’язком є мірі же мене про це повідомити, інакше ви як функціонер    І І родної сили» не виконуєте   добросовісно   своїх   обои’ч ініі не виконуєте службових правил, лише шкодите дирекції інституції. Отже, мушу звернути вашу увагу на те, ІДО лише ваші всі товариші, але й ви з ними стоїте на фальїі) вому шляху, і дирекція мусить подумати про те і поступі) відповідно. Дозвольте, не перебивайте, я вислухав ваі

302


І пер ви вислухайте мене… Ехгм, коли ж ви по відношенню до дирекції й інституції маєте щирі наміри,— тут Шуліков-сіікий повернувся до вікна,— в що я не маю причини не пірити вам, і наскільки зрозумів вас, тут йдеться мова про матеріальну допомогу, щоб в даному випадку дістатися в коло людей, які зважилися б на якийсь рішучий, небез­печний крок, то я знаю, що такі справи провадяться при кухлі пива чи пляшці горілки, і кожної хвилини радо можу нам служити допомогою з власної кишені. Розуміється, що не більшими сумами як 5—10 крон, бо сам не розпоря­джаюся великими сумами і не щодень, бо й це також роби­ло б поважні витрати, але раз, скажімо, два рази на тиж­день можу дозволити собі на такий видаток.

Останні слова Медведюх зустрів з завзятим заперечен­ням. Він підступив до директора, ніби хотів битися, крутив

І головою і словами.

—    Перепрошую, я зовсім так не розумію справи, пан директор мене не зрозуміли, адже я маю якусь честь, я не донощик, щоб за п’ять чи десять крон продавати своїх товаришів! Мене ще стане настільки, я зароблю збоку, я не жебрак, а по шинках не волочуся, крім води і молока, жодних трунків не вживаю, навіть не курю.

—    В такому разі ви відступаєте від своєї пропозиції?

—                Так, я не прийшов тут продавати своєї честі. Я про­
шу лише про те, на що заслужив своєю працею більше, ніж
хто-небудь інший.

Директор подумав: «Я дав йому низьку ціну. Коли б І так дав більше, то він продав би себе».

Поклав руку на плече Медведюха і сказав:

—               Пильнуйте, пане, праці і виконуйте свої обов’язки
І  і напевно не будете  мати  жалю до мене.

Медведюх почав говорити, що директор кожної хвилини І може сам переконатися, що і як він робить, але той не І слухав його, лише спитав:

—               Яку там ухвалу прийняли на сьогоднішніх ваших
І  .іГюрах?

—               Поки що вирішили не приймати відповіді пана ди-
I ректора, справа до завтра до вечора залишена в руках де-
I легації, бо нині зал зайнятий і нема де провести збори.

Директор подав Медведюхові   кінці  холодних  пальців,

 

І ніби вмочив їх у свячену воду, загорнувся в шубу і сказав: — Дякую вам! Медведюх шарнув ногою і вийшов. 303

 

Вернувся ще з-поза дверей, затримав Шуліковськоїн перед порогом і сказав:

—          Але прошу пана директора заховати мою ниіііиімиї
просьбу в таємниці.

Шуліковський обрушився на нього:

—          Мій пане, за кого ж ви мене маєте! Ви мене тим
ображуєте! Я тут не уладжую ніяких таємних сходин, МІ
заговорів! Ви все мусите мати останнє слово!

XV

На другий день делегати подали директорові лист з Пі) відомленням, що через недостачу часу і місця для нар.і і» дадуть відповідь йому через два дні. До того часу на ПІД ставі одноголосної ухвали буде заступати всіх тільки вибр* на  делегація.

Сафат видужав і зайшов до дирекції. Коли зайшла ми ва про підписання меморіалу, він заявив, що був хворіш і не знав сам, що підписує. Він хотів прочитати той мемо ріал, але обидва товариші, що приїхали до нього вранці) квапилися, сказали тільки, що справа чиста, і показали під писи усього персоналу, отже, він підписав також для С0 лідарності, але коли тепер повернувся на роботу і довідаш | докладно, як обстоїть справа, то бачить, що зробив поган.’ і тому ліквідує свій підпис.

Шуліковський сплеснув у долоні:

—    Я здивувався, коли побачив ваш підпис, і не знай, що сталося з вами!

—    Прошу пана директора, я розумію єдність з людьми, але з простацтвом…

Директор  зрадів:

—           Тішить мене, що хоч ви не   втратили   голови   і   ро
зумно  дивитеся  на справу. Добре, що прийшли, отже,  Ж
тратьмо часу. Тут, я виджу, заноситься на бурю чи страт
тому підіть зараз до  «Кредитної спілки»  і поговоріть  |Я
мого імені з дирекцією і начальниками відділів, чи не мри
йшли б нам на допомогу на випадок страйку.

Сафат пішов до «Кредитної спілки» і розповів про всі*, але директор лише здвигнув плечима, а один з найстаршій за віком службовців відповів:

—           Скажіть від нас директорові Шуліковському, щ<…………….

не підемо чистити того багна, яке він створив.


Опівдні прийшов президент «Народної сили» Микола Дорош, старший радник апеляційного суду. Високий, худий МІ річний мужчина з продовгуватим обличчям, сивою бо­рідкою, підстриженою клином, і з короткою, майже білою чуприною. Синяві стомлені очі дивилися крізь золоті оку-Лнри спокійно і поважно перед собою.

І все ж було помітно, що незгода між персоналом і ди­рекцією «Народної сили» застала його несподівано. Дорош ■сь свій вік був далеко від міжусобиць, справи інституції вважав найліпшими — де ж краще життя могло бути, як не тут! Він уявляв собі, що дирекція і персонал «Народної гили» — це одна велика сім’я. Але несподіваний випадок розвіяв його }’яву> і через це розчарування став він злий на обидві сторони: на дирекцію і на персонал. Однак дирек­тора Шуліковського знав він краще, бо і стикався з ним Псе, а персоналу не знав зовсім, отже, перевага гніву пере­ходила на бік персоналу.

В дирекції чекав вже на Дороша, крім Шуліковського, директор Любаска. Він привітався з ними і після короткої розмови закликав до себе найстарших літами і рангом служ­бовців, між ними також делегатів персоналу. Шуліковський виписав їх на карточці, дав возному і сказав, що пан пре-ііидент просить тих людей до дирекції. Таким чином, вісім службовців, між ними і члени делегації, ввійшли в дирек­торську канцелярію. Президент кивнув на привітання голо­вою і подав руку. Шуліковський вийшов до ліквідаторської І став на місці касира. Президент промовив до них:

— Від самого заснування банку «Народна сила» ціка­вився я розвитком сеї нашої найкращої інституції. Кожний рік був для мене новою радістю, я бачив, як добро росте, і все думав, що діється це при взаємній згоді між дирекцією і вами. Тим часом, на превеликий мій жаль, довідуюсь, що справа зовсім інакше виглядає. Я до цього часу не мав най­меншого поняття, що тут між дирекцією і вами такі прикрі, погані стосунки! Так, мої панове, не може бути! Ви старші люди і повинні знати, що карність і послух підлеглих щодо керівництва повинні бути навіть і тоді, коли б те керівни­цтво помилялося в дечому. Панове, знайте, в Китаї є закон, нкий карає смертю непослушних дітей!

Президент грозьбою і просьбою вимагав від службов­ців, щоб кожний з них висловив свій погляд на Шуліков­ського.  Ніхто особисто проти нього  нічого не має,  тільки

 

 

 

304


*»      М. Яцків


305

 

він є дуже нервовий, його поведінка з персон.. ні | неможлива.

Дорош просив, щоб викликані заспокоїли персонал, іітп газети не використовували непорозумінь в інституції у і пні цілях, а коли службовці запитали, яким способом можім І це полагодити, Любаска пояснив,  що коли  вони заберуть

подані меморіали, то справа буде вважатися закінчено……………..

в тому випадку не буде жодної підстави до дальшого І розгляду.

У зв’язку  з цим   персонал вирішив  внесені  меморії   | забрати і таким чином вважати справу полагодженою, а \ ночасно в справі поведінки Шуліковського, як причини Ді непорозумінь, внести скаргу, посилаючись на заяву про ІН дента, що всі слушні вимоги персоналу Надзірна рада  ,ій’ довольнить.

Чотири делегати подали це рішення Дорошеві, але  ……………………

заявив, що не може повернути меморіалів, а заява Люб;н і || була зроблена без погодження з ним і тому ні до чого іш зобов’язує його.

На зборах про це доповів Рубай і сказав:

—     Знаєте, старий бюрократ… Такий як загорне в спої руки яку-небудь справу, то вже не видобудеш з них!

—     Фасцикул! —крикнув Немирич.

Персонал чекав тиждень на наслідок своїх переговорні з президентом і дочекався дисциплінарного стягнення.

Персонал зійшовся знов на нараду.  Збори  були бурі ливі. Один з студентів закинув Байді, що він поводить, і занадто обережно і мирно щодо  дирекції,  ніби перебушні з  нею  в ближчих стосунках. Розгніваний цим,  Байда ті йшов з складу делегації. Він старався представити наслідки, які чекають  делегацію за її дальший опір проти  дирекції але збори  закричали на нього,  що жодному   з   делегати волос не впаде з голови, бо весь персонал стане на оборот і не допустить, щоб делегація потерпіла. Далі збори умі.і лили, щоб кожний під час дисциплінарного розслідуваних заявив, що зв’язаний словом честі і не може нічого говорити.

Через кілька днів почали вести слідство один заступи ні дирекції, судовий радник і директор Любаска. Визначамі службовців партіями на кожний вечір, а вислуховували м одному. Всі заявляли про слово честі і підписували про­токоли.


Нервовий, хворий Тягнибіда метався на всі боки, за­їкнися і розводив руками:

—         Я, я,  я, про-прошу панів,  я, я  нічого не знаю.
Заступник директора дивився з милосердям   на   нього

І говорив:

—         І   вам   бунтуватися,  підписувати  меморіали…
Любаска намагався всяким способом добитися зізнання

під деяких службовців. Підходив  до них з  різних боків.

—         Ви підписали листа лише для солідарності? Ви його,
Іевно, навіть не читали?

Коли хтось з них сказав, що внаслідок його заяви ува­жає справу полагодженою, він закричав:

—         Делегація вам збрехала!

Через те, що слідство було ведено в неправильному на­прямку, персонал вибрав нову делегацію і подав дисцип­лінарній комісії таку заяву:

«В членів персоналу створилося враження, що комісія приписує виготовлення, підписання і внесення відомих листів  вибраній  нами  делегації.

Заявляємо, що делегація не лише ні до чого нас не схиляла, ані нам наказувала, а, навпаки, викону­вала тільки те, що ухвалив персонал. Кожну заяву делегації не може комісія вважати за крок тієї де­легації, а тільки за справу і волю усього персоналу, делегація якого була тільки виконавцем».

Після закінчення слідства було винесено такий вирок: делегацію засуджено на відібрання п’ятилітніх грошових додатків за вислугу літ на протязі’ двох років. Ця кара становила 2 200 крон, решта персоналу дістала письмову догану. Вирок і догани дав Шуліковський підписати Мо­торному і Любасці. Догани були надруковані на машинці, и них писалось таке:

«Після проведеного слідства довідалась дирек­ція, що ви допустилися невідповідного, а навіть майже межуючого з тероризмом виступу проти ди­ректора вп. п. д-ра Шуліковського і секретаря вп. п. Федора Сірка, а це тим, що підписали, отже, уповноважили делегатів до підписання листів, які містять в собі такі провини:

колективного виступу проти свого директора й осудження його розпоряджень, а до того ви не по­кликані;

 

 

 

306


?і)<


307

 

присвоєння  собі в  меморіалах права   репрезснтц вання  інституції, а цього не передбачає статут    Гі родної сили»;

закиду нелюдської поведінки з персоналом и Ц галі;

вимога негайного вибачення до 24 годин; Прі тесту проти дирекційного розпорядження опраі’.і’иі ня з боку п. Рубая;

бойкоту   проти   п.   Сірка,   прокуриста   «Наро.іи сили»;

невідповідного тону обох листів, який обрчччі гідність директора.

За ті   провини   і   за   те, що   відмовились   ви пі всякого   виправдання,   виносить   вам  дирекція   пін мову догану».

Любаска за проведення слідства одержав 500 крон. З його намовою скликав Шуліковський Надзірну раду і под.і до «Діла» обширний звіт про надзвичайний розвиток «І І родної сили». Той звіт закінчувався словами:

й

«Опісля   займалася   рада   також   справами   перс налу і  вирішила одноголосно  висловити директори Д-ру   Льву    Шуліковському    своє    найпо вн і ш до в і р’я   і   п о д я ку за його діяльність   для   доб «Народної сили».

Крім того, на цьому засіданні — але про це не бу згадки в «Ділі»—ще ухвалила Надзірна рада таке доію нення   до   службових   правил:

«Звільнення службовця, крім існуючих вже п раграфів, які залишаються без зміни, може ще Н ступити:

коли в опірний спосіб не виконує доручення і рекції або інших до того намовляє;

коли сам або в порозумінні з іншими бойкот страйком або намовою діє проти дирекції;

коли словом або ділом заохочує до бойкоту /’/> ти других функціонарів «Народної сили» або 00 котує;

коли два рази буде в дисциплінарному порч.і визначений винним у невідповідній поведінці <ш> настоятеля  (~лів).

Д-р А. Шуліковський».

308


Персонал сходився майже через день на збори, до піз­ньої ночі обговорював своє становище. Дирекція зі свого боку не дрімала і не скупилась на нові слідства, розпоря­дження й інші підступи. Коли нарешті треба було виби­рати: страйк чи піддатися,— один із старших службовців, кореспондент Ярослав Кедрина вказав на малу кількість фондів і засобі-вТа відсутність підтримки з боку інших ор­ганізацій і заперечив думку про страйк як незрілу і без­підставну. Свій виступ він закінчив словами:

—         Задумайтеся добре над тим, що маємо робити, бо
ипадуть трупи!

Інший промовець наполягав на тому, щоб у цій справі пдатися до Надзірної ради.

В залі піднявся галас і обурення, нарешті слово взяв Немирич:

—         Товариші! Майже кожна дирекція фінансової інсти­
туції приховує свої особисті справи і маскується авторите­
тами і впливами тих, що не мають ні часу, ні змоги, ні
підповідного знання справи, а тільки дають обманути себе
друкованою фірмою і патріотичними лозунгами для покри-
цання чужого самолюбства злочину.

Немирич прочитав список складу Надзірної ради з усіма численними титулами її членів — різних радників консисто­рії, архідияконів, прелатів, послів, начальних директорів, іютарів, кустосів собору, таємних шамбелянів його свят, папи, адвокатів, професорів, ц. к. вислужених надкомісарів, радників двору… Майже при кожному був ще додаток: «власник  майна».

—    Оце прочитав я вам увесь склад Надзірної ради.

—    Дійсно, склад небіжчиків, фігурки на шахівниці Шу-ліковського, хоровід калік! — сказав технік Палидвір.

Голова дзвінком перебив гамір. Немирич спитав:

—         Товариші! Знаєте їх всіх? До кого ж маємо йти
з нашою кривдою? Може, до урядового комісара пана Ка-
ігелюша? Підемо до диявола скаржитись на чортів!..

В залі запанувала тиша. Згодом хтось зауважив:

—         Товариш Немирич, як добрий ґазда, зв’язав все
гарно в один сніп.

Немирич відповів:

—         А ви, як гідні молотильники, змолотили одним
махом.

309

 

—          Звернімося до громадськості! — крикнув один з сту«
дентів.

Кілька голосів погодилось з ним.

Кедрина  вибухнув  різким,  істеричним  сміхом:

—          До нашої громадськості!? Ха-ха-ха!!

Присідав, бив себе долонями по колінах, кашляв ост»Н нами легенів і витирав кров з уст.

Дзвінок голови  знову наполегливо задзвонив.

—          Питаю, котрий з тих наших панів, яких я тут згадві,
їв дерев’яною ложкою з одної миски?.. Бачите, а ви дії
вуєтеся чужій владі, що знає наш народ лише тоді, коли
потребує жертви майна і крові. Отже, про ту громадські! г|
з якої старший товариш Кедрина так щиро насміявся, я тпк
само щиро скажу два слова. Ми і наша громадськість — це

один і той самий невільник,  тільки   ми  маємо над  со<>…………….

«рідних» сатрапів, а вона—чужих. Я погоджуюся на и. щоб звернутися до нашої громадськості, і вношу таку про позицію: скликати в найближчу неділю нараду, запросіпи на неї представників громадськості, які співчувають нам, з політичних, культурних, газетних кіл, вибрати нашою референта, одночасно виготовити протест до Надзі|>п..і ради і вислати одного делегата на конференцію довіренії’, осіб до центральної організації приватних службовців у Відні.

Цю пропозицію прийняли збори одноголосно і вибрімі референтом Немирича, а делегатом Байду.

Всі розходилися підбадьорені тим, що про їх кривді почує ширший світ, і тим, що будуть мати нагоду почути, як посторонні люди дивляться на їх справу.

XVI

Настала неділя, перший день квітня.

До канцелярії прийшли лише ті, що мали чергува пі, інші розбрелися по місту і парках. Всі очікували нетеріи ливо післяобідніх зборів, одні побоювалися представшімм, інші думали над тим, чи їх старші товариші справля і ьі і добре зі своїм завданням. Всім стало ясно, що їх крпн || виходить тепер на ширші лотоки, а позиція дирекції Ції більш неясна і грізна.

^Як це звичайно у всіх громадах буває,  знайшлися  їй свідомі і слабодухіЛВони забули про свою кривду, а дум і  п тепер з страхом про наслідки, які можуть вийти з цієї спр|

310


пи. Туманіли над своїм теперішнім становищем, нужда по­передніх років затиралася, а на її місце ставав страх з при-ноду рішучого виступу проти дирекції. Молодим бідакам, іікі через недостатки не могли закінчити школи і нарешті ннайшли сякий-такий захист в інституції, а ширшого по­гляду на світ не мали, для яких дирекція була богом і батьком, ставало навіть жаль тепер її, і вони забули про себе, а почали думати над тим, чи часом дирекції не ро­биться кривди?

—    Нам треба було таки прийняти листа директора і припинити дальшу боротьбу. Дирекція мала б науку, що так далі поступати не можна і настав би спокій, а тепер, хтозна до чого воно ще дійде,— сказав Черепок пошепки до своїх товаришів, ідучи до канцелярії.

—    Га, поживем, то побачим,— відповів Деркач,— я го­товий на все, мені все одно. Зрештою, коли ми зайшли вже так далеко, то годі нам повертатися назад.

Перед полуднем ходив возний з книжкою по канцеля­рії, і хто лише був, мав прочитати і підписати таке:

«Попередження персоналові «Народної сили».

З огляду на те, що персонал «Народної сили» збирався для нарад, які довели до небажаних подій і потягнули за собою наслідки, неприємні для ди­рекції і для персоналу,і, власне, нині мають намір зібратися з метою колективного виступу, або де­монстрації проти ухвал дирекції, вважаю за потріб­не застерегти персонал, що всякий колектив,-ний виступ або організація проти дирекції або проти поодиноких членів персоналу суперечить службо­вим правилам і може наразити персонал на неприємні наслідки.

Особливо застерігаю персонал перед застосуван­ням всяких бойкотів і тероризму проти окремих чле­нів персоналу,бо дирекція не буде терпіти таких промахів на майбутнє,—’ і тих, що раніше брали участь у виступі, який не відповідав їх переконан­ням, через неправильно зрозумілу солідарність або з страху перед бойкотом, звертаю увагу, щоб по-муж-ньому виступили проти всього, що не відповідає їх переконанням,  і  не  лякалися  ніяких  неприємностей.

Начальників і старших службовців прошу, щоб впливали   на молодших для додержання порядку се-

311

 

ред персоналі),відповідно   до їх   службового   00 в’язку.

Прошу присутніх,   аби   повідомили   про зміст п передження неприсутніх своїх товаришів.

Попереджаю   також,   що    дирекція не доза» чи жодного комітету ані  створення   депутації   чи   КОМ сії,  обраної з  персоналу   для   колективного   засі ч ництва,кожному   заінтересованому  вільно зокрс представляти свої бажання, петиції або скарги.

Д-р Шуліковський».

Знову бідакам впало серце в п’яти. Підписували ПОЛ редження і дивились один на одного.

—          Що ж ти на це?

Товариш не мав ніякої відповіді,  лиш   всміхнувся   і н лувано.

За годину звикли всі до тієї новини. Потішалися ти що сьогодні лише мала частина персоналу є на роботі, ба« гато   не підписали,   отже,   шепотом   подавав  один   одном\ щоб про це попередження не згадували неприсутнім тові ришам.

—          Звідки дирекція довідалася про нинішні збори? Хто
їй доніс?

О 4-й годині дня сходилися до кімнат організації.

На столі голови лежала заява, яка зобов’язувала підпм* сом дати обіцянку, що навіть перед неприсутніми товари шами не виявить ніхто рішень сьогоднішньої наради.   ЕЩ йшли до столу і підписували ту заяву.

Гостей було кільканадцять, між ними професор універ­ситету д-р Мороз, два посли, публіцисти і редактори газеті ревідент намісництва Буда та співробітники деяких прогрг сивних організацій.

Збори відкрив Рубай. Він представив гостей і привітай
їх від імені персоналу. Опісля виступив Немирич і розтини
про долю службовців «Народної сили» від початку аж Д
останніх подій, його виступ зробив сильне враження нн
слухачів.                                        .                           т

Першим з гостей узяв словоГпрофесор Мороз^ Він ви знав, що делегація покривджена, але закликав персонал до солідарності, радив, щоб протести вносили поодиноко, НІ далі зберігали рівновагу і спокій,  нарешті обіцяв,  що  пи ступить на захист персоналу і ^апише в «Парохіянині» пМ вчинок дирекції^

312


Ревідент Буда зазначив в своїй промові, що він мав раніше стосунки з Шуліковським та персоналом, знає, що діється в «Народній силі», і має переконання, що Шулі­ковський є психопат, якому місце в клініці для божевільних, її тим не менше такій людині доручено долю півтораста людей!

Редактор «Праці» вбачав у поведінці дирекції відому гнобительську систему. Вона накладає кари, отже, війну треба вести далі. Дирекція не має права видавати розпо­рядження, в яких забороняє страйки. Промовець зазначив, що персонал робить усе легально, дивується його спокоєві, але радить не наражувати далі своїх найкращих пред­ставників на кару. Справу треба порушити в газетах. До страйку радив вдатися тоді, коли вже не буде іншого ішходу, бо зараз страйк міг би вийти на шкоду персо­налові.

На домагання запрошених гостей склав персонал заяву до Надзірної ради, в якій, між іншим, було: «Збори  пресоналу констатують: А. 1)   що,   доручивши   членам   дирекції   ведення слідства, а  не іншим  особам, Надзірна рада не ство­рила   умов  для   безпристрасного    розв’язання    кон­флікту;

2) що хоч формально існує право персоналу звертатися з скаргою на дирекцію до Високої ради, та це право є лиш ілюзійним, бо на засіданні Висо­кої ради будуть доповідати члени дирекції, які не можуть бути безпристрасними, крім того, Висока рада висловила своє ставлення до персоналу заявою в «Ділі», виявивши директорові Шуліковському цілковите довір’я також в справах персональних, і тим самим негативно оцінила поведінку персоналу; Б. що дисциплінарне покарання, а особливо його мотиви, не передбачене службовими правилами, тому що:

загрузка...

1)      колективний виступ не є там передбачений як каригідна дія;

2)      персонал не привласнював собі права репре­зентації інституції в розумінні приписів статуту, а лише настільки, наскільки кожний службовець ре­презентує інституцію;

3)      висловлення зауважень проти нелюдяності в поведінці не   є   заборонене   службовими   правилами,

313

 

навпаки, кожний службовець за цими прапи т ■ • зобов’язаний доносити про всяку неправильні, і к \ тим самим про нелюдяну поведінку щодо пе/иіі налу;

4)     вимога пробачення не є заборонена прапи \І ми, а названня її негайно є суб’єктивним осудом при тому треба зауважити, що негайність були 11 нечна для заспокоєння персоналу;

5)     протест проти дирекційного розпоряджгик щоб тов. Рубай виправдався, мав на меті ті II підтвердити, що тов. Рубай не діяв від власного іМі І лише від імені всіх;

6)     товариський   бойкот   може    бути   накладні на кожного службовця і жодні правила не можуть нМ нити цього; однак персонал свідомий того, що в слц бових справах не може нікого бойкотувати;

7)     тон обох заяв персоналу до директора Шч і ковського був наслідком обставин,   а   обставин   і не створював персонал;

В. що дисциплінарне покарання, оскільки «<> торкається делегатів, є знехтуванням заяви усьо персоналу, в якій ствердив він підписами, що дс/і гати виконували тільки його волю, а мимо то дирекція приписує делегатам складання обох їй і введення персоналу в оману.

Збори персоналу «Народної сили» постоїш ляють:

1)              прийняти до відома визначені кари без оска
ження до Високої ради, а зробить цю заяву пері
і
нал в інтересах правди;

2)      висловлюючи товаришам делегатам за нар жування себе на кару щиру подяку і цілкоки довір’я, складаємо для покриття кари за весь пе сонал в сумі 2200 крон;

3)      щодо тону обох заяв пояснюємо Високій ра що він був  наслідком довголітньої поганої   поведи ки з персоналом. Нагадаємо з останніх часів, що Л» службовців покарано у нас на самий святий вечір б поважної причини».

Закінчувалась заява такими словами:

«Ми вступили до «Народної сили», як до рідн інституції, і надіялися знайти там працю під теплії


проводом   своїх  людей,   надіялися,   що,   як одинока частина    нашої    незалежної    інтелігенції,     знайдемо відповідне поважання, поведінку і   винагороду.   Тим часом управа інституції, вважаючи  себе за  виключ­них її творців, завжди вважала нас тільки за  плат-них наймитів і так обходилася   з нами.   Ми   не раз мали  нагоду почути від управи  гіркі слова, що нас наженуть, а візьмуть   собі   євреїв.   Так   трактовано людей,   що   хотіли   посвятити   свої   сили   для праці в пародій   інституції.    Коли   хто    навіть   хотів   вва-жати  тон  наших заяв    невідповідним,   то   нехай   не кидає на нас камнем безоглядно». Під час зборів наспіла телеграма з Відня: «Конференція мужів довір’я з організованих приватних урядників висловлює своє найглибше обурення проти жор­стокого покарання всіх товаришів через управу «Народної сили», запевняє Вас у своїй найсердечнішій симпатії і за* кликає витривати аж до здійснення Ваших прав».

Збори прийняли збуджено цей привіт, вислали на руки Байди телеграму з подякою і повідомили про ухвалений гуртовий протест.

XVII

Ліквідатор Сафат увійшов до директорської канцелярії, заявив, що йде на сповідь, і попросив, за старим звичаєм, щоб Шуліковський простив йому гріхи. Такий випадок нперше трапився директорові і зворушив його. Він прийняв Сафата ввічливо, а коли розпрощався з ним, в нього на­родилася нова ідея.

На другий день бігав возний по кімнатах з повідомлен­ням такого змісту:

{«Прошу всіх панів службовців і практикантів з’явитися^
після першої години в директорську канцелярію»,
                      /

Коли всі зібралися, директор сказав:

— Говорю з вами приватно, як Шуліковський, не іме­нем дирекції, щоб ви під час свят розважили все, а говорю нині, у велику п’ятницю, бо в християнському світі прийня­то, що в цей день люди взаємно прощають один одному. Заяву вашу передам раді, хоч вона без основи і мети, ,і поки рада вирішить, висловлюю свої зауваження. Нелю­дяність треба мені довести фактами, а на це ви досі не здо­булися  і не  можете здобутися, бо  в  моєму громадському

 

 

 

314


315

 

і приватному житті ніхто не може знайти пляму. За не судіть мене, а лише за діла. Делегатів покарано не І ваших уповноважених, а як старших службовців, які, І| мість дати приклад, порушили субординацію, а це підкй пує їх власну повагу. За скасування кари міг кожнії 11 прії сити,— наскільки заслуговує на це,— з успіхом. В ту афі р] я не втручався, відійшов цілком від неї; саі:а рада міфі шила у вашій справі, а що висловила мені найповніші    і

вір’я в газетах, то це не повинно вражати вас. Знайте   …………………………..

до газет десятої частини не подано з того — не люблш па хвал! —що мені належиться. Автори чи автор ваших   іа ІЯ мали виключно агітаційну мету, але нічого не зробите,  М сила на нашому боці! Обдумайте собі все і після свят бі ріться сумлінно до праці. Я вас простив…

Але боротьба між  службовцями  і дирекцією розиии.і лася  далі.  Кожного дня одна й друга сторони  стояли,   ні. над вулканом. Між службовцями стався розкол, кількащ

дцять боягузів перестали  відвідувати  збори. Вождем   і………………………

розколу став ліквідатор Сафат, далі — урядник Макам. Вій перший оголосив страйк і боротьбу аж до повної переміни ворога, але на другий день прийшов до висновку, що ві і повідь Шуліковського  треба   було   прийняти   без   засіі|и жень.   Сюди належав   також  старий   референт гіпотечпогп відділу. Розкольники провадили також свої наради і СЛІД кували за всім, що діється між товаришами, доносили С6Я ретареві Сіркові, а той гордував одною і другою партією і не брав участі у зборах розкольників, а стояв на боці ди рекції і завзято її захищав.

На зборах бойової більшості були висунуті заклики рішучих дій і суворого бойкотування «хрунів». По газеті!] широкими потоками  розлилися всякі  нападки  на окремії•, членів дирекції і персоналу   з   табору   «хрунів».   Голошиї взявся  до  цієї  роботи  популярний тижневик «Дзвін»  пі і редакцією Гудза, далі  сатиричний   «Комар»,  «Радикал»  | соціалістична  «Праця».   «Дзвін»    не    перебирав   у   спосо бах, а гатив нещадно не лише Надзірну раду і дирекції.., а» навіть дружин  і   дітей Шуліковського та Любаски.  І Ік великдень випустила «Праця» окремий обширний додатої під  назвою  «З   «Народної   сили»   і   змалювала   детальні. останні події разом з проповіддю Шуліковського у велику п’ятницю.

Докладні вісті в газетах про все, що діялося в «Народ ній силі», дали Шуліковському привід думати, що тут Щ

316            У


(ить бути коли не окрема реакційна організація між пер­соналом, то щонайменше одна людина, яка стикається з пресою. Хто ж це міг бути? Старий дихавичний письмен­ник Степан Ручай займався історією, він завеликий бідо­лаха і затяжний для таких справ. На півтори сотні служ­бовців писати міг тільки Ярвич. Директор Любаска не мав багато роботи, отже, за дорученням Шуліковського заку­пив усі видання Ярвича, розклав їх на столі в директор­ській канцелярії, а біля них усі газети, і сів уважно їх ипвчати. Вибрав характерні вислови в творах Ярвича, пікав пальцем другої руки у статтю газети і бурмотів:

—          О, те саме слово! Прошу, пане директоре!

Статті по газетах сипалися, як з рогу достатку. Лю­баска вивчав їх тижнями. Нарешті Шуліковський одного ііечора викликав Ярвича.

В директорську канцелярію увійшла непоказна, бліда людина, одягнена в чорний одяг, на шиї—чорний галстук, зав’язаний з недбалою фантазією. Любаска сидів за дов­гим столом і писав. Шуліковський розкинувся у фотелі за своїм столиком і дивився пильно на Ярвича. Подав йому руку і знов дивився, нарешті напав на нього істеричний сміх, але він зрозумів, що це виглядає непристойно, і лед­ве стримав себе. Блукав очима довкола, щоб дивацька для нього постать Ярвича знов не викликала сміху. Спитав невиразно про деякі другорядні справи, але вперта думка довбала йому одно: «Оцей непоказний чорт має бути по­страхом для мене і головною пружиною у пресі?» Шулі­ковський споважнів під впливом холодної присутності Ярвича і перейшов у свою роль.

—          Перепрошую вас, пане Ярвич, що так не задумую­
чись і без причин розсміявся, але тут, мабуть, інші при­
чини склалися на те… Мене цікавлять наклепи по газетах
на «Народну силу», а, власне, на дирекцію і найповажні­
ших панів з-поміж персоналу. Ви, певно, читаєте газети,
як письменник, цікавитесь порушеними там справами?
Може, навіть вмочаєте там також свої пальці, хоч я сам
не думаю так погано про вас. Я визнаю важливість кри­
тики. Не гадайте, що я відстала людина, яка не терпить
ніякого чужого погляду. Але хай той погляд буде розум­
ний, то я охоче послухаю і виконаю його. На жаль, наша
суспільність не доросла ще до того і, як виявляється, за
сто років не здобудеться на розумних суддів, яким добро
народу лежало  б   на  серці. Досі  виступають   лише пігмеї

&                                                                                                                   317

 

і обкидають болотом людей праці і нападають на меііНМ них осіб.

Шуліковський встав, затягнувся тютюновим днмі ■ схилив голову і швидко пройшов мимо Ярвича. Якби і | чепив  його   ліктем   і  наступив  на  пальці—той   стоїш   И!

порушно,  як   скеля. Шуліковський   зустрівся з   ним   а…………….

в лице, блиснув грізно оком і подався вбік. Став збенті жений з рукою в кишені, зітхнув і сказав зміненим гв лосом:

■— Я не ворог розумної організації. Коли говорити КОІІ кретно, то чим є наша інституція, як не організацією, ЯМІ збирає і нагромаджує фонди на   те,   щоб   кривава   прац і кожного  члена  не пішла  в чужі руки  або  ще гірше      п обернулась на агітацію і на зброю проти нас, а щоб далі! найтривалішу економічну підвалину нашому народові. Сіп . ріть між своїми товаришами організацію праці, самооснітм. чи як там хочете, то я сам поступлю до неї в члени, і навІТЯ візьмуся вести окрему галузь, до якої визнаєте мене зд*т« ним. Ще більше, я не лише взявся б безкорисливо тратити час і труд у такій  організації, але зобов’язуюсь тут,  прИ свідку, панові директору  Любасці, коштом   з  власної  КМ шені підтримувати її. Але створити організацію на  підко пування під дирекцію, на знищення здобутків людини, ям вклала свої сили, щоб пустити машину в рух,— це щонай менше  негідно і підло  з боку мого  персоналу. Подум.іііи самі, ви ж освічена, інтелігентна людина, чого ви доб’єтеї І) за допомогою своєї організації?  Знайдеться горстка злоіі них, темних духів, яка потре руки і скаже: «От-то той II Іу ліковський!  От-то якого   директора  мають  ті бідні робіт ники!»  Але  злоба неплідна,  і  вона вам нічого  не дасті. і мені   не   зашкодить!    Натомість    знайдуться   цілі   груми мислячих людей — тепер уже й селянин свідомо займаєтіісм суспільними справами, знає про розвиток «Народної сиЛИЯ зі  зборів   і   звітів,  які  щороку   тисячами  розсилаємо,      11 лише руки заломлять і скажуть: «Що це за люди, що таН поганять свого директора!? Що це за персонал!?» Скажіти мені відверто,  по-товариському,  забудьте на  хвилину,   ти ви службовець «Народної сили» і стоїте перед своїм дирек тором, тим   «ненависним, мстивим»  Шуліковський,   як  N всі мене охрестили, і висловіть свій погляд на всю справу] на ті всі напади по газетах на мою особу і ваших старишч товаришів!  Прошу вас, можете висловити все,  що найгір ше, я вам тут, при свідку, пану Любасці, даю слово, що НІ

318


Чого вам за це не буде. Розкажу вам про одну хвилину, про яку навіть перед своїми найближчими не згадував,— тут Шуліковський звернувся також до Любаски.— На са­мий великдень сідаю я зі своєю ріднею до свяченого, яке жінка приготувала,— стільки мого відпочинку і приємно­сті, коли раз на рік можу побути кілька хвилин в колі ді­тей,— аж тут приходить пошта, серед якої великий конверт. Жінка, ніби відчувала лихо, сама забрала посилку і хотіла сховати, але я вперся — могла ж бути невідкладна служ­бова справа,— відкриваю конверт, а там додаток до «Пра­ці» і зверху написано: «Бодай ти лопнув, бодай тріснув, бодай тебе розсадило!»

Ярвич відповів холоднокровно:

—             Не погоджуюся з тією тактикою, яка, можливо, за­
стосовується поза плечима пана директора, але й засуд­
жую також ті напади, які дозволяє собі дехто з персоналу
на власну руку без нашого відома. Я можу відповідати
лише за культурне змагання моїх товаришів, а не за непри­
стойні вибрики невідомих осіб. Прошу не вважати нас за
темних, непримиренних ворогів. Один з наших найвидатні-
ших товаришів, якого дирекція, певно, вважає за чорного
противника, висловився з приводу розриву між персона­
лом, що ні один з того розколу не варт розв’язати ремін­
ців від ваших черевиків.

Тут Любаска, який весь час мовчав і писав, відклав ручку, глянув вгору, підсунув окуляри на чоло і промовив спокійно, урочисто-тремтячим голосом:

—             Перепрошую панів,— головно вас, пане директо­
ре,— ехгм, що вмішаюся трохи в  розмову…

Шуліковський стояв, заклавши руки, і дивився на Лю-баску.

—             Прошу вас, прошу, пане товаришу.
Любаска вів далі:

—              Ви тут, пане Ярвич, висловили цілком гарний по­
гляд… Зазначаю, ехгм, цілком здоровий   погляд. Не  вхо-

I джу в те, чи він дійсно щирий та відвертий, як просив нас про те пан директор Шуліковський. Можливо, що я вас не зрозумів, але, наскільки мені здається, ви висловили своє ставлення до персоналу, а не так до свого персоналу, як до ваших товаришів, з якими мусите жити,— не скажу, ближче, в приватному розумінні, але в кімнаті, на роботі, де одні одним взаємно допомагаєте. Ви осуджуєте, і це,— додам від себе,— зовсім справедливо каригідний вчинок тих

319

 

кількох товаришів, які з заздрощів чи з особистої помст накидаються в поганий, дикий спосіб на особу пана Шул ковського і критикують його по газетах.

Ярвича здивувало таке перекручення основної теми рп мови,  але він дивився холодно на Любаску і слухав далі,

—          Прошу вас, отже, пояснити в зв’язку з вашими сло­
вами вашу поведінку! Чому ви відповідно до того не під­
тримуєте свого становища? Не буду вже говорити за себе
я тут звичайна людина, не маю претензій до будь-яких
заслуг, моя праця тут скромна, роблю лиш те, що в моїй
змозі, але як ви, пане Ярвич, можете погодитися з тим і
допустити, щоб такий драб відважувався нападати без*
карно на особу високоповажаного пана директора Шуліков»
ського, який стратив тут свої молоді літа, сили, здоровії,
жертвував домашнім спокоєм, родинним щастям для добр.і
народу, того Шуліковського, дружба якого приносить мені
честь, який, не звертаючи уваги на мої скромні заслуги м
цій інституції, є для мене єдиним приятелем і товаришем,
а ви спокійно дивитеся, як ворог серед білого дня напад.і<
на нього,— пан директор пробачать мені це слово, яке ви­
словлюю з глибини серця,— тут Любаска встав і вклонии
ся Шуліковському,— на його святу особу, і в брудний, ров’
бишацький спосіб накинувся на його дружину, ба навіть
на зовсім не винних дітей!

Шуліковський дивився  зі  схрещеними руками  на Лш баску, з очей покотилися сльози.

«І йому віриш?» — подумав Ярвич з досадою. Коли Ярвич вийшов з директорської канцелярії, Шуліковськніі спитав:

—          Що ж ви, пане товаришу, думаєте щодо сцени, як і
розігралася тут хвилину тому?

Любаска розкинувся у фотелі, скло окулярів блищало до світла так, що очей зовсім не було видно.

—    Щодо мене, то я цій людині навіть стільки, що лй нігтем, не вірю.

—    А я іншого переконання. Те, що він тут ска заі співпадає з моїм поглядом.

Надійшов секретар Сірко. Шуліковський спитав:

—          Що там чувати, пане Федоре?

Секретар стояв, як жовнір перед офіцером,   і відпоши

—          Прошу пана директора, в убиральні знову попі \
вав хтось водопровід.

Любаска захлеснувся   злобним   сміхом.   Шуліковсьмт

320


потирав рукою по носі і думав: «Організація… Дурень один з другим; з ким там є вести яке-небудь діло. Я знаю ініх наскрізь, як власну кишеню».

Пересувалися перед  ним постаті голодних бідаків.

«Кілька самостійних людей, яким ліпше живеться, стоять на чолі, решта — гнилі колоди, йдуть сліпо за про-підниками, але як нажену їм страху, то одному з другим в п’ятах похолоне… Я тут, в дирекції і Надзірній раді, маю самих ветеранів, суспільних світочів, а сам мушу пильну-пати всіх планів і керувати на власну руку всіма справами, всі мусять слухати мене, бо якби здався на такого Сірка чи першого-ліпшого члена Надзірної ради, то інституція стала б догори ногами. Наша громадськість не доросла ще до розумної організації. У нас що голова, то мудріша від другої. У нас право буття має лише той, хто вміє держати інших за чуб, наказувати їм і недовіряти навіть настільки, що головка шпильки». Тут Шуліковський звернув увагу на слова Любаски: «У нас можлива лише кротяча робота, тому треба рахуватися з цим вибриком персоналу».

Шуліковському блиснула думка: «Цікаво, як би він по­радив собі в цьому випадку?»

—          Розумне зауваження, пане товаришу, просто скажу,
що ви ніби його вийняли в мене з уст, але прошу ввійти
н моє становище і сказати, як ви поступили б на моєму
місці? Саме пізнання сумної, на жаль, правди, до якої ми
тут дійшли, не веде до мети.

Любаска підніс голову і говорив:

—          Становище дуже критичне, але знов не таке, щоб
не було з нього виходу, ані ради. На мою думку, треба ді­
яти дуже обережно. Поки що радив би я зібрати ваших
довірених людей, обдумати відповідну тактику, доручити
кожному окрему місію і збирати матеріал, а опісля діяти
на основі того матеріалу. В кожному випадку треба мати
на увазі можливі дальші наслідки, а не робити нічого без
плану, поспішно, під враженням.

«Це докір мені, що я дуже радикально поступив  з Бі-лецьким»,— подумав Шуліковський. Любаска говорив далі:

—          Весь персонал складається з двох частин: з кіль­
канадцятьох свідоміших, незадоволених осіб і сірої маси.
Отже, тут не треба спускати з ока організаторів, відокре­
мити їх до дальших відділів, не допускати до порозуміння
між  собою  ані  з масою,   а масу залякати,  паралізувавши

21  м. Яйків                                                                                                  321

 

всякі дії. Викликати всіх возних і зобов’язати їх свого і». >, присягою, що мають на кожному кроці слідкувати за усіЦ і доносити про всяку підозрілу справу. Я, з свого боку, іII би двох-трьох таких людей — одного між возних, двох між персоналом. Треба переставити фігури на шахівниці Між делегатами і незадоволеними є начальники віддімп отже,  перевести  зараз  кожного  до іншого  відділу,  тільИИ

не як  начальника, а  як підлеглого, найліпше під  ком………………. |

молодшого  віком.   Далі    раджу  приймати    щомісяця   її і повідну кількість нових людей,  але не шляхом оголошені в газеті, бо це звернуло б увагу ворожих сил, тільки черг» наших  довірених   осіб   з   провінції   і   з-поміж   персои.ім Тих     нових    працівників    приймати,     давши     прочнт.пм їм  і підписати відповідне   зобов’язання,— я   тут   вже    НІ писав його,— що  не можна   жодному входити   в стосунки з  старшими службовцями, ані в  порозуміння, які  супере­чили б службовим обов’язкам і правилам, далі: не можні брати участі в ніяких зборах, ні в нарадах персоналу і т. д. До того, ехгм,  треба знайти якусь   людину з відповідним ступенем,  прийняти її поки що  як заступника   директори, пояснити стан справи, познайомити з характеристикою ГО ловних ворохобників, щоб знав,  як поводитися тут,  а ін> тім передати йому персональні справи.

—    Де ж ви таку людину знайдете, пане товаришу?

—    Правда, це нелегка річ, але за гроші все можні зробити. Заплатити добре — це ж не з нашої кишені… Я вже думав над цим і маю такого чоловіка.

—    Певно, якийсь з провінціального міста, що буде мати тут шкільних товаришів або свояків і зразу ж створім | нові партії за і проти себе.

—    Ні, зовсім не так. Це свій чоловік, але вчився | Відні і перебував там довгий час, отже, тут нема такого, щоб знав його.

—    Чи вільно спитати, як він називається?

—         |Доктор Ціп. ^

—          Доктор Ціп? Я сам не чув такого імені. Ціп може
бути дурний, але, може, це і такий, що якраз вимолоти,
мені тут кукіль! Перепрошую за недоречний вислів.

Шуліковський зайшовся хворобливим сміхом, опісЛІ споважнів, став між Любаскою і Сірком і почав з ними роя* мову про члена крайової управи радника Дем’яна Савчука, який був одним з перших засновників «Народної сили . а  тепер працював  як заступник директора.  Всі три  ПОГЯ


лилися, що Савчук не стикається з персоналом, але на дирекційних засіданнях критикує дії дирекції і стає часто нідверто на захист персоналу. Шуліковський був стурбова­ний. Савчук — заслужена людина, причому, непохитна до того ступеня, що переконати його годі в чому-небудь. Але ще гірше, що він своїми виступами послаблює пошану до дирекції.

Любаска подумав хвилину, встав, сперся обома руками на стіл і сказав:

— Завтра, пане Сірко, прийдіть на роботу в англезі.

На другий день Любаска з Сірком пішов на прийом до маршалка графа Бадені, який заявив, що Савчук, як за­сновник «Народної сили» і постійний член Надзірної ради, потрібний тепер обов’язково як член дирекції і на ту по­саду обраний на загальних зборах ще два роки тому. Маршалок здивувався, сказав, що нічогісінько про це не знає, і заявив рішуче, що, згідно з обов’язковими прави­лами, член крайової управи не може займати посаду дирек­тора жодної фінансової інституції.

Маршалок зробив з цього висновок, а Савчук прийшов з докорами до Шуліковського. Той відхрещувався, що ні­чого не знає, а Любаска заявив, що він не знав статуту крайової управи і думав, що поступить найкраще, якщо без відома Савчука піде від імені дирекції просити за нього до маршалка.

XVIII

Остання зустріч з Шуліковський змусила Ярвича за­думатись глибше. Він не міг виявити перед ним своїх по­глядів. Одно щире слово директора могло привернути до нього службовців. Але Ярвич був глибоко переконаний, що Шуліковський такого слова не в силі сказати. Це був викінчений шахрай і лицемір.

Одна з газет написала про махінацію з Савчуком. На прохання і вимогу Шуліковського вмістив Савчук спро­стування в «Ділі», що його ніякі «чорні духи» не вики­нули з «Народної сили», а тільки внаслідок наказу міні­стерства юстиції він змушений був сам залишити пост директора «Народної сили», і на його місце вибрала Над­вірна рада директора Любаску, який досі був заступником.

Делегати службовців майже щовечора сходилися на засідання. Очі всіх загострилися, стіни мали вуха. З хво-

 

 

 

322


21*


323

 

робливою увагою слідив  кожний за усім  підозрілим і   їй носив  своїй старшині.   Єфрем Рубай став проводирем   іш кривджених. Всі однодумці дивувалися з його витривалім ті і характеру.

Тут і там по   коридорах   перешіптувалися   двоє-грі.. табору Рубая або з іншого табору так званих «хрунів». . І легати помітили,  що темні духи підглядають їх. Секрн і| Сірко вистоював в коридорах і також стежив за ними і пі > слуховував.

Макам напав  з криком на  возного, який хотів купити собі сніданок.

— Як ви позичали у мене гроші, тоді я мав прав.. | тепер, коли настав час платити, то мені вже не можна її їй ти сніданку,— відповів возний.

Збори  ухвалили,   щоб   «хруням»    припинити   продні
сніданків та взагалі усунути їх з кухні. Господар кухні псі
відомив їх про це, вони подали скаргу дирекції. Шулії….
ський наказав дати письмове пояснення, затримав виплпту
гоошей.                                                                                  .

^

Макам, Сафат і весь «хрунівський» табір’почали піиі. слідкувати, хто з службовців не кланяється їм, настали зачіпки, скарги і доноси до дирекції про бойкот.

Серед бойового табору були окремі люди,  які пот;і……………………………..

тримали руку з «хрунями». Один з них вклав з Любасмм.. умову, що буде нібито нападати на дирекцію, але поза тим буде тягнути руку за нею. З цим посередником Люб;н і . проводив постійну нараду перед кожним засіданням Надзірної ради, опісля посередник ішов до службовців і «таємно» повідомляв, що один з визначних громадській діячів  має   поладнати справу  між   дирекцією   і ними,  і   м

зв’язку з цим дирекція мусить прийти  на засідання  р……………………………

з наказом про підвищення або про виплату грошей, чи мі. що-небудь. Звідки та чутка йшла, ніхто не знав. Таємніппі ставала загальновідомою, і тим самим всяке прохання і ни моги службовців вбивалися в зародку. Тягнулось це доспи, довго, аж сам Шуліковський здивувався і спитав Любаску про це. Той всміхнувся облесливо: «Кожний проворний володар повинен мати свого Распутіна».

На  засіданнях  ради  Любаска проводив  далі махінації з грошовими винагородами Шуліковського, а той відти вався від них, як звичайно, і з прихованою посмішкою Щ вав у кишеню. Чим більше газети ганьбили Шуліковської <>, тим ревніше Любаска в своєму колі підносив його.


За рахунок «Народної сили» замовив Любаска портрет Шуліковського на повний зріст в золотих рамах і повісив ііоіо в директорській канцелярії. Потім він домігся, щоб провідні політичні і економічні організації видали Шулі-ІОвському грамоту почесного  члена.

Шуліковський з вдячністю за те віддав Любасці управ-ііїшя будівництвом нових приміщень для банку.

^Наближалися перевибори адміністрації «Народної си­ли». МПуліковський і Любаска розгорнули сильну агітацію В місті і на провінції. Службовці також не спали, особливо делегація,— вели завзято  відповідну підготовку.

Згідно з обов’язковими правилами, дирекція змушена була оголосити день зборів, але у висиланні викликів упов­новаженим делегатам від громад поводилась дуже обереж­но, посилала виклик тільки довіреним  людям.

Не до смаку прийшлося нагадування делегатів, які не одержали викликів. Щоб вибрести на сухе, Шуліковський імушений був давати таку відповідь рекомендованим ли­стом:

«Свого часу ми послали до всечеснішого лист з викликом, в якому просили ласкаво прибути на за­гальні збори.

З огляду на те, що ми тих листів не рекоменду­вали, то можливо, що надісланий на вашу адресу лист десь пропав.

За це ми перепрошуємо всечеснішого, дякуємо за ласкаве нагадування і просимо прибути на збо­ри, а виклик вручимо безпосередньо, коли прибу­дете, бо для пересилання поштою не вистачає вже часу».

Представники службовців порозумілися з своїми при­хильниками, зокрема з Онищуком та крайовим адвокатом, колишнім послом і журналістом д-ром Степаном Мали-цьким. Останній кілька років тому працював у дирекції •■Народної сили». Але коли побачив, як поводяться з пра­цівниками і як Шуліковський щоранку заглядав на годин­ник, чи не спізнився часом Малицький, він подякував за місце і відкрив свою контору в повітовому місті.

Загальні збори були цього року незвичайні. Крім Ма-кама, Сафата і В’юна, дирекція нікого більше з службовців це запросила. Коли в залі з’явилися Немирич і Ришкунда,

 

 

 

324


325

 

Любаска зміряв їх з ніг до голови і послав до них возного запитати, що вони тут роблять.

В’юн   здавна виконував свої обов’язки  при  так знііпіИ «хапатні». Після зборів відбувався спільний обід, В’юн при ймав гостей, розносив та наливав у кухлі пиво і пильнуй.пі, щоб котрийсь з агентів-селян не випив забагато.

Під час виборів нових членів Надзірної ради в залі ікс ступила напружена хвилина. Любаска і Шуліковськіт N1 залишали своїх прихильників, але їх занепокоїли нові, нені домі люди, особливо молодий показний делегат, кандиди адвокатури, промовець Меліт. Результат був скандальний, Незважаючи на шалену агітацію за Любаску, він лсдіш одержав тридцять голосів з двохсот п’ятдесяти голосую» чих. На місце довголітньої колоди—о. Невеслярі:ьі ■■ го було обрано Онищука, а( замість Любаски — М.пи цькогоу

Ця» вістка блискавкою долетіла до службовців. Раді’ і запанувала між працівниками. Рубай і Байда гордо поглЯ дали  на  товаришів.   Товариство  зраділо.   Один   Шулікои» ський   не  втрачав   рівноваги.   Він   спокійно   розібрався   н ситуації, побачив, що д-ра Малицького нема між присутні-

ми,  і   на засіданні  не   допустив   обрання   нової   Надзії……………………..

ради і дирекції. Проти цього рішуче виступив о. Оніппм справа набрала розголосу в пресі, але й це не стурбували Шуліковського. Він сказав Онищукові, що розголос про ціп справу шкодить інституції,   і   порадив   йому   виступити   і спростуванням у газеті.

Онищук погодився з ним і виступив з заявою, що І 1.1 і зірна рада і дирекція не могли  бути узаконені, бо на    11 сідання  не з’явилися всі новообрані  члени  ради,  які й Ш знали, що будуть обрані.  Доки рада   не   буде   узаконенії а підпис новообраного директора — не зареєстрований, Ц ти мусить   керувати   стара    управа    «Народної    сили Взагалі о. Онищук вважав полеміку в газеті з членами дії рекції дитячою  забавою, яка не тільки не  веде   до   меТІІ а й не робить честі дописувачам і серйозну справу зма їм вує в фальшивому світлі.

На те газета відповіла: «Мусимо висловити своє злину • вання, що о. Онищук говорить про якусь «серйозну і ґірі ву». Значить, все ж в «Народній силі» існує «серії» іМ справа», а коли ми про неї заговорили, то він називає ці дитячою забавою.

Ми  були б дуже   вдячні   о.  Онищукові,  якби  він  КІМ


■азав, яка, власне, дорога веде всю справу до мети в «На­родній силі», де покривджений персонал пробував уже вся­ких можливих способів і доріг і, мимо того, ніякою з них Не міг дійти до мети. Коли о. Онищук як священик має На думці лише одну мету — царство небесне, то для праців­ників у «Народній силі» справді залишається нічого не ро­їш™, тільки ждати спокійно «кострубатої свахи», яка весь персонал, за винятком дирекції та кількох псарів, заведе Н найближчому майбутньому туди, «ідіже ність болізні ні печалі, ні шуліковських, ні любасок, ні воздихання, но ишзнь безконечная».

Що о. Онищук виступив з спростуванням, не дивно, икщо взяти до уваги підступність і впливовість Шуліков-Пікого. Проти нього не міг встояти навіть д-р Розумов-Іький. На основі конференції і скарг Шуліковського подав пін до газети «Діло» велику статтю під заголовком «В мно-говажній справі — вчасне слівце». Підкресливши, що він, ик член керівної ради «Народної сили», з самого початку слідкував пильно за її справами і розвитком, констатує її усією свідомістю, що інституція постала лише завдяки Шуліковському. Шуліковський і «Народна сила» — це одно нерозривне поняття, і хто виступає проти Шуліковського, той є ворогом «Народної сили».

В другій частині статті йшла мова про службовців. Це також народні діячі, такими їх повинен вважати кожний, і так, а не інакше розуміла їх досі і дирекція, і керівна рада, стараючись з власної ініціативи робити для служ­бовців усе, що було в межах можливого. З усієї статті ви­ходило, що службовці інституції в сучасну добу національ­ного розвитку і свідомості є поняття неозначене, питання підірване, нескристалізоване, яке годі ще досліджувати; це їмось таке неясне, зайве, мертве, як чоботи або приватна оренда Шуліковського.

Ця стаття в «Ділі», звернена до громадської думки, нагадала недавню подію. Коли Розумовський мав намір переїхати з провінції до столиці, «патріотичний штаб» по­боювався його блиску і значення і в дипломатичній пере­довій в тому ж самому «Ділі» «відрадив» йому переїжджа­ти. Один з сатиричних журналів намалював д-ра Розумов-гького, як він з розмахом пхає «Діло» в рот громадської думки, і підписав унизу, що та громадська думка так само погоджується з статтею д-ра Розумовського, як недавно погоджувалася з передовою проти нього самого.

 

 

 

326


327

 

В двох місцях та стаття зачепила соціалістичну га.іП’Уі і та написала:  «Дирекція   «Народної   сили»,   побоїоіочік І страйку, доручила директорові Шуліковському напік,ми  | упросила меценаса доктора Розумовського підписати стйі тю в «Ділі» з погрозами на адресу персоналу.

Меценас   погодився і  підписав   статтю,   в  якій  гонори

лося, що уже кілька місяців  зустрічаємо в  газетах Ги……………….

ромні неправдиві дописи,  спрямовані проти  управи іноти туції, щоб  викликати  незгоди  між  управою і персон.і підтримувати  ті незгоди  і  створювати  в «Народній силі дух, що спиняв би її правильний хід і розвиток.

В ім’я правди на підставі найдостовірніших джерел по

ЯСНЮЄМО,   ЩО   НезГОДИ,   ЯКІ   ІСНУЮТЬ   В   ІНСТИТУЦІЇ,   ВИКЛИК.і «її

не газети, і таке зауваження кривдить весь персонал «!!«• родної сили», бо показує його як безідейну масу, яку до лихого діла може схилити будь-яка газета, і як шкіднпкіи, які без жодного приводу забувають, що працюють для рі і ної інституції. Ті незгоди існували давно, а причини цьоГІ антагонізму, хто цікавиться, може знайти в попередніх по мерах нашої газети.

Дуже добре, що шановний меценас зарахував персон.і \ до рангу людей, «діячів народних», але де ж був він, як член Надзірної ради, коли та рада ухвалила винести тим «діячам народним» покарання, догани і додаток до служ­бових норм, який ганьбить нашу інституцію в очах всіх І про який ми писали, що ніякий би навіть староста, ніяким поліцай не зважився б на щось подібне, та що на це можо зважитися тільки рутенець, коли відчує в своїх руках владу і силу.

Д-р Розумовський виключає можливість, що між пер­соналом знайшлася б хоч одна людина, яка б звернуласн за захистом до газети, і що всякі подібні способи мусять бути з усією рішучістю в самому зародку задушеві і усу­нені, хоч би це й коштувало великих жертв,— і автор по­казує персоналові кий, власне, цілий оберемок київ.

Не знаємо, хто дав шановному меценасові право про­мовляти в такий спосіб від імені членів «Народної сили» і всієї громадськості, але мусимо пояснити йому, що пер­соналові в «Народній силі» не дає хліба «патріотична гро­мадськість, а тільки його власна праця і то праця тяжка, якої нема ніде в іншій інституції. А коли люди боронятьс/і проти кривди, то у вас вистичає совісті і честі закликати членів і суспільність до київ?


Закликайте ту громадськість, щоб вона цікавилася не тільки цифрами прибутків «Народної сили», а нехай вона дослідить також, звідки беруться ці цифри і звідки пішли міжусобиці, і переконається, що їх не викликають газети. І Іізнавши причину зла, нехай громадськість допоможе зни­щити його. Чи ця громадськість візьме для поліпшення справи тиск і звільнення з роботи і чи «жертви» — ще го­ді і вам наперед судити, але громадськість сама є придав­лена, звільнювана і жертвована, то мусила б бути дуже зла, якби пішла за вашим голосом».

Д-р Розумовський в сеймовій промові під час бюджет­них дебатів сказав: «Область нашої крайової адміністра­ції — це така запущена нива, яку важко виполоти і очи­стити. Над цією областю, як і над усім життям суспільним, розтягається невидима сила панівної1 системи, яка нівечить характери і створює в краю хворобливу душну атмосферу, що давить живу думку. Сила цієї системи знаходить від­повідний і податливий грунт для своєї дії, бо користується безкарністю, терпимістю і покриванням, які породжують втрату почуття справедливості».

XIX

Хвороба, пошесть, нещастя не падають нагло на людей, а підкрадаються потайки, як злодії. Хтось помітив якогось чоловічка, що висиджував у директорській канцелярії над актами. Був це панок у мисливському кожушку і капелюсі з щетинистим хвостиком. Кожного ранку о восьмій годині приходив до дирекції і сідав до праці. Ця людина мала під­старкуватий вигляд, вовчу наїжачену чуприну з бічним пробором, голеними щоками, щетинистими вусами, закру­ченими вгору, каламутними очима — постать звичайного будівельного маистера або наставника з повітового міста над шарварковими роботами. З адреси листів пронюхали возні, що це д-р Ціп. На тих адресах з провінції був ще до­даток: «заступник дирекції» або просто «директор «Народ­ної сили».

На зборах службовців хтось зачепив цю справу. Сту­дент Чорнодоля сказав, що пригадує собі Ціпа з гімназії; він не ходив з ним разом, але коли це той самий, то ра­дить товаришам  триматись від нього  осторонь.  Чорнодо-

 

 

 

328


329

 

ля не пригадує вже, як там була справа, але знає тільї Н те, що шкільні товариші не мали до Ціпа довір’я, і він нг користувався  між   ними  доброю   славою.   Опісля  Ціп   НІ

довго  зник і виринув щойно  тепер, в дирекції   «Народ……………………….

сили».

Через якийсь час, ні перед ким не відрекомендувавшисії, почав снувати по відділах, мовчки вистоював за плечиМІ службовців, приглядався до роботи, ніби хотів вивчиш внутрішнє діловодство, опісля зробив собі довгу книжкУі вештався з нею вранці о восьмій годині, як професор з кп-талогом, і щось записував. Заступник начальника відділ] Хома Палій запитав його відверто, що він за один і чогв заважає працювати. Ціп побіг до дирекції, а через годину ходив возний по кімнатах з книгою наказів і давав читати й підписуватись: «До всіх пп. урядників, практиканті» і дієтарів банку «Народна сила».

П.^д-р Микола Ціп установлений інспектором банк) і і має право до інспекції і ревізії всіх робіт щодо їх стану, проходження і способу виконання у всіх канцеляріях і від­ділах, а пп. урядники, практиканти та дієтарі зобов’язані кожної хвилини показати п. д-рові Ціпові акти, щоденники, книжки і свою роботу і давати необхідні пояснення.

Також належить повідомляти п. д-ра Ціпа про хворобу або інші перешкоди в праці і до нього звертатися у всіх особистих справах.

Про це повідомляю всіх панів і прошу, щоб панонс ввічливо й тактовно полегшували п. д-рові Ціпові виконан­ня його обов’язків. Д-р Шуліковський».

—          І дай рутенцям автономію,— зауважив Байда.

Цього самостійного досі кореспондента перевела дирек­ція до бухгалтерії підлеглим Дмитра Патика. Те саме ста­лося й з Ярвичем.

Любаска покликав Сірка й спитав про настрій персо­налу.

—     Ходять по відділах, шепочуться, радяться по кори­дорах, вибігають з кімнат.

—     Негайно ж, пане, зі всього висновок! Не спускайте найменшої дрібниці з ока. Пильнуйте Байду! Непокойте їх! Паралізуйте всяку акцію!

Сірко пішов до бухгалтерії і застав Байду, як той ски­нув сурдут і працював у камізельці. Сірко став протії нього.

—          Пане Байдо, чому ви сидите в камізельці?

330


 

—     А в чому ж я маю сидіти? Мені душно. Сидить же пан Любаска в дирекції часто в камізельці, то чому не можна мені, тим більше, що сюди не приходять ніякі від-підувачі?

—     Пане Байдо, я вас закликаю, одягніть зараз сурдут.

—   Не одягну. Якщо вам не подобається, можете зро­бити з цього висновок.

Сірко вибіг.

Того ж дня одержав Байда таку записку:

«Три дні тому прийшли ви на роботу о дев’ятій годині, того ж дня вийшли з приміщення о десятій і з явилися на роботу о другій годині. На наказ на­чальника дати письмове пояснення дирекції ви не від­повіли. В зв’язку з цим, за дорученням дирекції, за­кликаю вас дати письмове пояснення на засідання дирекції, яке відбудеться завтра увечері.

Сірко».

Любаска вдесяте переглядав оціночні акти, які склав Рубай, але нічого не міг знайти, викликав його і крикнув:

—          Звідки ви взяли ті цифри? Ви не знаєте таблиці
множення!

Рубай відповів:

—     Прошу мене не ображати. Що я не знаю таблиці множення, то цього ні ви, ні хто мені не доведе, але що ви не знаєте її, я зараз доведу.

—     Пане Рубай, якщо вам не подобається тут, то мо­жете написати до газети.

—          Я до газети не писав і не пишу. Пишіть ви за мене!
Сірко викликав Рубая і почав докоряти   за   нетактовну

поведінку по відношенню до Любаски. Потім зауважив, що він, виїжджаючи на провінцію оцінювати майно, нараховує собі забагато грошей на подорож. Роздратований цією но­вою причіпкою, Рубай наговорив секретареві дурниць. Секретар поскаржився, дирекція викликала Рубая і зажада­ла письмового пояснення. Дирекція визнала його винним і винесла догану. Після такого рішення Рубай мав право звернутися з оскарженням до Надзірної ради -вг протязі 14 днів. Він подав оскарження, але рада відкинула його з зауваженням, що «стиль і тон оскарження дуже невідпо­відні і нетактовні, а до того ж надмірний і зовсім не потріб­ний його обсяг».

331

 

Писар Черепок подав прохання дозволити одружитися. Шуліковський відіслав його до лікаря за свідоцтвом. Експедитор Клим Даниш скористувався з відсутності Шуліковського і одержав дозвіл на одруження. Коли Шуліковський повернувся, викликав його до себе і крикнув:

—          Ви вже одружилися? Якби я тут був, то викинув би
вас з «Народної сили» разом з вашою жінкою.

Про цю заяву надрукувала газета «Дзвін». Шуліков­ський викликав Даниша і продиктував йому спростуваннм до «Діла» і «Дзвона». Те спростування наказав дати для виправлення д-рові Ціпові.

Возні несли цілими днями службу в «Народній силі», крім того, були постійно на домашніх послугах у Шуліков­ського. їх дружини мили підлоги і прибирали, вони самі чистили вранці одяг і черевики директора і водили його дітей до школи.

Один з тих возних помилково надіслав лист з «Народ­ної сили», Шуліковський погрозив йому п’ястуком:

—          Чекай же, будеш десять років здихати з дружиною
і дитиною на двадцять ринських платні!

Д-р Ціп одержував 300 крон на місяць і почував себе задоволено. Часом заміняв касира, але не міг відрізнити приходу від розходу, і грошові надходження з ранкової пошти записував у розхід. Не розумівся зовсім на внутріш­ньому діловодстві, але те не дуже було йому потрібне; він, з меланхолією гончого пса, звивався по відділах з постій­ним довгим записником під пахвою, підглядав, підслухуван і записував. Зачіпав то одного, то другого працівника, ви­питував на вухо, який його погляд на дирекцію, який на­стрій між персоналом, якої він думки про окремих старших службовців і т. д. Оплачуючи д-ра Ціпа дуже високо, Шу­ліковський вважав свою повинність за виконану і легкова­жив ним. Макам запитав його, чи може піти до Шуліков­ського в приватній   справі.

—          Не радив би я вам тепер іти до нього, бо кинеться
на вас, як скажений пес, так як на мене!

Оце підступає він до Немирича і каже на вухо, що директор має до нього підозріння і нарікає на його працю. Немирич встає від столика і йде до дирекції. «Інспектор» біжить за ним, раптом зупиняється перед дверима, повер­тається назад, стає, як вкопаний, скубає вус, думає хви­линку і входить до директорської канцелярії.


— Перепрошую, я не мав цього на думці, пан директор нічого не говорив на пана Немирича, я мав на увазі щось інше.

Під час відпустки Шуліковського Сірко писав: «В уста­нові тихо, але обструкція відчувається майже всюди. Лиш грунтовна чистка може знищити гнилизну».

В той час заступав Шуліковського Любаска, і Сірко мав багато роботи. Вранці після восьмої години напав Са-фат на Деркача за те, що нібито він мало працює, а коли той почав оправдуватися, Сафат побіг до секретаря. При­йшов секретар і ні сіло ні впало крикнув:

—          Пане Деркач, не пирскайте, бо вилетите!

На донесення Сірка викликав Любаска Деркача, ви­лаяв його і погрозив. Опісля покликали трьох студентів, які щойно поступили до «Народної сили», і Любаска від­читав їх, запропонувавши підписати зобов’язання, що вони не будуть входити в ближчі стосунки з службовцями, не ходитимуть на жодні збори і т. д. Юдейський просив три­денну відпустку у зв’язку з хворобою дружини і при цій нагоді дістав усне попередження. Того ж дня напав «ін­спектор» д-р Ціп на Байду, коли той прийшов до началь­ника Ришкунди.

—    А ви чого тут?

—    В службовій справі.

—    Я не бачу у вас ніякого паперу в руках, отже, звер­таю вашу увагу, що тут невільно ходити.

Того дня дирекція звільнила найстаршого практиканта Сеня Бодака, який працював в організації студентів.

Секретар і Любаска викликали наймолодших дієтарів на допити, чи котрий із службовців, членів делегації, не позичав у них грошей.

—          Ми хочемо з доброзичливості до вас, для вашого
власного добра довідатися і навести лад.

Молоді сіроми здивовано подивилися на обох і рішуче заперечили їх здогади. Сірко затримав їм виплату грошей за вечірні години праці і сказав їм прийти через декілька днів.

Серед такої шарпанини почала недомогати діяльність «Народної сили». Важливі справи і негайні виплати при­пинялися або в них вкрадалася помилка на шкоду членів та інституції,  бо секретар  мав  чим  іншим  забиту голову.

 

 

 

332


333

 

Важливі листи пропадали, і Сірко   писав   по   них   вдруг в той спосіб, що «ваш  звіт   в   справі   проведеної   оціикі майна, очевидно, потрапив до якоїсь іншої справи і відшу­каним бути не може,   отже,   просимо   зворотною   поштою повідомити про текст того звіту» і т.  д.

Коли Байді подали  копію  того листа, він  вхопився  з живіт і реготався, як козарлюга з картини Рєпіна.

Найстарший практикант) Микола Паляниця опинивої в лікарні з хворобою шлунку\ Сидів на ліжку, обіймав ко­ліна, корчився з болю і плакав за молодим змарнованим життям. Любив спокій, працю і чистий одяг. Після смерті, замість штанів, накинули на нього шматок чорного суки.і і обвинули навколо ніг. Шуліковський перед брамою цвіт таря повернувся назад.

В бухгалтерії працював один з найстарших службовціи, старий холостяк, глухий дивак. Мав він спокійну вдачу, не звертав уваги на оточення, в поважній ході і рухах його пробивався старий жовнір-канонір. Вірив у магнетичну злобу і, щоб забезпечити себе перед нею, носив залізні об ручі на ногах біля кісток. Весь час своєї служби в «Народ • ній силі», кільканадцять літ, простояв він при пульті. Бум незрівнянним майстром в підсумуванні довгих стовпім цифр, ловив одночасно одиниці з десятками, а при корот­ших стовпцях навіть сотні і тисячі. Мав найбільше від усіх службовців вміння вишукувати «рахункових чортиків» у балансах, і коли інші даром мучилися ночами, він швидко, сам, без допомоги виявляв помилки. Перебігав за день оми ма десятки книг, безконечно снувалося за його олінікм павутиння лінійок і сипалися цифри. Життя тієї люди ми перебігло через мільярди людського майна. В якому відин шенні була дорога того олівця до життя його старого глу ■ хого власника?

Чорнив сивину, тримався прямо, був рослий і виглядім кремезно. За весь час служби не просив ніколи дати під пустку, аж одного року Шуліковський змусив його виїх;п;і на місяць на село. Старий через два тижні повернувся до роботи, сказав, що не мав куди виїхати, був у сестри іпі селі, але там нудно йому без роботи і без товаристіш, Одного дня в обід пішов він до бічної кімнати начальнім.,і відділу і сів на дерев’яній лавці для відвідувачів. ( Ш | голову на руку і просидів так з півгодини. На другий д< пі не прийшов на роботу, а на третій заснув вічним сном.


— Втратив я найкращого працівника,— сказав Шулі­ковський.

Багато молодої братії померло в тих умовах від сухот, з нужди і перевтоми. Одні були більш помітні, інші тихі, за­лякані, сходили, як тіні, з цього світу. Часом у розмові пи­тав хтось, де подівся той або інший, що сяк чи так вигля­дав, і довідувався, що той уже давно небіжчик. Щороку гинуло постійно кілька товаришів, так що живі стали бай­дужі до смерті.

Покійники до останньої хвилини марили «Народною силою», особливо ті, що працювали в порохах, в темній реєстратурі, в місцях, де, крім розумового напруження, була також тяжка фізична праця — переносити акти і книги.

Писар Панш£д_Черегюк, крім тяжкої праці, мусив ще ходити на бухгалтерські курси і вчитися ночами. Ніхто не думав, що, маючи таке слабе здоров’я, він дасть цьому всьому раду. Деякі відверто сміялися з нього. Він склав іспит, сподівався на декрет, заплату, прикладав руку до рота, викидав смішно ногу перед собою і говорив гробовим голосом:

—           Я вже зробив  крок вперед.

Через якийсь час захворів, помер. За ним пішов Тяг-нибіда. Цей бідак натерпівся багато. Раз покликав його Шуліковський і сказав:

—           Пане Тягнибідо, ви задовго хворієте! Бійтеся бога,
робіть що-небудь з собою!

Одно було характерним серед тих білих рабів «Народ­ної сили». Кожний з них ховався з своїм життям, ніби крав і лиш половиною належав до цього світу, а виринав пов­ністю щойно на катафалку, в шпитальній каплиці, недалеко від кладовища.

Лікарі каси хворих хапалися за голови і запитували: «Що там діється у тій «Народній силі», що/майже кожен службовець хворіє на сухоти?»   )

Директор Шуліковський знизував плечима, ходив на похорони, і мацав олівець у лівій кишені на грудях.

Кореспондент Ярослав Кедрина, той, що на недавніх зборах персоналу так застерігав службовців, хворів уже кілька років. Весь той час закликав його Шуліковський щораз перед третьою годиною і давав ще купу нових не­гайних справ для полагодження. Крім того, забирав у нього по півгодини і більше на різні вияснення. Кедрина виходив

 

 

 

334


335

 

з директорської канцелярії, зморений гарячкою, розлр.і і • ■ ваний до  краю, гатив актами  об  касову плиту і  шипіи крайнього пересердя:

— Лиш в морду гатити, як останнього драбугу!

Після того вибуху заходився сухим кашлем, забирі акти і йшов до свого відділу.

Останнім часом стан його здоров’я так погіршиш ■ що одного дня він не зміг уже вийти на свій поверх, а тім. ки повернувся зі сходів і повідомив про це дирекцію черв товариша, який допоміг йому зійти вниз.

Кедрина був змушений виїхати на село. В той час з’янн лася в «Ділі» в рубриці «Надіслане» така кореспонденції!

і?» —■ «Т
аж від їх
де ж коні.»»

«Приїхав  я  до міста  С,   відбувши   чотири   ми дороги. Тому на вокзалі не було молока, а я настільк хворий, що власними силами ходити не можу, скази візникові заїхати  до священика, і попросив   склянк молока. Сам священик мені виніс, я випив і від’їхи на вокзал, але поїзд фуркнув мені перед носол». // вертаюся в місто і заходжу знов до священика. С туація    змінюється.    Входить до мене    до    покою священиком   якийсь панок з чорною   бородою. Св щеник залишає кімнату, панок   з   руками   в   кишс підступає до мене і заявляє: «Пане, тут численна р дина. Ми нікого на   ніч   не   приймаємо.   Прошу   в залишити помешкання». Я попросив служницю, що мене одягнула,   а   парубка щоб  мене   випровади тоді панок збентежився і запитав: «Перепрошую ва я так не думав. Я хотів лише довідатися, що ви д маєте зробити з собою». На те я відповів:  «їду село. А чому не до готелю, бо маю при собі гроші л

ше на лікування».

ли. Цей візник зробив чотири милі дороги, і коні можуть їхати далі».— «Перепрошую, я так не думав Я сказав внести крісло надвір і не входив більше хати. Це діялося   в   домі   о.   Филимоновича,   паро і совітника в С, року…, в місяці липні. Така брутал на  поведінка  з хворим, якого  навіть   слуги   жаліл мусить бути осуджена прилюдно. Суму одну крону склянку молока і кусник хліба, щоб не понесла зби ків «численна   родина», посилаю на руки   о.   парох З поважанням Ярослав Кедрина, службовець «Наро ної сили».


Через кілька днів в «Надісланому» була така від-іпіпідь:

«На брехню, вміщену в «Ділі» паном Я. Кедри­ною, повну злобних випадів з перекрученням фактів і зовсім безпідставно, вважаю нижче моєї честі ближче відповідати, тим більше, що напасник на мою і мого дому честь Я. К. не тільки фізично дуже хво­рий, але внаслідок того нервово страшенно, аж до несамовитості розстроєний. О. Филимонович, па­рох в С».

З появою цієї відповіді послала дирекція до о. Фили­моновича листа з пробаченням, а ввечері прийшов у тій справі окремо президент Дорош і влаштував карне розслі­дування проти Кедрини і в другому листі повідомив про це розлютованого пароха.

Кедрина не повертався вже для відбуття кари, лише через кілька днів перенісся на вічний спокій.

Шуліковський спізнився на похорон і коли виходив на поверх, слуги похоронного бюро зносили домовину Кед­рини. Шуліковський заговорився з кимсь і не бачив нічого, тим часом домовина на спускові трохи не розвалила йому голови.

XX

Після загальних зборів делегати службовців надіслали привітальну телеграму д-ру Малицькому. З провінціальних товариств і світової народної організації надійшло на адресу Ярвича друковане запрошення на урочисту зустріч з Ма-лицьким. Опісля він поїхав до столиці і коли ввійшов до дирекції «Народної сили», Шуліковський, за своїм звичаєм, подав йому два пальці, притримуючи великий постійний заструганий  олівець.

—         Ви, пане товаришу, здібна людина, в силі віку і здо­
ров’я, маєте за собою славу працьовитої людини. Така лю­
дина нам тут якраз потрібна. Тільки дозвольте сказати
віч-на-віч від мене, як людини досвідченої, що у вас нема
цивільної відваги.

Шуліковський заїкався від сміху, поплескав Малицького по плечу, дивився швидко в очі і говорив далі:

—         Цивільна відвага мусить іти разом з енергією. Зна­
ючи нашу ледачу  суспільність,  визнайте, що в  нас кожна

 

 

 

336


^2    м.   Яцків


337

 

людина з добрими намірами мусить іти відважно  впервЯ інакше візьмуть її під ноги. Прошу вас,— нащо далеко иі\ кати прикладів! Уявіть собі моє становище між моїм персО налом і нашою нещасною пресою, яка має стояти на стороні суспільної етики,— прошу! Уявіть собі, що я зігнувся б іи і натиском персоналу і всяких газетних напастей. На мі» щ місці інша людина розігнала б половину банди на чотирі вітри, і був би спокій!  Але я маю милосердя, бо це слІЯІ молодики,  в  яких перевернулося все в голові,  а по-друге, бідаки   і   нероби до  такого   ступеня, що   ніде   для них   Щ знайдеться   місця, і вони   згинули б   під  плотом,   як руді миші. Як бачите, не для якоїсь помсти, а для власного за* доволення бажаю, щоб ви зайнялися карним розслідувані ням, тим більше, що я тепер зайнятий надмірно і понад сіни сили всякими звітами, а інші панове—біжучими справами, і я не можу їх відривати, отже, на вас лягає обов’язок роз­глянути ту справу  докладно і  на   засіданнях   дирекції,  її міру збирання матеріалу, подавати точні звіти.

Не даю вам, пане товаришу, ніяких вказівок щодо сумо рої поведінки, тим більше, що ви юрист, так само, як і я, отже, лишаю це виключно вашій набутій практиці, але йде мені головне про те,— і на цьому, пане, роблю особливий наголос,— щоб ви  розпізнали характери  моїх людей  і по­тім самі, поклавши руку на серце, сказали, на чиєму боці правда. Прийдете до переконання,  що я  чи   дирекція   тут винні, то мусите нам доповісти про це. За ваш вибір гоїіо рить ще й те, наскільки мені відомо, що ви єдина людин.і на всю дирекцію, до якої персонал має довір’я, симпатизу­вав вашому виборові на члена дирекції під час загальних зборів, отже, праця не буде для вас трудною, а зібрані ма­теріали покажуть вам і нам,  як  маємо   надалі   поступати. Я натякнув спершу на цивільну відвагу. Ясно означена мета нашої інституції,  мій  пане, вимагає  рішучої,   свідомої   дії Всякі побічні міркування  відходять тут на дальший пл;ш Ми не маємо часу бавитися дрібницями. Я покликаний тут керувати з волі мас і вибору загальних зборів уже давно, і поставив собі за мету: не уступати ніколи і нікому. І так упаду тут колись, як жовнір на посту. Завдання це трудне, коли не відчуваєте сил, то краще зробите, як сьогодні  аі лиште свій пост, коли  ж бажаєте своєю працею послужити для добра інституції, то раджу вам брати приклад з мене.

Шуліковський підійшов до столу, біля якого працюпан д-р Ціп, взяв жмут протоколів і подав д-рові Малицькому.

338


— Маєте, пане, тут на свій перший виступ цю справу: тут серед бойового комітету мого персоналу між іншими такий пан, що називається Петро Байда, службовець це, безперечно, здібний, відомий як організатор і промовець, працював довший час в мене як кореспондент, але людина з нього непевна, як кажуть: не з одної печі їв хліб. Коли серед персоналу вибухнув бунт, він перший став на чолі його і з того часу почав занедбувати роботу, так що я на­решті мусив перевести його до іншого відділу. На само­стійному становищі я не міг залишити його далі, бо він використав би це для зовсім іншої мети. Зрештою, я тут не є самостійним і підлягаю загальним зборам і Надзірній раді, але щоб не дати йому відчути кари, я перевів його під начальство його товариша Дмитра Патика, з яким він не лише перебуває в приятельських стосунках, але й разом обраний в делегацію персоналу. Думаю, що краще не по­ступив би на моїм місці ніякий директор на всій земній кулі і для зрілої людини вже цей один вчинок з мого боку був би рішучим доказом моєї доброзичливості до людей.

Пан Байда тим часом не змінює своєї поведінки, не ви­правляється, тільки вперто веде далі боротьбу з дирекцією. Закликаний до порядку в праці через п. Патика, свого прия­теля, члена делегації персоналу і теперішнього свого на­чальника, відмовляється слухати його. З цією самою, скар­гою на п. Байду прибігає тут до мене по десять разів на день п. секретар Сірко, далі п. інспектор д-о Ціпу отже, прошу, візьміть всі матеріали, викличте п. Байду, вислу­хайте його і зробіть з тим всім лад, бо я сам не годен дати ради.

Шуліковський сказав це упевненим, рішучим голосом, так що справа виглядала правдоподібно, але для д-ра Ма-лицького, як на початок, було це важке й неприємне зав­дання. Це була досить прогресивна людина. Його покли­канням була філософія, але за студентських років, коли залунали перші кличі вольної думи, ідеї демократизму і визволення робітництва, він захопився ними і був звіль­нений з факультету і мусив перейти вивчати чужі йому юридичні науки. Працював у редакціях, опісля відкрив адвокатську канцелярію, але скоро зневірився, його мрія — викладацька робота, бібліотека, хороша аудиторія слуха­чів, у силу обставин змінилася урядницькою роботою ^в «Народній  силі».  З-за  золотих   окулярів   дивилися   його

22*                                                                                                                 339

 

хворі смятні очі, на чолі лежала задума ученого. Він ІШОІ по життю, як свіжа жертва в сутолоці непевних обсташім, де люди товклися’один одному по мозолях і головах. Взяв акти протоколів, переглянув їх і сухо сказав:

—          Я бачу тут лише скарги дирекції. Чи протилежна
сторона від себе не подавала ніяких скарг?

Шуліковський подумав хвилину, нарешті відповів:

—          Добре, що пригадали мені. Нема там також листа
Байди?

Директор пішов ще раз до довгого столу і витягнурі з актів скаргу Байди на провокацію Ціпа.

—          Дякую,— відповів д-р   Малицький і пішов  до дру­
гої  кімнати. Сів   біля столика і задумався.   «Поганий   по­
чаток. Попав я між молот і   ковадло».   Переглянув   мате
ріали, взяв чистий аркуш паперу і написав до Байди:

«Цим запрошую Вас прийти нині о 12-й годині ЗО хв. до приміщення «Народної сили» в справі роз­гляду Вашої скарги на п. д-ра Ціпа і в справі скарги д-ра Ціпа на Вас.

Розгляд триватиме до другої години.

З поважанням д-р С. Малицький».

Байда зрозумів становище, але інші члени персоналу, вже перед тим надмірно роздратовані, не встигли опану­вати собою і при розгляді закинули Малицькому, що він не повинен був брати на себе тієї справи. Службовці, мов­ляв, сподівалися, що він буде допомагати в їх боротьбі, а не виступатиме в ролі карателя з боку дирекції. Якщо він справді прийшов сюди на те, щоб лише допомагати дирек­ції, то вони звертають увагу, що на тій дорозі його ноги посковзнуться.

Це була неприємна хвилина. Малицький заявив, що їхав сюди з зовсім іншими намірами, але тепер, на жаль, бачить, що помилявся  в своїх поглядах.

Двері до другої кімнати були відчинені, і коли Ришкун-да, Рубай і Ярвич вийшли, Шуліковський став на порозі і сказав:

—          Прошу, оце найкращий доказ, пане товаришу, з яким
елементом ми тут маємо до діла!

При рішеннях та винесенні письмових доган і покарані, засідали Шуліковський і Любаска, а вироки давали під­писувати Малицькому.


Це дало новий привід до розчарування і зневіри пер­соналу в Малицькому.

—         Гадав чоловік, що в голову почухається, а тим часом
вибрав собі око. Ми розбивалися за ним і сплели новий
батіг на наш хребет.

Шуліковський зовсім не рахувався з новою силою. Ко­ли Малицький прийшов і просив дати якусь роботу, він сказав:

—         Ви не маєте роботи? То довбайте в носі. Прошу
взяти перо і бланк з фірмою «Народної сили», напишемо
кондоленцію до вдови по д-рові Савчуку, колишньому чле­
нові нашої дирекції.

Шуліковський заклав руку в кишеню, в правій держав олівець і цигарку, ходив по канцелярії і диктував. Мали­цький писав.

—         Покійник — «П»  велике напишіть,   добродію…

На порозі став д-р Ціп з газетою в руках. Шуліков­ський запитав:

—         Маєте там свіжу напасть?

Взяв новий номер «Радикала» і читав повідомлення про дальші непорядки в «Народній силі». Були там дати і на­віть номери актів, в яких сталися помилки на шкоду членів.

Шуліковський спитав Ціпа, звідки ті дати і цифри могли потрапити до газети, на що той відповів, що у відділі поданих актів працюють Рубай і Ришкунда. Сам Ціп в цій справі може лише стільки сказати, що запримітив, як обидва вони досить підозріло переглядали ті акти, і він зразу ж доніс про це секретареві Сірку.

Любаска висунув із сусідньої кімнати лисину, як мідний рондель, підняв обличчя вгору, дивився крізь подвійні окуляри і уважно слухав.

Шуліковський попросив його підійти ближче, повер­нувся до Малицького і сказав:

—          Киньте, пане, кондоленцію покійника Савчука, а
напишіть протокол з д-ром Ціпом, вислухайте Сірка і раз-
два зробіть порядок з Рубаєм і Ришкундою.

Роботи було досить, паперу змарнувалося багато, а на другий день начальник маніпуляційного відділу Іван Риш­кунда і оцінювач пожежної шкоди Єфрем Рубай дістали на півтора аркуша вироки, підписані д-ром Малицьким, на основі яких дирекція звільнила їх з роботи без жод­ного  відшкодування.

Несподіваний удар, що випав на долю двох передових

 

 

 

340


341

 

товаришів, прикро вразив решту, підірвав войовничий дух, посіяв зневіру. Більшість з дня на день сподівалася вирі­шення долі своїх товаришів, придумувала політику дії і при ходила на роботу з револьверами. Між службовцями зчи­нялися бійки, директорським протоколам, дисциплінарним стягненням і судовим розправам не було кінця. В сірому, хворобливому напруженні минали місяці./Від часу звілі. нення Ришкунди і Рубая почався занепад персоналу.)

Як оборонець інституції, дирекції і так званих «хруніп» проти голосів у пресі став д-р Ціп і помістив у «Ділі» таку заяву:

«Щодо вміщуваних у газетах статей з нападами на дирекцію і поодиноких службовців «Народної сили», то ми, нижчепідписані, що входимо в склад персоналу, знаючи справи нашої інституції ближ­че і докладніше, ніж будь-хто, заявляємо, що всі мнимі факти, наведені в газетах, які стосуються дирекції «Народної сили», внутрішнього керівни­цтва або поодиноких членів, є злісно вигадані, на­вмисно перекручені і грунтуються на плітках, ніким і нічим не доведених, одним словом — є вони цілком не згідні з правдою і представлені у вкрай тенденційному і неправдивому освітленні. Заявляємо далі, що з таким прихованим нечесним способом під­копування під авторитет нашої інституції, її дирекції і службовців не тільки не маємо нічого спільного і не солідаризуємося, але подібні дописи найгостріше осуджуємо».

Ту заяву підписав д-р Ціп, крім того, зібрав майже сорок підписів, між якими, побіч людей нових в інституції, які не знали справи, стали не лише старші службовці, але збраталися вони з темними людцями, яких настягали Лю­баска і Сафат з провінції і розсадили по відділах між пер­соналом.

Ришкунда і Рубай добивалися повернення на роботу, обидва тратили час і гроші на сходини з всякими посеред­никами. Шуліковський знизував плечима і заявляв, що справа від нього не залежить і він у неї зовсім не втру­чається.

— Вибрали собі пана д-ра Малицького, отже, ідіть до нього. Він розслідував вашу справу, писав протоколи, під­писував вирок, самі ви за ним розбивалися, а тепер при­ходите до мене.


Любаска переказував через Малицького таку думку: якщо Рубай і Ришкунда подадуть заяву в «Діло», в якій осудять напад газет, на Шуліковського, то дирекція прийме їх знову на роботу.)

Змушені важкими обставинами і безробіттям, вони склали заяву, яку доповнив ще Малицький, і вона з’яви­лася в «Ділі» в такому вигляді:

«Ми, нижчепідписані, заявляємо, що не солідари­зуємося з статтями і дописами, які вміщувались в різ­них газетах і змальовували відносини в банку «На­родна сила» в неправдивому світлі й ображали членів ради, дирекції та персоналу. Ми осуджуємо неспра­ведливі закиди і напади проти цих осіб, зокрема ви­словлюємо наше обурення тяжкими образами, завда­ними в. п. д-рові Шуліко в ському, директорові банку. Іван Ришкунда, Єфрем Рубай службовці «На­родної сили».

Шуліковський обняв і поцілував Любаску, обидва ре­готалися, як чорти.

Коли Ришкунда на другий день з’явився в директор­ській канцелярії, Шуліковський набрав байдужого вигляду, знизав плечима і сказав:

— Я нічого не знаю, ідіть до д-ра Малицького, він займається вашою справою.

Малицький звернувся до обох директорів, Любаска шепнув йому на вухо, що ця заява справді гарна, але її ще не досить, треба, щоб представники персоналу, а особливо, Ришкунда і Рубай, скликали збори, зняли бойкот і в спеці­альному \исті з підписами повідомили про це дирекцію.

Щоб допомогти потерпілим, було скликано збори, знято бойкот і написано  відповідного листа  до  дирекції.

І цього не вистачило.

Любаска зажадав, щоб збори написали прохання до дирекції прийняти звільнених.

І це було зроблено, але й воно ще не догодило. Любас­ка сказав, щоб обидва потерпілі з’явилися в директорську канцелярію і в присутності представника Надзірної ради та членів дирекції попросили пробачення в бойкотованих. Любаска виписав прізвища тих службовців, практикантів і дієтарів і звелів Малицькому передати список обом звіль­неним.

У визначений час обидва звільнені йшли до «Народної

 

 

 

342


343

 

сили». Швейцар подав Рубаєві листа. Той розпечатав  ста і прочитав:

«Побажаний пане! Прочитавши Вашу заяву Л «Ділі», я, колишній Ваш товариш по «Народній си­лі», студент, який покинув ту прокляту буду і йди в світ між чужих людей шукати кращого хліба, ЙІ вірю в те, що прочитав, і вважаю його за фальсіи/и кацію. Коли б, однак, справді ви за миску сочевиці зважилися своїм чесним іменем засвідчити своє лапо-лизіє сатрапа,ви, що стояли на чолі нашого това­риства, то я, який цілувався з вами, гидую нині вами і погорджую, а зокрема поговоримо про те десь в ш« шому місці. Виправдання вам нема. Студент».

Рубай витер піт з чола і роздратовано сказав Ришкунді:

—    Ідіть самі, я не піду!

—    Що сталося? —запитав Ришкунда. Рубай подає лист.

Ришкунда прочитав і сказав:

—          Ходімо, зробіть це для мене. Я ж маю дружину,
малих дітей…

Рубай вийняв портфель.

—          Скільки вам треба на утримання? Скажіть, я вам
дам, але до хамів не піду. Я вже досить принижувався,
а вони граються з нами, як кіт з мишею.

Ришкунда почав говорити, що йому самому не випад;к якось піти, бо це справить погане враження, зіпсує всю справу, зрештою це остання спроба і жертва. Рубай по­годився зітхнувши:

—          Спробую ще цього разу, але знайте, що роблю ца
тільки для вас і ваших дітей.

В директорській канцелярії їх чекав уже представник Надзірної ради, старенький шамбелян о. Горлиця. Дієтарі з табору «хрунів» підштовхували в коридорі один одного і підсміхалися.

—     Ідіть!

—     Ідіть ви, я не піду!

.Отець Горлиця, Шуліковський, Любаска, Малицькиіі і Сірко стояли коло директорського столу зліва, а з право­го боку сходились і ставали несміливо півколом старші і молодші службовці.

Рубай і Ришкунда ввійшли в канцелярію. Шуліков­ський поглянув на присутніх і сказав:

344


—         Не бачу тут ще пана д-ра Ціпа. Прошу його також
запросити.

Рубай промовив роздратовано:

—         Пане директоре, прошу дотримуватись точно того
листа, який ми одержали. В тому листі не говориться, що
ми маємо перепрошувати також д-ра Ціпа.

Шуліковський оглянувся і звернувся до Малицького:

—         Як же це може бути? Я ж виразно підкреслив, що
мова йде тут також про особу д-ра Ціпа!

Малицький зам’явся, Любаска підтакнув Шуліков-ському, Рубай і Ришкунда подали свої листи директорові. Д-ра Ціпа справді там не згадувалось. Сірко визвірився на Малицького:

—         Це неточне виконання директорського наказу, прошу
уважати, так не повинно бути!

Шуліковський   і   Любаска   вперлися,   щоб   обов’язково запросити д-ра Ціпа. Рубай рішуче заявив:

—         Ні, я не можу дозволити собі цього! Ту людину, яка
постійно провокувала нас, а потім подала фальшивий до­
нос і була причиною всього цього нещастя, я не можу і не
буду перепрошувати. Він повинен насамперед мене, а по­
тім нас всіх тут перепросити!

Шуліковський вклонився покірно і знизав плечима.

—           В такому разі між нами не дійде до згоди. Дуже
мені прикро, але, як ви бачите, я тут безпорадний.

Рубай відповів:

—           Тоді прощайте! — відвернувся і вийшов.

За ним побіг Ришкунда, затримав його на сходах і по­чав умовляти. Вийшов і о. Горлиця і також почав дуже просити:

—           Пане Рубай, для святого спокою, а я потім від­
правлю акафіст до пречистої діви-богородиці, і все буде
гаразд! Зробіть це для мене. Послухайте стару досвідчену
людину!

Довго о. Горлиця просив його, але Рубай не погодився. Ришкунда повернувся до дирекції сам.

Д-р Ціп тріумфував того дня. З криком на весь кори­дор викинув селянина, який здавна складав гроші в «На­родній силі» і прийшов зі сливками, щоб «між своїми па­нами заробити кілька шісток».

345

 

Опісля д-р Ціп заспокоївся і вступив у розмову з мо лодим ще селянином в ліквідаторській:

—    А «хруні» в вашому селі є?

—    У нас село просвічене, «хруня» ні одного нема, але мені не може вкластися в голові те, що тут, між вами, є «хруні». Дуже сумно, коли звідти, звідки має бути при­клад, іде непорядок.

Темному мужикові не можна дивуватися, але коли про­свічений панок піде на злу дорогу, то говори до нього, як гороб’ячим шротом до крокодила.

Двері до другого відділу були відчинені, до Палія при­йшов шкільний товариш, адвокат, розмовляв з ним і огля­дав кімнату.

Він помітив д-ра Ціпа і сіпнув Палія за рукав, пошепки спитавши:

—    Слухай, звідки він тут взявся у вас?

—    Хто?

—    Таж Ціп! А ти не знаєш нічого?

—    Ні.

—    Таж ця падлюка в нашому університеті була та­ємним платним агентом, доносила поліції про все, що ді­ялось між нами. Справа виявилася, і одного гарного дня кілька товаришів звалили його на лаву і всипали двадцять п’ять київ. Потім переїхав він до Праги і був на послугах у тамошньої поліції.

Палій аж затремтів від гніву, заскреготав зубами і стис­нув могутні кулаки. Не міг витримати, побіг до д-ра Ціпа і сказав:

—          Пане Ціп, ви були у Відні і в Празі платним аген­
том, доносили поліції на нашу студентську молодь, а тепер
прийшли  верховодити сюди як інспектор  персоналу!

Д-р Ціп побілів, як крейда, і став вкопаний.

—    Хто вам це сказав?

—    На те є свідки, які дали вам двадцять п’ять київ.

—    Подайте мені їх, я передам справу до суду!

—    Добре!

Новина миттю розлетілась між службовцями і через декілька днів виринула на шпальтах «Дзвона».

Д-р Ціп подав скаргу на редакцію за образу честі, справа опинилася у суддів присяжних. Свідки підтверди­ли, і(д-р Ціп\програв процес, заплатив судові витрати і другого дняГщез назавжди з «Народної сили»Л


XXI

Шуліковський, Любаска і компанія не втрачали спо­кою і вели далі свою роботу. Вони пустили в хід фонд, призначений для виплати за вислугу років, але при тім пообщипували так роки вислуги багатьом, що це було лиш на руку дирекції.

Коли настав день виплати за вислугу років делегатам, персонал зібрав відповідну суму і вручив її разом з листом президентові Дорошеві, прохаючи його передати ті гроші для виплати покараним- Таким чином бажав персонал по­відомити президента і дирекцію про свої погляди на спра­ву і в листі зазначив, що всі дальші внески буде висилати дирекції. Лист закінчувався такими словами:

«Просимо пробачити, що не подаємо тут під­писів, але це, як .знаємо з гіркого досвіду, потягну­ло б за собою нові розправи, яких ми зазнали досить. Товариші покараних делегатів».

Президент, за згодою дирекції, не виплатив тих гро­шей покараним делегатам, а передав їх до загального фонду.

Цей новий явний доказ злої волі підірвав останнє до­вір’я до президента. Рядові службовці фінансової інституції мали вище поняття солідарності в грошових справах від своєї дирекції. На основі того поняття виходило, що не передати чужих грошей за призначенням дорівнювало зло-чинові. Персонал ще раз переконався, що серед дирекції і всієї Надзірної ради нема людини, яка б прихильно ста­вилась до нього.

Немирич сказав Байді і Ярвичеві:

— Нам треба усвідомити, що наша дирекція — це хи­жаки, які прийшли сюди за поживою. Треба сильної руки, щоб розігнала цих негідників.

Немирич був блідий, понурий, мовчазний. Його в’яли­ла біла гарячка. Він носився з різними планами помсти, але не розказував про це нікому. Працював безупинно, і коли однієї ночі мав підкласти пекельні машини під чо­тирма кутами «Народної сили», щоб висадити її в повітря, почув за стіною дитячий лепет і спів. Це були діти возного і сторожа. Немирич отямився, повернувся додому і о деся­тій годині вечора вийшов удруге. Він відчинив двері до реєстратури. Тьмяне світло пробивалося з чотирикутного подвір’я, оточеного довкола мурами.   Він   пішов   у   куток

 

 

 

346


347

 

і, коли висунувся, з другого кутка став перед ним Шулі-ковський. Немирич вихопив браунінг, вистрелив двічі і вибіг з реєстратури на подвір’я. Вітер гримав дверима брами.

—          Танталю, Танталю, Танталю!—кликав досвітнііі
дзвінок недалекого костьолу.

Немирич мився і пирскав навколо водою, як дикун. Раптом в уяві постав Шуліковський. Немирич блискавично скрутив рушник в кулю і тріснув нею в стіну.

Виглянув у вікно.

На вулиці журилася мандоліна, за далекою стіною ойка­ла мати і родила нове життя.

Глянув на рушник, що лежав на підлозі, і затремтів. З зім’ятого полотна виглядала маска Шуліковського.

Немирич взяв капелюх і вийшов. В коридорі «Народної сили» зустрів його возний і запитав здивовано:

—          О, ви так рано на роботу? Таж нині свято, і ви НІ
чергуєте.

—          Так? Нині свято? Я зовсім забув!
Повернувся до брами, возний ішов за ним і говорив:

—          Знаєте, хтось подірявив мій плащ в реєстратурі на
вішалці.

Здалека на розі вулиці побачив Немирич практиканта Обарінка. Насунув капелюх на чоло, перейшов через ву­лицю на» протилежний тротуар, щоб не зустрітися з ним, ішов швидко, і коли був уже далеко, оглянувся і пішов далі. Раптом через кілька кроків побачив Обарінка перед собою. Немирич повернувся до паркана і читав на ньому афіші, ніби вони надзвичайно цікавили його. Учений магістрат і ще більш учені лікарі переконували, що пес може сказитися лише тоді, коли його вкусить другий скажений пес. «Звід­ки ж той перший сказився?» — подумав Немирич і зирк­нув перед собою. Причепа Обарінок і не думав рушати. Нарешті він зайшов у магазин. Немирич поспішив уперед. За хвилину почув, що хтось біжить за ним і кличе. Огля­нувся — Обарінок.

—          Чекайте! —подав малу товсту руку і почав віддиху­
ватись.— Маю вам щось сказати. Ви на тім будете розумі­
тися. Знаєте, що мені сталося?

Немирич хитнув головою.

Повернувшись на свою квартиру, Немирич сів ні ліжко.

В сінях почувся стук, щось вдарило в клямку, двері від-


чинилися, і в кімнату ввійшов великий чорний пес. Кілька років тому мешкав у цій кімнаті артист, господар цього пса. З того часу переселявся він на різні квартири, а пес не за­бував цієї кімнати і кілька разів у рік навідувався до неї. Оглянув її, став посередині, подивився на Немирича, піді­йшов до нього і поклав лапу на коліна.

Немирич сидів спиною до стіни, розглядав залюбки сво­го німого гостя і хитав в задумі головою.

Задивився на стіл, там уже місяць лежав без відповіді лист матері. Поїхати до неї! Кілька станцій розділяє їх.

В пам’яті Немирича пересувалися події. Одного вечора не світили дома, і він пригадує собі чужинця, молодого чор­нобрового гостя, що прийшов з якимось ділом і сидів у кутку хати. Батько розмовляв з ним пошепки, не зрозумі­лими для дитини натяками, мати сиділа непорушно і диви­лася на гостя. Коли потім він вийшов, батько зняв стару шаблюку, підійшов до матері і спитав понуро:

—          Посмотри — гостра?

Шаблюка свиснула в повітрі, батько сказав з лиховіс­ним усміхом:

—          Так лише раз і — перша голова на в’язах, друга не
виросте…

Зібрався, замкнув кімнату і вийшов. Нездоланна думка переслідувала його. Поспішав, його щохвилини дратували прохожі, які зараз тепер сунули тротуарами, як мішки піску.  На залізниці шукав окремого купе.

На одній з станцій Немирич вибіг з поїзда і за чверть години був біля рідного дому. Мати вийшла на рундук, кив­нула головою, на її обличчі пробивалися цікавість і подив. Це була висока, струнка білявка з глибокими чорними очи­ма і далеким гомоном смутку. Нагадувала собою тліючий вулкан. Трималася просто, але не можна було пізнати, чи це від гордості, чи буйне волосся відгинало тягарем її го­лову. Була одягнута в короткий голубий плащ з широкими рукавами по лікті, викроєний на грудях, обшитий золо­тою коронкою, що маяла довкола шиї і рук, як крила метелика.

Припав до її руки, потім обняв і спитав з усміхом:

—          Якби ти, мамо, розпустила коси, доки б вони тебе
вкрили?

Вона глянула на сина і сказала занепокоєно:

—           Ти хворий, Олегу, іди зі мною.
Взяла його під руку і завела в світлицю.

 

 

 

348


349

 

Він схилив голову і пролепетав глухо:

— Так, я хворий, мамо, і не можу спочити… Три ромі запрошувала ти мене, і я приїхав і відрікся батьківщини п.і користь своєї сестри Сільви. Моя батьківщина під небом всієї України… Ха-ха… Не в тому справа… Як ішоп и сюди, Сільва вийшла мені назустріч. Був вечір, вона велв мене повз млин кладкою через глибінь. Кладка була з трь<>\ дощок, Сільва ішла середньою, а я крайньою. На самій се редині кладка затріщала, Сільва, що була попереду, огляїп лася і втратила рівновагу. Одна мить, і вона була б зникла в глибині, але я зловив Сільву, наші погляди зустрілис:Я, в її очах мигнув смертельний страх, прохання пробачити — ■ що?.. Потім вона скулилась, і ледве волокла ноги. Ми не промовили жодного слова, потім відрікся я тут своєї зем \| на її користь і тієї самої ночі поїхав. Чому ти, мамо, дал.і їй чуже ім’я? Чому покійний батько все був задуманий, ні­чого не тішило його…

Немирича огорнув зловісний холод, він схопився за руки матері.

— Пробач мені, мамо, я вже давно стомлений і плету нісенітниці.

Він зітхнув, обличчя поволі роз’яснювалося.

Кривава зоря пливла з заходу і спочила на верхніх шиб­ках вікна. Останній промінь сонця прощався з вечірньою зорею. Немирич сховався в тіні матері, перед ним маячіли обриси її голови, обличчя і рук.

В ту хвилину ніби хтось відкрив темну печеру, відчини­лося небо, і величезний стовп світла вдарив у груди. Неми­рич глухо крикнув і впав на землю.

Всю ніч пролежав без пам’яті.

Ясний досвідок плив хвилями у велике відчинене вікно. Немирич сидів, спершись на подушки, і потопав у сході сонця. Тепло і спокій огорнули його змучене тіло. Сонце сходило поволі, манячи до себе незборимою величчю свого світла. Опанований його силою, летів Немирич йому на­зустріч.

Але раптом серце почало шипіти, як пружина годин­ника, що злетіла з якоря, і він схилив голову на руки Ярвича..

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.