Михайло Яцків – Збірка творів

В ЛАБЕТАХ /ТАНЕЦЬ ТІНЕЙ/ ЧАСТИНА ТРЕТЯ 1-5

загрузка...

І

\ Третій рік велася завзята боротьба між дирекцією і службовцями, р одного боку, мала плата без забезпечен­ня і нелюдське ставлення дирекції викликали серед служ­бовців обурення і вимогу своїх прав, з другого боку, стояв деспотизм дирекції, яка мала в своїх руках капітал, підкуп­лену агентуру, пресу, підтримку Надзірної ради і загальних зборів. Службовці ж, крім слабої організації, не мали нічого.

Після тієї іскри, що три роки тому спалахнула, коли директор запросив поліцая до «Народної сили» і коли мало не вибухнув страйк, службовці вище піднятися не змогли.

Між новими ^довіреними людьмц^ких Любаска, як зві-дунів, ось уже три роки стя*увавна місце звільнених, був юристі- родич Любаски —(^ш^оітиттгТїкїТйі Він готувався до екзаменів і не хотів пост^паттг~НсГ~глюоту до «Народної сили», але Любаска схилив його до цього різними обіцян­ками. Він говорив йому, що екзаменів зовсім не треба скла­дати, бо за короткий час Височинський здобуде в «Народ­ній силі» становище і забезпечення на все життя.

Височинський мешкав у Любаски, і той багато розра­ховував на його допомогу. Це була працьовита і щира людина. Спочатку Шуліковський був з нього дуже задово­лений і ставив його за приклад іншим. Він не брав участі у виступах персоналу і не ставав відверто на бік дирекції. Коли Ціп приходив до нього з спростуванням і заявами до газет, Височинський відмовлявся підписувати і заяв­ляв, що не знає обставин в «Народній силі», не втру­чається в міжусобиці і не бере участі ні в діях дирекції, ні проти неї.

Кілька років працював сірома від ранку до вечора за мізерну платню,  аж поки   його покликав   Шуліковський і

351

 

запитав, як у нього справа з іспитами і що він думає діяти в майбутньому. Височинському вперше широко відкрили, н очі. Він висловив своє здивування, на що Шуліковськпи сказав:

—          Ви не здобули собі симпатії у дирекції, не тягнете
за неї руку. [Ми не можемо призначити вас на посаду, бо
ви слабовиті.\

Любаска сидів біля бічного столика і підтакував.

—          Я думав, що найкраще виконаю своє завдання  що
до інституції і найбільше прислужуся дирекції стараннои»
працею.

Любаска вибухнув лукавим сміхом:

—          Добре, мій коханий, але цього замало! Я ж говории
тобі вже давно, чого від тебе вимагали!

Височинський відповів спокійно:

—          Дуже мені прикро, що я запізно зрозумів, що спран-
ді не підходжу для «Народної сили».

Вийшов з свого відділу, сперся на столик і витер сльози. Пропало кілька  молодих найкращих років.

Своїх прихильників Макама і Сафата та інших підтри­мувала дирекція, як могла. Давала~ЇМ Грошові нагороди, побічні заробітки.

—          Не спускаймо очей з ватажків,— нагадував Люба­
ска.— Завжди, при кожній нагоді треба підкопувати їх
вплив і значення. Доти не буде спокою, доки їх не вику­
римо звідси зовсім.

До директорської кімнати ввійшли Палій і Юдейський, поклали акти і хотіли вийти, але Шуліковський затри­мав їх.

—          Прошу вас, і коли вже раз назавжди зникнуть ті
напади по газетах на «Народну силу»? Я здогадуюся, що
все те виходить від персоналу. Я хотів би бачити цьому кі­
нець і прошу передати моє бажання всім своїм товаришам,
а особливо Ярвичу і Байді.

Палій і Юдейський повідомили товаришів і скликали увечері  збори.

Ярвич спробував дещо виправдати дії Шуліковського, але в залі почулися глумливі вигуки:

—          Поет! Фантаст! Альтруїст! Любаска! Сірко! Хру-
ні! Ціп! Звільнення Рубая! Ришкунди! Самовбивство Ско-
ропада! Паляниця! Черепок! Тягнибіда! Кедрина! Неми-
рич! Трупи! Борги! Голодні жінки! Діти!


Дзвінок голови приглушив окрики, і Ярвич сказав:

—    Але ж, товариші, ми нарешті мусимо знайти якусь дорогу, порятунок.

—    Нема ніякої дороги! Всі способи вичерпані! Життя або смерть!

Коли буря стихла, попросив слова Деркач.

Помовчав хвилину, стримував те, що накипіло на душі за багато років журби та безсонних ночей, і нарешті про­мовив тремтливим голосом:

—         Товариші! Я тут наймолодший серед вас не тільки
за роками служби, але й за віком. Я поступив працювати
до «Народної сили» з шкільної парти, шістнадцятирічним
юнаком, але ще й досі не дослужився до якоїсь кращої по­
сади і залишаюся вічним писарем.

Голова звернув увагу промовцеві, щоб говорив коротко і конкретно.

Деркач збентежився, але через хвилину сказав:

—         Товариш Ярвич говорив, що ми мусимо знайти тут
якусь дорогу, порятунок, отже, вношу пропозицію тягнути
жеребок.

Голова витріщився на нього і запитав:

—         Який жеребок? З якою метою? Висловіть свою дум­
ку ясніше.

Деркач оглянув зал, ніби перевірив присутніх, і твердо сказав:

—         Якщо всі товариші погодяться і пообіцяють, що
доглянуть мою дружину, то я сам зголошуюся добро­
вільно…

В залі запанувала тиша. Голова відповів:

—         Ні, ми такої жертви рішуче не можемо прийняти.
Це виключене!

Ярвич повертався вночі додому. Останні події стояли перед його очима. З обох боків падала ненависть, точилася запекла боротьба, морочила до краю уми, але, на жаль, вона зводилася до особистої кривди і помсти:

«Бодай ти луснув! Бодай ти тріснув! Бодай тебе розса­дило!» То знову: «Хамудяки! Наволоч, банда!» Нарешті, новий цвіт, який утворився в цій боротьбі,— «хрунї».

Втратилася гідність людини, достойність ідеї, яка своєю силою вбиває ворога і творить нове життя, а настала ме­тушня юрби, і обидва табори, як два розлютовані барани, котяться в бійці у прірву.

 

 

 

352


23   М.  Яц»іа


353

 

II

Перед загальними зборами «Народної сили» одна га­зета в статті «Людське звірство» коротко згадала про долю двох звільнених службовців, їх дружин і дітей і закликала «всіх справедливих людей», щоб зайнялися тією справою. Далі закликала газета Надзірну раду, щоб вона, нарешті, припинила безпам’ятну лютість дирекції і кликала селян прибути на загальні збори і заступитися за покривджених службовців.

Делегати персоналу склали список нових членів ради, своїх прихильників, і Рубай познайомив з тим списком службовців перед самими зборами.

Любаска заздалегідь довідався про це від своїх доно­щиків, склав свій список і поставив Макама та Сафата при вході до залу, щоб вони відібрали у членів список персо­налу, а вручили дирекційний.

Селянин Хвартушок попросив слова і запитав дирек­цію, як вона полагодила відносини з персоналом, чи лікві­дувала покарання.

Член ради д-р Баришівник нудився і нетерпеливився. Підійшов до вікна, піймав муху, слухав, як вона вири­вається з його пальців і лоскоче, відірвав одно крильце, потім друге, пустив на підлогу і дивився, як вона вертиться з болю, нарешті розчавив її ногою і перебив Хвартушка:

—          Відносини з персоналом —- це справа дирекції і Над-
зірної ради, а ми тут маємо важливіші речі!

Любаска підтакнув і додав:

—          Ми маємо тут радити над капіталами, над народною
кривавицею!

Хвартушок  продовжував:

—          Прошу світлих зборів, в «Народній силі» маємо ми
два капітали — гроші і людей. Дирекція мусить пильну­
вати не тільки мертвий капітал, а й той живий капітал,
тих службовців. А коли дирекція не хоче цього зробити,
то хай вона не вважає себе за інституцію, бо персонал І
інституцією.

Любаска торкнув члена Надзірної ради посла до сейму Невдаху, і той сказав:

—          Прошу світлих зборів: дирекція «Народної сили» —
це ґазда, а персонал — це слуга. Коли слуга погано пра­
цює, то ґазда може звільнити його.

Шуліковський і Любаска потакували з масним усміхом:


— Здоровий хлопський розум.

Хвартушок почав заперечувати, говорити, що між ґаз­дою, як самостійним власником свого майна, і дирекцією, яка завідує чужим майном, є докорінна різниця. Отже, і відношення ґазди до слуги і дирекції до персоналу по­винно відрізнятися, але голова перебив його дзвінком і не дав слова.

Сірко прочитав звіт за останній рік, підкресливши ве­ликі прибутки і дивіденди. Агент дяк Галапас висловив подяку дирекції, і всі збори затягнули «Многая літа».

Любаска послав возного з такою запискою до газети «Діло»: «Останні вісті. Незважаючи на гарячу роботу в полі і передвиборчу кампанію, з’їхалася сьогодні на збори «Народної сили» велика кількість селян та інтелігенції.

Агент Василь Галапас зазначив великі заслуги дирек­тора Шуліковського, і збори одностайно заспівали тради­ційне «Многая літа».

Збори відбувалися поважно і спокійно».

До «Парохіянина» Любаска подав звіт і окрему записку:

«Оце короткий образ розвитку «Народної си-ли». Він говорить сам за себе, а в вас будить по­чуття власної сили і впевненості, що наша вітчизна здатна до економічної праці. Тиха, наполеглива і доб­росовісна праця дирекції «Народної сили» на чолі з головним директором Левом Шуліковським дає їй можливість стати перед нашою громадськістю із звітом, яким, дай боже, щоб могли похвалитися всі інші економічні і фінансові інституції».

Після зборів у деяких газетах теж появились статті про «Народну силу». Після загальних зауважень щодо розпо­ділу прибутків газети звернули увагу, що «Народна сила» зобов’язана якнайшвидше подбати про долю своїх служ­бовців, тим більше, що вона вже надто милостиво подбала про свого директора Шуліковського, прибутки якого ста­новлять 20 тисяч крон.

Недавно в газеті була опублікована глузлива замітка про те, що нібито граф Скарбек, куратор скарбівської фундації, не має з чого жити, бо одержує тільки… 18 ти­сяч крон, і подав прохання про підвищення йому платні. «Ми цьому не дивуємося,— писалося в замітці,— бо бачить пан граф, що наша хлопська інституція платить із селян­ських грошей   директорові   Шуліковському   20   тисяч,   то

 

 

 

354


23*


355

 

чому ж йому, графові, не могли дати більше з графських грошей? Газета хотіла посміятися з польського графа, але ще більше посміялася з нашого народу. Замість співати «Многая літа», треба було запитати про деякі цифри в рі хунку прибутків і витрат. Там є рубрика «Гонорари дирек­ції і ревізійної комісії — 11 тисяч 580 крон». Кожний Гала пас зітхне побожно, коли прочитає, що дирекція так бідію оплачується, коли три директори, два заступники і три члс ни ревізійної комісії взяли всього-на-всього 11 тисяч крон тільки гонорару. Нехай би Галапас запитав, як це може бути і чому «Народна сила» так «кривдить» своїх директо рів? Тоді б дирекція заспокоїла Галапаса, що справа вже не так і погана, як здається на перший погляд, бо дирек­тори вміють дати собі раду і так скласти звіт, щоб його ніхто не зрозумів. Як треба задурманити людей, тоді ди­ректор робить із себе службовця і в звіті ховає свою чисту річну зарплату—12 тисяч крон — в рубрику «Зарплата службовців», а свою премію 2 тисячі крон — в рубрику «Премії персоналу». І тоді стає легко говорити директорам на зборах, що службовці багато коштують і дирекція не може вже далі підвищувати зарплату. Ця махінація дуже спритна, але чи за спритність таку належиться традиційні «Многая літа»?

Співайте, пане Галапас, «многая», а не вадило б затяг­нути «вічную».

III

Ярвич пішов на роботу. В «Народній силі» застав те саме,  що лишив учора.

Возний зірвав листок з стінного календаря і промовин

—           Знову на один день ближче до смерті.

Старий письменник Ручай, що видряпався сходами па три поверхи, стояв і відкашлювався. Вдихнувши повітря, моргнув  Ярвичеві і відповів  сухим астматичним   голосом:

—           Життя поділене на частини.
Була рання година.

Бліда маніпулянтка сиділа   каменем. Тримала   ручку   і думала про минулу любов. На подвір’ї тягнув сліпий май дрівник тенором:

Не  брани  меня, родная…

З бічного відділу йшов повільно писар Ямник, товстий,

356


поламаний, ніби вчора перестав ходити на чотирьох, його прийняв Шуліковський кореспондентом за 80 крон, щомі­сяця переводив його з одного відділу до другого і зменшив плату до 60 крон.

Ямник дістав дзеркальце, виставив язик і похитав го­ловою. Він все скаржився на шлунок і завжди після кот­лети з огірком або капустою пив кисле молоко.

Один з студентів показав на нерівний проділ на його голові і зауважив:

—     Криво заорав скибу. На його столику, як на обійсті недбалого господаря.

—     Він більше підходить на попа, бо дуже лінивий,— сказав Лев Юдейський.— Лінива людина не буває здо­ровою.

 

—     Він міг би стоячи кози доїти,— додав хтось збоку. Ямник ходив, чогось шукав і питав по відділах:

—     Не знаю, хто сьогодні буде моїм шефом. Секретар Сірко став, зажурений, коло касира, дивився

вбік і говорив:

—          Клопіт. Хтось знову забруднив унітаз.

Касирові це також допекло, і він прибив аркуш паперу
з такими двома правилами життя———————————— .———

—         Коли хочеш знати, хто ти є, то подивися на свій
слід! Прошу сідати, як люлИг-а^не як свині!

До_^£а«^—при1^шттв^л:їтн1и піп. Водив очимаТ шукав на-пису під стелею і нагадував рибу з картини Бекліна, яку навертає святий Антоній.

—     Що це за  банк?

—     «Народна сила».

—     Скільки ж вас тут є?

—     Біля ста п’ятдесяти. Піп  розгнівався:

 

—     Що ви мене дурите? Я тут бачу — раз, два, три… п’ятьох,  а ви мені  дурниці говорите.

—     Так,— відповів касир,— але весь будинок має три поверхи і кількадесят відділів.

—     І те все ваше?!

—    А отець добродій не читають звітів і газет?

—     Ага, то ті «брошури», ті червоні! Ні, на це ви мене не піймаєте. Нема дурних! Через те сміття, соціалізм, без­божність, гріхи і все лихо ні світі. Я саме повертав тут до вас і чув, як тут викрикував якийсь батяр на вулиці: «Га­зета   щоденна!   Вибрик природи!   Дитина  перемінилася   в

357

 

кота!»  В моєму   селі селяни    кажуть:    «Бреше».   Я,   крім «Єпархіального вісника»,   принципово   не   читаю   німою Скільки ж становлять ваші власні фонди?

—     П’ять мільйонів крон.

—     Це вже зовсім брехня! —піп схопився, взяв капелі»» і вибіг.

Пазя Ціпивко з Городка кашляла в долоню, ніби ша і к> вала капусту, й виправдовувалася:

—           Чоловік пішов до війська, баба знає, де коцюба, а
не папери.

Службовець казився: ■— То ви є феноменальне студіум психологічне. Я ад гоц стантем пендем жадав від вас паперів, бо інакше де фактум не можу полагодити справи.

Селянка слухала ті слова, як примовляння ворожбита, хрестилася і забула навіть кашляти.

Коло віконця стояв приміський селянин. Не поспішап. лише кліпав очима і сопів. Ліквідатор запитав його, що йому треба. Селянин відповів:

—           Я так прийшов, побалакати собі з панами,
Сірко втрутився до розмови:

—     Ми тут, батьку, не маємо часу на балакання. Чехи, німці о дев’ятій годині вже повертаються з торгу додому, а ви п’єте.

—     Е, прошу пана, я навіть не стаю перед корчмою.

—     Ви й не потребуєте ставати, коні самі знають, де треба стати.

Надійшов член театрального комітету і просив зробити внесок на будівництво театру. Секретар перебив його сер­дито:

—          Паночку, марна ваша робота. Ми є старці, наша
громадськість вигодувана на кислій паші.

Скрутив товсту незграбну цигарку і перевів мову на інше:

—     Не пригадуєте собі, чи був тут у нас якийсь Сме­тана?

—     Був, або що?

—     Один нотар мав куховарку і ближчі зносини з нею. Вона приїхала сюди і зійшлася з тим Сметаною, а він пе­ред тим писарював у того нотаря. Тепер ніс дві служби: нотареві мав писати щотижня, як йому куховарка тут спра-вується, а від неї писав зміненим почерком до нього, щоб надсилав гроші. Нотар не знав, що вони живуть разом, і

358


та забава коштувала йому забагато. Він приїхав несподі­вано, піймав їх разом, і тепер був тут якийсь посіпака з поліції, щоб довідатись про нашу думку. Я сказав, що був у нас якийсь Сметана, але квасний чи солодкий,— не знаю. Надійшов парох, схилився до касира, щось шептав йому на вухо і просив зберегти те в таємниці. Справа була така: при посиланні позички селянинові Олексі Крилу ка­сир помилився і надіслав на сто крон більше, а потім при­гадав собі і написав лист до Крила. Минув тиждень, відпо­віді не було, тоді касир написав до пароха, щоб той вплинув на селянина. Минув другий тиждень без успіху. Нарешті з’явився сам парох, попросив пробачення, що не відповідав. Парох розглянувся по кімнаті і повторив уголос те, що пошепки говорив касирові на вухо:

загрузка...

—           Той Крило, прошу панів, це остання падлюка, ради­
кал, атеїст, і все, що лише найгіршого можете собі уявити.
Моєї їмості в руку не поцілує! О ні! Хрань боже! Він мені
псує усю громаду! Я не маю жодного впливу на нього, не
згадував йому навіть про тих сто крон, бо це все одно
нічого не допомогло б! Гроші пропали. Прошу тільки ні­
кому не говорити, що я тут був особисто.

Через якийсь час став перед касиром високий літній селянин.

—           Називаюся_Олекса Крило. Голова читальні. Я щой­
но вчора повернувся~~додому, застав лист від пана касира,
а гроші сховала жінка в скриню між полотно. Я пораху­
вав,  знайшов справді сто  крон більше і повертаю їх вам.

В ліквідаторськім відділі впадали в очі дві жіночі по­статі: служ&цщіа  і маніпулянтка.

Службовка білява, очі, як у самички солов’я, біля ро­жевої блузки чорний бант на шиї, червона стрілка дов­кола голівки. Рання елегія про скалічену голубку.

Маніпулянтка сиділа на протилежному боці. Глибокі очі, закопчене личко. Коли поправляла волосся, Ярвич ба­чив розпорений під пахвою рукав. Вчора тремтів, заломлю­вався її голос на межі сміху і плачу і краяв вухо істерією. Сьогодні сиділа мовчки біля столика і думала: відбути ор­гію і випити отруйного вина.

—     Ви сумні, товаришко?

—     Ні, лиш часом мені жити не хочеться на світі, вся душа бунтується.

Муляр в підвалі гупав джаганом в стелю і гатив по нервах, ніби добувався з гробу.

359

 

Ліквідатор захрип з перепою, пробивав вуха дереи’я ним голосом, його руки тремтіли, він весь час помилиш | і раз у раз падало в нього щось з рук. Він схилився ні | паперами, закрив очі долонями і задрімав.

У всіх відділах лягла сіра тупа нудьга.  Мертві гол<>< 11 чулися ніби з-під води.

Макам записував у чорну книгу, хто на скільки хвилин запізнився, і гудів дерев’яним голосом на весь відділ:

—          Як можна, пані, залишити службу і хворіти! ІІ.ш
Медведюх — порядна людина, ходить до церкви, захоП
люється працею, виконує на годину сто п’ятдесят операцій

Притишені розмови змішувалися в нудну симфонію:

—    Людину з провінції можна пізнати по голосу, .і культурну по тому, чи витирає ноги.

—    Не люблю людей, які голосно говорять і не вити рають ніг. Демократизм не завжди корисний. Я подавші руку сторожеві і поводився з ним, як з рівним, а він те­пер має мене ні за що. Так само треба зважати, з ким запивати побратимство. Культурна людина шануватиме тебе ще більше, а некультурна зразу візьме під ноги.

Гімназист-практикант читав в альбомі вірш семінаристам:

Дрібні пилки родять пил, А атоми дрібних сил Родять таку велич брил, Як ми, женщини.

—          Чищення носа також визначає людину. Один грає
в хустину, як у трубу, інший — як пастух, що скликає
худобу.

Якийсь практикант читав лист від батька: «Не знаємо, чи ти живеш і чи ми, твої батьки, живемо. Приїдь хоч на один день, нехай  потішимось тобою…»

На столі лежала ощадна книжка якогось провінціаль-ного товариства з таким закликом:

«Працюй, щади гроші, не марнуй!»

-— Кажуть, що Чорнодоля помер.

—          Та добре. І йому краще, і людям ліпше, нікому вже
не заважає.

Касир рахував банкноти.

Голодний службовець Лев Юдейський, що мав багато боргів, дивився на смугасті банкноти, потім перевів погляд на раковину водопроводу біля стіни і мріяв про те, що якби її наповнити грошима, то він врятувався б від злиднів. Гля­нув у порожній капелюх — йому всюди ввижалися монети

360


і банкноти. Він подумав: «Гроші одного люблять і пхають­ся до нього, хоч йому їх і не треба, а іншого ненавидять». Осторонь балакали про цісарський ювілей. Юдейський сказав дряхлим голосом:

—          Хотів би я мати ті гроші, що їх витратили на свічки
для ілюмінації… А скільки злодіїв крало тієї ночі у Відні!

Писар показував ілюстрацію в газеті: «Сучасна торгів­ля невільниками». Безробітні в Нью-Йорку, які прода­ються в кріпацтво, позакривали обличчя від сорому.

Юдейський згадав про свою сім’ю і сказав до писаря:

—          Нічого не доробився чоловік. Якби я сьогодні зімк­
нув очі, от жінка і діти залишилися б, як цуценята на снігу.

Писар відповів:

—    Ви ще міцні і не час думати про смерть.

—    Міцний, аж музика в  грудях грає.

Молодий службовець читав крадькома газету, а стар­ший, його сусід, побачивши, вигукнув:

—          Бійтеся бога, не читайте газети! Я вже 15 років в
«Народній силі» і ще-ні разу не читав тут газети.

Через відділ проходив директор Шуліковський. Він по­мітив, що біля касира зібралося кілька людей, і нахмурив­ся. Щоб шпигнути касира, який був офіцером-пенсіонером, Шуліковський крикнув:

—          Пане, тут не казарма!

Ввійшовши до себе, викликав начальника відділу, тиць­нув пальцем на помилку, яку зробив в адресі агента один з службовців, і крикнув:

—          Жалкую, що зробив цю шельму службовцем. Не­
гайно відішліть додому, хай він вивчить усіх агентів і їх
адреси напам’ять і розповість мені про це через п’ять днів,
інакше не тримаю його тут навіть п’ять хвилин.

Несподівано з якогось приводу вибухнула страшенна сварка між двома службовцями. Посипались взаємні образи і погрози. Коли службовців втихомирили, Байда сказав:

-— А чи вони винні? Таке життя їхні нерви з’їло.

Юдейський у вільну хвилину завжди гострив ножик. Пробуючи вістря на пальці,  він промовив:

—          В дитинстві я не мав стільки сили в любові до бога
і матері, ні пізніше до коханої, ні тепер до жінки та дітей,
як маю сили в ненависті до тих розбишак і злодіїв. Та не­
нависть дорівнює любові до волі і правди, і я не можу
вмерти раніше, аж поки з ними не порахуюся.

361

 

Котрийсь виглянув у вікно і сказав:

—          Гляньте, яка доля чекає нас!  Майбутнє  службову,
з «Народної сили».

На вулиці перед будинком упав кінь і забився в агош Дехто зітхнув, а Степан Ручай промовив:

—     Зачиніть вікно, бо такі продуви, що мене шляг тр фить.

—     Нічого страшного — менше одним буде.

—          Але я ще не висповідався.
Голодні службовці сновигали, як хорти.

—          Ще нема десятої, а мій годинник женеться,   як п’
ний до води.

Студент розповідав:

—          Як я ляжу голодний спати, то мені завжди снитьс
що я на небі і замість листя на деревах котлети.

Сніданки брали   службовці   наборг,   а   на   початку   м сяця у них вираховували з платні. Деякі набирали сніда ків на стільки, щоб прожити з ними увесь день. Іноді за в них вираховували половину платні, а часом і більше.

Кухонна служниця кашляла в долоню і подавала хлі виделки і ніж.

Юдейський кривився і крутив головою, наче їв власн тіло. Не смакував йому сніданок. Перед очима все стояли бідолашна жінка, діти, що вже два тижні не ходять до школи, бо не мають взуття. Сльоза впала на хліб, він струснув її, в горлі здавило і запекло. Він поклав хліб і ви­йшов.

Байда і Ярвич проходжувались під час сніданку в ко­ридорі.

Коли підійшов Юдейський, Байда запитав:

—          Як же там нині фантазія?

Юдейський махнув рукою. Він був змарнілий, тремтів, цокотів зубами.

—          Моя фантазія, як мертве теля хвостом… Нехай грім
вдарить в «Народну силу», а мене нехай першого вб’є на
місці! Так мені те життя остогидло. Того драба Шуліков-
ського вивів би на кам’яну гору, застрілив і вийняв би
кулю, бо жаль. Я драв би з нього живцем паси і сипав би
сіль в свіжі рани! — Він затягався нервово цигаркою. Че­
рез хвилину сказав: —Порадьте мені, що маю робити з со­
бою? Далі так не годен жити, треба шукати якогось поря­
тунку. Я чув, хтось мені раз казав, що євреї мають великий
фонд для таких християн, які переходять до них і вчатьсн

362


на равинів. Даю найсвятіше слово честі, що я зараз готовий піти вчитися на єврейського попа хоч до Палестини.

Байда стримав вибух сміху. Він знав слабу струну Юдейського і промовив  з усмішкою:

—          Це непоганий план, але в такому випадку ти мусив
би розвестися з жінкою.— Він сіпнув непомітно Ярвича за
полу і говорив далі: — Ти пропадаєш за жінотою, отже,
тут треба придумати заробіток, відповідний до твого та­
ланту. Може б, ти заклав будинок розпусти.

Юдейський жваво  підхопив:

—          Я вже не раз над тим думав, але до того треба ка­
піталу. Хіба б відкрив чоловічий заклад…

Раптом він пригадав щось:

—          Ага, що ж з тою обіцянкою вашою? Я щодня нага­
дую вам, а ви все забуваєте. Повідомте якнайшвидше.

Байді набридло день у день слухати нарікання і плани Юдейського, і він якось сказав, що нібито прочитав в ан­глійській газеті оголошення про те, що якийсь природо­знавець має у себе самицю орангутанга і для наукових до­слідів обіцяв велику суму грошей для того, хто погодиться на зносини з нею.

Байда реготав на весь коридор, аж присідав. Потім пішов з актами до дирекції. Директор Малицький сидів біля столика, обклавшись статутами, розпорядженнями та законодавством, і складав нові службові правила. Байда подумав: «Коли люди голодують, а Юдейський мріє про становище єврейського попа і заробіток на зносинах з оран-гутанихою, директор Малицький сушить собі голову над підвищенням норм виробітку».

Шуліковський читав акти. Коли прийшов студент тео­логії, який тимчасово працював в «Народній силі», Шулі­ковський запитав його про стан роботи -і шпурнув йому вслід чорнильницею.

Телефон туркотів на столику, але Шуліковський не по­спішав і лиш згодом взяв трубку. Дочка Юдейського про­сила, що хоче розмовляти з батьком у дуже важливій не­відкладній справі. Директор відповів гостро, що телефон призначений виключно для дирекції в службових справах, а не для приватних розмов.

Ввійшов молодий адвокат і хотів вияснити якесь служ­бове питання, але Шуліковський крикнув йому веред­ливо:

—          Як же ви мене нудите!

363

 

 

 

Адвокат поспішно вийшов, бурмочучи щось під иїї Шуліковський взяв лист від фірми, що виробляла р.і\у вальні машини, і прочитав:

«Цим препоручаємо вам рахмайстриню, довголіт­ня практика якої дозволяє нам дати їй таке сві­доцтво:

Вона рахує швидко і правильно, так, що всякий перерахунок зайвий. Вона ніколи не помиляється, є невтомною і не бажає ніколи відпустки.

Вона також ніколи не хворіє. Вона готова день і ніч працювати, коли лиш забажаєте. Вона ніколи не стомлюється і їй робота ніколи не набридає.

її робота є безпомилкова.

Іншими словами: вона вдесятеро більше працює, ніж звичайний рахмайстер, а що найважливіше ;’я всього, вона не вимагає ніякого утримання.

Вам здається, що ця похвала є завелика, але до­сить одного вашого слова, і вона готова переконати вас у тому, якщо ви їй дасте нагоду працювати кіль­ка днів з вами.

Ім’я її «Унітас».

З високим поважанням Людвік Шпіц

Шуліковський злобно посміхнувся:

—         Прошу! У людей машина стоїть вище ніж у нас лю­
дина. Я тут на всю «Народну силу», на 150 чоловік не
маю ні одного такого пильного і точного працівника.

Він записав адресу і дав рекламу начальникові, щоб той показав її службовцям.

Любаска сидів, розкинувшись, у фотелі і переглядач список службовців з усякими помітками біля їх прізвищ. Згодом він посміхнувся і промовив спокійно:

—         Ну, богу дякувати, революція серед персоналу зла­
мана. Три роки тому вигнав пан директор лише одного
Білецького, а така буря зчинилася, що трохи не викинула
нас з нашіх крісел, а тепер останньої зими за три дні до
Нового року звільнили ми аж десяток чоловік, і ніхто ані
муркнув. Тепер могли б ми легко позбутися ще декого,
і був би повний спокій. Коштувало нам це дуже багато, але
ми перемогли. Шістдесят ворохобників ми викинули тихе­
сенько, без гамору, протягом двох років, а на їх місце при­
йняли за ту саму ціну аж сімдесят свіжих, між ними п’ят­
надцять дівчат. Пан директор не довіряли жіночій робочііі

364


силі, а тепер Переконалися, що це не гірший матеріал. Ма-ніпулянтки — старанні робітниці, не бунтують, не ставлять великих вимог, а найважливіше, що більшість з них через два-три роки виходять заміж і тим самим залишають «На­родну силу», а ми не маємо з ними ніякого клопоту… Якби ще тих двох-трьох ворохобників викурити, бо, як видно з газет, бойова зграя веде систематично свою підривну ро­боту і, як я чув, готує змову. Де є дим, там мусить бути вогонь, де люди плещуть, там мусить бути зерно правди. Любаска підійшов ближче і говорив упівголоса про Ярвича. Шуліковський оглянувся підозріливо. Любаска пі­дійшов до порога бічної кімнати, постояв там хвилину і по­вернувся.

—    Нічого. Це Юдейський. Поклав акти і вийшов. Він нічого не чув.

—    Це також непевна людина. Наш ворог,— додав Шу­ліковський.

Обидва директори вели нараду пошепки…

По відділах ішов селянин з фруктами і розхвалював їх, але службовці обминали його, бо мало хто мав гроші.

Коли з’явився уповноважений, що збирав гроші на На­родні потреби, один службовець виходив до іншого відділу, другий поспішав, інший накинувся на уповноваженого і на­говорив йому дурниць. Взагалі «Народна сила» була по­лем всяких «патріотичних» бійок, добродійних внесків. Треба було часто рятувати якого-небудь свого товариша, складатися для нього на одяг, на процес, похорб’ни ди­тини і таке інше. Громадськість вважала, що ргут також так само службовці добре оплачуються, як і по інших ін­ституціях.

Байда задумливо дивився перед собою.

Дві пані розмовляли:

—    У мене служниця як встане, то має бути зачесана, помолена, але ніколи не повинна чесатися при мені.

—    Бик! Бик в підрахунках! Хто збичив? Страшенно бичать!—вигукував писар Ямник, якому вдалося знайти помилку в рахунках.                                                                           і

Старий референт гіпотечного відділу розгинав стомлені крижі. Під столиком стояла мишоловка. У вільну хвилину молодий писар спитав:

—          Що краще, прошу пана референта, чи боротьба в
житті, а перед смертю спокій, чи навпаки?

Старий глянув у вікно і говорив задумливо:

365

 

—          Краще боротися усе життя, а перед смертю мати
спокій. Так у природі звірина чи чоловік мокне, трудить* І
вдень, а ввечері шукає спочинку.

По відділах  сновигав молодий  начальник, якого  прий няв Любаска на  місце Ришкунди. Він уже був відповідно настроєний  і   накручений   обома  директорами.   Службовці тягнули без відпочинку всією силою грудей і нервів, а мім підглядав за ними,  контролював їх і сварився:

—          Я вас віддам до війська.

Хтось згадав, що Байду перевела дирекція підлеглим до грубого начальника, і той робить йому різні пакості і скаржиться на нього в управу. Старий референт відпопіи на це порівнянням з народного побуту: наймит став єфреіі-тором у війську, вдарив сина свого господаря в обличчн і сказав: «Коли ж я тобі віддячуся? Як повернуся, ти мене знову будеш бити в обличчя».

IV

Експедитор Клим Даниш тягнув повітря ніздрями і бринів під носом. Він переглядав листи до банку від різ­них членів.

Гринько Чобіт з села Кривого писав:

«Високий презідіоне! Прошу вибачити мені, що через великі видатки я не міг минулого місяця  прислати цілої парамеї».

Далі йшов широкий опис сну, в якому з’явився Чобо­тові св. Петро, закликав його до праці і патріотичного ви­конання обов’язків, і Чобіт під впливом того сну роздобув гроші та посилає їх до «Народної сили». В іншому листі стояло:

«Славетна   премійо!

Доношу приязно, що я наробив вам досить чле­нів, то пришліть мені хоч на пачку тютюну. Я ходип до Анни Башти, але від баби годі довідатися до­кладно, бо її чоловік поїхав в Америку. Щодо Я коші Скрипки, то так виглядає той антерес: він сам поми­лився в рахунку, бо того дня справляв онуці хрести­ни і забув, але що маю робити? Мушу ту камфузц взяти  на себе.

366


Прошу поправити в актах на Юрко Харук, а не Хрунек, бо він мені докоряє, що виставляю його на сміх перед громадою.

Юрка Гузека нема дома посадили у в’язни­цю за бійку, а жінка не має звідки заплатити.

Івана Бовтана викресліть, бо він со Духи пра­ведними  спочиває.

У Микити Цимбала незгодаі дома, бо син тата вдарив ціпом по голові.

Для місцевої шкільної ради прошу прислати нову квитанцію, бо та перша десь пропала, а як пропала, то я вам напишу: у мене в хаті є телятко, воно взяло в писок і з’їло».

Один боржник писав:

«Як відішлю гроші, то напишіть мені квитанцію,
бо банк стоїть на моїм грунті, а я старий і слабий,
то хочу зробити порядок».
                                   *

Даниш натрапив і на такий лист:

«Іван Якобчук застрахував хату на велику суму, отже, заявляю, що та будівля не має вартості біль­ше як сто крон. Він підмовляв уже мене, щоб я його запалив, і пояснював мені, в який спосіб це зробити. Прошу переконатися через жандармерію.

Дмитро Якобчук, кушнір виробів хлопських і панських».

В інших листах повідомлялося:

«Іван Велика Гора і його жінка померли, діти розбрелися по наймах, будинки продані корчма­реві.

«Сварка між Іваном Вовком і Василем Бараном є та, що Баран доніс на Вовка, що той має посадже­ний тютюн, і фінансовий відділ написав уже про­токол».

«Повідомляю приязно, що продав корову і поси­лаю на заспокоєння боргів».

«Прошу поправити в попередньому листі, що пів-хати є власністю Варвари Савчук, а шопа і курник — її чоловіка Антона. За те, що Варвара наважилась переписати всі будинки на своє ім’я, Антін збив її страшенно  і розвалив  голову, і  вона  з’явилася нині

367

 

до мене, благаючи переписати грамоти на його ім’я. Як цього не буде, то він погрозив, що вб’є її. Прошу зробити ту зміну, нехай баба має спокій».

«Майно Миколи Палихати прошу переписати на його жінку Юлію, бо Микола засуджений трибу­налом на десять літ в’язниці за те, що отруїв мало­літнього брата Юлії сірниками, намоченими в молоці, і той помер за 24 години».

«Гнат Стебло і Марунька Скиба нешлюбні, лише сидять на віру, отже, не знаю, чи приймете їх. Як там самі вважаєте».

«Тато помер, сини розділилися, зійшли на зли­дні і не мають з чого платити».

«Луць Стоколоса продав хату і мешкає в стайні. З’їв його млин бензиновий. Дах над стайнею ще не покритий ■не мав звідки взяти соломи».

«Сіно згнило, бульба вимокла, збіжжя зрослося й пропало, кукурудза ні до чого, торги заперті, гро­ша годі де роздобути, біда, тіснота велика… Десять крон посилаю тепер, а другу половинуна новий рік, у Василів день».

Якийсь боржник писав:

«Першу частину боргу вишлю, як буду хотів, а другу як буду мав. Я називаюся Боніфатій, а ви пишете Боніфат. Шукав такого імені в усьому ка­лендарі і не знайшов. Шкода науки».

Писали ще й таке:

«Тимко Напоповім зі стайні зробив хату і вже мешкає в ній з худобою і всім своїм маєтком. Прав­да є, що він не мав свого дому і пристав до баби а малолітніми дітьми, а як вони підросли, то ста­рого нагнали, і він тепер мусив собі побудува­тися».

«На маєтку Семанчука табельований Срулейб ‘Аібстер, Марко Фльорискул і Гершон Шор. Вони провадять ліцитацію, а Семанчук дуріє, ходить се­лом та б’є людей задурно».

«Захар Фільварок слабий, нема грошей, буде вми­рати».

«Микита Комин продав поле, а жінка з горя під* палила хату».


«Жінка Микити Слимака пішла в найми, а її чо­ловік денний заробітник, покинув цілком хату, яка вже валиться. Тепер при молотьбі відірвала йому ма­шина руку і він в шпиталі».

З простих, немудрих коротких слів било гірке життя і доля нашого мужика. Цей гіркий світ починався там да­леко, в закутинах людського буття, і пропадав, як плач і зойк серед пустині…

Даниш глянув у вікно — надворі буяла весна, нагаду­вала про неволю, сіре життя в банку.

Два російських емігранти, що працювали на протязі одного року в «Народній силі», залишали її і прийшли по­прощатися. Старий касир дивився на них і дивувався, чому спокійний і, здавалось би, ласкавий хліб в «Народній силі» не припав їм до вподоби. Один з них, що в рідному краю вбив бомбою князя-сатрапа, тепер посміхався добродушно

і говорив:

—           Тут, бачите, тяжко знайти себе. Колотять чоловіком,

як водою, і обхляпують його болотом.

Його товариш теж пробував посміхнутися:

—           Там, у себе, ми чули, що тут нібито свобода, рівність,
добро, але як тільки перейшли кордон, зразу відчули в по­
вітрі гніт і безсилля. Тут день за днем живеш і нічого но­
вого не піймаєш. Все одна і та сама скука.

Ярвич сердечно цілувався з обома на прощання. Двері рипнули, але ніхто не підіймав голови, ніби чекав якоїсь   несподіванки. Однак  не було   нічого нового,   двері

зачинилися.

Юдейський кивнув Ярвичеві, взяв його за лікоть, від­вівши набік, і говорив таємниче:

—             Будьте обережні… Шуліковський і Любаска можуть
вас або отруїти, або вбити… Я маю деякі дані.

Якийсь студент показував свіжий номер газети «Ради­кал» і говорив, що там знову написано про стосунки в «На­родній силі».  Юдейський  відповів зів’ялим  голосом:

—             Що  мені  з того,    як   нема   в   хаті   кусника   хліба,

а діти босі.

369

Даниш повернувся з роботи, пообідав і ліг відпочити. Дружина накрутилася до обіду, роблячи лад в кухні і хаті, хотіла поговорити з ним, пригорталася до нього, але він все був такий змучений, що, не годен думати, швидко засинав,

24   М. Яцків

 

а через деякий час схоплювався і біг знову на роботу. ,,’||і жина знову залишалася одна і чекала його до вечор.і

Увечері  повертався  він  жвавіший,  вів  деяку   розмоіі] а потім сідав читати газети   і   книжки.   Так   минали   ДИІ Якось зауважила дружина Данишу, що їй сумно, коли ти після обіду спить, вона з нудьги не знає, що робити   > СІ) бою. Він після того намагався перебороти втому і не ля і.їй а тільки розмовляв або читав їй дещо. Іноді це вдав;ілт | йому, але в більшості помічала вона в його очах таку вт<>і\и що всміхалася і клала подушку на софу, а сама сідала 6ІЛЯ нього і шила. На протязі довгого часу вона переконували і, що виснажлива праця забирає у неї дорогого приятеля, піп мало служить їй, а вона зовсім залишена сама на себе. НпіЬ гірше  боліло її, що  він захоплювався книгами,  багато ГО ворив про них, присвячував їм кожну вільну хвилину і || глиблювався в них так, що часто зовсім забував про ип Зрозуміло, що вона не стоїть   в   його   серці   на   першому місці, що вона не є для  нього всім, як  він для  неї, і  ці* вражало її щиру дитячу любов. Якось вона запитала:

—              Для чого ж ти,   власне, одружився  зі  мною,   комі
для тебе книжка важливіша?

—             Воно, дитинко, так: наука і мистецтво—це ідея жіп
тя і краси, а ти, жінка, є вибраною людиною, через яку »
краще можу пізнати ту ідею, і, навпаки, з допомогою мис­
тецтва і науки зможу я краще пізнати й оцінити тебе як
жінку. Звичайний муж може бути найкращий для жінки,
але як   людина   може бути останньою падлюкою.

Вислухала вона це пояснення і ніяк не могла зрозуміти, чому людина, ідеї і добрий муж не можуть бути в одній особі, бо ж одно другому не суперечить.

Одного дня після обіду читав їй «Довгобразий портрет» Едгара По. В тій новелі змальована молода пара і її доли більш-менш такими фарбами:

Була дівчина незвичайної вроди, весела, люб’язна. Він, художник, був палкої вдачі, учений, вдумливий, строгий і відданий своєму мистецтву, як коханій. Вона ж була вся світлом і усміхом, охоча до жартів, любила і пестила все гарне, а ненавиділа лише одну річ — мистецтво, яке було її суперницею, і боялася лише палітри, пензля та іншого мистецького начиння, що так часто відтягало коханого з її очей. З переляком почула вона про бажання чоловіка зма­лювати її портрет. Але задовольнила його бажання і була

370


слухняна, сиділа терпляче довгими тижнями в понурій ви­сокій кімнаті, в яку лише згори падало бліде світло на по­лотно. Він весь був у мріях настільки, що не бачив чи не хотів бачити, що світло, яке так дивно впадало в ту самітну кімнату, руйнувало здоров’я і душу його подруги. Так ми­нуло багато тижнів. Портрет нарешті був готовий. Маляр встав і з захопленням придивлявся до свого твору, а коли повернувся до жінки — вона була мертва. Даниш глянув на дружину.

—    Як тобі сподобалась ця річ? Вона була задумана.

—    Гарна… Дивна… Гм… Як мені сподобалась? Колись

скажу…

Він наполягав, щоб вона сказала   тепер,   але   дружина

лише всміхнулася і нічого не сказала. Вночі тулилася до нього і плакала.

Ш

іісля одруження, бідав, нерви танцювали, він  ліг відпочити, лянула на нього, їй спало на думку, що він лише шукає власної   вигоди.   Він   помітив   той   закид   в її очах і всміхнувся терпко.

— Ти без серця, самолюб. Дбаєш тільки про себе. Він не відповів, лише думав: «Хто тут винен? І ми обоє, і жодне з нас. Життя взяло нас за чуб і веде проти нашої волі. В докорі дружини є трохи правди. Я маю серце лиш тоді, коли треба. Часто дрібна причина, на яку люди не звертають уваги, доводить мене до шаленства. Скривджен-ня бідної, беззахисної дитини збуджує в мені лють. А потім знову лагідна струна бере в моєму серці верх і я мучуся. Радо втік би в ліси і лише деколи навідувався б до людей в гості. Я народився з серцем, намагався бути собою, але життя взяло мене в кайдани, що годі втриматись».

Люди люті, життя тяжке. Доходить до того, що він сам себе боїться, а як далі так буде йти, то він не годен ручитися за себе. І відчуває, що якби йому через вінця пе­реллялося, якби він уже почав, то тоді втратив би розум, тоді йому все одно.

Задрімав. Згодом відкрив очі. Вечір. У хаті спокій. Дружина сидить на стільці, заколисує малу Талю і співає тихо. Сумно співає. Минають хвилини. Даниш вглядається в  дружину, в те молоде створіння, і бачить,   як воно  не-

371

24*

 

давно пустувало з дітьми на вулиці, бавилося з лялькою, ліпило паски з болота, підіймало спідничку і бродило по лугові, як рожева квітка, а тепер в її житті така змін І журба, клопоти, смуток і тягарі. Хоч-не-хоч — будь хазяЯ кою, дружиною, матір’ю, старій, гни голову вниз, і тут, в оцій чужій, найнятій кімнаті, залишаться тіні їхніх душ, а прийде хтось чужий, як злодій в святиню, і святотатською рукою розірве ті тіні і заведе новий лад. Серце заболіло при згадці про ту важку жіночу долю. І жаль йому стало дрібного,   видовженого  личка.

Дитині  ледве рік. Лежала на маминих колінах і  бул.і тепер  більш задумана,   ніж звичайно.   Бліда,   хворобливії, дивилася в стелю. Темні глибокі очі, шовкові вії. Дружина урвала пісню.

—             Ти плачеш, дитинко? Чому?

Дитина лежала непорушно і мовчки, тільки сльози ко­тилися по личку.

Даниш встав і сказав:

—             Не співай дитині похоронних пісень.

Сів і думав: «Яка доля чекає її? Нащо привели ми тебе на світ? Бач, ми не жадали собі тебе, бажали не бачити тебе, а тепер…»

Оце та золота нитка, що в’яже чоловіка з жінкою. Оце їх серце поза ними, не для них самих — друга епоха любові. І дивувало їх те маленьке створіння, що мало ледве рік. Чому воно ніколи не пустує, лиш все немов старий чоловік?

Засвітив   лампу,   дружина  сіла з дитиною  біля столу Даниш з протилежного боку. Дитина   і   батько   дивилис одне на одного мовчки, холодно.

«Це ж мій образ, моя подоба»,— думав Даниш.

Ніч. Суєта гонила ним по безлюдних вулицях. Будинки з темними щелепами вікон нагадували велетнів з мертвими очима.

Данишеві привиділося, що його дитину розбивають чор­ні руки головкою об мур, а жінка, те утле, бідне створіння, хитається на шибениці. Він дивиться холодним серцем, об­думує помсту, сильнішу, ніж життя, і йде палити, різати, бити.

Зупинився і говорив:

— Хтось скаже, що це манія. Ні, брате, ти не знаєш звірів на двох ногах, що б’ють себе в груди перед хрестом і падають в поклонах.

372


Його охопив холодний страх, здавалось йому, що він не між людьми, а в темряві серед лісу і хижих звірів. Дов­кола не видно, не чути нічого, лише гарячі кровожадні по­дихи з пащек стоголової потвори, і він не знає, де лихо чатує, куди йти і як боронитися. Не страшно йому за себе, а тільки за дитину та дружину. Він знає, яка доля спіт­кала б їх, якби його не стало на світі. Знає душу тієї тварюки,  що б’є поклони  перед  богом та молиться,   знає

її серце!

Пізньої ночі ішов Даниш мимо костьолу. В тупій тиші блимала лампа. Ішов новою площею, з якої очистили дотла старий будинок. Став і оглядався. Вгорі в крайньому вікні костьолу біліла якась тінь. Сперла чоло до рами вікна і ди­вилася на площу. Тут, де затерся слід старого будинку, вирувало колись життя. Палало, погасало, тепер пустка.

Кума-журба навідалася до Данишів.

Він  занехаяв  книги,  став нетерплячий,  вільні хвилини проводив поза домом, марнів день у день, а жінка плакала по кутках. Даниш мав принести їй порошки з аптеки, вона чекала його до обіду, але минуло три години, а чоловік не прийшов. Вона залишила ключ у сусідки і вийшла на вули­цю, і вони зустрілися, але на протилежних сторонах вулиці, і не підійшли одне до одного. Дружина окинула його сумним поглядом. Був згорблений, блідий, хитався. Вона заплакала гірко. Він став і дивився їй услід, як повертала вона на го­ловну вулицю. Маленька, у витертім пальті, ішла поволі, як голодний собака. Коли глянув на маленькі ніжки, стиснулося його серце, і він трохи не побіг, щоб пригорнути її до грудей. Коли повернулася додому, він спав.  Порошки   лежали в паперовій коробці на столі. Чоловік встав увечері, і вона розповіла йому, що ходила сповідатися. Старий монах поті­шав і розраджував її, щоб не впадала в розпач, бо тим вона убиває себе і початок нового життя, яке носить в лоні. Вона скаржилась на важкі умови і працю, а монах втихомирював її плач і переконував, що терпеливістю, спокоєм і погідною думкою поборе злидні і діждеться нагороди, потіхи за своє теперішнє горе і терпіння. Далі пояснював їй,   що   праця Даниша дуже важка, і вона, як дружина, повинна осолод­жувати  його  трудне життя, пробачати  промахи  і підтри­мувати в ньому  гарну  основу.

Розповідала слова старого монаха з сльозами   в очах.

373

 

 


Даниш слухав, серце тремтіло, він думав: «Священик, чу­жа, далека людина, дав їй більше розради в одній сповіді, ніж я, найближчий її друг, за кілька літ…»

Біль приниження, горе сорому перед самим собою  л;і мали в ньому своїм тягарем все до основ.

Зрозумів, що єдиний вихід і порятунок — в організації, і він пішов на збори службовців. Збори затягнулися до пізньої ночі, /Даниша обрали мужем довір’я/ і доручили (переписати термінові вимоги до Надзірної ради) Після пі а ночі повернувся додому і сів до роботи, яка мала бути го­това на ранок.

В дверях бічної кімнати стала дружина в сорочці і за-ломала руки:

—             Бійся бога, Климе, що ти хочеш від мого здоров’я!
Що діється з тобою? Що ти робиш!?

Він відповів:

—             Дай мені тепер спокій! Лягай спати, я маю тут тер­
мінову роботу!

—             І ти не міг до тієї роботи взятися раніше ніж тепер,
над ранком? Як же ти підеш на роботу, як будеш вигля­
дати! Таж усі люди в будинку сміються, що ти по ночах
повертаєшся додому. Служниця сусідів бачить все і знає.
Яку ж ти пошану маєш до мене! І ти тепер так зі мною
обходишся, коли я вагітна, слаба і розстроєна… Бодай я не
діждала народити ту дитину на світ! Дивлюся на твою по­
ведінку і все перевертається в мені. Пам’ятай, що як на­
роджу якусь потвору, то ти будеш мати і мене, і дитину на
сумлінні.

Залилася слізьми, прийшла швидко до нього, хотіла за­брати папери, а коли він не дав, вона погасила лампу. Даниш скочив до дружини як навіжений.

— Іди спати! Я не краду! Відійди, бо вилетиш крізь вікно!

В сірому каламутному мареві світанку стояло двоє мо­лодих людей — одно проти одного. Жінка з переляканими очима, як дитина, подалася до дверей і простогнала:

•— Са-та-но!

V

Синок Даниша Дмитрусь спав разом з матір’ю, і вона не могла намилуватися ним. Як був ще немовлям і починав плакати крізь сон, вона знала, що він змерз, розпинала на 374


цім сорочинку і хухала на груденята, а він замовкав і заси­нав. Часто заспокоювало дитину те, що мати притуляла його до свого обличчя. Не раз він у сні аж заливався ди­тячим сердечним сміхом, а вона кликала батька і гово­рила:

—          Дивись, ангелики сняться йому, він бавиться з ними.
Коли дитина  спала на  животику,   це   називалося,   що

нона «пасе коники». Найбільше подобалося матері, коли він лежав на боку, підклавши кулачок під голову.

—          Дивись, він спить, як ґазда.
В її любові був талант. Справжня   мати   своїм   серцем

краще бачить все в малому тілі дитини, ніж навіть рентге­нівський апарат.

Дмитрусь прокидався найраніше. Як тільки перший про­мінь проб’ється крізь штору, він прокидається і швидко, як мушка, ляже горілиць, почне бавитися ручками і провадить з собою розмову на різні голоси. Один з них нагадує стру­ну арфи, а другий — воркування голуба. Той ранній гомін дитини будить матір, вона встає, несе хлопчика в постіль до батька і йде готувати сніданок. Тепер Дмитрусеві вже три роки. Він сам в сорочині скочується, як білий вузлик, з ліжка матері, дріботить зі срібним сміхом до батька і видряпується на його ліжко.

Сніданок на столі, Таля і Дмитрусь бігають і плещуть з утіхи в долоні, в кімнаті дзвенить дитячий щебет: — Юська! Юська! Юська!

Даниш  збирається   швидко, двоє    дитячих   уст    доту­ляються до його обличчя, дві рожеві квітки проводять його

з ранковим промінням.

На роботі він часто прислухається до власних думок і припиняє працю. Відчуває два дитячі поцілунки на щоці, щебетання їхнє нагадує звуки срібних бляшок. Даниш ба­чить Дмитруся два з половиною роки тому. Дитина обма­зана глиною, плямкає губами, як жаба, оченята дивляться сумно, вона рачкує по мокрому подвір’ї на селі, ніби ви­йшла з землі. Той образ стоїть перед очима Даниша і щи­пає за серце.

—    Чому ти, Талю, плакала вночі?

—    Якби ти, мамо,  була дитиною, то знала б, чому  я

плакала…

375

—    Чому бог дає людей і забирає їх?..

—    Як я була маленькою, то була в небі, але нічого не пригадую… Мамо, що є там в небі?

 

—           Люблю ту малу спрацьовану руку. Ти, мамо, гпіі’Ь
краща від усіх!

Коли вночі присниться Талі щось страшне, вона нсуняи сітку свого ліжка, бере подушку під пахву і свою м.і и ковдру і йде до матері. Стане біля її ліжка, але мати, оц напрацювалася за цілий день, стомлена і не хоче брати и до себе. Дитина йде до батька. Він вдає, ніби спить, і ПИ тає з острахом:

—    Хто то?

—    Я.

—   Хто «я»?

—   Таля!

—    Котра Таля?

—    Таля Даниш.

—    Яка Таля Даниш?

—    Татова донечка.

—    А, коли татова донечка, то йди.

Дитина  вилазить на ліжко, довго  гніздиться,  він   ро бить їй місце біля стіни й обтулює. Даниш з Дмитрусем на селі.

—           Такі хмари йдуть. Ходімо, тату, на ті хмари. Роз­
кидаємо їх, хай буде сонце…

—    Тату, я вже великий, о, моя нога на піску… Сипле пісок і втикає палець.

—    Тату, о, гріб. Дитина заслухалась.

—    Татусю,  чому потік плаче?

—    Він не плаче.

—    Послухай краще, він плаче.

Біжить в сорочці за мамою, плеще в долоні, заглядаючії їй в обличчя:

—    Юська! Юська! Юська!

Батько бачить в тій картопляній юшці своє становище. Дитяча радість перелітає піснею злиднів у його серце. Щось зашкрябало в горлі, він відкашлявся, схилився до плювальниці і  помітив  кров…

Дружина Даниша прибрала в хаті, випросталась і по­терла чоло.

—          Що я сьогодні, нещаслива,  буду варити?

На третій день після одержання зарплати не мала ані шеляга, ані шматочка хліба. Заплатила за квартиру, від­дала за молоко і сплатила борги. Сама жила кулішем та кашею, часто їла лиш один раз на день або пила чай, щоб

376


чоловік та діти не знали голоду. Безустанна журба і пра­ця зістарили її, вона сновигала, як тінь, і часто забувалася. Починала розмову, раптом обривала її і додавала в напру­женій задумі: «Щось я мала таке сказати…»

Вона збиралася на базар, але перед тим мала намір зайти до двірнички і позичити в неї грошей. Одягала ка­пелюшок перед дзеркалом і раптом побачила: з вікна на протилежному боці хтось дивиться на неї. Глянула уваж­но — офіцер всміхнувся до неї і козирнув. Кров ударила в голову з сорому і досади. Відчула шум у вухах, перед очима замигали жовті плями. Вона наказала дітям, щоб гралися спокійно, поховала сірники, взяла цератову сумку і вийшла…

Коли ввійшла до двірнички, вогонь запік її в щоки, ніби хтось вибив.

Привіталася з двірничкою, називаючи її панею, і після кількох взаємних питань про дітей попросила позичити кілька левів. Двірничка відповіла, що чоловік взяв ключ від скрині і пішов вранці на роботу. Як повернеться вве­чері, вона скаже йому про це і гроші будуть завтра. Дру­жина Даниша вийшла на вулицю, як з-під гарячого душу. Постали перед нею подерті ковдри, поламані меблі, лата­ний одяг дітей, стомлений чоловік і жалюгідна дійсність.

На розі під’їжджав трамвай. їй заманулося раптом кину­тися під колеса. «Одна мить — і всьому кінець»,— нашіпту­вав якийсь голос. Кров ударила в голову, в очах потемніло, зашуміло в вухах. «Ні, вернися — адже ти маєш дітей».

Невідома сила — двоє дітей — відтягнула її на тротуар.

Даниш повернувся додому і застав жінку в гарячці.

Діти гралися в ангелів. З віялковими крильцями з тон­кого паперу бігали на пальцях, ніби літали. Дмитрусь піді­йшов до батька.

—    Що, тату, нам приніс?

—    Нічого, це газета.

—    Дай, я подивлюся. Що це за малюнок? Що вони так тягнуть?

—    Це моряки витягають потонулий корабель з дна моря.

 

—    Що роблять? Скажи мені ще раз, я не чую. Водив пальчиком по ілюстрації.

—    А то що? Отут, таке покручене?

—    Дай мені спокій, я стомлений. Хлопча пішло з газетою до кухні.

Прийшла родичка  дружини, жінка  судді.   Розповідала

377

 

про Сафата, про те, який з нього добрий муж, як він дбає про свою дружину, купив їй плюшеве пальто, килими, діти одяг­нені. «Я знаю дружину одного службовця, який також не ша­нує її, але вона собі якось дає раду. Прихорошується, гуляє, ходить по ресторанах, кафе, на музику, до театру — про неї люди говорять, що вона має коханків, але точно невідомо…» Даниш лежав на софі з зажмуреними очима, жіночі шпильки долітали до нього з другого кутка. Дружина по­ворухнулася на ліжку і додала з досадою:

—           Він доведе ще мене до того, що я пущуся на останнє.
Дмитрусь  немовлям був   зашвидко відлучений  і тепер

по ночах ссав палець.

—           Дмитрусь мамин козачок.— лебедів хлопчина крізь

сон.

Даниш ходив по хаті, вранці відкрив вікно і дивився на вулицю. Природа святкувала весну. В парку цвіли каш­тани і бузок, з гори спадали буйні каскади зелені, сонце сипало на них щедро рожі і лілеї, солов’ї виспівували з за­хопленням пісню кохання і краси.

Даниш думав про вкрадену молодість,  втрачену волю. Образи, спогади виринали перед ним і щезали. Він нервово курив цигарку за цигаркою. Дружина підвелася на ліжку і заговорила: ■— Але ж надимив ти, як у комині! Де ж так можна! «Починається неділя»,— подумав Даниш. Щиглик залящав, злетів  на його плече, почав тріпати крильцями, піддобрюватися і заспокоювати його нерви. Да­ниш бавився з ним, лепетав як до дитини, наставляв мізин­ний палець, а пташина скубала його і з пестощів підіймала вгору ніжку, на якій колись здерся кігтик, а тепер загоївся. Даниш гладив його, тулив до обличчя, потім налив свіжої води в скляне відерце і насипав сім’я.

Всміхався ранок, як перший поцілунок дівчини. Даниш взяв книжку і вийшов з дочкою.  Дитина була біленька, як цвіт калини, оченята — як тернова ягода. Доч­ка перед парком оглянулася, піймала батька за руку і ска­зала жваво:

— Татусю, дивись, яка  пані їде! Який вона капелюх

має!

Тихою вуличкою в парк їхала карета з танцівницею у вибагливому одязі і величезному капелюсі, на якому майоріли сині пера, біля неї — дівча.

Дама   була   підтоптана,    розмальована,   дівча — весна

 

в пробудженні. Схилила голову перед морозом, що мав її прибити. Дама блукала неспокійними очима спідлоба, схи­лилася над дівчинкою і вперто шептала їй щось.

Горе тремтіло на личку дівчинки, вона з жахом схили­лася над прірвою, в яку мала впасти.

Карета зникла за муром зелені. Даниш взяв дочку на руки і повернувся додому..

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.