Михайло Яцків – Збірка творів

В ЛАБЕТАХ /ТАНЕЦЬ ТІНЕЙ/ ЧАСТИНА ТРЕТЯ 6-10

загрузка...

VI

Старий письменник і службовець «Народної сили») Сте­пан Ру_чай_ обідав з дружиною і дітьми.Шони їли картоплю з юшкою і ділили між собою півфунта твердого м’яса. На столі лежав шматок хліба, жінка рада б була його з’їсти, але чекала, що, може, чоловік або діти візьмуть його. Так завжди чекала, однак вони мало коли щось залишали з обіду і вечері, та й те вона ховала для них на пізніше.

Була неділя. Люди йшли довгими лавами за місто, на прогулянку в парки. Повз вікна пливли веселі табуни, го­лосні розмови і веселий сміх.

Ручай постогнував на витертій софі і курив цигарку, а жінка з дочкою мили посуд.

Старий дивився на дітей і думав, що цього року він ще не виходив з ними на божий світ. Не було й гроша. Сього­дні набігався по відділах, щоб позичити хоч кілька мізерних крон, але ніхто не мав. Глянув на вікно, за яким сміявся веселий світ, встав і сказав:

—          Збирайтеся, вийдемо погуляти.

Жінка глянула недовірливо, але побачила, що він справ­ді не жартує, і почала збиратися з дітьми.

Вийшли за місто, діти бігали на сонці по траві, а старі сиділи на горбку і дихали весняним повітрям.

Після поганого обіду зголодніли всі швидко, Ручай встав і повів їх за собою до парку. Жінка сіпнула старого за рукав, але він махнув рукою і сказав:

—          Ходімо.

Серед гамору і натовпу знайшли вільний столик, сіли за нього, і Ручай сказав подати хліб з маслом та кисле молоко для дітей, а для себе і жінки пиво. Першу порцію з’їли за кілька хвилин, Ручай звелів подати другу і третю. Жінка дивувалася і думала, що він має гроші і хоче зро­бити їм несподіванку. Коли вже всі наїлися, Ручай покли-

 

 

 

378


379

 

кав господаря і сказав, що сьогодні   не   має   грошей,   але віддасть через тиждень.

Господар був незадоволений цим.

—    Але ж ви мене знаєте і знаєте, хто я.

—    Я знаю вас, що ви учена людина і службовець бан­ку, але он наш добрий знайомий сидить, швець Чохара, мій постійний гість, нехай він поручиться за вас.

В місті тривав страйк друкарів.

В хаті не стало хліба, діти були постійно голодні і не мали в чому ходити до школи. Дружина Ручая колись пра­цювала в друкарні. Тепер спало їй на думку заробити там дещо. Вона порадилася з чоловіком і вирішила працювати вночі. Увечері відводив він її, а після півночі приводив до­дому. Однієї ночі застав її біля праці контроль страйкую­чих робітників.

Члени контролю були люті. Директор пояснював їм, що це мати кількох дітей, її чоловік письменник,  службовець

«Народної сили».

— Коли Ручай хоче, щоб його дружина заробляла, не­хай посилає її до готелю! Як же тоді можна дивуватися простому робітникові, коли така інтелігентна людина відва­жилася виступити штрейкбрехером!

Дружина повернулася додому з плачем. Контроль погрозив   скандалом,   і   Ручай   ледве   упро­хав їх.

Сумні і голодні полягали спати.

Перед світанком прокинувся Ручай і почув розмову на другому ліжку між малою донькою і дружиною.

— Мамо, вчора прийшла в школу Ліпська в новій су« конці. Вона завжди, взимку має теплу суконку і пальто, а влітку —літню… Чому воно так, що її батько завжди маг гроші, а ми такі бідні?

Мати зітхнула і нічого не відповіла, а Ручая задряпали у грудях, він почав кашляти на всю кімнату, аж менші діти пробудилися. Встав, курив цигарку за цигаркою і думап Ранок підіймав похмурі повіки. Дружина встала при­бита горем. Не знаходила собі місця, брала одну й ту ж річ по кілька разів. З крамниці вона виходила, не запла» тивши, аж поки на порозі не зупиняв її крамар. Стала серед хати, як приголомшена, і говорила до себе:

— Що я сьогодні буду варити? Звідки візьму гроші и ‘

Ручай збирався на роботу в якомусь забутті. Відчунаи

лише темну глуху порожнечу в душі. Наливав в умип.ілі.

380


ник води, але руки не слухались його. Поклав комірець на столі і пішов за ним в кухню.

Як і кожного ранку, йшов він під тягарем сонної мороки, плутав ногами і відчував полин на устах і в душі. Був зму­чений і розстроєний, як від отрути. Ранок виглядав сумно, ніби його молодість. Над вулицею висів вогкий холодний туман.

День у день плентався на роботу, рахував місяці і роки, що пропадали в сірій безвісті, відчував занепад здоров’я і наступ старості, відчував, як молоді сили залишають його. Замість добродушності охоплювала його лють за змарно­ване життя. «Лишень не впасти б на вулиці». Не мав біля себе ніякого документа, ані візитної карточки. Посоловів, скулився і дивився перед собою в землю. На очі виступили сльози, він витер їх і шепнув:

—          Від вітру…

Дружина Ручая сіла біля вікна і почала шити на ма­шині. Сусід, редактор бульварної газетки, проходжувався з дружиною по балкону. Обоє недавно повернулися з ку­рорту. Жінка в шлафроку стала перед дружиною Ручая і почала розмову:

—    Так мене мій старий розволочив по тих Венеціях та Абаціях! Ні про що тепер не думаю, лишень чекаю другого літа, щоб знову виїхати. Гнітить мене ця зелень, я хочу, щоб всюди було вже жовте листя або сніг і я знову якнайшвидше виїхала на південь.

—    Пан редактор також дуже добре виглядають,— ска­зала дружина Ручая.

—    В моєму віці,— відповів редактор,— всі посхиляли­ся й згорбатіли, а що то є, пані, що моя голова не даєть­ся зігнути, лиш все гордо вгору!

Через хвилину вдарив себе в чоло і вигукнув люто:

—          Знаєте, пані, який я осел? Двадцять п’ять буків
треба мені дати! За вчора втратив я двадцять тисяч
крон. По атентаті намісника* всяка ганчірка заробила на
надзвичайних додатках тисячі, а я, скінчений дурень,
забув!

Дружина редактора перебила:

—          Але ми забалакалися, а нам треба замовити обід у
варшавському ресторані! Приємного шиття!

* 1908 р. студент Мирослав Січинський  застрілив намісника Гя
личини графа Андрія Потоцького.                           стрілив намісника 1 а-

381

 

VII

Досвіток снував мрію по покою.

Канарок стрепенувся і защебетав. Вилетів з клітки і сіп у головах дружини. Тріпав крильцями і чиркотів до неї, але вона спала. Перелетів до дітей, залящав голосніше — діти не вставали до нього. Пташина посоловіла. Через хви­лину полетіла до Даниша. Сіла на груди і скубала вус. Даниш не рухався. Вона схилилася до уст і дзьобоніла ти­хенько, ніби щось просила. Перед ним промайнули у сні ди­тячі роки. Він гасає по зелених левадах. Пташина скули­лася і примружила очі. Через хвилину здригнулася і впал;і в головах Даниша. Він збудив дружину. Це була перша щира хвилина між ними. Вони тижнями не обзивалися одно

до одного.

Встали діти і дивилися на мертву пташину.

В тому найменшому  створінні  було   серце   всієї   сім’ї.

І затремтів плач у сім’ї, яка втратила в пташині пер­линку втіхи і тепла.

Даниш одягнувся і вийшов.

Глянув з балкона на подвір’я, де біля ящика з сміттям стояв утлий хлопчина, підперезаний мішком. Змарніле об­личчя, пасма білявого волосся виглядали з-під капелюха. На ящику дрімав кіт, хлопець торкав його гачком, кидаи грудками глини. Потім заліз в ящик і нишпорив уважно в смітті. Підводився, відкашлював, протирав очі, пробуваи насвистувати вальс і ховався знову в ящику. Він знайшои надбиту червону лампу та зламану дитячу шаблю і сховаи

усе це в фартух.

Дуже був   подібний   на  Данишевого   сина Дмитруня.

Гірка, пекуча отрута кипіла в грудях Даниша.

Вийшов на подвір’я.

В закутку між сірими мурами схилився клен у вигляді крилатого змія, що ніби прагнув вирватися з неволі і полг тіти в світ, кинувши проклін. Іней вкривав галуззя, зелені листки, що виросли восени, відтавали, падаючи по кільк4\ разом, а ранок цілував їх на прощання, всміхався, блищаи на вітах. Листя і сльози падали на землю і зітхали.

Даниш задивився на ту драму. Йому здалося, що три­має в долоні пташину і чує, як щемить і зітхає її мале серт

«Гине молоде  покоління серед холодної   осені.   Такого ранку і я рад би спочити, забути все…» Зітхнув і поплентався на роботу.


Ішов до міста, а перед ним стояла «Народна сила». По­їхав у відпустку — двигав на плечах «Народну силу», був в гостях — перед його очима стояла понура «Народна сила».

Опанувала його манія. Всюди оглядався позад себе, чи не слідкує за ним темний дух з «Народної сили». Він боявся свого слова, людей, самотності і своїх думок. Сів писати листа до брата і поки встиг опам’ятатися, на папері перед ним стояло вже: «У відповідь на листа з дня…»

Груди точила хвороба, він її називав  «народна сила».

Для людей був гарний, веселий світ, а для нього — лише смердюче багно.

Борюкався своїми силами, щоб вирватись з того багна, і впадав з кожним днем глибше, і не було ніякого поря­тунку.

Це була загальна психологія півтори сотні бідних хво­рих людей, які в’яли і схилялися до гробу.

Та свідомість добивала Даниша. Коли він лежав, то на­магався не думати, лиш затерпало серце і все тіло, а жит­тєві спостереження пхалися до нього і вражали, як шматки стерва. Відвертався, перед ним поставали видіння. Нагорі, на тлі брудної хмари, стоїть темний сатрап-упир і простягає страшні лабета, а внизу, у тьмі, б’ються каліки, падають в гнилу ріку, і вона забирає їх трупи. І не знати, чи це світ, чи пекло.

Даниш знає лиш, то тут сонця не було і не буде ніколи.

Двадцять років пропадає він на «народній» службі і весь час відчуває себе лише невільником.

Працюю, сушу голову і нічого не маю ні я, ні дру­жина, ні діти. Не буду вічно з ними, та й навіть тепер не можу утримати їх при собі, лишень щороку на кілька мі­сяців спихаю на голову і ласку рідні. Як ті діти можуть прив’язатися до мене, коли я не маю змоги ані впливати на них, ані виховувати. Який з мене муж, який батько… Яку вони можуть мати пошану до мене, коли я навіть хліба не можу заробити для них!»

Даниш згадав, як ще недавно через душевний розлад цілими днями пропадав поза домом. Повертався пізно вночі, дружина спала. Він сідав до книжок, а з дитячого ліжка, з-під білої ковдри, дивилися на нього пильно два чорні ґу­дзики — це були очі Талі. Виходив вранці, коли діти ще спали. Вони бачили його хіба тільки в неділю.

 

 

 

382


383

 

Холостяцьке життя вважав Даниш за неповне, він ві­рив, що його становище в «Народній силі» поліпшиться, і він, Даниш, здобуде хліб, а біля нього і інша людина зможе жити. Знаючи мрію убогої дівчини, здійснив ту мрію, одру­жившись з дівчиною, бо, крім любові, мав щиру, гуманну мету, щоб ця дівчина відчувала себе господинею, незалеж­ним громадянином… На жаль, дійсність виявилася іншою.

«Одну  я тільки дурницю   зробила,   що   віддалася    за

тебе».

Від того часу Даниш знову залишився сам. Крім того, за свої найщиріші побудження дістав, так би мовити, по пиці від життя і став кривдником, байдужим, самолю­бом, п’яницею, з нечистою совістю. Кілька разів погрожу­вала йому жінка, що стане вуличною.

—           Життя в мені вмерло. Не милі мені ні чоловік, ні
діти. Забралася б десь, сіла б у кутку, жила б одним чаєм,
тільки щоб мене ніхто не чіпав. Сьогодні мушу заставити

годинник.

—           Ти ще маєш годинник, а я заставив би душу, щоб

тільки мати спокій.

—           Гадаєш, що ти лиш маєш душу і терпиш, а я худо­
бина, пес… Боже, якби хто ввійшов у мене, то волосся по­
біліло б у нього. Десь люди мають хоч з ким поговорити,
а я з тобою не можу. Ти як скажеш двоє слів, то мов но­
жем у серце вдариш.

Уже давно  помітив Даниш, що  в   хвилину   найтяжчої скрути, коли йому треба було спокою, як порятунку, дру­жина починала сварку. Коли кілька днів минало в спокої, Даниш очікував лише, коли вона запитає: — Ти не приніс яких-небудь грошей? Він боявся тих хвилин, бо вони били обухом по голові. Бувало це  ранками, коли він   збирався  на роботу,   або в неділі й урочисті свята, коли мав трохи вільну голову, ба­жав відпочити і зібратися  з думками.  Він прохав,  щоб  у свята і під час обіду вона не порушувала спокою. Це не до­помагало.  Даниш шпурляв    на   підлогу   склянки,   чашки, змітав з столу тарілки або лишав незачепленим обід, бра п капелюх, грюкав дверми і щезав з дому. Якщо кілька днів минало мирно, він ставав неспокійний і оглядався підозріло, з якого боку вилізе нове лихо.

загрузка...

Ще одно переслідувало його. Вкладає ввечері дружим.і дітей спати, раптом притулить руку до дитячого чола, до грудей, скине сорочку, несе дитину до світла і помічає га-

384


рячку або висипку. В сусідстві з’явилася скарлатина — Даниша охоплює тривога. Лікар визначає щось подібне до тифу і приписує найсуворішу обережність. Вдосвіта спосте­рігає Даниш таку сцену: дитина схоплюється на ліжку, махає головою, горять у неї очі. Вранці температура спала, а ввечері підскочила. Батько притулив вухо до грудей ди­тини. Щемить мале серце, як у пташини,— в грудях, в горлі плаче найніжніша струна душі. Лікар знаходить іншу хво­робу, а через тиждень каже, що нема нічого небезпечно­го. Цього разу обійшлося без нещастя. Даниш полегшено зітхнув і чекає нового лиха. Приходить ввечері напідпитку, але тихий, врівноважений. Розповідає дружині, як один знайомий з провінції мав до нього якусь справу і потягнув його на «нейтральний терен». Насправді було інакше: при­битий клопотами і працею, Даниш сам потягнув на той «нейтральний терен». Залюбки втікав від гамору й життє­вої комедії в тінь останньої кімнати і при дешевій чарці вів розмову з своїми думками.

На нове лихо Даниш не чекав довго. Другого вечора навіть без «нейтрального терену» иружина почала «промо­ву». Шодружжя стало одне проти одного з кулаками, діти почали плакати. Потім розійшлися в різні кутки і обоє за­ливалися слізьми.

Дружина взялася шити сорочку для дитини. Сиділа мовчки, з міцно стиснутими устами, на обличчі виступив мох  від  холоду життя.

Коли вранці Даниш поснідав і йшов з кухні, зустрів дружину і зупинився, як вражений громом. Вона була блі­да, виснажена, дивилася десь понад його голову з такою напруженою увагою, що навіть не помітила Даниша, ані його остовпіння.

Увечері розглядав рідку картопляну юшку і, як зви­чайно, проклинав Шуліковського. Дивився на дітей, і серце рвалося при думці про їх долю.

Після вечері діти помолилися і лягли спати, а стомлена дружина сіла відпочити і переглядала підручник з зоології, де були ілюстрації. Розглядала морських птиць і говорила з дитячим захопленням:

— Яке чудове хутро! Якби я таке мала! А яке воно мусить бути тепле!

Потім пішла на кухню мити посуд.

Даниш гірко всміхнувся з мрії бідної жінки. «Боже мій! Хутро з морського птаха!»

385

25   М. Яцкіа

 

25*

Раптом він зблід, відклав книжку і дивився на відхи­лені двері. Напружив слух, але, крім дзенькоту посуду, не чув нічого. Він на пальцях пішов до кухні. Жінка не помі­тила його і поралася далі з спокійним виразом на обличчі.

«Може, причулося мені? Мої нерви напружені до краю»,— подумав він і сів на стілець, але працювати не міг далі. Те, що він почув від дружини, дуже турбувало його. Раптом його приголомшив регіт на кухні. Приглушений, несамовитий регіт. Побіг до дверей, став на порозі, спитав з острахом:

—          Що з тобою?!

Дружина підвела голову від роботи, на її обличчі він не помітив ніякої зміни. Вона не відповіла нічого. Згодом прийшла в кімнату і сіла до шиття. Даниш крадькома зир­кав на неї з-під книжки. Вона промовила беззвучним го­лосом:

—    Маю до тебе велике прохання. Даниш глянув на неї уважно.

—    Чуєш? — запитала, не підводячи голови.

—    Чую.

 

—    Сховай де-небудь револьвер або викинь, чи подаруй комусь.

—    А хіба він тобі заважає? На ніч я ховаю його в столі.

—    Я боюся його, він з якогось часу не дає мені спокою, я не можу через нього спати.

Поведінка дружини ставала дивною, загадковою. Вона взагалі була нервовою, але від початку боротьби персоналу «Народної сили» з дирекцією, як почалися збори і наради, праця над меморіалами по ночах, її нерви щораз ставали більш напруженими, настрій змінювався майже щохвилини.

Дружина говорила далі:

—          Зі мною часто такі дивні речі діються, що не можу
тобі сказати.

Даниш підійшов до неї.

—          Я для тебе все зроблю, дитинко.

Вона про щось напружено думала, ніби боролася з со­бою, нарешті сказала:

—^Знаєш, я боюся, що вб’ю тебе…^)

Ходив по кімнаті. Глянув на поличку з книжечками. Золоті написи на корінцях постиралися і почорніли, як на старих надгробниках. Став напроти жінки і спитав ніби жартома:

386


 

—    Хіба ти боїшся, щоб я не був убитий твоєю рукою? Вона відповіла спокійно:

—   Так.

Кам’яна тиша. Тикотів годинник на столі, упала сльоза. Даниш хотів кинутись на шию дружини, але залізним пан­циром скував свою любов, щоб не погіршити загрозливого стану.

Вона схопилася, затулила пальцями очі і вуха і швидко говорила:

—          Отут, під подушкою! Забери швидко, сховай, щоб
я не бачила, не знала, де він подівся!

Даниш підбіг до її ліжка, відкинув подушку, під якою лежав великий кухонний ніж. Коли повернувся в кімнату, дружина все ще тримала затулені вуха й очі і шепотіла не­впинно:

—         Швидко, швидко,   швидко!
Діти прокинулися і заголосили.

Він взяв її на руки, відніс на ліжко і почав роздягати.

Тремтіла в гарячці. Він вкрив її і сидів біля неї доти, поки не заснула.

Сам не мав уже сили роздягнутися, тому впав на своє ліжко, сплів руки на гарячому чолі і лежав нерухомо горі­лиць. Згодом відчув холод, скулився під ковдрою і заснув кам’яним сном.

Лежав у закритій домовині.

Підійшов худорлявий панич і постукав пальцем у віко.

—         Хто тут?

Даниш прокинувся в холодному поті.

Була шоста година ранку. Жінка спала міцно, половина обличчя була жива, половина — мертва. Даниш швидко зібрався, пішов до сусідки і попросив, щоб пильнувала хво­рої і дітей.

Біг вулицями і душився від стримуваного плачу.

Через годину повернувся з лікарем. Одна з сусідок за­бирала дітей, інші стояли на балконі і в кухні.

Несамовитий жіночий крик у кімнаті вдарив на Даниша олов’яним градом.

Після першого приступу дружина стала тихою, спокій­ною. Не впізнавала ні чоловіка, ні дітей.

Покірна, як дитина, вона далася вивести себе до карети.

В лікарні для божевільних стала задуманою, терла чоло і питала себе журливо:

—         Що ж я нині, нещасна, буду варити?

387

 

VIII

Ярвич проходив ввечері повз будинок «Народної сили» і бачив, як директор Шуліковський у своїй квартирі и.і першому поверсі одягав сорочку. Це був звичайний день, і в той час Шуліковський постійно ще знаходився в кан­целярії «Народної сили». З вулиці його можна було бачити майже до півночі. А що сьогодні спонукало директор.і залишити улюблену канцелярію разом з її телефонами іі актами?

Другого дня Шуліковський зовсім не з’явився на ро­боту, третього також.

Увечері проходив Ярвич темним коридором і помітнії Байрака, який пильно приглядався до вікна квартири Шу-ліковського. В кімнаті світилася гасова лампа. Дочка Шу-ліковського користувалася повною свободою з нареченим.

—    Кота нема дома,— сказав Байрак.

—    Де ж подівся?

—    Виїхав несподівано. Лікарі наказали.

На другий день зустрів Ярвич Ришкунду і запитав:

—    Ви чули, що з Шуліковським дуже погано? Ришкунда байдуже відповів:

—    Я його анітрохи не жалію. Ярвич потер лоб.

—          Бачите, в таку хвилину ніби не годиться пам’ятати
йому злого.

Ришкунда затрясся нервово, побілів, очі забігали, ніби в нього злодій вкрав щось найсвятіше.

—          Пане, та людина мені стільки лиха заподіяла, так
тяжко скривдила мене, мою дружину і дітей, які нічим не
винні перед ним, що аби він цілий рік конав і мене на
колінах благав: «Пане, даруйте, простіть мені, бо я сконати
не можу»,— то я не простив би йому!

Через хвилину додав:

—          Я розумію, що це неетично, але в тому випадку, коли
я всю силу, своє життя вклав у сумлінну службу, як ніхто
інший, то тут мене кожний виправдає і визнає мою правоту.

Глибина правди вдарила Ярвича з цих слів. Він дивив­ся на Ришкунду з сльозами на очах.

Шуліковського відвезли до лікарні.

Ніч. його пече в легенях і в крижах. Качається з боку на бік. Оце він тут лежить, а там, в «Народній силі», діють­ся,  мабуть,  нечувані речі. Завжди, кожного  року  під час

388


його відпустки, трапляються несподівані свинства. Та наво­лоч не щадить Шуліковського навіть під час відпустки.

Нема мене — нема кому й допильнувати цієї машини. Секретар тяжкий, повільний, не розуміється в справах, а мої заступники-директори спихають всякі справи лише на мою голову і більше шкодять мені, ніж допомагають. За один тільки відділ я спокійний — за ліквідаторський. Там є випробуваний Сафат. Той тримає всю підлеглу зграю в руках, не дасть їй дармувати. На того можу покла­стися.

«Ні, не вір нікому,— шепнув чужий голос.— Прига­дуєш, як якогось року прийняв він був вклад від попа і лише після листа до дирекції виявилося, що вклад не був ліквідований!»

Шуліковський засвітив, сів за стіл в самій білизні і пи­сав до секретаря:

«Прошу надіслати мені негайно найточніший звіт про виконання роботи окремими відділами…»

Хтось постукав у двері, Шуліковський здригнувся і за­питав сердито:

—    Хто там?

—    Телеграма.

Шуліковський зблід, розгорнув папірець і прочитав:

«Після недовготривалої хвороби Сафат помер сьогодні увечері».

Директор сів на ліжко і сперся об стіну. Він ослаб рап­том, майже не дихав, з голови вилетіли думки.

—           Тихо, тихо,— шептав Шуліковський, аж поки не
охопив його сон.

Прокинувся вдосвіта, взяв графин, але рука його так стерпла, що він перелляв через край склянки.

З плями  на підлозі  глянув на нього Немирич. Шуліковського це стурбувало.

—           Що ж, я не почуваю себе винним,— шептав він, але
на дні його душі звивався чорний вуж.

Тінь Немирича дивилася на нього вперто одним оком, пронизувала його холодною стрілою.

Шуліковський закрив очі й виправдувався далі:

—            Що ж, жертви мусять всюди бути, моя совість чиста,
можу сміливо глянути кожному   в очі.

Другого дня перевезли його додому.

389

 

Він сидів на ліжку, обкладений подушками, блідий, НІ стільці, на  покривалі перед ним — банківські  книги.

Переглядав накази, перекреслював олівцем роки вислу­ги, зменшуючи їх наполовину. Раптом йому погіршало, він відкрив рот, дихав важко. Бігав холодною рукою по кріслі, перевернув пляшку з ліками, намацав дзвінок і задзвонип. Вбігла жінка з молодшою дочкою, він показав на горло і на груди.

Дружина принесла чай і напувала його. Допомогла зве­стися і поправила подушки.

Шуліковський дивився перед собою і говорив тихим, сумним шепотом:

—           На випадок, якби я помер…

Дружина і дочка заголосили, це трохи пробудило його, і він поспішно додав:

—           Я хочу жити, мушу жити… Будьте спокійні… Мені
краще…   Ідіть…  Буду спати.

Лежав з відкритими очима, лихоманка трусила ним.

Лікар намучився, поки привів його до пам’яті. Після морфію стало легше. Шуліковський пригадав собі бабу, яка, купаючи в зіллі, вилікувала одного пароха від важкої хво­роби, і написав на листку паперу, щоб негайно привели бабу.

Пізно вночі повернулися возні і сказали, що це трапи­лось понад рік тому і ніхто не знає тепер, де вона перебу­ває і навіть як її звати.

Директор лежав горілиць і не відрізняв сну від дій­сності. В кімнаті тьмяно світила електрична лампочка, він ледве підводить повіки. В далекому просторі миготить світ­ло. Він приглядається і бачить обличчя дитини. А за тим обличчям ще багато дітей. Він всміхається до них ласкаво, шукає цукерок, але діти дивляться на нього недовірливо, беруться за руки — і лише свічки залишаються на гробах. Багато маленьких свічок.

Шуліковський захлипав. Рукою поманив до себе секре­таря. Сірко сів коло нього.

—    Як почуває себе дитина возного? Секретар нічого не зрозумів.

—    Попросіть дітей усіх службовців.

Сірко схилився над ним, але знову не зрозумів, тільки сказав до жінки:

—          Розповідає пан  директор, що діти померли.
Шуліковський подивився на нього.

390


— Діти померли?! Діти померли?!—запитав він схви­льовано.

Страх ліг кригою на груди.

Раптом опинився в лісі і втікає стежкою між смереками, дивиться — земля зникла, а замість неї чорні води під но­гами, він стоїть на слизькому корінні, що розкинулося да­леко перед ним сіткою гадюк. Він перескакує босими но­гами з кореня на корінь, потім падає в чорну воду і пливе, продираючись між корінням.

Холодна байдужість охопила його.

Поволі ставало легше, шум хвиль колихав його, весняне сонце розсипалося довкола, і Шуліковський повертався туди, звідки прийшов,— у рідне село. Канікули під час великодних свят. Верби мають непорочною зеленню, зда­лека долітає гомін. Шуліковський притис молитовник до грудей і звівся на ліжку:

—           Кваплюся, вже дзвонять.
Здригнувся і впав на подушку.

ГХ

Ярвич ішов задуманий на роботу. Коли вже майже до­ходив до «Народної сили», помітив чорну хоругву на пер­шому поверсі. Став здивовано.

—           А це що?

З шинку, що був унизу будинку «Народної сили», ви­йшов шинкар, вклонився і сказав:

—    Нема вже пана директора.

—    Якого директора?

—    Як-то, ви нічого не знаєте? Шуліковський помер сьогодні  вранці, о п’ятій годині.

—    Ага, Шуліковський,— сказав півголосом Ярвич і пі­шов поволі.

У відділі сказав голосніше ніж звичайно «добрий день», підійшов до столика, до якого було прив’язане древ-ко хоругви. Біля того столика і вікна сидів Ярвич вже кіль­ка тижнів перед тим.

«Був та й нема»,— подумав Ярвич і сів на своє місце. Вийняв з шухляди ручку з пером, скрутив цигарку і при­готувався до роботи.

До Юдейського підійшов заступник завідуючого від­ділом і спитав схвильовано:

—             Ви чули новину?

391

 

—          Ага! Дивіться… Так несподівано… Дивно…
Обидва були поважні, як і годиться   в   таку   хвилину,

але обидва боялися за ту безмежну радість, що охопила їх і яку вони з усієї сили глушили в собі, хитаючи поважно головами, жалкуючи директора.

Радість торжествувала в їх серцях. Шуліковський, ти­ран, не живе! Аж чорніло в очах Юдейському від тієї не­сподіванки, аж повірити він не міг, чи це сон, чи правда І Згинув сатрап! Пропав отак марно і нагло, як пес під ко­лесом!

В коридорі біля свого столика возний переглядав акти. Ярвич став біля нього, обидва глянули один на одного, по-гім возний далі прибивав печатки і говорив ніби сам до :ебе:

—          Та що, йому добре. Зробив своє, та й забрався, а
іас лишив жебраками… Я, мовляв, служив у такого пана,
що однієї ночі обікрав мене і втік.

Після  третьої години  вийшли   з роботи  разом  Байда,

Еїрвич, _Юдейський і Журбенко.                                   ——- ■—»»

Журвснне   гіглпнупгп

—    Може 6, ми не йшли так разом, бо дехто готовий юмітити це і сказати, що небіжчик ще не захолов, а ми іжє радіємо.

—    Що вас тепер це обходить,— перебив Байда.— Ніби ;то-небудь мені може довести, що я тепер радію? Навпаки, і міг би довести свідкам, що не бачив ані однієї людини, ша б плакала! А тим, що ми йдемо разом, нікому не даємо це жодного приводу думати про нашу радість.

На горбі, куди вела дорога, стояв Старенький, як його зайда називав, письменник Степан Ручай.

Молоді зняли перед них капелюхи. Старий глянув на іих з-під окулярів і  привітався.

—    Я саме вийшов швидше, щоб побачитися з вами, х-ге, ех-ге, ех-ге… Знаю, що цією дорогою повертається . роботи, ех-ге…

—    Ну, це великий для нас день, що наш батько ота-ган зволив найласкавіше нас зачекати! —весело і урочисто казав Байда.

Старий став, щоб віддихатись, і заперечливо махнув укою.

—          Зачекайте, Байда, я хочу з вами, як кажуть, молод-
іими товаришами, піти сьогодні на добру горілку.

і— Добре,— крикнули Байда і Юдейський.

92


Старенький  перебив жваво:

—    Чекайте, друзі, але на таку, як то раз Ярвич сказав: що, вихиливши чарку, не годен по ній свиснути…

—    Добре! — загримів Байда.— Я розплачуюсь.

—          Я додам! — додав Юдейський.
Старенький підняв палець вгору:

—          Друзі, не сперечайтесь, бо ще нема над чим. Ведіть
мене вперед, де є найкраща горілка, а потім будемо говорити.

Зайшли в кафе на розі вулиці. Сіли в кімнаті, на стіл подали п’ять наповнених келехів горілки і тарілку шинки. Старий взяв свою чарку:

—    Хай будуть живі-здорові!

—    А спокій померлим,— додав Ярвич.

—    Я лише кажу: хай будуть живі здорові,— повторив старий і спокійно дивився з-під окулярів.

Всі чотири випили по чарці. Старий відсунув чарку і скривився.

—    Може,  заміцна?—запитав Журбенко. Старий перебив швидко:

—    Де там! Заслаба!

—    І я кажу, що заслаба,— додав Ярвич.

—    Господаре! — крикнув Байда.

Потім підбіг шинкар з підбритими висками.

—    Якої ви тут нам дали горілки? Дайте міцнішої!

—    Зараз буде міцніша.

Приніс оковитої і наповнив чарки. Старенький  взяв  слово:

—    Ще раз кажу, молоді товариші, як то кажуть, прошу не забувати. За здоров’я живих!

—    А небіжчикам чарка,— сказав Байда.

—    Порожня, треба додати,— зауважив Журбенко.

—    Маємо сьогодні новину, якої ніхто не сподівався,— сказав Ярвич.

Журбенко впав в поганий настрій:

—          Ет ви, друзі, всі ви того не розумієте і не знаєте.
Ви всі можете мені сказати, що хочете, включаючи нашого
старшого товариша Ручая, який сьогодні вперше чи вдруге
сидить з нами, але я маю до нього довір’я як до людини,
старшої віком, яка могла бути нам усім тут за батька.

Обличчя Байди набрало рішучого виразу, він напав на Журбенка і почав повільно цідити:

—          З вас, Івасю, коли не скінчений ідіот, то щонай­
менше поганий вар’ят!

393

 

—    О-о-о, вже ідіот, вже вар’ят. Як мені не дають ска­зати слова!

—    Друзі, друзі! Що сталося з вами? — втрутився Ярвич.

—    Але ж, друже Журбенку! — крикнув Байда,— або ми є люди і товариші, або ми всі тут ідіоти і розійдемося, бо нам нічого між собою говорити!

—    Ось маєш, оце розмова між культурними людьми,— казав кисло Журбенко.

—    Друзі, та ще ж не було про що сперечатися,— за­уважив Ручай,  але його слів ніхто не почув.

Лише один Байда суворо відчитував Журбенка, ніби з євангелія:

—    Та вдартеся хоч пальцем в чоло і думайте принаймні стільки, як осел з третього класу народної школи: ви пере­конуєте нас тут усіх присутніх, що ми щось погане заду­муємо в ту хвилину, коли нікому й не сниться щось такого!

—    Але ж, друзі, дайте спокій, не псуйте настрою! — сказав Юдейський.

 

—    Ось маєш,— промовив Журбенко,— цей ніколи не дивиться на життя серйозно, лише с точки свого настрою.

—    Ще п’ять горілок,— сказав Старенький до шин­каря.

—    Я вже дякую, не можу більше! — перебив Журбенко.

—    То йдіть додому! Хто ж тримає вас за полу? —спи­тав Байда.

—    На одно слово, бо бачу, що тут вийшло непорозу­міння, не з моєї, очевидно, вини — ну, та дайте мені спо­кій, нехай я хоч раз висловлю про те, що не дає мені спо­кою і з чим хотів би поділитися з вами, як з товаришами.

Байда підсунув йому чарку:

—          Перепрошую, що переб’ю вас на хвилинку,— випий­
те, то зараз будете розумніше говорити.

—    Та не перебивайте мене! Ну, для святого спокою… Вихилив  чарку.   .

—    Для  святого   споко ю,— підкреслив Байда. Старий Ручай продовжував:

—           А я все кажу, друзі, не забувайте, послухайте меїм
за здоров’я живих!

Журбенко промовив нарешті:

—    Зараз почну, як то кажуть, без вступу, бо ви всо любите зі вступом.

—    Ха-ха-ха! — реготався Байда.

394


■— Вступ уже був! — зауважив Ярвич. Журбенко, збитий з   толку   і   трохи   вже   прояснений, всміхнувся і, за своїм звичаєм, махнув лівою рукою:

—          їм все жарти в голові!

Обидва товариші набрали спокійного виразу, готові слухати, але Журбенко повинен ще своє висловити і звер­нувся до старого:

—          Хай би це була найсерйозніша справа або йшлося
про смерть і життя, то вони обидва мусять звернути на
своє. Зате я беру все поважно, не для того, щоб тільки за­
бавитися.— Тут Журбенко, за своєю звичкою, зітхнув і
двома пальцями правої руки потягнув комірець вперед.—
Але прошу вас, «мої панове», як небіжчик, імені якого я
тут не називаю, а якого всі вже мали перед тим на думці,
звик був говорити (Ярвич торкнув Байду коліном під сто­
лом, Байда крутив нетерпляче вус, мовчав і дивився на
Журбенка), але я лишаю небіжчика зовсім у спокої, бо я
також маю дітей і ще не знаю, яка доля їх чекає. Однак,
приступаючи просто до справи, кажу, що в дану важ­
ливу хвилину в нашому житті, я по його смерті не
знаходжу зовсім таких світлих видів на майбутнє для нас,
всіх тут присутніх, а особливо це можу сказати про Байду,
Ярвича і Юдейського, бо щодо шановного Ручая, то нічого
певного тут не можу сказати.

Байда перебив його:

—    Отже, вільно вам говорити за себе, але звідки ви приходите зараз, як чорний ворон, ворожити для нас чорне майбутнє. Якщо вже маємо говорити відверто і передчасно про справи, які належать до майбутнього і які ви тепер тут хочете негайно на стіл викласти, то скажу вам від себе, що саме в цей час ми повинні якнайбільше радіти з того, що безсмертні боги забрали від нас найбільшого ворога і за це їм слава і честь!

—    Але звідки ви можете знати, що після цього не буде гірше ніж було? Небіжчик, правду кажучи, який був, то б> в, а яка тепер дирекція настане — цього ані ви, ні я,— ніхто з нас знати не може!

—    А я даю вам слово честі,— сказав Байда,—що просто рай настане для нас, розуміється, в порівнянні з тим, що було.

Журбенко махнув рукою:

—          Я міг би з вами погодитися, але дозвольте вам за­
уважити, що небіжчик все ж таки розумівся на діловод-

395

 

стві, на фінансах, на керівництві інституцією, а це є тепер дуже рідкісним, і ви не знаєте, хто його замінить. Кого маємо на його місце? Мені не йдеться про те, як буде рік чи два, хоч і цього забагато, але хто з нас може тепер ру­читися, що буде за десять років? Байда розгнівався:

—          А чи ви могли ручитися за небіжчика Шуліковського,
що не за рік, а за дві години не підете разом з жінкою
і дітьми під пліт? Дурниці говорите!

Юдейський підскочив і схопив капелюх.

—    А ти куди?—запитав Байда.

—    Я зараз повернуся.

—    Ось маєш,— зауважив сумовито Журбенко.— Йог все нападають якісь фантазії і він ніколи відверто нічог не скаже.

—    Я лише на п’ять хвилин і зараз повернуся!

—    Але ж куди, за чим? — запитував роздратован Журбенко.

—    Може, не маєш грошей, як звичайно? — запита Байда.— То я тобі позичу.

—    Ні, маю, я хочу сьогодні платити, але вибіжу лиш на хвилинку.

Всі були здивовані.

Юдейський схилився до них і говорив спокійно:

—    Знаєте, правду кажучи, я не вірю, щоб Шуліков ський умер. Піду переконаюся і зразу ж повернуся і роз кажу вам про це.

—    Але ж ми віримо,— сказав рішуче Байда.

—    Так, але я…

—    Ага, ха-ха-ха! Ти завжди говорив, що спершу м сиш землю потолочити, а коли він через добу не воскреси то вже нема чого боятися!

—    Залишіться, друже   Юдейський,— прохав   Ручай, куди підете?

—          Я мушу,— просився той.
Старий   Ручай   дивився  якусь хвилину   на нього  лагід

ним глибоким оком вченої досвідченої людини, яка багато розуміє, і сердечно промовив:

—          Друже Юдейський, як бачите, я вже однією ногою
стою на тім світі, але вірте мені, що я бажаю вам усім тут
добра і своїх дітей ще сьогодні побачити,— я такий жаль
маю до небіжчика Шуліковського, що не міг би навіть
тепер піти подивитися на його труп.


Настала тяжка болюча тиша.

Юдейський ввійшов у будинок «Народної сили». Тут товпилася юрба, черговий з похоронної установи стояв у чорному одязі, в шапці з чорною стрічкою та жезлом в ру­ці, возний розліплював плакати.

Юдейський взяв у возного великий плакат, прочитав його уважно, склав старанно в кишеню і вийшов на пер­ший поверх. Всюди було тісно. Він ішов серединою, аж поки побачив катафалк серед олеандрів. Протиснувся і став біля домовини, на лікоть від обличчя Шуліковського. Це не був той самий грізний Шуліковський, що за життя. Слуги з похоронного закладу зробили з нього мертву ляльку. Він лежав, повернувшись трохи набік. Мимоволі майнула п’яна думка: «Це такий упертий дух, що навіть як умре, то не дасть себе покласти горілиць, а обернеться набік або задом вгору».

Юдейський намацав плакат в кишені і вийшов. Він ще застав у шинку товаришів і сів мовчки поруч. Був стом­лений, як після довгої важкої боротьби з завзятим ворогом.

—          За здоров’я живих! — проголосив Ручай і підняв
чарку.

Всі цокнулися і випили.

—          Тепер розрахуємося,— сказав Байда.

Поки шинкар підійшов, Ручай торкнув ніжною рукою плече Байди.

—          Але ж дозвольте, друзі, не робіть мені цих прикро­
щів і сорому.

Ручай не дав сказати ані слова, лиш вийняв гроші і за­платив. На вулиці спинив усіх:

—    Тепер прошу вас на вечерю, на вино, пиво, чорну каву, на все, що схочете. Лишень прошу сьогодні не пере­чити мені ні в чому.

—    Але ж дозвольте,— промовив Журбенко,— де ж би ми мали совість так вас кривдити? Дайте ж і нам щось заплатити.

—    Слухайте!—перебив нетерпляче Ручай.— У мене сьогодні повна кишеня, але вірте мені, щоб я так до хати не дійшов, що якби навіть дійшло до того, що я мусив би заставити оцю сурдутину, і оцей капелюх пропити, і йти простоволосий додому, і хоча б навіть діти цілий тиждень не мали що їсти, то вірте мені, що і в такому випадку ви не повинні відмовити мені в своєму товаристві. Ви ж знаєте,

 

 

 

396


397

 

що я ніколи не ходжу, разом ми мало буваємо, отже, прошу вас, зробіть для мене цю товариську послугу… Сьогодні, прошу  вас,— великий день, ех-ге!

Зайшли в кав’ярню.

Журбенко сказав:

—          Може, це й не тактовно, що я запитую, але сьогодні
ви за кілька годин, будучи з нами, ще ні разу не кашляли.

Старий  усміхнувся:

—          Ось бачите! Скажу вам щиру правду, що тільки я
на хвилину відчую себе задоволеним, хоч би й цілу ніч
не спав,— ні разу не закашляю. Просто легше дихається
мені…

Пізно вночі відводили товариші Ручая додому. Він го­ворив:

—          Людина старіє і виходить з моди. Не пригадуєте
собі часом яку-небудь достойну людину? Де вона? Що з
нею діється тепер? Достойна людина не може жити. Кож­
ного дня гине людина.

По дорозі тягнувся гурт тіней. Лунали дикі крики і співи.

Макам напився, як цісар. Лежав під брамою і постог­нував:

—          То-та-а-аль…

Стешин кинувся в темний завулок, але вже було пізно Тримав штани в руках і не знав, що робити. Член делегації цілувався з хрунем. Двоє інших трималися за стовп ліхтаря.

X

Шуліковський лежав у відкритій домовині. Священики відправили панахиду, хор проспівав «Вічную», рідня й ті, що проводили в останню путь його, виходили, а слуги похо­ронного закладу, що стояли досі непорушно в чорному одязі, тепер взялися до роботи. Один гасив свічки і скла­дав у кутку високі ліхтарі, лише одну залишивши в головах покійника, другий швидко збирав вінки з катафалка і пе­редавав своїм товаришам для винесення, двоє інших ки­нулися до віка і прикладали його верхнім краєм до до­мовини.

Чорна тінь і яскраве світло упали в завзятій боротьбі на обличчя мерця,  він  виглядав,  як демон   в   навіженому


плачу і реготі серед дикої заграви пожежі. Здоровенний чоловік звалив чоботом останній ліхтар, свічка впала і згасла, по оббитій чорним темній кімнаті подув вітер. З балкона промовляв  директор Любаска:

—    Складаємо присягу перед оцим сонцем! Нехай те сонце буде свідком нашої помсти за неповинні кривди, муки і смерть покійного Шуліковського.

—    Непристойно, непристойно!—сказав роздратовано Розумовський до маршала міста графа Бадені, з яким стояв серед похоронної процесії.

Ручай в гурті найстарших службовців ніс свічку коло домовини.

На цвинтарі він сів недалеко від ями на плиту і кашляв так, що глушив панахиду і промови.

*  * *

Секретар сварився  за  якийсь ліхтар.

— Не такий ліхтар згас, та й то ще якось видно,— муркнув возний.

Ярвич глянув з вікна на подвір’я.

В кімнаті, де лежав Шуліковський і в якій одного вечора перед тим відбулася любовна сцена, блискотіло сон­це, ковзалося по гладкій підлозі і змело слід і па­м’ять.

У відділі на першім поверсі клацав писар на машинці, як кістяк зубами.

Ярвич мав вільну хвилину і писав:

«Люблю життя. Люблю його в тих проявах, в яких тремтить гармонією, багатством, як пробу­дження землі навесні, погода літа, мрія ранку, поезія червневого вечора, чар місячної ночі на самітних урочищах, дива тучі, блискавок і громів серед темря­ви, шепіт осені, драма вихору серед осінньої місячної ночі і тишина зими. У всіх тих щирих, великих хви­лях природи відчуває моя душа найвищі і найкращі прояви людського життя, в яких гине час, а чоловік стає могутнім у творчості.

Люблю життя тим гарячіше, чим воно дальше від мерзоти і мертвеччини.  Люблю  його   в   усміху   ди-

399

 

 

тини, в  сльозі пісні,  в   віщих   видіннях   кохання,   п тиші болю.

Люблю життя. Люблю його в руху тварин: п трудах мурашки, в творчості бджоли серед ночі. в льоті метелика, що мережить блакитне повітря, в спокої орла, що плаває високо над землею, люб­лю творчу силу життя!»

Ішов   кімнатами  і  відчиняв   навстіж   вікна   «Народної сили»..

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.