Василь Голобородько. ЛЕТЮЧЕ ВІКОНЦЕ. Вибрані поезії

СВІТЛО ХАТИ

Посходилися сусіди і родичі
і розбирають хату.
Хату, на даху якої улітку
в жаровнях сушилися вишні —
принада горобцям і хлопчакам, — розбирають.
Хату, де під стріхою
ластів’яче гніздо, як пригорща, добре,
а в ньому ластів’ята, — розбирають.
Хату, на стіні якої
дівчатко, як на папері намальоване,
а в неї на вушках,
як сережки, сміються вишеньки, — розбирають.
Ще вчора вона світилася,
освітлювала дорогу до себе,
коли я повертався з роботи,
освітлювала дорогу до себе
через кілометри й роки розлуки.
(Коли ще не знали ліхтарів,
коли темряву не розрізали фари вантажівок,
тоді світилися місяць, зорі і хата.
І коли не було місяця —
орієнтувалися по зорях,
коли місяць світив — по місяцю,
а коли не було ні місяця, ні зірок —
ішли на біле світло хати).
А сьогодні посходилися сусіди і родичі
і розбирають хату.
Ще вчора вився дим над димарем,
ще вчора стіни нагадували сніг у липневу спеку,
ще вчора двері розчинялися сусідам назустріч.
А сьогодні —
розбирають хату.
Хату, коло стіни якої росла калина,
червона калина з зеленого гаю,
матір’ю посаджена, — розбирають.
(Та калина була така цікава,
усе заглядала у вікно —
що там люди роблять?
Усе заглядала у вікно —
про що там люди розмовляють?)
Так, посходилися сусіди і родичі
і розбирають хату.
Батько востаннє заходить до хати
і шорсткими долонями гладить стіл:
столе, вже не сидіти мені край тебе у цій хаті,
не снідати на тобі молоком з окрайцем,
не гомоніти за тобою із сусідом на свято;
і гладить піч:
пече, не випікати тобі паляниці,
не варити їсти,
не гріти мені свої старі кості на черені;
і гладить лаву:
лаво, не спочивати на тобі, прийшовши з роботи,
не умиватися котові на тобі, віщуючи гостей;
і гладить стіну:
стіно, не огортати тобі своїми крилами
нашого спокою й тиші,
наших сніданків
і наших снів,
наших радощів
і наших бід.
Бо посходилися сусіди і родичі
і розбирають хату.
А мати:
ой що ж його, людоньки, із собою взяти?
Взяла б і долівку,
по якій моїми ногами ходжено,
по якій моїх діточок ногами ходжено,
взяла б і піч, біля якої півжиття стояно,
взяла б і стіни, які рушниками прикрашано,
які стільки разів перед святами мазано-білено.
Ой людоньки, людоньки,
взяла б усю хату у руки
і понесла з собою!
Ой посходилися сусіди і родичі
і розбирають хату.
Полетіли сніпки золоті із стріхи — додолу,
як пір’я заморського жар-птаха — додолу,
як зорі падучі, віщунки — додолу.
Ой своїми руками крито,
своїми ж руками і розкрито!
Впало каміння із вертикального неба стіни
зозулями сірими безкрилими — додолу,
зозулями, яким ніколи не літати в стіні хати, — додолу.
Впали двері,
яким ніколи не розчинятися назустріч, — додолу.
Зірвалися віконниці,
з яких ніколи вже не кукурікати
півням мальованим, — додолу.
А люди мовчать,
а сніпки — лежать,
а стіни — лежать,
а двері — лежать,
а віконниці — лежать.
І нікуди тепер калині заглядати,
і нікого тепер калині слухати.
Ой, як сумно калині самій,
самій-самісінькій,
коло хати, якої нема.
Ой, як сумно!
Бо посходилися сусіди і родичі
і розібрали хату.
Розібрали.
Розібрали хату — по камінцях.
Розібрали життя — по роках.
Калина:
люди, мені сумно тут залишатися,
заберіть мене із собою!
І зайшла тоді калина до хати, якої нема,
на сво’іх тоненьких ногах,
походила по хаті, якої нема,
злетіла на стіл на сво’іх листяних крилах
і заспівала:
чи я в лузі не калина була,
чи я в лузі не червона була,
взяли мене поламали
та в пучечки пов’язали —
така доля моя,
гірка доля моя.
А сусіди і родичі,
які сиділи за столом,
прощаючись із хатою,
п’ючи із прозорих склянок
печаль пекучу і горе гірке,
дружно підхопили,
і радісно було калині чути від них цю старовинну
пісню про калину:
«Чи я в лузі не калина була,
чи я в лузі не червона була…»
А потім люди замовчали,
але пісня продовжувала співатися.
Здивувалися люди: хто ж то його співає?
Зрозуміли люди: хата має людський голос,
то хата людським голосом співала:
«Взяли мене поламали
та в пучечки пов’язали —
така доля моя,
гірка доля моя».

Категорія: Василь Голобородько. ЛЕТЮЧЕ ВІКОНЦЕ. Вибрані поезії

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.