Василь Голобородько. ЛЕТЮЧЕ ВІКОНЦЕ. Вибрані поезії

КАТЕРИНА

Поміж стільців, розкиданих на майдані,
поміж яблук, розсипаних на снігу,
поміж порожніх автобусів на вулицях
іде Катерина
і ніяк не вибереться із цього лабіринту.
На плечах чорні птахи,
чорні птахи журби.
чорні птахи звили свої гнізда в мо’іх очах
чорні птахи щебечуть в мо’іх очах
чорні птахи застують світ своїми чорними крилами
Спочатку ти, Катерино, була моєю сестрою,
яка часто приносила мені, малому, цукерки,
і подарувала книжку з барвистими малюнками,
і вперше відвела за руку до школи.
Ти була завжди радісною,
але одного разу я побачив
на твоїх плечах чорних птахів,
чорних птахів журби.
Ті чорні птахи призвели тебе до вчинку,
який мені й досі незрозумілий:
ти стояла під яблунею, а потім пішла,
але голова лишилася,
як одне-однісіньке яблуко
на потухлому осінньому дереві.
З тих пір яблуко висить
і коли зацвітає яблуня,
і коли з’являються зеленці,
і коли збирають яблука,
і коли випадає на голе яблуневе гілля сніг.
З «Летюче віконце»
чорні птахи звили свої гнізда в моїх очах
чорні птахи щебечуть в моїх очах
чорні птахи застують світ своїми чорними крилами
Потім я побачив тебе, Катерино,
як ішла ти з дитиною на руках,
переступала ріки, мощені не каменем білим,
а солдатським тілом,
переходила поля, засіяні не зерном пшеничним,
а потом солоним,
йшла через садки, в яких росли не вишні,
а матері з закопаними в землі руками…
Куди вела тебе твоя дорога?
Ти й сама того не знала!
Ти просто йшла над селами, містами,
над головами і віками,
над вбивствами і народженнями,
над зрадами і героями,
над очима і відчаєм.
А на плечах сиділи чорні птахи,
чорні птахи журби.
чорні птахи звили свої гнізда в моїх очах
чорні птахи щебечуть в моїх очах
чорні птахи застують світ своїми чорними крилами
Навіщо я, Катерино? — тебе питав,
вмиваючи руки в чорноземі навесні,
слухаючи, як співають жайворонками зорі,
тріпочучи своїми гострими крильцями.
Навіщо я, Катерино? — тебе питав,
коли падала грудка глини на віко
труни товариша, який загинув у шахті.
Навіщо я, Катерино? — тебе питав,
коли плакала мати над мисками,
насипаючи в них нужду.
Навіщо я, Катерино? — тебе питав,
коли низьке небо опускало крила в траву.
чорні птахи звили свої гнізда в моїх очах
чорні птахи щебечуть в моїх очах
чорні птахи застують світ своїми чорними крилами
Розчинилися скляні двері дня,
і ти знову прийшла до мене, Катерино,
синьоокою дівчиною,
скляним проліском з березневого осоння.
Я ходив із тобою у скляні від птахів гаї,
я слухав твоє волосся, що гуло джмелями,
я цілував твої відверті, як краєчки чашки, губи.
Тоді я узнав твою молодість, Катерино.
Тоді твоє, Катерино, обличчя вросло в моє,
як вростає яблуко у долоню,
щоб навіки нам, Катерино, бути одним обличчям.
Ти завжди була радісною,
як скляний пролісок з березового осоння,
але на тво’іх плечах
сиділи чорні птахи,
чорні птахи журби.
чорні птахи звили свої гнізда в мо’іх очах
чорні птахи щебечуть в мо’іх очах
чорні птахи застують світ своїми чорними крилами
Катерино, ти стала моєю нареченою.
Ми сиділи на покуті поруч у світлій світлиці.
На наше весілля зібралася повна хата людей.
То були наші родичі, односельці.
Обличчя їхні мінялися з одного на інше:
знайомий сусіда ставав незнайомим чоловіком,
у незнайомих обличчях я впізнавав риси своїх знайомих.
Столи угиналися від меду-вина.
А посередині столу котилася хлібина,
яка невідомо чому стала видовжуватися в домовину
з паперовими квітами,
а в домовині я побачив тебе, Катерино,
мою наречену, схожою на мою сестру.
За столом весело плакали люди.
Я голосно скрикнув —
нікого не стало в світлиці,
тільки ти поруч,
а на плечах у тебе чорні птахи,
чорні птахи журби.
чорні птахи звили свої гнізда в мо’іх очах
чорні птахи щебечуть в мо’іх очах
чорні птахи застують світ своїми чорними крилами
Катерино, колись я знайшов тебе
проліском скляним з березневого осоння,
тепер, коли ти від мене пішла
після нашого весілля, яке не відбулося,
я не знаю, якою і де тебе шукати.
Але завжди я тебе впізнаю у журбі.
Ти приходиш до мене
з чорними птахами на плечах,
з чорними птахами журби.
чорні птахи звили свої гнізда в моїх очах
чорні птахи щебечуть в моїх очах
чорні птахи застують світ своїми чорними крилами
Катерино, ти приходиш, щоб будити мене діяти
своїми високими дзвонами.
Катерино, ти приходиш, щоб розкривати
мої кров’яні судини в обмілілі ріки.
Катерино, ти приходиш кликати мене іти
на маленьке кружальце сонця у високості.
Катерино, чорна журбо!..
Забіліють сніги,
і в снігу,
в трав’яному гнізді,
виведеться пташеня.
Невже чорного птаха,
чорного птаха журби,
який вічно сидить на твоїх плечах,
Катерино?

Категорія: Василь Голобородько. ЛЕТЮЧЕ ВІКОНЦЕ. Вибрані поезії

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.