Загнітко А. П. Український синтаксис (науково-теоретичний і навчально-практичний комплекс). Ч. 1

Тема X. ПРОБЛЕМА ОДНОСКЛАДНОГО РЕЧЕННЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

загрузка...
І. Питання лекттії:

  1. Проблема односкладного речення у сучасній українській мові.
  2. Типи односкладних речень. Односкладні речення дієслівного типу та їх особливості.
  3. Односкладні речення іменного типу та їх особливості.

О.  Рекомендована література:а) основна:Кадомцева Л.О. Українська мова: Синтаксис простого речення.-К.: Вища пік., 1986.-С. 14-29.Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови.-   Ч. П: Синтаксис.-К.: Рад.шк., 1961.-С.56.Сучасна українська літературна мова: Синтаксис / За ред акад. І.К.Білодіда.-К.: Наукдумка, 1972.-С.232-309.Література для самостійного конспектування:Дудик П.С, Питальні речення і питальні слова-речення // Укр.мова і літ. в пік,- 1975,- N1,- С.26-36.Слинько 1.1. Типи простих речень // Укр.мова і літ. в пік,- 1977.-М9.-С.51-59.Слинько 1.1. Чи є односкладні речення? // Мовознавство. -1985,- N4. -С.48-53.Тимофеев К.А. О месте инфинитивных предложений среди односоставных предложений (к вопросу о личных и безличных конструкциях) // Рус.яз. в шк,- 1963. -N5. -С.108- 109.Чирва Г.М. Безособові речення // Укр.мова і літ. в шк. — 1974. — N3. -С.22-34.б) додаткова:Бабайцева В.В. Однбсоставные предложения в современном русском языке,- М.: Просвещение, 1968,- С.30-45.Горяний В.Д. Односкладні речення в українській мові,- К.: Рад.школа, 1983- С.41-65.Грамматика современного русского литературного языка.-    М.: Наука, 1970. — С.541-573, 577-594, 647-649.Русская грамматика. — М.: Наука, 1980,- Т.2.-С.269-278, 315-419.

 

Скобликова Е.С. Современный русский язык. Синтакс простого предложения. — М.: Просвещение, 1979.- С. 101-145.Шевцова А.А. Неполные предложения в современно русском языке. — Донецк: Изд-во Донецк, ун-та, 1978.-124 с.

  1. Основні поняття теми.
    1. ПРОБЛЕМА ОДНОСКЛАДНОГО РЕЧЕННЯ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ.

Основу поділу речень на двоскладні й односкладні заклав ще О.О.Шахматов. У свій час М.І.Греч, виходячи з логіко-граматичного підходу, вважав, що неповні речення утворюються в результаті пропуску головних членів речення — підмета, присудка або зв’язки (див.: (Греч Н.И. Практическая русская грамматика. — СПб.: Тип.СПб. Воспит. дома, 1827,- С.243, 349 і далі)). При цьому речення з нульовою дієслівною зв’язкою теперішнього часу він та його послідовники вважали неповними не тому, що враховували парадигму речення, а тому, що представники логіко-граматичного напряму ототожнювали структуру речення із структурою судження, в якому зв’язка є обов’язковою складовою частиною.Подібну думку висловлював Ф.І.Буслаєв, а О.М.Пєшковський суттєво доповнив зміст терміна «неповні речення». Для нього це не просто речення з «опущеними» членами, а такі, в яких наявні словесно не виражені члени і необхідність яких у структурі речення визначається формальним складом речення (див.: (Буслаев Ф.И. Историческая грамматика русского языка. — М- Учпедгиз, 1956.-С.285; Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении, ,-7-е изд. — М.: Учпедгиз, 1956.-С.360)). О.М.Пєшковський доказує, що формальна визначеність наявності невираженого, але структурно необхідного члена речення ґрунтується на взаємних зв’язках компонентів речення. «Так, не супроводжуваний дієсловом називний відмінок… обов’язково вказує або на опущене при ньому узгоджуване дієслово, виступаючи,… підметом неповного речення, або на опущений інший називний відмінок та узгоджувану з ним зв’язку виступаючи предикативним членом…» (Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении… -С.360). Речення типу «Він ні слова» О.М.Пєшковський називає стаціонарними неповними реченнями.152

 

О.О.Шахматов включає до неповних тільки речення, формальна повнота яких відновлюється на грунті врахування синтагматичних відношень компонентів, тобто речення неповні і за формою і за змістом. Таким чином, О.О.Шахматов розмежовує власне-неповні і односкладні речення. •Відштовхуючись від реальних мовних і мовленнєвих фактів та стверджуючи неадекватність судження і речення, слід вести мову про особливий статус односкладних речень. В сучасній лінгвістиці розрізняють: 1) означено-особові;2)   неозначено-особові; 3) узагальнено-особові; 4) безособові;5)       інфінітивні; 6) безособові; 7) номінативні односкладні речення. До названих різновидів зрідка додають вокативні речення на тій підставі, що вони цілісно (в одному компоненті) виражають всі реченнєві категорії. Більшість лінгвістів відносить їх до нечленованих речень, ототожнюючи з іншими реченнями — словами типу ТАК, Н, ТАКОЖ.Односкладні речення поділяються залежно від того, як виражається їх головний член. Цей головний член не є підметом або присудком, бо не приймає другого члена системи як означаючого або означаючого на рівні підмета або присудка, тобто він виступає єдиним виразником предикативності.Розрізняються два класи структурних схем односкладних речень: 1) односкладні дієслівні речення та 2) односкладні іменні речення. У дієслівних односкладних реченнях стверджується наявність дії, не співвіднесеної з суб’єктом.В іменних реченнях стверджується або заперечується існування предмета.У дієслівних односкладних реченнях позицію головного члена можуть займати всі основні дієслівні форми або інфінітив; в іменних — лише іменник (чи субстантивоване слово) у називному відмінку.

  1. ТИПИ ОДНОСКЛАДНИХ РЕЧЕНЬ.

ОДНОСКЛАДНІ РЕЧЕННЯ ДІЄСЛІВНОГО ТИПУ ТА ЇХ ОСОБЛИВОСТІ.Загальна властивість дієслівних речень — їх безпідметовість. їх односкладність можна констатувати тільки на формально-граматичному рівні. У семантико- синтаксичному- в переважній більшості вони є двоскладними. Дія, позначена головним членом, виявляється як незалежна153(формально), самостійна. Але ця незалежна дія може бути внутрішньо співвіднесена з ідеєю суб’єкта, останній може мати формальний вияв в знахідному, родовому, давальному, орудному відмінках.Співвідношення двоскладних, односкладних та нечленованих речень слід розглядати на осі означеність / неозначеність предмета судження. Означеність / неозначеність — це логіко-граматичні категорії і пов’язані з відображенням предмета в суб’єкті-поняттї. Неозначеність предмета судження створюється відсутністю його поняття у першому компоненті судження (див.: (Бабайцева В.В. Односоставные предложения в современном русеком языке. -М.: Просвешение, 1968. -С.20-21; Ломтев Т.П. Основы синтаксиса современного русекого языка. -М.: Учпедгиз, 1958. -С.9; Ружичка Р. Трансформационное опислнне безличных предложений // Вопросы языкознания. -196Э.-ИЗ.-С.21; Мешанинов И.И. Структура предложения. — М.: Л.: Изд-во АН СССР, 1963. -С.45; Кириллова В.А К вопросу о логической структуре односоставных предложений // Логико- грамматические очерки. -М.: Высш. шк., 1961.-С.200; ШведоваН.Ю. ТШЮЛОПІЯ односоставных предложений на основе характери их парадигм // Проблеми современной филологии. — М.: Наука, 1956; Галкина-Федорук Е.М. Изменения в системе простого и осложненного предложения в русеком литературном языке XIX века. -М.: Наука, 1964; Бабайцева В.В. О логико­психологической основе субьекта речи в некоторых синтаксических конструкциях // Материалы по русеко- славянскому языкознанию. — Воронеж: Изд-во Воронеж.ун-та, 1963; Бабайцева В.В. О виражений в языке взаимодействия межлу чувственной и абстрактной ступенями познания действительности // Язык и мышление,- М.: Наука, 1967; Арполеико Г.П., Забєліна В.П. Структурно-семантична будова речення в сучасній українській мові. -К.: Наук, думка, 1982.- С.5-47)).Найчіткіше предмет судження окреслений у типових двоскладних реченнях; максимальною неозначеністю предмет судження характеризується у вигукових реченнях, що утворюють ядро нечленованих речень. Односкладні речення посідають проміжну ланку між двоскладними та еквівалентними реченнями. З одного боку, вони виражають предикативність та модальність, визначальні синтаксичні категорії речення, нерозчленовано. в одному компоненті, з другого боку, вони154

 

включають, або можуть включати, другорядні члени речення, виступаючи членованими одиницями. Типові односкладні речення характеризуються одним головним членом з чітко окресленою синтаксичною функцією та характеризуються неозначеністю предмета думки, зумовленої лоїіко- психологічною основою вираженого судження.Типові двоскладні речення характеризуються чіткістю підметово-присудкових відношень та означеністю предмета думки, що зумовлює предметний вияв підмета.Типові еквіваленти речення характеризуються відсутністю логіко-граматичного членування та максимальною неозначеністю предмета думки.Односкладні речення — це такі речення з одним головним членом, які не вимагають другого головного члена і не можуть доповнюватись ним без зміни характеру вираженої думки.Дієслівні односкладні речення — це такі речення , в яких мова йде про дію, діяч або виконавець якої не вербалізований (словесно не виражений). «Дія у власному смислі немислима без особи діючої: є дія — є, таким чином, і те, що діє, тобто особа. Ми хочемо сказати цим, що без позначення особи, хоча б найзагальнішої, найбільш неозначеного позначення, дієслово не може бути дієсловом» (Некрасов Н.П. О значений форм русекого глагола. -СПб., 1865.-С. 107). Зв’язок між дією та особою (виконавцем дії) у різних дієслівних форм відчувається по-різному. Найтіснішим є зв’язок дії у дієвідмінюваних форм, найменш міцним — у безособових дієслів та інфінітива (йор. думки з цього приводу В.М.Мігіріна: «Наявність інфінітивних та безособових речень показує, що дія (правильніше, процес), що виражається… дієсловом, може розглядатися як повністю абстрагована від предмета. Ось тому не можна вважати, що дія у дієслові завжди зображається як активна ознака пердмета» (Мигирин В.Н. Части речи с точки зрения закрепления в языке абстрагирующей работы мышления // Известия Крымского пед. ин-та., 1959.-Т. ХХХШ.-Вьіп. І.-С.17)).Між двоскладними та безособовими реченнями розташовуються на осі означеність / неозначеність односкладні дієслівні речення, що утворюють типові перехідні КОНСТРУКЦІЇ, які характеризуються поступовим посиленням неозначеності, поступовим ослабленням означеності. В означено-особових односкладних реченнях дійова особа мислиться означено, але вона так тільки мислиться. Наявність в думці дійової особи І дозволяє виділити означено — (особа означена), неозначено — (особа неозначена, хоча особова форма дієслова підкреслює її вияв), узагальнено-особові (особа тільки узагальнюється) односкладні речення в особливу групу односкладних речень • особові за характером виконавця дії.Враховуючи наявність діяча (формально невираженого, сконденсовано у дієслівній особовій формі), окремі автори розглядають особові односкладні речення як редуковані двоскладні речення з редукцією підметової субстанції, тобто як варіант повної конструкції 8-Р (речення з означеним граматичним підметом (див.: (Ружичка И. Предложение и глагол // Оіагку зіоуашке купІахе.-Ргапа. -1962.-3.144; Шевцова А.А. Неполные предложения в современном русском языке.- Донецк: Изд-во Донецк ун-та, 1978.-С.31-115)). Незважаючи на певну спорідненість неозначено-особових та узагальнено- особових односкладних речень з двоскладними (в них мислиться діюча особа, що дало можливість І.Ружичці відобразити їх структурною схемою Х-Р), вони не можуть розглядатися як варіант двоскладних речень, оскільки в них лише наявне місце, або позиція, витворювача дії, але діяч не може бути вербалізованим (словесно вираженим) без зміни семантико-граматичного характеру речення. Типові синтаксичні моделі неозначено-особових та узагальнено-особових речень утворюють в українській мові односкладні дієслівні речення, комунікативним призначенням яких виступає вираження дії неозначеної та узагальненої особи, що входить у структуру виражених суджень у вигляді уявлень. Неозначеність ті узагальненість особи пов’язані з порушенням прямого відношення дії до дійової особи (пор.: (Дьімарская-Бабалян И.Н. Об особенностях употребления форм лица глагола в современном русском языке // Научные труды Ереванского ун­та. -1953.-Т. 39.-С. 237)).Наявність в українській мові синтаксичних конструкцій з нечітко означеною дійовою особою мотивується не розкладом двоскладності речення, не «пропуском підмета» (О.О.Потебня), не «спадом граматичної аперцепції підмета» (Д.М.Овсянико- Куликовський), не еліпсом (М.К.Грунський, Г.О.Шевцова та, ін.), а здійсненням потреби у вираженні різною мірою діяча. Протиставлення двоскладних та односкладних речень успадковане українською мовою ще з праіндоєвропеиської 156 (Мельничук О.С. Розвиток структури слов’янського речення.- K.: Наук, думка, 1966). У цьому випадку будь-які спроби визначити генетичну первинність двоскладних або односкладних є гіпотетичними (пор. погляди на цю проблемуО.О.Потебні (пріоритет надавав двоскладним реченням) та його талановитого учня О.В.Попова (генетично первинним вважав односкладні речення).Іменні односкладні речення об’єднують безособові іменні, номінативні та вокативні речення. За своєю формою та значенням вони істотно різноманітніші, ніж дієслівні.Послідовна двоскладність властива для оцінних іменних речень типу: Краса! Роззява! Особливе місце займають інфінітивні речення, в яких головний член — незалежний інфінітив — поєднує властивості дієслова й іменника.2.1.       Означено-особовими односкладними називаються такі односкладні речення, в яких головний член виражений дієсловом з вказівкою особовим закінченням на означену (конкретну) особу, якою може бути мовець або його співбесідник: я, ти, ми, ви. Головний член виражається дієсловом у формі 1-ої або 2-ої особи однини чи множини теперішнього часу або наказового способу.О.М.Пєшковський та Л.А.Булаховський речення без займенникового підмета я, ти, ми, ви вважали неповними (пор. погляд на означено-особові односкладні речення як на повні двоскладні, що суперечить навіть формально-граматичним особливостям вираження членів речення: «Речення з опущеним підметом при присудку, вираженому дієсловом у наказавому способі, а також у першій або другій особі теперішнього чи майбутнього часу, слід вважати повними реченнями: у цих випадках дієслівна форма уже заключає в собі цілком означену вказівку на діючу особу (я, ти, ми, ви) і для точного розуміння речення немає необхідності в контексті» (Финкель A.М., Баженов Н.М. Русский литературный язык. — М.: Просвещение, 1951. -С. 185)), подібну- думку висловлюють автори «Курсу сучасної української літературної мови», за редакцією Л.А.Булаховського. — ТЛІ. -С.38).В означено-особових односкладних реченнях на перший план висувається не особа, а дія або стан: До вічного вогню приходимо щораз (М.Сингаївський); Будемо ж берегти наше мирне українське небо! {З газ.).
загрузка...

 

Речення типу «Сміло сядьмо в човни швидкокрилі'(ПГрабовський) слушно вважати повними: «вжиті в своєму прямому значенні, форми наказового способу в сучасній мові звичайно виявляють підмет безпосередньо своїм особовим закінченням. Тому при них окремий підмет відсутній, і, оскільки це норма сучасної мови, це не перетворює речення в неповне» (Курс сучасної української літературної мови / За ред. Л.А.Булаховського. -ТЛІ. -К.: Вид-во АН України, 1951.-С.37). Якщо в реченні не названо підмет, що відповідає третій особі, яка в системі дієслова є несамостійною, оскільки підметом у третій особі може бути особовий займенник, будь-який іменник або субстантивоване (навіть оказіональної субстатавації) слово (ця форма не визначається самою структурою даного речення,пор. структури типу Лише, Зробить, Підійде, Віднесе) то його слід розглядати лише як двоскладне (див.: (Сучасна українська літературна мова. Синтаксис- К.: Наук, думка, 1972.-С.238)).            • ІГоловний член означено-особових односкладних речень може виражатися:1)  дієсловом 1-ої особи однини дійсного способу: Люблю грози весняні, коли земля пробуджується зі сну (В.Герасим’юк). Ця форма є найтиповішою для означено-особових речень. При вживанні 1-ої особи однини можливий відтінок узагальнення (особливо часто спостерігається у прислів’ях та приказках), що дає підставу кваліфікувати конструкції типу їду-їду — нема сліду; Моя хата з краю — нічого не знаю як узагальнено-особові односкладні речення. Такі одиниці слід вважати означено- особовими, оскільки діячем завжди є конкретна особа — мовець;2)     дієсловом дійсного способу у формі 2-ої особи однини та множини. Означено-особове значення ця форма має тоді, коли мовець звертається до співбесідника: Востаннє ставлю питання… Чуєш У (О. Слісаренко);3)  дієсловом наказового способу: Славте землю і весну, славте країну молоду (П. Кордун);4)    дієсловом у формі 1-ої особи множини. При цьому форма множини 1-ої особи характеризується інколи такими відтінками: 1) мовець спонукає співбесідника до певної сумісної дії: Йдемо, поете, вперед і пізнаємо все (О.Матушек); 2) мовець позначає свою дію та дію інших осіб: Чекати неможна, будемо прориватися до наших! Важко, звичайно, але прорвемся (Д.Мітенко); 3) мовець не хоче вичленувати своє «Я’ з групи 158 осіб, з якою він пов’язаний за витворюваною дією: Я їхала сюди і мріяла, а нам тут кроку не дають, не знаємо, що й робити і як бути (Я.Мельник); 4) етичної сукупності, сумісництва — у звертаннях до співбесідника (замість 2-ої особи однини та множини): Як себе почуваємо; Як поживаємо ?До перехідних конструкцій між двоскладними та односкладними реченнями належать такі речення, в яких немає підмета, але є означення до нього, семантично пов’язане з присудком: Схвильований роздумами знову їду до міста і знову даремно (Я.Мельник).2.2.     Неозначено-особовими називають такі односкладні речення, в яких дійова особа мислиться неозначено, а головний член виражений дієсловом 3-ої особи множини теперішнього або майбутнього часу або формою множини минулого (давноминулого) часу дійсного способу: Багато таких суден тепер списують, ріжуть, вантажать на платформи й відправляють на металургійні заводи (О. Гончар).Неозначено-особові речення можуть виражати: 1) дію особи, що не відома мовцеві і не суттєва на даний момент для мовця: За літо школу відремонтували, завезли новенькі парти, від яких іде якийсь надзвичайний запах і наповнює всю школу (ОДонченко); 2) дію особи, яка відома для мовця, але він не називає її в силу певних причин: Кажуть про вимогливість, повідомляють про знову нові закони, що постійно приймаються, а все залишається на тих самих місцях (3 газ.); 3) дію особи, яка не може бути точно названою мовцем: Дивись, а то там на ярмарку все вкрадуть (О.Ковінська); 4) дію, витворювану самим мовцем, але при цьому мовець не вважає необхідним наголошувати на джерелі такої дії: Знай, брате мій, що тебе завжди чекають, сподіваються і мріють про зустріч з тобою (М.Лазорський). Інколи такі речення кваліфікують як означено- особові на тій підставі, що форму 2-ої особи в них можна замінити формою 1-ої особи: Пиши, як тобі кажуть // Пиши, як тобі кажу. Синонімічність таких конструкцій не означає їх тотожності: форма неозначено-особових речень зручна для маскування дійової особи, а неозначеність (хоча б і в невеликій мірі) — семантична властивість неозначено-особових речень. Крім того, формальні ознаки (форма 3-ої особи множини) також свідчить на користь визнання таких речень неозначено- особовими; 5) дію, що витворюється конкретною особою, яка не називається з метою її неозначеності: Мені наказували, забороняли, ставили проблеми, але ніхто не запропонував навіт присісти (Гр.Тютюнник).2-                     3. Узагальнено-особовими називаються такі односкладні речення, дія яких стосується узагальненої особи, її головний член виражений дієсловом 2-ої особи -зрідка — н інших особових формах.Узагальнено-особові речення виражають: 1) загальне положення, висновок, що стосується до всіх людей безвідносно щодо місця і часу: Розуму і за морем не купиш, коли його вдома не має (Нар.тв.); Що посієш, те й пожнеш (Нар.тв.); 2) інтимність думок, настроїв, переживань: Трапляється так, що сидиш поміж інших, наче й друзі, але нічого спільного з ними не маєш (Я.Мельник). О.М.Пєшковський про такі речення писав: «У цих випадках узагальнена форма набуває глибокого життєвого і літературного значення. Вона є тим мостом, який з’єднує особове з загальним, суб’єктивне з об’єктивним, і ч и м інтимніше яке-небудь переживання, чим важче мовцю виставити його напоказ перед усіма, тим швидше оформляє він його у форму узагальнення, яка переносить це переживання на всіх, в тому числі і на слухачів, який в силу цього більше захоплюється розповіддю, ніж при суто особовій формі» (Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. • Изд. 7-е. -М.: Учпедгиз, 1956,- С.375-376). Речення другої групи інколи розглядаються як означено-особові (пор.: (Финкель А.М., Баженов Н.М. Курс современного русекого литературного язика. -К.: Рад.шк., 1960.-С.531-532). Це суперечить семантико-граматичним властивостям таких речень: мовець свідомо відсторонює себе від названих дій. Втрачаючи прямий стосунок до мовця, дія набуває узагальненого значення, ступінь якого може бути різним.Головний член узагальнено-особових односкладних речень може виражатися:1)  дієсловом у формі 2-ї особи однини теперішнього або майбутнього часу. Це найтиповіша форма головного члена узагальнено-особових речень: За сон коня не купиш; Не жалкуй на сусіда, коли спиш до обіда; Хочеш мати, треба дбати (Нар.тв.);2)     дієсловом у формі 2-ї особи однини і множини наказового способу. Такі речення переважно вміщують заклики, настанови, повчання, поради, що стосуються всіх або

 

множинності дійових осіб: За край рідний іди сміливо в бій; Край рідний умій боронити; Не кайся востаннє (Нар.тв.);3)    дієсловом у формі 1-ї особи множини теперішнього або майбутнього часу дійсного способу: Що маємо — не дбаємо, а втративши — плачем;4)   дієсловом у формі 3-ї особи множини: Решетом воду не носять; Дарованому коневі в зуби не дивляться; Курчат восени лічать; Давніх друзів не забувають, а при горі споминають;5)     формою чоловічого роду минулого, давноминулого часу дійсного способу: Цілив у ворону, а попав у корову (Нар.тв.).Збіг форми головного члена з означено-особовими, неозначено-особовими та двоскладними реченнями є тільки формальним, а семантично такі речення істотно відрізняються, оскільки головним призначенням узагальнено-особових односкладних речень виступає позначення узагальненої дії.2.4.      Безособові речення — це такі речення, в яких виражається дія або стан, що виникають та існують незалежно від витворювача дії та носія стану. Безособові речення — найрізноманітніша і найвживаніша група односкладних речень, а тому майже неможливо дати вичерпне їх визначення.О.М.Пєшковський підкреслював: «І справді, вдумуючись у значення безособових дієслів, ми все-таки відкриємо в них сліди 3-ї особи… До того самого приводить і суто морфологічний аналіз цієї форми…Ясно, що, оскільки особа мислиться в дієслові, то вона мислиться тут як третя. Але мислиться вона з мінімальною ясністю» (Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. -7 изд. -М.: Учпедгиз, 1956.-СЛ86). Тут по сутіО.М.Пєшковський змішує граматичну’ особу та особу-діяча — витворювача дії.Сплутування граматичної особи та особи-діяча призводить до того, що в одних працях головний член безособових речень кваліфікується як дієслово у формі 3-ої особи, в інших — як дієслово, що позбавлене особових форм, або як дієслово, в якого є «форма, що збігається з формою третьої особи однини, а в минулому часі — з формою середнього роду однини…» (Валгина Н.С., Розенталь Д.З., Фомина М.И., Цапукевич В.В. Современный русский язмк. -М.: Вьісш.шк., 1962.-С.340 і 399; пор. (Никитевич В.М. Грамматические категории в современном русском языке,- М.: Учпедгиз, 1963.- С.214)).Безособові дієслова характеризується граматичною категорією особи, оскільки вони також виражають дію в її ставленні до діяча. Але якщо особові дієслова вказують на наявність діяча, то безособові — на його відсутність.Злежно від морфологічної суті головного члена та його загальної семантики в системі безособових речень розрізняється декілька формально-змістових різновидів:

  1. Безособові речення, головний член яких виражений безособовими дієсловами. Це найтиповіший вияв головного члена безособових речень і такі структури утворюють власне- безособові односкладні речення: розвидніти, вечоріти, темніти, світати, смеркати: Світало по-березневому рано (3.Тулуб); Звечоріло, зірки проступали на небі (О.Гончар); Світало і хмарилося. Вітер летів виднокругом (Л.Первомайський);
  2. Безособові речення, головний член яких виражений аналітично, перший компонент при цьому виступає допоміжним елементом (дієслово бути або дієслово фазової, модальної семантики): буде світати, починає світати, має світати, мусить світати: Незабаром має світати (М.Трублаїні);
  3. Безособові речення, головний член яких виражений особовим дієсловом у безособовому значенні. Ці речення є найпоширенішими в сучасній українській мові і надзвичайно розмаїті за змістом. Вони поділяються на дві підгрупи в залежності від того, яким дієсловом — без постфікса -ся чи а постфіксом -ся — виражений у них головний член.

Безособові речення з головним членом, вираженим особовим дієсловом у безособовому значенні без постфікса -ся, можуть означати: 1) стихійні процеси, атмосферно- метеорологічні явища природи і суто фізичні, природні процеси, обмежені у своєму вияві певними просторовими рамками: Уже сонечко в морі сідає, У тихому морі темніє (Леся Українка); У хаті все темнішало та темнішало (Марко Вовчок); 2) стихійні процеси, що реалізуються з допомогою якогось предмета, який чинить дію, або ж певного явища природи, що становить джерело дії-стану: Прохолодою повіяло з лісу (М.Стельмах); Усадку поміж деревами понасипало кучугури (Панас Мирний); 3) різні вияви фізичної та психічної сфери в організмі людини, її відчуття, сприймання, настрої,. 162 переживання: Смоктало під грудьми від холоду (З.Тулуб); Я чую, що в моїх грудях клекотить, душить коло серця (І.Нечуй- Левицький).Безособові речення з головним членом, вираженим особовим дієсловом з постфіксом -ся, означають: 1) різні процеси сприймання чого-небудь, часто функціонують як головні частини складнопідрядного речення з підрядним з’ясувальним (виступають дієслова на позначення сприймання: бачитися, ввижатися, здаватися, відчуватися, маритися): Як гарно марилося на шкільній лаві, скільки робилося сміливих, але часом неосяжних проектів (М.Коцюбинський); Одного разу почулося Олені серед ночі сюрчання польового коника (І.Вільде);2)       процеси мислення й мовлення, що сприймаються як стихійні, бо наперед і свідомо не проектувалися, не планувалися: Не так швидко робиться, як мовиться (М.Номис);

  1. Безособові речення, головний член яких виражений незмінною предикативною, формою на -но, -то. У таких реченнях повідомляється про дію здебільшого в її результаті, а не в процесі: Скільки хмільної тривоги налито В дзвінку прохолоду ночей (І.Муратов); Дивне місто проти сонця. Всі озолочено віконця (П.Тичина).

З-поміж цих речень окремо виділяються речення з неозначеним виконувачем дії: Враз було вбито всі хлоп ячі мрії (О.Донченко) (можлива постановка питання ким?); Через три дні їх справді випущено і дозволено піти попрощатися з родиною (Панас Мирнтий). Постановка питання ким? засвідчує їх спорідненість з неозначено-особовими реченнями: Через три дні їх справді випустили і дозволили піти попрощатися з родиною; та з усуненим витворювачем дії, що не допускають постановки питання ким?, бо в них ідеться або про безсуб’єктне джерело дії, або про неконкретизовані явища соціального порядку: Хай слово мовлено інакше — та суть в кім наша зостається (П. Тичина).

  1. Безособові речення, головний член яких виражений словом категорії стану. Ці речення поділяються на: 1) безособові речення, головний член яких виражений предикативним прислівником типу безлюдно, болісно, весело, важливо, видно, відрадно, гарно, досадно: Як весело було широкими грудьми повітря краяти (М.Рильський); 2) безособові речення, головний член яких виражений предикативним словом типу біда, гріх, диво, жаль, лінь, сором, шкода, пора, час, шо, виступаючи головним членом безособових речень втрачають зв’язок з парадигмою іменника: Жаль стало батьк (М. Коцюбинський); Вже пора розкутий коні, і посіяти проси, (С.Воскрекасенко); 3) безособові речення, головний член яких ‘ • .иражений предикативним словом типу можна, не можна, необхідно, неможливо, доцільно (не), потрібно (не), треба (не), сила (не) і под. За окремими винятками головний член таких речень пов’язується з інфінітивом: Тії землі нам забути не сила (С.Крижанівський); Було тобі піти куди хоч в найми, щоб вирватись од них…(Леся Українка); 4) безособові речення, головний член яких виражений предикативним словом нема (немає). Обов’язковим елементом структури таких речень Є непрямий додаток у формі родового відмінка, що познача особу або предмет, відсутність якого стверджується: У гаю, га Вітру немає (Т.Шевчецко); Не бігай на річку, бо в мене і душ нема — ще в ополонку вскочиш (М.Старицький).

Функцію нема (немає) може виконувати заперечнії частка ні (ані) в ролі сполучника. Такі конструкції мають значення теперішнього часу і вживаються переважно в описах, оповіданнях: Нігде ні садочка, ні квіток! (І.Нечуй-Левицький).Ще один різновид безособових речень цієї групи становлять структури, в яких головним членом виступає заперечний займенник нікому, ніким, нічим, заперечний прислівник ніде та інфінітив: Нема на чому спинить ока, нема на чому спочити душі (І.Нечуй-Левицький).2.5.     Інфінітивними називаються односкладні речення і головним членом, вираженим незалежним інфінітивом, ідо позначає можливу або неможливу дію: Куди мені діватись?Де помочі шукати? Кого просити? (І. Котляревський); Піти лишень пасіку обдивитись (Панас Мирний).Інфінітив у цих реченнях не залежить ні від якого слова, навпаки, всі слова залежать від інфінітива у смисловому ти граматичному плані.Головний член інфінітивних односкладних речень може бути виражений незалежним інфінітивом без частки би (б) та незалежним інфінітивом з часткою би (б). Використання частки би (б) суттєво впливає на семантику інфінітивного речення. Інфінітивні речення з часткою би (б) виражають:1)      бажану або небажану для мовця дію чи стан: От злізти б тут, побігати по широкому полю або полежать в траві (М.Коцюбинський); Прихилитися б у затінку до зеленої землі, і 164

 

вона почала б жадібно вибирати з тіла всю вагу, зібрану затрудний тиждень жнив (М.Стельмах); 2) оцінку здатностей співрозмовника: Сидіть би вам тільки на печі та жувать калачі (Т.Шевченко); 3) реалізацію побоювання або застереження з приводу здійснення чи нездійснення дії: Поїхати нам потрібно, та тільки не програти б змагання; 4) постійну або часту схильність мовця до певної дії-вчинку: Вам тільки б сміятися (М.Стельмах).Інфінітивні речення без частки би (б) виражають:1)          необхідність дії або стану, їх неминучість, неможливість або відсутність. Такі значення нерідко переплітаються: Ані піти тобі, ані погуляти, ані чого забажати (Марко Вовчок);2)    вагання, сумнів у доцільності чи необхідності дії або стану; Боротись, але як? (О. Гончар); Хіба звернути на нього яку провину та становому шепнути (М. Коцю бинський);3)    спонукання — наказ, пораду, побажання, просьбу чи заклик до виконання певної дії: Вчитися майстерності!;4)    недоцільність дії: Чим же було тут захоплюватись? (І.Вільде).Окремим різновидами інфінітивних речень слід вважати так звані інфінітивно -називні та інфінітивно — безособові структури.Інфінітивно-називні речення характеризуються констатацією факту, називанням певної дії або процесу. Основна семантика — вираження необхідності, неминучості дії або стану: Повставать і йти вперед, наближатись до всього прекрасного і вимріяного (Я.Гон).Інфінітивно-безособові речення — це речення з інфінітивами на позначення сприймання, подекуди мислення типу (не) чути, (не) узнавати, (не) пізнавати. їх можна поставити в синонімічні стосунки з безесобовими реченнями: Голосів не чути // Голосів не чутно; їх не пізнати // їх не пізнано.Визначення інфінітивних речень у сучасній лінгвістиці характеризується дискусійністю. Одні мовознавці розглядають інфінітивні речення у складі безособових (цей погляд домінує у шкільному курсі), інші лінгвісти виділяють їх в особливу групу односкладних речень (пор. (Воинова Е.И. О соотношении инфинитивных и безличных предложений // Рус.яз. в шк. — 1958. -N2; Тимофеев К.А. О месте инфинитивных предложений среди односоставных предложений// Рус.яз. в шк. -1963. -N5; Галкина-Федорук Е.М. Безличные предложения в современном русском языке. -М.: Изд-во Моск. ун-та, 1958; Тимофеев К.А.Об основних типах инфинитивных предложений в современном русском литературном языке // Вопросы синтаксиса современного русского языка. -М.: Учпедгиз, 1950)).Логічнішим видається другий підхід в силу того, що інфінітивні речення відрізняються від безособових загальним значенням — називають дію, яка повинна здійснитися означеною, неозначеною або узагальненою особою, а в безособових реченнях дія абстрагована від активного діяча. Інфінітивні речення характеризуються особливостями предикативної основи — головний член виражається інфінітивом. У безособових реченнях модальне значення (необхідності, можливості, неможливості та ін.) виражається перш за все лексично — безособовим дієсловом або словами категорії стану, до яких прилягає інфінітив. В інфінітивних реченнях модальність визначається «самою формою інфінітива та інтонацією, а посилюється і диференціюється частками» (Виноградов В.В. Основные вопросьі синтаксиса предложения // Вопросьі грамматического строя. -М.: Изд-во АН СССР, 1955.-С.405). Термін інфінітивні речення ввів у науковий обігО.М.Пєшковський.Інфінітивно-називні речення інколи називають інфінітивним теми (О.М.Пєшковський, Г.О.Шевцова та ін.), мотивуючи це тим, що в цьому випадку інфінітив позбавлений модальних характеристик і лише називає тему подальшого роздуму. Особливістю його також виступає вільна заміна в контексті називним теми: Жартувати та жартувати! Завжди отак, а що ж далі? (В.Самійленко) і Жарти та жарти! Завжди отак, а що ж далі?

  1. НОМІНАТИВНІ РЕЧЕННЯ.

У граматичній літературі немає єдиної думки щодо значення та структури номінативних речень, хоча їх дослідженню приділяється багато уваги.Номінативними реченнями називаються односкладні речення з називним відмінком імені або кількісно-іменною будовою, що стверджують буття предмета або явища, яке може ускладнюватися значенням вказівки, емоційної оцінки, волевияву: Зима. У лісі стало зовсім холодно (В. Підмо тильний).Основною граматичною ознакою номінативних речень є їх односкладність та морфологічна природа головного члена, який може виражатися:1)  іменником у називному відмінку: Зоря…Цвіти… гай, і поле…Над ставом верби золоті (В.Сосюра);2)       кількісно-іменною словосполукою комплетивного плану: Два літа. Три літа. А там дивись і в школу помандрує (Я. Мельник);3)           займенником: Вона! Боже, справді вона (В.Самійленко).Суттєвою ознакою номінативних речень є констатуюча інтонація, яку О.М.Пєшковський назвав предикативною. Речення типу Рання весна може тлумачитися по-різному: воно може розглядатися і як двоскладне Рання весна і як оцінно- буттєве номінативне односкладне речення.Розрізняються поширені та непоширені номінативні речення. У поширених реченнях наявні другорядні члени речення, переважно це означення узгоджене або неузгоджене, яке може бути препозитивним та постпозитивним: Замерзлий полустанок… Ліс… знов поля… (М.Рильський); Сосни високі. Серпень. Спека. Все горить яскравим сонця променем (Є.Летюк). Переважно речення з постпозицією означення відносять до двоскладних, хоча в окремих випадках постпозитивне означення входить до цілісного власне-номінативного комплексу.Питання про характер синтаксичної функції головного члена номінативних речень є спірним і проблематичним. Одні (О.О.Потебня, П.Ф.Фортунатов, О.М.Пєшковський та ін.) кваліфікують головний член номінативних речень як присудок, другі (Д.М.Овсянико-Куликовський, В.О.Богородицький, Л.А.Булаховський та ін.) вважають головний член номінативних речень підметом, треті («Грамматика русского языка»; «Сучасна українська літературна мова. Синтаксис») називають тільки головним членом, четверті (О.О.Шахматов, К.М.Галкіна- Федорук та ін.) розмежовують підметові і присудкові номінативні речення.Головний член номінативних речень не виступає морфологізованим, оскільки іменник за своєю природою (синтаксичною) багатофункціональний. Тому не можна

 

ВИЗНАНИМ піч.» синтаксичну роль, приймаючи за визначальн. ЙОГО МОрфологі . . . характеристики. Необхідно враховувати КДрИ н і> вираженої думки та комунікативні завдання речення.Залежно від значення та структури розрізняються такі НЗНСЩЩ номінативних речень:

  1. Буттєві номінативні речення, що є власне- номінативними і найтиповішими в українській мові: Далина. Далечінь. Світлодаль… У мандрівку збирається молодь (М. Сингаївський).
  2. Вказівні номінативні речення — односкладні речення з вказівними частками, що виконують функцію посилення звучання і вказівки на той чи інший предмет, виділення із сукупності однорідних. Структурною особливістю цих речень виступає використання вказівних часток це, ось: Ось копія наказу (О.Довженко); Ось вам тихий порт (П.Тичина).

Вказівна частка може поєднуватися із сполучником і, при цьому такі речення вказують на раніше згадуваний або очікуваний предмет чи явище з метою його виділення з-поміж інших однорідних / неоднорідних предметів або явищ: Ось і той шлях (М.Стельмах); От Чернігів. Ранком він ще спав (П.Тичина).

  1. Оцінні номінативні речення, що поєднують у своєму звучанні номінацію предмета та його емоційну оцінку. З-поміж номінативно-оцінних речень розрізняються: 1) оцінно- стверджувальні, в яких подається кваліфікація констатованих предметів, їх оцінка: Справді славна дівчина (М.Стельмах); 2) оцінно-окличні речення, в яких наявність предмета супроводжується його піднесеною емоційною оцінкою: Ох, яка ж краса! Сад увесь убрався в іній (П.Тичина). Емоційна піднесеність передається, як правило, займенниковим компонентом типу лиши (-а, -є), такий (-а, -є), що за і под.
  2. Власне-називні, до яких належить назви книг, часописів, картин, музичних творів, написи на вивісках та ін., пор.: «Собор» (назва роману О.Гочара), «Диво» (назва роману П.Загребельного) та ін.

В окремих працях власне-називні речення позбавляються статусу речення. Назви книг, часописів, картин та ін., що складаються із слова або словосполучення з номінативним значенням, виражають судження існування і вживаються для того, щоб позначити, виділити який-небудь предмет або явище, вказати на нього, розкривши його значення 168 та призначення назвою. Таким чином, це не просто слова, а речення. Вони набувають комунікативного навантаження у процесі спілкування і характеризуються констатуючою інтонацією.

  1. Спонукально-бажалькі номінативні речення, в яких стверджується необхідність або бажаність того, щоб предмет, названий іменником у називному відмінку, став наявний. Цей тип речень лексично обмежений. До них належать усталені в мові виробничі команди або військові накази чи розпорядження, категоричні вимоги тощо: Документи! — Документи у нас, товаришу, різні, — сказав повстанець… (О.Довженко). Сюди ж відносяться «скам’янілі» форми виразу вітання у формі називного відмінка типу Добрий день! Такий підхід є дещо суперечливим, оскільки подібні словосполуки становлять нечленовані одиниці і належать до еквівалентів речення.
  2. Номінативний теми. Цей різновид односкладних номінативних речень у більшості посібників не відносять до складу речень (див.: (Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. -7 изд. — М.: Учпедгиз, 1956; Галкина- Федорук Е.М., Горшкова К.В., Шанский Н.М. Современный русский язык. Синтаксис. -М.: Учпедгиз, 1958.-126)), інколи підкреслюють його суперечливий вимір: то реченнєвий, то нереченнєвий (Сучасна українська літературна мова. Синтаксис. -К..: Наукова думка, 1972. -С.261-262 (розділ написаний П.СДудиком)).

«Називний теми», подібно до інших різновидів номінативних речень, є реченням, оскільки являє собою інтонаційно самостійну комунікативну одиницю — через неї мовець повідомляє про наявність у свідомості уявлення і викликає аналогічну асоціацію у свідомості співрозмовника (див.: (Адмони В.Г. О двусоставности предложения // Ученые записки,- JI.: Ленингр. пед ин-та иностр.яз. -1955,-Вьіп. II,- С. 147-148)). Від інших різновидів номінативних речень він відрізняється тільки констатацією уявлення про предмет, а в типових різновидах номінативних речень стверджується буття, наявність предмета або його необхідність та ін.: Син! Дванадцять років, а вже біжить на поміч (М.Стельмах); Сибір, соловецькі келії, і глупа облягає ніч пекельний край і крик пекельний (В.Стус). У «номінативному теми» наявне уявлення про предмет, що потім може розгорнутися і уточнитися. Термін

 

«номінативний н-ми» або «називний теми» найточніше відтворює функціональне призначення таких конструкцій.Порівняно невелику групу утворюють речення нульовим присудком (його еліпсом) та обставинами типу знову, , Уаптом, в яких предмет подається у процесі його розвитку аб вияву: Раптом село… Вся уява там (П.Вернигора). Такий тип речень більше ознак має двоскладної структури, хоча подібног типу обставини стосуються всього речення в цілому.Субстантивно -якісно — оцінні речення. Особливу груп односкладних тільки за формально-граматичним вираженням утворюють речення, в яких головний член — іменник якісно- оцінної семантики. Такі речення О.О.Шахматов назва «іменними присудково — безпідметовими» і поділив їх на дві групи відповідно до значення лексично невираженого суб’єкта: 1) речення особові, в яких суб’єкт відповідає означеній або неозначеній особі; 2) речення предметні, в яких суб’єк відповідає предмету або явищу (див.: (Шахматов АА, Синтаксис русского язьїка. -Л.: Учпедгиз, 1941.-С.62)).У граматичній літературі питання про склад і повної такого типу оцінних речень викликає розмаїття думок. Одні лінгвісти (О.М.Пєшковський, О.С.Попов, О.Г.Руднєв та ін.) вважають їх двоскладними неповними, інші (І.О.Попова, К.М.Галкина-Федорук) розглядають такі речення я номінативні, тобто як односкладні повні.Речення типу Краса! виражають двоскладне судження без вербалізованого (словесно невираженого) суб’єкта-поняття. Такі речення вміщують оцінку того, про що йде мова, або того, що є предметом спостереження. Тому вони двоскладними неповними з опущеним підметом.У. Завдання для самоперевірки.Дайте відповідь на питання: 1. Чим зумовлюється под’ реченнь на односкладні і двоскладні? 2. Чому еквіваленти речення не входять до односкладних речень? 3. У чом виявляються особливості характеристики особови односкладних речень? 4. Назвати основні різновиди безособових речень. 5. Чим визначається наявність перехідних площин між безособовими та інфінітивними односкладними реченнями? Як слід кваліфікувати речення типу Краса! Роззява!? 7. Назвіть основні чинники кваліфікації особових односкладних речень як неповних двоскладних речень. 8. Які основні чинники визначення інфінітивного теми та «називного 170 теми»? 9. Як лінгвісти кваліфікують речення з матеріально невираженою позицією підмета при дієслові у формі 3-ї особи множини або форми множини минулого часу? 10. Як визначаються речення типу Попав пальцем в небо і чим визначається така кваліфікація?

  1. Завдання для поглиблення набутих знань.

1. Визначте тип речення і згрупуйте речення за типами.

  1. Людині по-людському слід жити (Нар.тв.). 2. Вечір. Зорі в небозводі. Блиск над синіми снігами (П.Тичина). 3. Дзвонить, дзвонить в усі кінні! Ну хоч «алло» почути сонне! (Л.Талапай). 4. У хорошій компанії розуму наберешся, а в поганій і свій загубиш (Нар.тв.). 5. І хочеться всю землю обійняти (В.Симоненко). 6. Як же глухо та сумно по селу (Марко Вовчок). 7. Сердешній плакать не дають (Т.Шевченко). 8. Учитися! Вдихати шум віків, Рости і розумнішати! Дивитися дедалі все яснішими очима за землю нашу (М.Рильський). 9. Розквітнуть каштани весною, а юності знов не цвісти (В.Сосюра). 10. І віриться, й не віриться мені В повернення весни у листопаді (В.Грипас). 11. Захурделило, і завіяло, і засвистіло в голім вітті (СЛетюк). 12. Не жаль мені, що я тебе кохаю, та в нас дороги різко розійшлись (Леся Українка).
  2. Скласифікуйте наведені речення за їх типами.

1. З усіх країн найкраща країна — Юність. Але хто відплив від її соняшних берегів, тому назад нема вороття. Нема таких кораблів, нема таких бригантин, щоб туди повернули… Хіба що пісня інколи занесе людину в той край на своїх нестаріючих крилах (О. Гончар). 2. І мені заспівати хотілось лебединую пісню собі (Леся Українка). 3. Як гадалось, як снилось, як ждалось в поході, Так виходить воно, мов річка з берегів: Грає промінь шляхами у чистому броді, і приходять сини «на веселки мостів (М.Стельмах). 4. Дитинству все казковим видається. — Не збіднюйте ж душі його красу! (І.Нехода) 5. Не пишеться, а думається тільки, Пашить у очі осінь багрянцем (І.Світличний).

  1. З’ясуйте структурно-семантичні особливості наведених речень.
  2. Люби природу не як символ Душі своєї. Люби природу не для себе, Люби для неї (М.Рильський). 2. Хочеш знати, чи справді було те, що так пишно цвіло, що на серце наводило чари… (Леся Українка). 3. Удвох, кажуть, і плакати Мов легше плакать, Як ніхто не бачить (Т.Шевченко). 4. Гарно вчити того, хто хоче все знати (Нар.тв.). 5. Все, все покинуть, до тебе

 

ПОЛИНУТЬ Мій сминий, мій зламаний квіте (Л.Українка). 6. Ні більшого Нв МХ » СШІ щастя, як зустріч з Батьківщиною. Та* само НвММ більшої муки у світі, аніж розлука з рідною земле* (О Підсуха).

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.