Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

§5. Походження назви нашої держави — Україна

Назва нашої держави „Україна» на різних історичних етапах мала відмінні за змістом поняття. Вчені різних поколінь, не знайшовши однозначного її трактування в документальних матеріалах, висунули деякі версії. За версією В. Скляренка, назва „Україна» походить від слів „край», „країна» у значенні „рідний край, рідна земля, своя кра­їна; земля, населена своїм народом»22.

На думку О. Субтельного, „…слово „Україна» вперше з’являється в літописах у 1187 р. і спочатку вживається як географічне позначен­ня Київського порубіжжя»2‘.

Цікаву версію щодо походження назви нашої держави висунув мовознавець О. Стрижак, вважаючи, що вона постала з назви наших предків-антів, які населяли південно-східну територію слов’янсько­го світу, оскільки саме слово походить від давньоіндійського — апіа, що означає „кінець», „край»24.

М. Ткач вважає, що слова „Україна», „сторона», „край», „берег», „краяти» — семантично споріднені, а слово „краяти» своїм значенням пов’язане зі словом „ділина», „поділ», „уділина», тобто „територія, що відділяє мене (плем’я, народ) від іншої людськості, і є наділеною (укра- єною) мені як батьківщина…» Ще з часів Давньої Русі територія схід­нослов’янських поселень умовно ділилася на окремі землі, що назива­лися країнами, або українами… У тяжкий час ворожої навали, безпе­рервних татарських набігів, за часів Визвольної війни 1648-1654 рр. предки наші часто потрапляли в полон у турецьку неволю, в ясир, де їх продавали у довічне рабство. У палких мріях, думах і піснях линули во­ни на рідну землю, рвали пута, вмирали у боротьбі і все-таки поверта­лись „у країну» своїх батьків. Можливо, що саме це й утвердило в устах народу слово „Україна» як самоназву Батьківщина…»25

І.А Мішина, Л.М. Жарова та А.А. Міхеєв вважають, що слово „Україна», за Іпатіївським літописом, означає „степове порубіжжя», колишня південна територія Київської Русі21.

21 Скляренко В. Звідки походить назва Україна’У/Україна.-І991 -№1. — С. 20, 39.

2‘ Субтельний. Україна. Історія — К., 1991.

24  Стрижак О. Серби й Україна // Україна: наука і культура.- Вип.26-27.- К., 1993. -С251 -259.

25   Шелухін С. Назва України.— Відень, 1921.

26   Мішина І.А. та ін. Всесвітня історія: Епоха становлення сучасної цивілізації (кінець XV — початок XX ст.).- К.: Генеза, 1994.

 

Відомий український дослідник Сергій Шелухін відстоює думку, що назва „Україна» означає „відрізок», „окрема відкраяна, тобто відрізана земля»».

Уперше слово Україна зустрічається в Іпатіївському літописі лід 1182 роком, де йдеться про загибель у битві з половцями переяслав­ського князя Володимира Глібовича, який обороняв від спустошли­вих половецьких набігів не лише Переяславщину, а й Київщину та Чернігівщину. Загибель любимого князя, надійного захисника наро­ду від постійних набігів кочових племен печаллю відгукнулась по всій Південній Русі. „І плакашеся по нем всі Переяславці, бі бо лю­бя дружину, і злата незбірашеть, імінія не щадяшеть, нодаяшеть дру­жині, бі бо князь добр і кріпок на раті і мужьством кріпком показася, всякими добродітельми наполнен, о нем же Україна много посто- на». Крім того, С. Шелухін звертається до Галицько-Волинського літопису, де під роком 1213 Україною названо північно-західні землі Галичини й Волині. Йдеться про галицько-волинського князя Дани­ла Романовича, який відібрав у польського короля „Берестій, Угро- веськ, Верещин, Столпе, Комів і всю Україну» і приєднав до своєї держави. У цьому ж Галицько-Волинському літописі під 1279 роком повідомляється, що галицький князь Лев Данилович силою свого війська відвоював у Польщі захоплені нею українські землі: „Посем же Лев восхоже себе части в земле людской города на Вкраїні». Під 1285 роком літописець подає відомості про віроломний напад поль­ських військ на Волинь, внаслідок чого було захоплене „село на Ук­раїні на ім’я Воінь»2».

Як зазначає С. Шелухін, в Іпатіївському літописі до слова Украї­на наявні синоніми — Країна і Вкраїна. «… під 1187 роком читаємо

—                                                                                                  Україна; під 1189 р. — Україна, а в Єрмолаївському сп. — Країна; під 1213 р. — Україна; під 1268 р. — Україняни; під 1280 р. — Вкраї­на, а в Єрмолаївському та Хлебниковському списках — Україна; на­решті, під 1282 р. — Вкраїниця…………………………………. Дослідник звертає увагу на те, що

київський літописець на початку літопису звертається до перекладе­ної на слов’яно-українську мову грецької хроніки Георгія Амартола.

Подаючи окремі відомості з неї, він приходить до висновку, що спільний старослов’янський корінь кра — у словах-синонімах Краї­на, Вкраїна, Україна є перекладом грецького слова олігща, що озна­чає „відрізок», „шматок», „відрізаний шматок землі».

У багатьох писемних пам’ятках періоду середньовіччя досить час­то зустрічається назва Україна із значенням „не окраїна, і не погра- ниччя, а сторона, край зі своїми границями, межами, окраїнами, це окрема територія»‘1. Так, наприклад, у Пересопницькому Євангелії (1556 р.) говориться: „И переехали доукраиньї Гадаринскои, которая естьздругой стороньї напротив Галилеи…» |Лука, VIII, 26].

Слід зазначити, що слово „Україна» в деяких писемних пам’ят­ках вживається у множині: „по українах моляться йому, проклятому богу Перуну, і Хорсу, і Мокоші, і Вілу…» і має значення краю, тери­торії.

Цікаві версії трактування назви нашої держави висували й інші дослідники, зокрема Б. Чепурко вважає, що слово „Україна» похо­дить від „раїна» (рай), тобто має значення земного відображення раю на землі. „Очевидно, це і є радість (рай) — „раїна» сонця, „край» вічної гармонії».

З другої половини XIV ст. більша частина території, де сформува­лась українська народність, потрапила під владу Литви і Польщі. Значення „захоплена ворогом частина території» часто зустрічаємо у писемних пам’ятках другої половини XIV століття, коли частина Ук­раїни потрапляє під владу Литви, Польщі та Угорщини: литовська Україна, польська Україна, угорська Україна. Як сказано в „Історії України» (К., 1991), „термін „Україна» часто вживається у литов­ських джерелах, зокрема в Литовській матриці: „украинньїе пору- бежньїе городьі», „державцьі украинских волостей», „козаки укра- инньїх городов». Пізніше назва частини території була перенесена на всю країну, а за Богдана Хмельницького вона вже постійно вжива­ється в офіційних актах.

У період визвольної війни українського народу від панської Польщі (1648-1654 рр.) під проводом Богдана Хмельницького значення слова Україна розширюється. Україною називають не лише запорозькі, а вже й наддніпрянські землі’2, тобто з цього часу

  • Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. — К., 1991.

2 Скляренко В. Звідки походить назва Україна?// Україна.-1991, №1 .-С.20,39.

під Україною стали розуміти цілу країну. Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва Україна поширилася і на західний регіон і стала спільною для всієї етнічної території українців5‘.

Отже, непроста історія державотворення прямо пов’язана й з наз­вою нашої країни — Україна. Маючи деякі відтінки у значеннях, во­на втілює в собі домінуюче поняття — своя земля, своя країна. Сього­дні це назва нашої держави.

Запитання і завдання на закріплення:

  1. Які версії щодо походження назви держави Київська Русь із сто­лицею Києвом Ви знаєте?
  2. Яка основна причина того, що немає єдиного трактування назви „Україна»?
  3. Які існують версії щодо трактування назви нашої держави Украї­на?
  4. В якому літописі і під яким роком уперше зустрічається назва Україна і що вона означає?
  5. Коли саме і з якої причини виникли назви „литовська Україна», „польська Україна» і що вони означають?

Література

1. Агеева Р. Страньї и народьі: происхождение названий. — М., 1990.

2. Алешковский М.Х. Повесть временных лет. — М., 1971.

  1. Братко-Кутинський О. Нащадки святої трійці. — К., 1992.
  2. Брим В.А. Происхождение термина „Русь». — Петербург, 1923.
    1. Горский А.А. Проблеми происхождения названия Русь в совре­менной советской историографии, 1989, №3.
    2. Кічак 1. Україна — не окраїна. // Визвольний шлях. — 1994. — Кн. 6.
    3. Кононенко П.П. Українознавство. — К., 1994.
    4. Конституція України. — К., 2003.
    5. Лозко Г. Українське народознавство. — К., 1995.

10. Макарчук С. Україна і українці: поява, поширення та утверджен­ня назв. — Львів, 1994.

11. Нарбут Г. Гербьі гетманов Малороссии. Пам’ятки України. — 1990.

12.

Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов.— К., 2001.—СІ 17-121.

Панченко В. Міські та містечкові герби України. — К., 2000.

  1. Пастернак О. Пояснення тризуба. — Ужгород, 1934. — Репринт. — К., 1990.

14. Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. -К., 2001.

  1. Погребенник Ф. Українські пісні-гімни. — К., 1992.
  2. Полное собрание русеких летописей. Літопис Руський. За Іпаті- ївським списком переклав Леонід Махновець. — К., 1989.
  3. Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з україно­знавства. — К., 1995.

18. Рьібаков Б.А Знаки собственности в княжеском хозяйстве Киев­ской Руси Х-ХІІ вв. — Сов. археология, 1940. — №6.

  1. Рудницький Я. Слово й назва „Україна». — Вінніпег, 1951.
  2. Сергійчук В. Національна символіка України. — К., 1992.
  3. Сергійчук В. Доля української національної символіки. — К.,

1990.

  1. Скляренко В. Звідки походить назва Україна? // „Україна», 1991. -№3.
  2. Якимович Б. До питання про українську національну символіку // Пам’ятки України, 1989. — №3.
  3. Наливайко С. Тризуб. Володимир і Атлантида. // Соц. культура.

—       1990. — №1.

  1. Стрижак О.С. Звідки походить назва „Україна» // Наука і культу­ра. Україна. — К., 1985. — Вин. 20.
  2. Субтельний О. Україна: історія. — К., 1991.
  3. Толочко П.П. Назва „Україна» в південно-руських літописах і ак­тових документах // Київ, старовина. 1994.
  4. Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви „Русь» і „Укра- їна»?-Львів, 1907.
  5. Шапошникова Л. Тайна священной горьі Трикутьі. 1988. — №5.
  6. Шаян В. Українська символіка. — Канада, 1990.
  7. Шелухін С. Назва України. — Відень, 1921.
  8. Широцький К. Український національний колір// Неділя, 1911.

—     №33.

 



2< Літопис Русі.кий / За Іпатіївеьким списком переклав Леонід Махновець.-К.,1989.

—  С . 343, 347.

.

Категорія: Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.