На історичній арені слов’яни з’явилися десь у НІ тис. до н.е. Це були численні племена, які проживали в різних природнокліматич- них умовах, кожне з яких уже мало свою досить вироблену духовну й матеріальну культуру. Усі племена розмовляли спорідненими діалектами однієї мови — праслов’янської або ще як її називають — спільнослов’янської. На початку нашої ери (у VI—VII ст.) праслов’янська спільність розпалася, що призвело до розпаду праслов’янської (спільнослов’янської) мови на декілька підгруп — західну, східну і південну. Кожне з цих мовних відгалужень, маючи у своїй основі спільнослов’янську лексику, самостійно створює свій словниковий запас, який починає відрізнятися граматикою, словотвором, причому чим далі, тим ці відмінності стають все яскравішими і суттєвішими.
У ЇХ—ХНІ ст. східні слов’яни утворили могутню державу — Київську Русь. У цей час у державі існували дві форми усної мови — усне народне діалектне мовлення та усно-літературне койне, тобто „спільні діалекти»42. Всю територію Київської Русі обслуговували дві писемні мови — давньокиївська (давньоруська) і старослов’янська, які функціонували в різних сферах суспільного життя. Зокрема старослов’янська мова, яка прийшла від болгар після прийняття християнства разом із церковними книгами, обслуговувала церкву, освіту й культуру. Друга писемна мова на території Київської Русі — давньо — київська (давньоруська) — виконувала всі державні і світські функції і вже на той час мала розгалужені стилі: літописний, юридично-діловий, світсько-художній. Нею написані „Повість врем’яних літ», „Повчання» Володимира Мономаха, збірник законів „Руська правда», „Слово о полку Ігоревім» та ін. У різних куточках держави були свої діалектні варіанти мовлення, які відрізнялися фонетикою, окремими словами і деякими мовними зворотами. Ці діалектні ареали й
41 Півторак Г. Походження українці», росіян, білорусів та їхніх мов.- К., 2001.- С.97
сформували фонетичні та граматичні відмінності української, російської та білоруської мов.
Питання походження української мови останнім часом турбує не лише мовознавців, істориків, а й пересічних громадян України. І це закономірно, оскільки пошуки власних історичних витоків і тісно з ними пов’язане питання походження української мови зумовлені відродженням української державності і відродженням духовних засад нації. „Намагання заглянути в коріння батьківської мови, побачити її завжди суперечливий розвиток у діалектичній єдності національного й інтернаціонального, прагнення осмислити місце рідної мови в системі близько- й дистантноспоріднених — це здорове національне почуття, що виростає на усвідомленому підході до мови і переходить в утвердження національної самосвідомості» ‘.
Як і мови інших слов’янських і неслов’янських народів, українська мова зародилася в сиву давнину із невеликої кількості слів. З плином часу і з розвитком суспільства, а також завдяки контактам з іншими мовами збагачувалась її лексика, мова розширювала свої виражальні можливості, відкидала щось зайве, виробляла нове, пристосовувалася до менталітету, психологічних особливостей народу і врешті-решт стала однією із найбагатших мов світу.
Коли ж саме виникла українська мова, скільки століть чи тисячоліть має її історія?
Слід зазначити, що сьогодні були неодноразові спроби висвітлити питання походження й віку української мови, але єдиної думки з цього приводу немає, оскільки різними були ідеологічні позиції вчених або ж був недостатній обсяг фактичного матеріалу, яким вони оперували. За однією з відомих концепцій, початок існування української мови, як і її носія — українського народу, припадає на
ХІУ-ХУ століття, тобто на період пізнього середньовіччя.
Оскільки територія сучасної України переважно збігається зі східним ареалом слов’янської прабатьківщини, то, за іншою версією, цілком ймовірно, що нинішня територія України була центром, навколо якого формувалися слов’янські мови. Прихильники цієї версії стверджують, що саме українська мова „…найбільшою мірою і в найбільш чистому вигляді успадкувала ту мову, яка лягла в основу всіх слов’янських мов, … яка, стикаючись з іншими мовами інших
41 Панько Т. Мова і духовність нації.- К., 1992.
племен, набувала відмінних рис і започатковувала нові слов’янські мови». Частина ж науковців схиляється до думки, що активне формування української мови припадає на Х-ХІІ століття. Аналіз давньоруських писемних пам’яток свідчить, що вже в Х-ХІ століттях чітко простежуються риси української мови. Так, в „Ізборнику Святослава» 1076 р., оригінал якого зберігся до нашого часу, є чимало українських слів (крім спільних для української та церковнослов’янської мов): ворогь (вжито один раз, а 21 раз написано врагь), морокь, полонь, полопьішкьі (сучасне полоненики), вітрила, лука (ділянка, поросла травою), краса, свити, гьрньць (горнець), вьчиншпи, сваритися, дивися, лишися4‘.
Українізми широко зустрічаються і в графіті — написах церковнослов’янською мовою на стінах Софії Київської, зроблених різними людьми. Зокрема, дуже часто чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення -ові; Павьлови, Дмитрови, Петрови; зустрічається повноголосне -оло — в імені Володимир; поширене вживання кличного відмінка у зверненнях: свята Софіє, чоловічі імена на -о; Гаврило та інші. Надзвичайно багато українізмів зустрічається і в новгородських берестяних грамотах, у Новгородському літописі: диялось, приихавь, молотимо да сиплемо, куме, гороху, пуд меду тощо.
Як зазначає Г. Півторак, „При фронтальному обстеженні церковнослов’янських пам’яток другої половини XI ст. і пізніших, таких як Остромирове Євангеліє 1073 і 1076 рр., Архангельське Євангеліє та інших книг київського походження, створених церковнослов’янською мовою, знаходимо серед церковнослов’янської мовної стихії десятки й сотні прикладів відбиття мовних рис, характерних для живої української мови. Це — специфічний гортанний звук А замість вибухового ц, специфічно український голосний звук и, що виник унаслідок злиття давніх ь/, /, взаємно наближені ненаголошені голосні є”та и’, голосний і на місці давнього «Ь („ятя»), чимало притаманних українській мові морфологічних особливостей, місцеві слова, такі як багатьє, багно, гай, глечик, гребля, жадати, жито, зоря, кожух, криниця, лазня, оболонь, полонина, тулитися, ховатися, яр та чимало інших» «.
Отже, на думку багатьох відомих мовознавців, „…Ш-ХИ століття можна вважати часом завершення формування української мови і початком нового етапу в її історії, коли вона в народнорозмовному варіанті вже набула в основному всіх притаманних їй мовних рис»47.
Запитання і завдання на закріплення:
- Якою мовою говорили давні племена слов’ян, що колись проживали на території сучасної України?
- Що стало причиною розпаду праслов’янської мови?
- Коли утворилася держава Київська Русь?
- Які форми усної і писемної мови існували на території Київської Русі?
- Які галузі суспільного життя обслуговували старослов’янська і давньокиївська (давньоруська) писемні мови?
- Які погляди на походження й вік української мови існують у сучасному мовознавстві? Яку із версій Ви вважаєте найбільш достовірною? Аргументуйте.
- Які, на Ваш погляд, основні причини відсутності єдиної думки з питань походження, віку і статусу української мови?
Юшук І.П. Мова наша українська. — К., 2001. — С. ІЗ.