Старий чабан під голову підставляє третю ногу ґерлиґи,
позіхає: із беззубого рота випускає ранішні хмарки —
небесні вівці,
стогне, наче по ньому возом їхано.
А коли відвернеться, підпасичі, яким не колько
босою ногою наступати на колючки,
грають у м’яча сонцем:
підбивають його вище
або заб’ють аж за хмару.
Як погляне тоді старий чабан на небо,
а сонце чабанці забили на саму середину неба:
пора вівці на тирло гнати.