Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

§ 26. Українська мова в колі слов’янських мов

Усі слов’янські мови генетично споріднені, бо мають спільне дже­рело — праслов’янську (спільнослов’янську) мову і виникли на ос­нові її діалектних відгалужень. Основний словниковий фонд кожної слов’янської мови становлять спільнослов’янські слова, які виникли ще в період мовноетнічної єдності слов’ян і називають частини люд­ського тіла (око, ніс, брова, голова, рука), до основного словникового фонду належать назви на позначення знарядь праці: плуг, борона, мо­лот; явищ природи: вітер, вода, сонце), рослин та тварин: кінь, коро­ва, вовк, лев, риба, орел, пшениця, дуб, овес; дій та процесів: жити, хо­дити, косити, спати; назв спорідненості: мати, син, брат, сестра; ознак предметів, явищ: білий, червоний; чисел: один, два, чотири, п’ять, десять; особові займенники (я, ми, ти, ви) та ін. Порівняйте:

Укр.

Рос.

Польськ.

Чеськ.

Болг.

Серб.

син

сьін

$уп

$уп

син

син

вітер

ветер

таіг

УІІГ

вятьр

ветер

три

три

ігту

Ігі

три

три

 

 

Наведені вище слова мають багато спільного, хоч часто мають різ­не фонетичне чи морфологічне оформлення, що пояснюється пізні­шими мовними процесами, які відбувалися в кожній слов’янській мові.

Але найбільше спільного у східнослов’янських мовах: українській, російській та білоруській, що зумовлене тривалим спільним прожи­ванням східних слов’ян в одній державі — Київській Русі. Порівняйте:

Укр.

Рос.

Білор.

пити

пить

шщь

ніч

ночь

ноч

море

море

мора

ОСІНЬ

осечь

восень

розум

разум

розум

голова

голова

галава

що

нто

што

 

Маючи багато спільного із східнослов’янськими мовами, україн­ська мова відрізняється від них цілим рядом фонетичних та морфо­логічних ознак.

З-поміж фонетичних відмінностей слід відзначити:

1. тверду вимову приголосних перед голосними | и ]: жити, риба, син, зима та |е| (колись пом’якшував попередні приголосні): сере­да, береза, серце, верба;

  1. чергування |о|, |е| (у відкритих складах) з |і] (у закритих складах): ніч — ночі, віл — вола, хід — ходу, рік — року;
  2. вживання голосного |і] на місці давнього звука [*] (ять): л-ьто — л/то;
  3. тверду вимову губних (б, п, в, м, ф), шиплячих (ж, ч, ш, щ) та р (у кінці складу): кров, ніч, дівчата, секретар, повірте та ін.

З-поміж морфологічних відмінностей слід виділити такі:

1. інфінітиви на -ти: косити, летіти, ходити, сидіти.,

  1. збереження давніх закінчень орудного відмінка -ою, -ею: межею, душею, жінкою, людиною;
  2. закінчення -ові, -еві у давальному відмінку однини іменників чо­ловічого роду: волові, господареві, свекрові, котові;
  3. форми майбутнього складеного часу на -му: писатиму,, малюва­тиму та інші.

Наявність в українській мові значної кількості фонетичних і мор­фологічних відмінностей від інших слов’янських мов свідчить про самостійний шлях її розвитку як окремої мови впродовж надзвичай­но тривалого часу.

Сьогодні всі слов’янські мови — високорозвинені мови. Найбіль­ше слов’ян розмовляють східнослов’янськими мовами, зокрема ро­сійською — понад 100 мільйонів, українською — понад 44 мільйони, білоруською — понад 10 мільйонів. Південнослов’янськими і захід­нослов’янськими мовами розмовляють близько 60 мільйонів осіб.

Українська мова — мова великого народу, яка може стати однією із світових мов. За кількістю тих, хто розмовляє нею, вона посідає 15—20-е місцеусвіті. Українська мова — надзвичайно багата. її слов­никовий запас нараховує близько 500 тисяч лексем»5, вона є однією із наймелодійніших мов світу (друге місце після італійської).

Література

1. Алпатов В.М. Япония: язьік и общество. — М., 1988.

  1. Бабич Н.Д. Історія української літературної мови.-Львів, 1993.
  2. Булаховський П.А Питання походження української мови. — К.., 1956.
  3. Вьісоцкий С.А. Средневековьіе надписи Софии Киевской (по материалам граффити XI-XVII вв.). — К.., 1976.
  4. Горецький П.Й. Історія української лексикографії. — К., 1963.
  5. Доза А. История французекого язьїка. Пер. с франц. — М., 1956.
  6. Жуковская Л.П. Новгородские берестяньїе грамотьі. — М., 1959.
  7. Закон України „Про мови в УРСР». — 1989.
  8. Иврит — язьік возрожденный //СБ. статей. — Иерусалим, 1990.

10. Колесов В.В. Древнерусский литературный язьїк. -Л., 1989.

11. Кононенко П.П. Українознавство. — К., 1994.

12.Лазебник Ю. Світло й тіні у мовній історії України // Літ. Украї­на, 1989, 31 серп.

13. Марченко Л .М. Сучасна українська літературна мова. За заг. ред. ПетікВ.Г.-К., 1975.

14. Москаленко А.А Питання становлення мови української народ­ності. — Харків, 1962.

15. Москаленко А.А. Основні етапи розвитку української мови. — К., 1964.

1,5 Юшук І.П. Мова наша українська. — К., 2001. — с.8.

 

16. Огієнко І. Історія української літературної мови. — К., 1995.

  1. Передрієнко В.А Формування української літературної мови хт ст. на народній основі. — К., 1979.
  2. Плющ П.П. Історія української літературної мови. — К.,1971.

19. Русанівський В.М. Джерела розвитку східнослов’янських літера­турних мов. — К., 1985.

  1. Русанівський В.М. Історія української літератуної мови. — К., 2001.
  2. Смаль-Стоцький С. Розвиток поглядів на сім’ю слов’янських мов і їх взаємне споріднення // Історія української мови. — К., 1996.
  3. Сучасна українська літературна мова.// За ред. А.П. Грищенка. — К., 1997.
  4. Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української лі­тературної мови. 4.1. — К., 1959; 4.2. — К, 1961.
  5. Формування і розвиток української літературної мови // Мово­знавство, 1985. — №5.
  6. Шахматов О., Кримський АГ. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини ХІ-ХУІІІвв. -К., 1929.
  7. Ющук І.П. Мова наша українська — К., 2001.

.

Категорія: Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.