Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

§ 29. Хрещення Русі

Перше знайомство східних слов’ян з християнством відбулося ще у 840-і роки через торговельні зв’язки язичницької Русі з християн­ською Візантією. Уже тоді деякі купці з Києва, Чернігова, Переслав- ля, Полоцька вважали себе християнами. Та й княгиня Ольга у 957 році, перебуваючи у Константинополі, від самого патріарха прийня­ла хрещення. Внук Ольги, Володимир (980-1014), після перемоги над Ярополком стає великим князем. Поряд із своїм теремом він на­казує встановити фігури шести наймогутніших язичницьких богів на чолі з Перуном.

Одного разу, саме в Перунівдень, мали принести в жертву сина од­ного із дружинників князя Володимира, варяга-християнина, на яко­го впав вибір. Але коли прийшли від князя люди, батько (Федір) від­мовився віддати приреченого на смерть сина Івана, мотивуючи це тим, що не вірить у дерев’яних ідолів: „Ваші боги — дерево, сьогодні стоять, а завтра згинуть. Якщо вони — боги, хай самі візьмуть мого сина». Після таких страшних слів розлючена юрба вбила батька і си­на, але князь Володимир, якому розказали про цей випадок, задумав­ся над словами нещасного батька, над смислом язичництва і врешті- решт вирішив змінити віру. Він почав цікавитися різними релігіями: мусульманскою, іудеїв Хазарії, християнською. Як зазначають літо- лиси, найбільше князь зацікавився грецькою вірою. Атим більше, що один із грецьких проповідників познайомив його з витоками христи­янської релігії, починаючи зі створення Богом світу, розповів про рай та пекло, про гріхи людські і покарання за них. Розказав про те, які муки перетерпів Син Божий Ісус Христос за гріхи людські і своєю кров’ю, своїми стражданнями на хресті спокутував їх перед Богом і дарував їм вічне життя, що кожен, хто повірить в Ісуса Христа і при­йме святе хрещення, одержує вічне життя. Згодом проповідник пока­зав князеві ікону із зображенням Страшного суду, на якій праведни­ки були зображені справа, вони радісно йшли до раю, а грішники — зліва, вони йшли до пекла на вічні муки. „Добре тим, що справа, — сказав князь Володимир, — і худо тим, хто зліва». „Хрестись, якщо хочеш бути справа», — такою була відповідь грека-християнина»15.

Князь Володимир розумів, що прийняття християнства відкриває перед Руссю великі можливості. У той час християнська релігія, ма­ючи світові масштаби, була величезною політичною силою. Крім то­го, це давало можливість Київській Русі прилучитися до писемності, високої культури Візантії та Риму. Але був фактор, на який Володи­мир, будучи людиною розумною і далекоглядною, не міг не зважати. За тогочасними церковними законами, прийнявши християнство від Візантії, Київська Русь автоматично втрачала свою незалежність і підпадала під її владу, на що князь не міг піти ні в якому разі.

Згодом, за порадою бояр і старійшин, Володимир посилає найро­зумніших послів у різні країни із завданням розвідати і вивчити, що собою являє та чи інша релігія і як там служать Богу. „Бачили ми у булгар, — розказували посли, — поклоняються в храмі, стоячи без поясів; поклонившись, сядуть і дивляться туди і сюди… немає весе­лощів у них, а плач і страх великий, немає добра в їхньому законі… Коли були ми у німців, то бачили багато чого на їхній службі, але крамоли ми не бачили ніякої. Коли ж ми прийшли до греків і вони повели нас туди, де служать своєму Богові, то ми, вражені, не знали, чи ми на небі, чи на землі… і розказати не вмієм! Знаємо тільки, що там сам Бог з людьми перебуває і служба у них вища від усіх країн! Не забудемо ми тієї краси! Всякий, хто скуштував солодкого, вже не за­хоче гіркого; тож і ми не можемо вже більше залишатися в язични-

11  1

цтві» » . І ще довго посли розказували про переваги християнської

Дурасов Г.П. Крсщсние Руси. М., 1990. — СЮ.

.. Дурасов Г.П. Там само. — С. 10 (примітка: переклад автора).

 

релігії над іншими, про те, як і де вона зародилася, як проходить служба у церквах, яких святих і за які життєві подвиги шанують, як їм моляться, після чого хтось додав: „Якби поганою була грецька ві­ра, не прийняла б її Ольга, бабуся твоя, наймудріша із усіх людей»1«7. На цьому князь Володимир остаточно переконався у перевагах хрис­тиянської віри, але щоб не поставити Русь у васальну залежність від Візантії і щоб він сам, як новонавернений монарх не став „сином» імператора, тобто васалом, він почав діяти розумно, виходячи з інте­ресів власної держави.

У цей час одна із візантійських провінцій повстала і імператор Ва­силь II попросив допомоги у князя Володимира. Той, у свою чергу, поставив умову: визнати Київську Русь християнською державою і віддати за нього свою сестру Анну. Володимир на той час був одруже­ний і, крім того, мав майже тисячу наложниць, тому перед одружен­ням з грецькою царівною свою першу дружину відправив у монастир (такі жорстокі тоді були закони). Незважаючи на те, що Володимир придушив повстання, тобто виконав умову зі свого боку, візантій­ський імператор не поспішав із виконанням обіцяного, з погордою ставлячись до самовпевненого „варвара» і його вимог. Тоді Володимир нападає на візантійські володіння у Криму, бере Херсонес (Корсунь), і погрожує піти походом на Царград. Візантійському імператору не за­лишалося нічого, як згодитися на вимогу київського князя, але він поставив умову: Володимир повинен охреститися, бо „недостойно християнкам виходити заміж за язичника»»*, на що князь дає згоду.

Коли молода царівна прибула в Корсунь, сталося непередбачене

—   Великий князь осліп. Ніхто не міг назвати причину повної сліпо­ти і ніхто не зміг йому допомогти. Минали дні за днями, для князя все перетворилося в одну страшну непроглядну ніч. Всі знахарі, ці­лителі лише розводили руками. Дізнавшись про горе Володимира, його наречена передала йому послання, в якому переконувала моли­тися всесильному християнському Богові і обов’язково охреститися. Вибору не було. З відчаєм і надією молився князь новому Богові, а згодом був призначений день, коли він мав охреститися. І сталося диво. Під час хрещення князь Володимир прозрів і до глибини душі був вражений цим. „Воістину великий Бог християнський! — вигук­нув князь, — тепер побачив я Бога істинного!» У святому охрещенні

«»Дурасов ГГ1. Крсщенис Руси. М., 1990. — С.11.

«* Дурасов Г.П. Там само. — С. 11.

він одержав ім’я Василь на честь свого небесного покровителя — Ва­силя Великого. Пізніше на тому місці, де стояв ідол Перуна, він по­ставив церкву.

Повернувшись до Києва, князь наказує знищити всіх язичниць­ких богів: статую Перуна кинути у Дніпро, а інших ідолів порубати на шматки і спалити, що й було зроблено. Згодом князь охрестив своїх рідних, а потім охрестив у Дніпрі киян. „Хто не прийде на ріку, той буде вважатися ворогом князя». Нічого не залишалося киянам, як прийти на таке милостиве „запрошення». „Сонце велично підій­малось над Дніпром, відбиваючись на широкому плесі, сліпило очі, розпікало повітря, й над стовпищем людей вставав важкий дух. Вони стояли роздягнуті, голі, прикриваючи вретищами, гіллям і просто руками срамні місця, тільки жонам гридні дозволяли залишитись у сорочках чи пов’язати на тіло рушники або якісь дерюги, — люди со-

..І..9

ромились один одного…

Як свідчать літописи, коли народ увійшов у воду і священики про­читали над ними молитви, Володимир підняв руки до неба і урочисто промовив: „Господи, призри на нових людей твоїх і утверди в них пра­вую віру!» „У наступні дні й літа люди скажуть, що це була урочиста й незабутня година, і вона справді була такою — це охрещувався город

Київ, це хрестилась Русь…… Ця подія сталася 988 року. Згодом, у

пам’ять про батька й сина, які посіяли в його душі зерно невіри до язичницької релігії, Володимир на місці їх загибелі закладає церкву Пресвятої Богородиці, на утримання якої віддає десяту частку своїх прибутків. З того часу за нею й закріпилася назва — Десятинна церква.

Глибока віра в християнського Бога перевернула життя великого князя. З цих пір і до останніх хвилин свого життя він не переставав пропагувати християнську релігію, під страхом покарання примушу­вав хреститися і бояр, і простих смердів, причому останні були най­більшими прихильниками язичницької віри. Як сказано в „Повісті врем’яних літ», Володимир „начал строить в городах церкви и назна­чать попов, а людей приводить к крещению по всем городам и селам».

Прийняття християнства на Русі стало визначною подією, яка сприяла духовному оновленню народу, а оскільки ця релігія при­йшла на Русь у тісному єднанні з книгою, вона принесла з собою гра­мотність і просвітництво.

т СкляренкоС. Володимир. -К., 1971.-С.370.

«» Скляренко С. Там само. -С.370.

 

Запитання і завдання на закріплення:

1.Чи було відоме християнство на Русі іде до її хрещення Володи­миром?

  1. Коли і де прийняла християнство княгиня Ольга і яка історія цьому передувала?

3. Яку мету переслідував київський князь Володимир, відновивши жертвоприношення богу Перуну?

  1. Яка подія зародила в душі князя Володимира сумніви про прав­дивість язичницької релігії?

5. Як Ви розцінюєте бажання київського князя Володимира деталь­но познайомитися з різними релігіями та з богослужіннями?

  1. Чому вибір князя упав саме на християнську релігію?

7. Яка трагічна подія вжитті князя Володимира стала причиною йо­го хрещення?

  1. Коли князь Володимир охрестив Русь і як до зміни віри постави­лися знать і простий народ?
  2. Чим Ви поясните, що князь Володимир став палким прибічни­ком і пропагандистом християнської віри?

10. Що Ви знаєте про історію спорудження Десятинної церкви у міс­ті Києві?

  1. Яку роль відіграло християнство у розвитку духовної культури на території Київської Русі?

Література

1. Аничков Е.В. Язичество и древняя Русь. СПб, 1914.

2. Антонович В.Б. Колдовство. Документи. Процессы.—М., 1887.

  1. Брайчевський М.Ю. Затвердження християнства на Русі. — К., 1989.
  2. Дивосвіт прадавніх слов’ян. Науково-популярний нарис. — К., 1991.

5. Дурасов Г.П. Крещение Руси. — М., 1990.

  1. Знойко О. Міфи Київської землі та події стародавні. — К., 1989.
  2. Іванченко М. Дивосвіт прадавніх слов’ян. — К., 1991.
    1. Іларіон Митрополит. Дохристиянські вірування українського на­роду. — К., 1992.
    2. Історія релігії в Україні: у Ют./ Редкол.: А. Колодний (голова) та ін. — К., 1996. Т.І.: Дохристиянські вірування. Прийняття христи­янства / за ред. Б. Лобовика.
      1. Котляр М. Дохристиянські вірування східних слов’ян // Людина і світ, 1989, №8.
      2. Лобовик Б. Вірування давніх українців та їхніх пращурів. — К., 1996.
      3. Лозко Г. Українське народознавство. — К., 1995.
      4. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. — К., 1992.
      5. Никольский М.Н.Дохристианскиеверованияи культи днепров­ских славян. — М., 1929.
      6. Павленко Ю.В. Дохристиянські вірування давнього населення України. — К., 2000.
      7. Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з україно­знавства. — К., 1995.

    10. Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. — К., 1993.

    11. Пепа В. Ключі од вирію — К., 1990.

    12. Рьібаков Б.А. Язичество древних славян. — М., 1981.

    13. Рыбаков Б.А. Язичество древней Руси. — М., 1987.

    14. Скуратівський В. Берегиня. — К., 1987.

    15. Срезневский И.И. Святилища и обряди язьіческого богослуже­ния древних славян по свидетельствам современньїм и предани­ям. — Харьков, 1846.

    16. Чмьіхов Н. Истоки язичества Руси. — К., 1990.

    17. Чубинський П. Ангели на сходах неба. Народні повір’я, забобо­ни. — К., 1992.

    18. Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. — К., 1991.

.

Категорія: Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.