Василь Голобородько. ЛЕТЮЧЕ ВІКОНЦЕ. Вибрані поезії

ТЕЛЕСИК

(Хатня інсценівка 33-го року)
Мати натопила піч,
вигребла жар кочергою під челюсті,
вимела чистенько черінь помелом,
узяла у руки дерев’яну лопату,
ніби зібралася саджати хліб у піч.
Та ні з чого хліба спекти — муки ні пилиночки,
ні з чого їсти зварити —
солі ні дрібочки, \
пшона ні зернятка —
нічого їсти, нічого їсти, нічого їсти,
скоро вмирати, всім умирати,
діточкам з опухлими від голоду личками умирати,
та як дивитися на їхню повільну смерть:
на видовженого у безкінечну нитку додихаючого пташенятка!
«Давайте гратися у Телесика:
я — буду Зміючкою Оленкою,
ви — дітки мої ріднесенькі — Телесиками».
Каже вона найменшенькому:
«Сідай, Телесику, на лопату!»
Найменшенький поклав на лопату руку.
«Та ні-бо: сідай зовсім!»
«Мамо, хоч ваше обличчя і не біле,
а зелене, як у Зміючки Оленки,
але ж сорочка ваша вишивана нашими вишивками:
таких квітучих рукавів ні в чиєї мами немає!»
Стоїть Зміючка Оленка коло печі
і, як мати, ріжком хустки сльози витирає,
каже середульшому:
«Сідай, Телесику, на лопату!»
Середульший поклав на лопату голову.
«Та ні-бо, ні! Сідай увесь!»
«Мамо, ми не Телесики —
ви ж знаєте наші імена:
я — Михайлик-слухняний-хлопчик,
я — Петрик-піди-позич-жару-у-сусідки,
я — Василько-принеси-водички-з-криниці».
Стоїть Зміючка Оленка коло печі,
крізь сльози слова мамині, жалібні промовляє,
каже старшенькому:
«Сідай, Телесику, на лопату!»
Старшенький поклав на лопату ногу.
«Та ні-бо. ні. не так!»
«Мамо, не повертайте нашого золотого човника назад:
ми уже побрали у руки срібні весельця —
ми уже пливемо далеко по велику рибину!»
Кинулася мати
від Зміючки Оленки діток своїх ріднесеньких рятувати:
і найменшого Михайлика,
і середульшого Петрика,
і старшенького Василька —
обійняла руками, як гусочка крилами.

Категорія: Василь Голобородько. ЛЕТЮЧЕ ВІКОНЦЕ. Вибрані поезії

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.