Василь Голобородько. ЛЕТЮЧЕ ВІКОНЦЕ. Вибрані поезії

КАЛИНА ОБ РІЗДВІ

Калиною, розквітлою об Різдві,
ти повернувся, Василю, на Україну:
тут сьогодні справджуються твої слова;
хоч і не все казане тобою справджується,
хоч і справджується не все, про що ти казав,
але все, про що ти казав, має справдитися.
Через замерзлий о Петрі Дунай перейшов
до поля,
де чепіги золотого плуга без долонь твоїх холонуть,
де золоте пшеничне зерно, не посіяне тобою,
не проростає,
де золотий серп без твого ужитку іржавіє.
А ми, твої товариші, Василю,
носимо з собою по жовтій кості:
хто опускає руку в кишеню,
розшукуючи ключі від квартири зі всіма вигодами,
раптом витягує жовту кість,
хто пропливає новеньким авто
широкими автострадами столичного міста,
бачить перед собою екзотичним брелком жовту кість,
хто вітається за руку, радіючи невимушеній
зустрічі з приятелем, простягає йому
замість виманіженої руки жовту кість.
Та й ви, хто з новорічного столу наколюєте на виделку
котлету із заколеного різдвяного кабанця,
та й ви, хто підносить чарку до губ у новорічну ніч
із пінистим червоним вином,
та й ви, хто поїдає страву, запиваючи міцними
напоями, придбаними з гонорару за першу поетичну
книжечку, раптом припините приємні рухи щелепами,
бо ж ті дорогі напої і потривні наїдки
стануть вам поперек горла,
бо ж куплені вони на гроші,
що їх тяжко виробляв своїми руками поет.
Всі ми намагаємося увірувати у метемпсихоз —
східне вчення про перевтілення душ —
на виправдання катів —
виконавців своїх буденних службових обов’язків,
на виправдання вбивць,
у головах яких замість сірої речовини
одна величезна літера.
Вдома в кожного у нас щодня
з-під кухонного ножа,
застромленого у одвірок дверей до кухні,
за ніч на кахляну підлогу настікає калюжа крові —
небагато, завбільшки із блюдце, —
та дружина, вранці прокинувшись першою,
зауважує цей непорядок,
витирає ту калюжу ганчіркою,
тож коли встаємо до сніданку,
то нічого вже й не помічаємо,
усе вже прибрано люблячою й дбайливою рукою.
Чим я міг зарадити тобі, Василю?
Лише підбадьорити порухом руки:
коли б ти зміг подивитися на вчорашній натовп,
то в ньому ти побачив би руку,
здійняту високо над головою на привітання тобі,
руку із зідраною до м’яса шкірою,
подібною до стікаючої кров’ю вивернутої рукавички,
немов доторкнувся до вирваного серця жайворонка.
І я саджаю на білому аркуші калину,
що в лузі синім цвітом процвітає:
поки перший рядок дописую —
на другому рядку калина уже виростає на папері,
на третьому рядку калина на той бік замерзлої річки —
білої криги паперу, — нахиляю,
калиновий місток — на повернення — творю.

Категорія: Василь Голобородько. ЛЕТЮЧЕ ВІКОНЦЕ. Вибрані поезії

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.