Василь Голобородько. ЛЕТЮЧЕ ВІКОНЦЕ. Вибрані поезії

ЯК БІГАТИ З ПОЛОНУ

Побачиш на далекому дереві
далекого птаха, якого ти не бачив уже хтозна-відколи,
захочеш до нього підійти ближче — щоб роздивитися, —
але усвідомиш, що, поки йтимеш,
далекий птах перелетить на іще дальше дерево —
треба до птаха бігти.
Як бігти?
Ступнути крок вбік,
зігнути руки в ліктях, набрати у легені повітря,
підняти ліву ногу, тулубом податися вперед,
але, перед тим як упасти, встигнути виставити праву ногу,
ліву відірвати від землі, коліно пряме,
ногу підносити по спромозі якнайвище
і — падати вперед, знову падати вперед.
І — ти вже побіг.
Бігти і дивитися під ноги —
не дивитися вдалину на проїжджаючого воза з чоловіком
у передку, що перетинає лінію твого бігу
перпендикулярно: чоловік тобі не зарадить,
відразу впізнає, хто ти, — у нього собачий нюх, —
і нападе на тебе, і зв’яже тобі, знесиленому
тривалим бігом, вірьовкою, яка завжди у таких випадках
напохваті, руки і, зв’язаним, поверне назад, —
не дивитися вдалину — просто бігти;
не надіятися на зелений гайок на овиді,
він не порятує тебе — кожен листок у ньому як палець,
що вказує переслідувачам, де ти тікаєш, —
і не сподіватися сховатися від переслідування
у привабливій, у рамці зелених верб, річці —
вода в ній прозора, як фотоплівка, —
не надіятися ні на що — просто бігти;
не зважати на краплі поту і слизу, які
лишатимеш позад себе, мітячи свою дорогу,
не просто того, хто йде, а такого, хто вже побіг,
подібно до перламутрового сліду равлика,
який переповзає стежку, —
не зважати на те — просто бігти.
А собаки?
Не звертати уваги на їхній віддалений гавкіт,
на їхнє важке дихання,
на їхні роззявлені пащі, на вишкірені зуби,
що впинаються тобі в литки, рвучи
твій благенький одяг, —
ти вже побіг.
А конвой?
Не звертати уваги на погрозливі крики,
на клацання затворами, на хапання руками,
на рухи рук, від яких ти вмить опиняєшся на землі, —
ти вже побіг.
А повернення назад?
Не звертати уваги на зворотну дорогу,
ні на чоловіка, який іще й досі ще возом,
ні на зелений гайок на овиді,
ні на привабливу рятівну річку —
ти вже побіг,
а решти не було нічого,
крім далекого птаха, якого ти побачив на далекому дереві,
може, він і досі не перелетів на іще дальше дерево,
а сидить на тому ж дереві,
де ти його вперше й побачив.

Категорія: Василь Голобородько. ЛЕТЮЧЕ ВІКОНЦЕ. Вибрані поезії

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.