Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

§ 52. Народні ремесла та художні промисли

Споконвіку світ народжує талановитих людей, які точно відчува­ють прекрасне і свої почуття і враження намагаються передати у ви­творах мистецтва у різних його формах. Навіть на ранніх етапах роз­витку людство створювало мистецькі вироби, які відображали нав­колишній світ і часто служили прикрасами, тотемами, оберегами. Найдавніші мистецькі вироби, знайдені на території сучасної Украї­ни, нараховують 25-15 тисяч років і сягають періоду пізнього пале­оліту. Археологічні розкопки давніх стоянок того періоду у Києві (Кирилівська стоянка), у Медині (на Десні)та в інших місцях свід­чать, що вже тоді люди захоплювалися вирізуванням із кісток ма­монта фігурок жінок, птахів, тварин.

Із трипільської доби (IV—V! тисячоліття до н.е.) дійшли до нас ви­роби із розписної кераміки, причому зображення людей і тварин на їхніх орнаментах не поступається сучасному. Скіфська доба характе­ризується захопленням наших предків скульптурними зображення­ми людини, коли із каменю грубо витесувались великі й малі людські фігури, які пізніше у великій кількості були віднайдені у багатьох ку­точках України. Сьогодні скіфські кам’яні баби зберігаються у бага­тьох великих і малих музеях України.

За багатотисячолітню історію на території сучасної України про­живали різні народи, кожен з яких залишив і передав нащадкам своє мистецтво, яке стало основою, підґрунтям сучасної народної твор­чості в різних її проявах. Із сивої давнини приходять до нас відомос­ті про гончарство, якому приписувалась магічна дія. Саме слово „гончар» походить від двох слів — „горн» і „чародій», тобто той, хто чаклує над глиною і вогнем. Перші гончарні вироби — досить примі­тивні предмети хатнього вжитку неправильної форми, які вже тоді оті перші гончарі намагалися зробити красивішими, прикрашаючи їх геометричними малюнками. Винайдення гончарного круга зроби­ло революцію в гончарстві і підняло його на високий рівень, тим більше, що в цей же час удосконалились технології підготовки глини для виготовлення керамічних виробів.

З XVIII століття в Україні швидко набув популярності один із різ­новидів кераміки — майоліка, суть якого полягає в тому, що кераміч­ні вироби, виготовлені з кольорової глини і вже розписані в народ­ному стилі, вкриваються поливою, від чого стають яскравішими й привабливішими. У ті часи, мабуть, не було жодної селянської роди­ни, в якої б не було керамічної миски, полумиска, макітри, глечика, горнятка, кухля, фігурок птахів чи тварин, якими прикрашали при­міщення, або ж дитячих іграшок, свистунців, якщо в сім’ї були діти.

Нині керамічні промисли існують в багатьох містах і селах України, що зумовлено великим попитом на керамічні вироби та їх популярністю.

Ковальство вважається одним із найважчих видів ремесел. Воно має п’ятитисячну історію розвитку і завдячує своєму широкому роз­виткові наявністю багатих покладів червоного і бурого залізняку та болотних руд на землях сучасної України. Виробляли залізо примі­тивним способом спочатку одинаки, але у зв’язку з трудомісткістю виплавлення заліза і подальшого його оброблення досить рано утво­рилися ремісницькі об’єднання.

На території Київської Русі ковальство було у великій пошані. У той час ковалі були осілі й мандрівні. Мандрівні ходили з поселення до поселення, пропонуючи свої послуги, а осілі ковалі мали свою кузню, де й виконували замовлення односельців. Давньоруські кова­лі ніколи не сиділи без діла. Постійні війни з кочовими племенами вимагали масового виготовлення мечів, списів, щитів, шоломів,

 

 

 

‘» Лозко Г. Українське народознавство. — К., 1995. — С. 269.

220

 

кольчуг, сокир, наконечників стріл, елементів кінської збруї. За свід­ченням Б. Рибакова, у Київській Русі існував своєрідний спосіб гар­тування зброї: „розпечену викувану шаблю, поставлену вертикально лезом уперед, вручають вершникові, який жене коня якомога швид­ше. При цьому полум’яна харалужна шабля загартовується в повіт­ряному потоці, причому лезо, охолоджуючись більше, ставало твер­дішим, а обух зберігав більшу в’язкість, що в цілому давало ідеальні якості шаблі»»4. Крім того, мирне життя вимагало безлічі різноманіт­них речей господарського призначення, знарядь праці тощо. Ко­вальська майстерність того періоду була настільки високою, що дея­кі технології оброблення заліза і виготовлення предметів побуту май­же без змін використовуються і в наші дні.

Особливої уваги заслуговує ювелірне мистецтво періоду Київської Русі. Нас, людей XXI століття, просто вражає витончена майстер­ність, досконалість техніки виконання ювелірних прикрас ювеліра­ми цієї епохи з їх примітивними (з нашого погляду) знаряддями пра­ці. Важко повірити, що такі шедеври ювелірного мистецтва могли зробити людські руки, не маючи в арсеналі ні сучасних технологій, ні сучасних пристроїв.

Київські ремісники уже в ті часи володіли складними прийомами оброблення заліза, міді, срібла, сплавів, їхньою монополією було ви­готовлення досить популярних і на Русі, і далеко за її межами при­крас — хрестів-енкомпіонів. Київські ковалі досягли вершин май­стерності у виготовленні прикрас із золота, срібла, перегородчастих емалей та скла. Археологічні розкопки В.В. Хвойки виявили натери- торії Києва чотири скловарних майстерні, що свідчить про широкий розвиток цього ремесла. Тут виготовляли мозаїчну масу, віконне скло, посуд, буси, браслети, сережки та інші прикраси.

Про високий розвиток ювелірного мистецтва свідчать прикраси, віднайдені археологами у 60-х роках минулого століття, які пролежа­ли в землі близько 800 років. На думку Б.А. Рибакова, техніка зерні і скані, розпису золотом по міді, емалевого пастилажу русичів була на­багато вищою і досконалішою, ніж у золотарів Західної Європи того самого періоду195. Стародавні медальйони, ланцюжки, діадеми, пер­сні, браслети, гривни просто вражають своєю ажурністю, красою і вишуканістю.

т Рьібаков Ь. Ремесло дренней Руси. — М. — Л., 1949. — с. 236 — 237.

1,5 Рьібаков Б. Ремесло древней Руси- М.-Л., 1949.- С.238.

Поширеним було холодне кування і лиття із міді, бронзи та лату­ні. Техніка лиття із кольорових металів набагато складніша від куван­ня. Виливалися дзвони для церков і монастирів, гармати, різнома­нітний посуд. Ремісницькі цехи, які утворювалися в містах, працю­вали переважно з дорогоцінними металами, виготовляючи жіночі прикраси, коштовну зброю, коштовний посуд, а майстри з народу із недорогих металів виготовляли найрізноманітніші ужиткові речі, оздоблювали металом дерев’яні та шкіряні вироби, меблі, надвірні споруди, виготовляли прикраси для будинків тощо. Сільські ковалі виготовляли коси, серпи, плуги, сокири, лопати та інший потрібний у господарстві реманент, зберігаючи свої усталені традиції.

У наш час широко практикуються і стародавні і сучасні способи оброблення металів.

Деревообробні ремесла. Є відомості, що дерево як будівельний ма­теріал використовувалось уже в І тисячолітті н.е.. З дерева виготов­ляли кухонний посуд, знаряддя праці, хатні речі. Найпростішою і найдавнішою технікою роботи з деревом вважають випалювання і видовбування, які застосовуються при виготовленні човнів-довба- нок, корит, черпаків, великих діжок для збереження зерна, для зо­ління білизни тощо. З берези, липи виготовляли ложки, ополоники, інші кухонні речі. Пізніше, за часів зародження держави Київської Русі, поширилось бондарство, розквіт якого припадає на період се­редньовіччя. Воно вимагало досконалішої техніки й інструменту. Асортимент виробів був досить широким. Бондарі виготовляли діж­ки для води, барила для квасу, пива, вина, для соління грибів, овочів, риби, відра, інший місткий посуд, який використовувався у госпо­дарстві.

Здавна розвиненим в Україні було стельмаство — виготовлення возів, саней та деталей до них, теслярство — будівництво житла і гос­подарських будівель та столярство.

Різьблення по дереву — один із промислів, популярність якого ні­коли не зменшувалася. У наш час майже в кожній області України іс­нують підприємства, які виготовляють декоративні вироби із дерева. Останнім часом техніку плоского різьблення по дереву стали поєд­нувати з інкрустацією, тобто оздобленням шматочками слонової кістки, бісеру, перламутру, металу й дерева.

Поширеним було плетіння із лика липи, берези кошиків для зби­рання ягід та грибів, плетіння із лози кошиків, хлібничок, стільців, підставок та інших предметів домашнього вжитку, які користувалися великим попитом у населення, оскільки були легкими, міцними і зручними в користуванні. Виготовлені з дерева предмети посуду, хат­ні речі українські ремісники завжди прикрашали орнаментом, хрес­тами, розетками. Для цього використовували художнє різьблення, випилювання, випалювання, фарбування в різні кольори тощо.

Важкими, але прибутковими були вичинка шкіри — кожум’яцт- во, оброблення каменю, викурювання смоли, виганяння дьогтю, пе­ревезення солі — чумакування тощо.

Оскільки на території сучасної України з найдавніших часів було розвинуте тваринництво, а в лісах водилася величезна кількість різ­номанітної живності та й кліматичні умови вимагали теплого сезон­ного одягу, одним з найдавніших занять слов’ян були вичинювання шкіри і вироблення з неї побутових виробів. У давньоруський період техніка і технологія оброблення шкіри значно зросли, але сам процес вичинювання її не став легшим. Це була дуже важка робота. Кожу- м’яцтво було під силу лише чоловікам великої фізичної сили, загар­тованим, витривалим. Не випадково, що фольклорний герой Кожум’яка відзначається такою фізичною силою, яку ніхто не зміг перемоіти.

Ріг теж використовувався у господарстві. З нього виготовляли гребені для волосся, ручки ножів, він ішов на оздоблення найрізно­манітніших виробів тощо.

За даними археологічних розкопок можна приблизно визначити час виникнення в Україні іутництва — виготовлення виробів із скла

—   понад тисячу років. Ще раніше наші предки скіфи вже вміли ви­готовляти жіночі прикраси із скла — намисто й сережки, причому не тільки прозорі, а й із кольоровими вкрапленнями, про що свідчать археологічні знахідки із скіфських поховань. Вироби із скла були ду­же популярними і за періоду Київської Русі, вони дорого коштували, тому були доступні лише князям, боярам і знаті. В основному це бу­ли предмети посуду: чаші, кубки, карафки, а також жіночі прикраси.

Оскільки вироби із скла були досить популярними в народі, це ре­месло з часом набуває високого художнього рівня: „…вручну, або ви­користовуючи лише кілька необхідних інструментів, народні майс­три виготовляли скляний посуд, відомий в Україні та за її межами: кухлі, чарки, штофи, барильця, діжки, сулії, карафки, баклаги, слав­нозвісні весільні пляшки — „ведмеді». З ліпного скла виготовляли декоративні іграшки — півники, барани, зайці, численні види під­свічників, сільниць, намиста, бісеру196.

У ближчі до нас часи, зокрема у XIX столітті, „скляним посудом користувалися в основному поміщики, чиновники, купецтво, духо­венство, аптекарі. Щодо віконного скла, то воно широко використо­вувалось як міськими, так і сільськими жителями. Гутники виготов­ляли столовий, кухонний, аптечний посуд, місткості для зберігання і транспортування харчових продуктів тощо. Такий посуд часто при­крашався гутним декором (скляними джгутами, розетками, медаль- йонами-печатками, дрібним битим кольоровим склом), а також ема-

..147

левим розписом» .

Працьовитістю, умінням вести домашнє господарство споконвіч­но відзначалися жінки-українки. Бути господинею в домі дівчинку вчили з раннього дитинства, тому, виходячи заміж, вона вміла роби­ти всю жіночу роботу: готувати їсти, прясти, шити, вишивати, догля­дати дітей, прикрашати оселю тощо.

Ще з часів трипільської культури (III тисячоліття до н.е.) на тери­торії сучасної України широко практикувалося оброблення вовни, волокон льону та конопель, які забезпечували потреби кожної роди­ни в полотні і сукні. Вовну з овець стригли весною, її знежирювали, добре мили, сушили і вичісували. М’яку вовну пряли, а грубіша йшла на виготовлення грубих тканин та повсті. Найдавніші літературні пам’ятки XI століття подають короткі відомості про вовну та вовня­ні тканини. „Оть вльньї сьі а не огь льну», — читаємо в „Ізборнику» Святослава11^.

Завезені із чужих країн шовк (паволока), золота парча, оксамит користувалися попитом у заможного українського населення, яке шило з них чоловічий і жіночий одяг. Найбільшими торговельними центрами, де продавалися великі партії цих тканин та одягу, були Київ і Переяслав. Крім того, тут йшла жвава торгівля найрізноманіт­нішими хутрами, ювелірними прикрасами із золота, срібла з кош­товним камінням і без нього.

Попит на дорогі тканини та хутра в Україні різко знизився після зруйнування Запорозької Січі і закріпачення українського селянства,

Потапенко О.І.,Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства.— К.,

1995.-С.71.

Наулко В.І. і ін. Культура і побут населення України.— К., 1993.—С.88.

Воропаи О. Звичаї нашого народу— К.. 1993.— С.482.

 

якому вже було не до розкошів. Знову, як і до середини XVI століття, на перший план виходять тканини із льону, конопель та вовни, виго­товлені руками жіноцтва у домашніх умовах. За якістю ниток домо­ткане лляне полотно було трьох видів: груба рядовина, середня „де­сятка» і найтонше — дван&вдятка, яке йшло на виготовлення жіночо­го одягу, рушників та скатерок.

Льон і коноплі теж проходили спеціальне оброблення, до речі, більш складне і трудомісткіше. їх спочатку два тижні вимочували у воді, потім висушували, били і тіпали — відділяли волокна. Пряли нитки на веретені і прядці. Згодом пряжу парили, прали, відбілюва- ли на гарячому сонці, іноді фарбували. Для фарбування користува­лися найрізноманітнішими місцевими рослинними і тваринними барвниками. Кожна господиня знала, де їх взяти, як виготовити і як застосувати. Так, гз комахи-червиця, що вилуплюється у червні і на­зивається кошеніль, ше у X столітті на Русі почали виробляти висо­коякісну червону фарбу, яка мала соковитий колір, не вигорала на сонці, не линяла у воді, внаслідок чого попит на неї і у власній дер­жаві, і за кордоном був величезним. Київська Русь мала велику виго­ду з торгівлі фарбою, тому рецепт її виготовлення тримався у глибо­кій таємниці. Застосування цього барвника було дуже широким: фарбували знамена, ткацькі вироби, вовну. Крім того, для фарбуван­ня лляних тканин у червоний колір українці використовували сік із плодів терну, виварених у лужному розчині. Із плодів і коренів терну виготовляли також фарби, які користувалися великою популярністю у живописі.

Для виготовлення барвників у домашніх умовах слов’яни вико­ристовували витяжки із кори й листя берези, заготовлених на почат­ку літа. Протрава квасцями дозволяла фарбувати лляні та вовняні тканини у найрізноманітніші відтінки жовто-зеленого кольору, тем­но-синій колір одержували, якщо для протрави додавали залізного купоросу. Стійкою й соковитою була фарба, виготовлена із кореня чистотілу, якою наші предки фарбували лляні і вовняні тканини у жовтий колір. Бузинове листя і спілі ягоди теж були прекрасною си­ровиною для виготовлення барвників. Із листя цієї поширеної в Україні рослини українці здавна виготовляли гарну зелену фарбу, а з ягід — червону. Червону фарбу отримували також із відвару листя та кори глоду, синю — із споришу, буру — із кореня шипшини, зелену

—  із квасцю, коричневу — із вільхи та ін. Змішуючи барвники, гос­подині отримували велику гаму відтінків. Так, змішуючи синю й чер­вону фарби отримували фіолетовий, бузковий чи малиновий кольо­ри, змішані червоний і жовтий кольори давали жовтогарячий тощо. Закріплювали кольори квасцями, настояним огірковим чи капустя­ним розсолом, настояною сироваткою та сіллю.

З найдавніших часів у домашніх умовах ткали полотно на верста­тах, застосовуючи різні техніки ткання. Займалися ткацтвом жінки та дівчата. Виткане полотно йшло на виготовлення одягу, хатнього інтер’єру тощо.

Голка і нитки, мабуть, не одне тисячоліття супроводжували жінку в її нелегкому житті. Із витканого полотна жінки шили одяг, який прикрашали вишивками. Любов до вишивання у нашого жіноцтва існує з незапам’ятних часів. Уміння вишивати на шкірі, на тканині передавалося від покоління до покоління. Перша вишивальна шко­ла, де вчили дівчат гаптувати золотом і сріблом, була відкрита у Киє­ві ще в XI столітті, а організувала цю школу сестра Володимира Мо- номаха княжна Ганка. Гаптували шовком, заполоччю, гарусом, золо­тими і срібними нитками, використовували бісер, корали, монети, смужки сап’яну, намистинки тощо. Сьогодні в Україні налічується близько ста видів і прийомів вишивання, але найпоширеніші з них — хрестик і гладь.

Вишивка увібрала в себе всенародний потяг до прекрасного і в той же час стала виразницею духу народу, його вірувань, обрядів. Кожна квітка, кожна пташка, дерево чи листочок на вишивці є не чим іншим, як оберегом від „поганих» очей, злих духів. Та й колір ниток на вишивці не випадковий. Червоний — улюблений колір ук­раїнців, який переважає на будь-якій червоно-чорній вишивці, сим­волізує радість, щастя, любов, а чорний — горе, нещастя, печаль.

Запитання і завдання на закріплення:

1. Назвіть основні народні ремесла, якими здавна займалися укра­їнці.

  1. Що Вам відомо про гончарство?
  2. Що таке майоліка?
    1. Чи поширене гончарство зараз? Чи є у Вас дома керамічні виро­би? Які саме?

5. Який приблизно вік ковальства як ремесла?

  1. Чому ковальство вважається одним з найважчих видів ремесел?
    1. Що Ви можете сказати про розвиток ювелірного мистецтва пері­оду Київської Русі?
    2. Чи доводилося Вам бачити ювелірні чи побутові вироби давніх майстрів у музеях України, Росії? Яке враження вони на Вас справили?

 

9. Які деревообробні промисли здавна існували в Україні?

10. Що таке гутництво? Коли воно виникло?

11. Яким Ви уявляєте процес виготовлення лляного полотна у до­машніх умовах? Що Ви можете сказати про цей вид колись обов’язкової жіночої роботи?

12.Які природні барвники здавна використовували українці?

13. Коли і де була відкрита перша вишивальна школа для дівчат? Хто її заснував?

14. Скільки існує видів і прийомів вишивання? Які з них найпоши­реніші?

15.Чи поширене вишивання у наш час? Хто з Ваших рідних чи зна­йомих уміє вишивати хрестиком чи гладдю? А Ви вмієте?.

Категорія: Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.