Споконвіку світ народжує талановитих людей, які точно відчувають прекрасне і свої почуття і враження намагаються передати у витворах мистецтва у різних його формах. Навіть на ранніх етапах розвитку людство створювало мистецькі вироби, які відображали навколишній світ і часто служили прикрасами, тотемами, оберегами. Найдавніші мистецькі вироби, знайдені на території сучасної України, нараховують 25-15 тисяч років і сягають періоду пізнього палеоліту. Археологічні розкопки давніх стоянок того періоду у Києві (Кирилівська стоянка), у Медині (на Десні)1мта в інших місцях свідчать, що вже тоді люди захоплювалися вирізуванням із кісток мамонта фігурок жінок, птахів, тварин.
Із трипільської доби (IV—V! тисячоліття до н.е.) дійшли до нас вироби із розписної кераміки, причому зображення людей і тварин на їхніх орнаментах не поступається сучасному. Скіфська доба характеризується захопленням наших предків скульптурними зображеннями людини, коли із каменю грубо витесувались великі й малі людські фігури, які пізніше у великій кількості були віднайдені у багатьох куточках України. Сьогодні скіфські кам’яні баби зберігаються у багатьох великих і малих музеях України.
За багатотисячолітню історію на території сучасної України проживали різні народи, кожен з яких залишив і передав нащадкам своє мистецтво, яке стало основою, підґрунтям сучасної народної творчості в різних її проявах. Із сивої давнини приходять до нас відомості про гончарство, якому приписувалась магічна дія. Саме слово „гончар» походить від двох слів — „горн» і „чародій», тобто той, хто чаклує над глиною і вогнем. Перші гончарні вироби — досить примітивні предмети хатнього вжитку неправильної форми, які вже тоді оті перші гончарі намагалися зробити красивішими, прикрашаючи їх геометричними малюнками. Винайдення гончарного круга зробило революцію в гончарстві і підняло його на високий рівень, тим більше, що в цей же час удосконалились технології підготовки глини для виготовлення керамічних виробів.
З XVIII століття в Україні швидко набув популярності один із різновидів кераміки — майоліка, суть якого полягає в тому, що керамічні вироби, виготовлені з кольорової глини і вже розписані в народному стилі, вкриваються поливою, від чого стають яскравішими й привабливішими. У ті часи, мабуть, не було жодної селянської родини, в якої б не було керамічної миски, полумиска, макітри, глечика, горнятка, кухля, фігурок птахів чи тварин, якими прикрашали приміщення, або ж дитячих іграшок, свистунців, якщо в сім’ї були діти.
Нині керамічні промисли існують в багатьох містах і селах України, що зумовлено великим попитом на керамічні вироби та їх популярністю.
Ковальство вважається одним із найважчих видів ремесел. Воно має п’ятитисячну історію розвитку і завдячує своєму широкому розвиткові наявністю багатих покладів червоного і бурого залізняку та болотних руд на землях сучасної України. Виробляли залізо примітивним способом спочатку одинаки, але у зв’язку з трудомісткістю виплавлення заліза і подальшого його оброблення досить рано утворилися ремісницькі об’єднання.
На території Київської Русі ковальство було у великій пошані. У той час ковалі були осілі й мандрівні. Мандрівні ходили з поселення до поселення, пропонуючи свої послуги, а осілі ковалі мали свою кузню, де й виконували замовлення односельців. Давньоруські ковалі ніколи не сиділи без діла. Постійні війни з кочовими племенами вимагали масового виготовлення мечів, списів, щитів, шоломів,
‘» Лозко Г. Українське народознавство. — К., 1995. — С. 269.
220
кольчуг, сокир, наконечників стріл, елементів кінської збруї. За свідченням Б. Рибакова, у Київській Русі існував своєрідний спосіб гартування зброї: „розпечену викувану шаблю, поставлену вертикально лезом уперед, вручають вершникові, який жене коня якомога швидше. При цьому полум’яна харалужна шабля загартовується в повітряному потоці, причому лезо, охолоджуючись більше, ставало твердішим, а обух зберігав більшу в’язкість, що в цілому давало ідеальні якості шаблі»»4. Крім того, мирне життя вимагало безлічі різноманітних речей господарського призначення, знарядь праці тощо. Ковальська майстерність того періоду була настільки високою, що деякі технології оброблення заліза і виготовлення предметів побуту майже без змін використовуються і в наші дні.
Особливої уваги заслуговує ювелірне мистецтво періоду Київської Русі. Нас, людей XXI століття, просто вражає витончена майстерність, досконалість техніки виконання ювелірних прикрас ювелірами цієї епохи з їх примітивними (з нашого погляду) знаряддями праці. Важко повірити, що такі шедеври ювелірного мистецтва могли зробити людські руки, не маючи в арсеналі ні сучасних технологій, ні сучасних пристроїв.
Київські ремісники уже в ті часи володіли складними прийомами оброблення заліза, міді, срібла, сплавів, їхньою монополією було виготовлення досить популярних і на Русі, і далеко за її межами прикрас — хрестів-енкомпіонів. Київські ковалі досягли вершин майстерності у виготовленні прикрас із золота, срібла, перегородчастих емалей та скла. Археологічні розкопки В.В. Хвойки виявили натери- торії Києва чотири скловарних майстерні, що свідчить про широкий розвиток цього ремесла. Тут виготовляли мозаїчну масу, віконне скло, посуд, буси, браслети, сережки та інші прикраси.
Про високий розвиток ювелірного мистецтва свідчать прикраси, віднайдені археологами у 60-х роках минулого століття, які пролежали в землі близько 800 років. На думку Б.А. Рибакова, техніка зерні і скані, розпису золотом по міді, емалевого пастилажу русичів була набагато вищою і досконалішою, ніж у золотарів Західної Європи того самого періоду195. Стародавні медальйони, ланцюжки, діадеми, персні, браслети, гривни просто вражають своєю ажурністю, красою і вишуканістю.
т Рьібаков Ь. Ремесло дренней Руси. — М. — Л., 1949. — с. 236 — 237.
1,5 Рьібаков Б. Ремесло древней Руси- М.-Л., 1949.- С.238.
Поширеним було холодне кування і лиття із міді, бронзи та латуні. Техніка лиття із кольорових металів набагато складніша від кування. Виливалися дзвони для церков і монастирів, гармати, різноманітний посуд. Ремісницькі цехи, які утворювалися в містах, працювали переважно з дорогоцінними металами, виготовляючи жіночі прикраси, коштовну зброю, коштовний посуд, а майстри з народу із недорогих металів виготовляли найрізноманітніші ужиткові речі, оздоблювали металом дерев’яні та шкіряні вироби, меблі, надвірні споруди, виготовляли прикраси для будинків тощо. Сільські ковалі виготовляли коси, серпи, плуги, сокири, лопати та інший потрібний у господарстві реманент, зберігаючи свої усталені традиції.
У наш час широко практикуються і стародавні і сучасні способи оброблення металів.
Деревообробні ремесла. Є відомості, що дерево як будівельний матеріал використовувалось уже в І тисячолітті н.е.. З дерева виготовляли кухонний посуд, знаряддя праці, хатні речі. Найпростішою і найдавнішою технікою роботи з деревом вважають випалювання і видовбування, які застосовуються при виготовленні човнів-довба- нок, корит, черпаків, великих діжок для збереження зерна, для зоління білизни тощо. З берези, липи виготовляли ложки, ополоники, інші кухонні речі. Пізніше, за часів зародження держави Київської Русі, поширилось бондарство, розквіт якого припадає на період середньовіччя. Воно вимагало досконалішої техніки й інструменту. Асортимент виробів був досить широким. Бондарі виготовляли діжки для води, барила для квасу, пива, вина, для соління грибів, овочів, риби, відра, інший місткий посуд, який використовувався у господарстві.
Здавна розвиненим в Україні було стельмаство — виготовлення возів, саней та деталей до них, теслярство — будівництво житла і господарських будівель та столярство.
Різьблення по дереву — один із промислів, популярність якого ніколи не зменшувалася. У наш час майже в кожній області України існують підприємства, які виготовляють декоративні вироби із дерева. Останнім часом техніку плоского різьблення по дереву стали поєднувати з інкрустацією, тобто оздобленням шматочками слонової кістки, бісеру, перламутру, металу й дерева.
Поширеним було плетіння із лика липи, берези кошиків для збирання ягід та грибів, плетіння із лози кошиків, хлібничок, стільців, підставок та інших предметів домашнього вжитку, які користувалися великим попитом у населення, оскільки були легкими, міцними і зручними в користуванні. Виготовлені з дерева предмети посуду, хатні речі українські ремісники завжди прикрашали орнаментом, хрестами, розетками. Для цього використовували художнє різьблення, випилювання, випалювання, фарбування в різні кольори тощо.
Важкими, але прибутковими були вичинка шкіри — кожум’яцт- во, оброблення каменю, викурювання смоли, виганяння дьогтю, перевезення солі — чумакування тощо.
Оскільки на території сучасної України з найдавніших часів було розвинуте тваринництво, а в лісах водилася величезна кількість різноманітної живності та й кліматичні умови вимагали теплого сезонного одягу, одним з найдавніших занять слов’ян були вичинювання шкіри і вироблення з неї побутових виробів. У давньоруський період техніка і технологія оброблення шкіри значно зросли, але сам процес вичинювання її не став легшим. Це була дуже важка робота. Кожу- м’яцтво було під силу лише чоловікам великої фізичної сили, загартованим, витривалим. Не випадково, що фольклорний герой Кожум’яка відзначається такою фізичною силою, яку ніхто не зміг перемоіти.
Ріг теж використовувався у господарстві. З нього виготовляли гребені для волосся, ручки ножів, він ішов на оздоблення найрізноманітніших виробів тощо.
За даними археологічних розкопок можна приблизно визначити час виникнення в Україні іутництва — виготовлення виробів із скла
— понад тисячу років. Ще раніше наші предки скіфи вже вміли виготовляти жіночі прикраси із скла — намисто й сережки, причому не тільки прозорі, а й із кольоровими вкрапленнями, про що свідчать археологічні знахідки із скіфських поховань. Вироби із скла були дуже популярними і за періоду Київської Русі, вони дорого коштували, тому були доступні лише князям, боярам і знаті. В основному це були предмети посуду: чаші, кубки, карафки, а також жіночі прикраси.
Оскільки вироби із скла були досить популярними в народі, це ремесло з часом набуває високого художнього рівня: „…вручну, або використовуючи лише кілька необхідних інструментів, народні майстри виготовляли скляний посуд, відомий в Україні та за її межами: кухлі, чарки, штофи, барильця, діжки, сулії, карафки, баклаги, славнозвісні весільні пляшки — „ведмеді». З ліпного скла виготовляли декоративні іграшки — півники, барани, зайці, численні види підсвічників, сільниць, намиста, бісеру196.
У ближчі до нас часи, зокрема у XIX столітті, „скляним посудом користувалися в основному поміщики, чиновники, купецтво, духовенство, аптекарі. Щодо віконного скла, то воно широко використовувалось як міськими, так і сільськими жителями. Гутники виготовляли столовий, кухонний, аптечний посуд, місткості для зберігання і транспортування харчових продуктів тощо. Такий посуд часто прикрашався гутним декором (скляними джгутами, розетками, медаль- йонами-печатками, дрібним битим кольоровим склом), а також ема-
..147
левим розписом» .
Працьовитістю, умінням вести домашнє господарство споконвічно відзначалися жінки-українки. Бути господинею в домі дівчинку вчили з раннього дитинства, тому, виходячи заміж, вона вміла робити всю жіночу роботу: готувати їсти, прясти, шити, вишивати, доглядати дітей, прикрашати оселю тощо.
Ще з часів трипільської культури (III тисячоліття до н.е.) на території сучасної України широко практикувалося оброблення вовни, волокон льону та конопель, які забезпечували потреби кожної родини в полотні і сукні. Вовну з овець стригли весною, її знежирювали, добре мили, сушили і вичісували. М’яку вовну пряли, а грубіша йшла на виготовлення грубих тканин та повсті. Найдавніші літературні пам’ятки XI століття подають короткі відомості про вовну та вовняні тканини. „Оть вльньї сьі а не огь льну», — читаємо в „Ізборнику» Святослава11^.
Завезені із чужих країн шовк (паволока), золота парча, оксамит користувалися попитом у заможного українського населення, яке шило з них чоловічий і жіночий одяг. Найбільшими торговельними центрами, де продавалися великі партії цих тканин та одягу, були Київ і Переяслав. Крім того, тут йшла жвава торгівля найрізноманітнішими хутрами, ювелірними прикрасами із золота, срібла з коштовним камінням і без нього.
Попит на дорогі тканини та хутра в Україні різко знизився після зруйнування Запорозької Січі і закріпачення українського селянства,
Потапенко О.І.,Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства.— К.,
1995.-С.71.
Наулко В.І. і ін. Культура і побут населення України.— К., 1993.—С.88.
Воропаи О. Звичаї нашого народу— К.. 1993.— С.482.
якому вже було не до розкошів. Знову, як і до середини XVI століття, на перший план виходять тканини із льону, конопель та вовни, виготовлені руками жіноцтва у домашніх умовах. За якістю ниток домоткане лляне полотно було трьох видів: груба рядовина, середня „десятка» і найтонше — дван&вдятка, яке йшло на виготовлення жіночого одягу, рушників та скатерок.
Льон і коноплі теж проходили спеціальне оброблення, до речі, більш складне і трудомісткіше. їх спочатку два тижні вимочували у воді, потім висушували, били і тіпали — відділяли волокна. Пряли нитки на веретені і прядці. Згодом пряжу парили, прали, відбілюва- ли на гарячому сонці, іноді фарбували. Для фарбування користувалися найрізноманітнішими місцевими рослинними і тваринними барвниками. Кожна господиня знала, де їх взяти, як виготовити і як застосувати. Так, гз комахи-червиця, що вилуплюється у червні і називається кошеніль, ше у X столітті на Русі почали виробляти високоякісну червону фарбу, яка мала соковитий колір, не вигорала на сонці, не линяла у воді, внаслідок чого попит на неї і у власній державі, і за кордоном був величезним. Київська Русь мала велику вигоду з торгівлі фарбою, тому рецепт її виготовлення тримався у глибокій таємниці. Застосування цього барвника було дуже широким: фарбували знамена, ткацькі вироби, вовну. Крім того, для фарбування лляних тканин у червоний колір українці використовували сік із плодів терну, виварених у лужному розчині. Із плодів і коренів терну виготовляли також фарби, які користувалися великою популярністю у живописі.
Для виготовлення барвників у домашніх умовах слов’яни використовували витяжки із кори й листя берези, заготовлених на початку літа. Протрава квасцями дозволяла фарбувати лляні та вовняні тканини у найрізноманітніші відтінки жовто-зеленого кольору, темно-синій колір одержували, якщо для протрави додавали залізного купоросу. Стійкою й соковитою була фарба, виготовлена із кореня чистотілу, якою наші предки фарбували лляні і вовняні тканини у жовтий колір. Бузинове листя і спілі ягоди теж були прекрасною сировиною для виготовлення барвників. Із листя цієї поширеної в Україні рослини українці здавна виготовляли гарну зелену фарбу, а з ягід — червону. Червону фарбу отримували також із відвару листя та кори глоду, синю — із споришу, буру — із кореня шипшини, зелену
— із квасцю, коричневу — із вільхи та ін. Змішуючи барвники, господині отримували велику гаму відтінків. Так, змішуючи синю й червону фарби отримували фіолетовий, бузковий чи малиновий кольори, змішані червоний і жовтий кольори давали жовтогарячий тощо. Закріплювали кольори квасцями, настояним огірковим чи капустяним розсолом, настояною сироваткою та сіллю.
З найдавніших часів у домашніх умовах ткали полотно на верстатах, застосовуючи різні техніки ткання. Займалися ткацтвом жінки та дівчата. Виткане полотно йшло на виготовлення одягу, хатнього інтер’єру тощо.
Голка і нитки, мабуть, не одне тисячоліття супроводжували жінку в її нелегкому житті. Із витканого полотна жінки шили одяг, який прикрашали вишивками. Любов до вишивання у нашого жіноцтва існує з незапам’ятних часів. Уміння вишивати на шкірі, на тканині передавалося від покоління до покоління. Перша вишивальна школа, де вчили дівчат гаптувати золотом і сріблом, була відкрита у Києві ще в XI столітті, а організувала цю школу сестра Володимира Мо- номаха княжна Ганка. Гаптували шовком, заполоччю, гарусом, золотими і срібними нитками, використовували бісер, корали, монети, смужки сап’яну, намистинки тощо. Сьогодні в Україні налічується близько ста видів і прийомів вишивання, але найпоширеніші з них — хрестик і гладь.
Вишивка увібрала в себе всенародний потяг до прекрасного і в той же час стала виразницею духу народу, його вірувань, обрядів. Кожна квітка, кожна пташка, дерево чи листочок на вишивці є не чим іншим, як оберегом від „поганих» очей, злих духів. Та й колір ниток на вишивці не випадковий. Червоний — улюблений колір українців, який переважає на будь-якій червоно-чорній вишивці, символізує радість, щастя, любов, а чорний — горе, нещастя, печаль.
Запитання і завдання на закріплення:
1. Назвіть основні народні ремесла, якими здавна займалися українці.
- Що Вам відомо про гончарство?
- Що таке майоліка?
- Чи поширене гончарство зараз? Чи є у Вас дома керамічні вироби? Які саме?
5. Який приблизно вік ковальства як ремесла?
- Чому ковальство вважається одним з найважчих видів ремесел?
- Що Ви можете сказати про розвиток ювелірного мистецтва періоду Київської Русі?
- Чи доводилося Вам бачити ювелірні чи побутові вироби давніх майстрів у музеях України, Росії? Яке враження вони на Вас справили?
9. Які деревообробні промисли здавна існували в Україні?
10. Що таке гутництво? Коли воно виникло?
11. Яким Ви уявляєте процес виготовлення лляного полотна у домашніх умовах? Що Ви можете сказати про цей вид колись обов’язкової жіночої роботи?
12.Які природні барвники здавна використовували українці?
13. Коли і де була відкрита перша вишивальна школа для дівчат? Хто її заснував?
14. Скільки існує видів і прийомів вишивання? Які з них найпоширеніші?
15.Чи поширене вишивання у наш час? Хто з Ваших рідних чи знайомих уміє вишивати хрестиком чи гладдю? А Ви вмієте?.