Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

§ 53. Харчування українців

Основу харчування українців з давніх часів становили каші, які були найпоширенішими щоденними рослинними стравами. Кожна господиня знає, що вони нескладні у приготуванні, але дуже пожив­ні. Каші варили з гречки, проса, ячменю, вівса, кукурудзи, рідко з пшениці, засмачуючи смаженим салом, шкварками, олією, цибулею і лише на свята дозволяли собі розкіш — засмачувати маслом. Улюб­леною стравою чумаків був куліш — трохи рідша пшоняна каша, але не така, що в ній „крупина за крупиною ганяється — наздогнати не може». Щоб куліш був ще більш наваристий і калорійний, додавали картоплю, цибулю, іноді рибу й обов’язково сало чи шкварки. А за­порізькі козаки настільки любили каші, що навіть одну із скель, яка стояла вже за порогами, назвали Кашоварницею, бо, минувши страшні пороги, виснажившись, приставали до цієї скелі, варили спільну кашу, щедро засмачували її і, відновивши сили, відпочивши, мандрували далі.

До кашоподібних страв належать і популярна колись лемішка — „хлібу перемішка» — рідка каша з гречаного борошна, заправлена цибулею, салом або шкварками, пшенична або житня соломаха, ква­ша („солодуха»), кукурудзяна мамалиґа, вівсяне толокно та інші, які згадує у своїй славнозвісній поемі „Енеїда» І.П.Котляревський:

На закуску куліш і кашу,

Лемішку, зубці, путрю, квашу 1 з маком медовий шулик.

Українські національні страви подають і на обіді у царя Латина:

Пили горілку до ізволу І їли бублики, кав’яр;

Був борщ до шпундрів з буряками,

А в юшці потрух з галушками,

Потім до соку каплуни;

З отрібки баба, шарпанина,

Печена з часником свинина,

Крохмаль, який їдять пани.

Ніяк не можна уявити українську кухню без борщу, який був, є і буде найулюбленішою і найпопулярнішою стравою нашого народу. „По самісінькі боки може набратися українець борщу, і все йому буде мало, бо це його улюблена перша (а часом і друга, і навіть третя!) стра­ва. Борщ готували у кожній родині, він був універсальною стравою будь-якої пори,- в будні і свята. Залежно від достатку, наявності тих чи інших продуктів, досвіду господині борщ міг бути густим та наварис­тим, „щоб ложка в ньому стояла», або ж рідким. Борщі були „зі сви­щами» — майже зовсім порожні, „жонаті» — з кашею, „перелякані»

—  бліді»»9. Найчастіше варили борщ з квашеним буряком, капустою, цибулею, квасолею, грибами, а з XIX століття, коли в Україну була за­везена картопля, — з картоплею. Засмачували салом, цибулею, час­ником, борошном, сметаною, а в піст — олією. Навесні варили зеле­ний борщ із щавлем, кропом, петрушкою, додаючи яйця й сметану. Влітку готували холодний борщ (холодник)на сироватці, який не ва­рили, а просто до сироватки додавали круті яйця, кріп, петрушку, ци­булю та варену картоплю. Зараз найбільш поширений і популярний в Україні є червоний борщ з м’ясом, капустою та картоплею.

™ Супруненко В. Народини. Витоки нації: символи.вірування, звичаї та побут українців.- Запоріжжя. 1993.— С. 91.

 

Здавна стравою „на швидку руку» були галушки, підсмажені з са­лом та цибулею, які подавалися до борщу. Простота приготування й економія часу зробили галушки популярними в народі, бо готували­ся вони дуже просто: шматочки прісного тіста кидали в окріп і вже через декілька хвилин гарячими подавали до столу.

Хоч картопля досить пізно потрапила в Україну (у XVIII ст.), але дуже швидко стала улюбленим овочем — „другим хлібом». її вжива­ють у різних видах, готуючи велику кількість смачних страв, способи приготування яких і власні, й закордонні, але часто в українській ін­терпретації.

Чи можна собі уявити сільське обійстя, де б не росли величезні, жовтогарячі, як гаряче сонце, гарбузи? Звичайно, ні. Звідки ж і коли прийшов до нас цей „господар» городу, який, здається, споконвічно культивується в Україні і який щоосені українські красуні вручають невдачливим женихам? На наш континент гарбуз був завезений з Південної Америки моряками Христофора Колумба, де його виро­щували ще за кілька тисячоліть до нашої ери, і став поширеною ово­чевою культурою. Каші або просто печений гарбуз урізноманітнюва­ли стіл українців, особливо під час посту, крім того, він був смачною начинкою для пирогів, які теж кожного тижня разом з хлібом випі­кали господині для своєї родини. Як і колись, зараз гарбуз — попу­лярна городня рослина. Популярними приправами до різних страв були часник, цибуля, кріп, петрушка, червоний гіркий перець, хрін, які або просто додавали до страв, або виготовляли з них підливи, до­даючи оцет, квас та олію. Вирощували українці чорну й білу редьку, з яких робили гострі салати на олії.

Гіркий стручковий перець здавна використовувався як приправа до страв. Як і в більшості городніх рослин, у нього є своя цікава істо­рія. Восени 1532 року вишколені та озброєні до зубів іспанські кон­кістадори зіткнулися з аборигенами — місцевими індійськими пле­менами. Сумнівів про наслідки сутички у завойовників не було: це для солдатів своєрідна розрядка, тренування вправності у стрільбі. Вони вже святкували перемогу, але сталося інакше. Озброєні примі­тивною зброєю аборигени виявилися набагато розумнішими, ніж про них думали. Вони застосували, так би мовити, „отруйні» гази, насипавши у палаючі вогнища меленого червоного стручкового пер­цю. Вітер, який дув у бік завойовників, швидко доніс до них білува­тий димок від вогнищ і в стані противника почалася паніка: солдати чхали, кашляли, обличчя їхні палали, з очей текли сльози. Сутичка закінчилась ганебною втечею іспанців і повною перемогою малочи- сельного індійського племені2™’, якому таку добру службу послужив гіркий червоний перець, нині такий улюблений українцями.

Як свідчить Геродот, скіфські племена Причорномор’я викорис­товували в їжу насіння диких конопель, з яких виготовляли конопля­ну олію. Свіжа олія має приємний смак і запах, відома під назвою „лампадна олія». Верхівки пагонів конопель мають наркотичні влас­тивості, через що останні десятиліття ця рослина здобула „недобру» славу, оскільки користується великим попитом у середовищі нарко­манів.

У людському раціоні огірок існує вже понад шість тисяч років. Є декілька версій про походження його назви, за однією з яких, врахо­вуючи велику кількість зерняток у цьому овочі, вона пов’язана з іме­нем легендарного індійського можновладця, потомство якого нара­ховувало не мало, не багато — шість тисяч дітей!

Ця городня культура потрапила до нас у XV столітті, а вже у нас­тупному набула масового поширення по всій території України. Огірки споживали свіжими, солоними, маринованими та квашени­ми. Квасили їх у великих діжках, щоб вистачило сім’ї на всю зиму, бо у кожній господі на обідньому столі завжди стояв полумисок чи гор­щик з квашеними огірками в росолі.

Археологічні розкопки свідчать, що ще з кам’яного і бронзового віків люди споживали дикі види капусти, що пізніше стараннями селекціонерів перетворилися в чудові сорти, які ми знаємо нині.

Батьківщина капусти — країни Атлантичного і Середземномор­ського узбережжя Європи та Азії. На територію південних слов’ян вона потрапила з Криму, де швидко стала улюбленим овочем.

Виходець із Південної Америки, помідор був відомий ще з V ст. до н.е., але в Європу потрапив лише в XV! ст., причому спочатку культивувався як декоративна рослина. Був час, коли за ним міцно закріпилася слава отруйного, навіть була спроба отруїти стравою, приправленою підсмаженими помідорами, майбутнього американ­ського президента Джорджа Вашингтона, але, ясна річ, безуспішна.

Помідори з’явилися в Україні досить пізно, на початку XX століття, але швидко поширилися по всій її території. їх, як і огірки та капусту,

2«» Супрунснко В. Народний. Витоки нації: символи, вірування, звичаї та побут

українців. — Запоріжжя, 1993.—С.90, 93

 

вживали свіжими та квашеними, заготовляючи на зиму у великих кіль­костях. У всі часи популярними у нас були страви із грибів та риби.

Батьківщиною далеких предків наших кавунів була пустеля Кала­харі, де вони були ніби маленькі термоси з прохолодною водою, яка в гарячому пеклі пустелі цінується на вагу золота. Стиглі ж кавуни були маленькі і майже несолодкі. Перші відомості про вирощування кавунів східними слов’янами датуються 1526 роком. З тих пір завдя­ки селекції кавун змінив на краще не лише свої розміри, а й смакові якості. Тепер в Україні, особливо в південних районах, широко виро­щують баштанні культури, забезпечуючи потреби населення. У ви­рощуванні кавунів японці пішли ще далі. Японський генетик Кахара вивів новий сорт кавуна надзвичайно зручної для транспортування форми — квадратної. Його кавуни не мають насіння, а м’якоть їхня дуже солодка і має консистенцію густої сметани. На жаль, японці не поспішають ділитися секретами вирощування смачних кавунів.

М’ясні страви на столі українців були рідкістю. Лише на свята стіл прикрашали ковбаси, ковбик, холодець, голубці з м’ясом, а на Різдво Христове та Великдень — смажене порося. Але розглядаючи питан­ня харчування українців, ніяк не можна обійти своєю увагою такий важливий продукт харчування, як сало. У всі віки воно було ознакою заможності родини, її добробуту. „Якщо стану паном, то сало їстиму і салом закушуватиму», — так гречкосій висловлював свою мрію про багатство. „Живу добре, — повторював за ним вільний хуторянин, — сало їм, на салі сплю і салом покриваюся21«.

Мабуть, в якійсь мірі не безпідставні сучасні анекдоти про любов українців до сала, бо справді-таки полюбляють у нас цей продукт. За традицією два рази на рік кололи свиней, ковбаси начиняли м’ясом, кров’ю (кров’янки), кашею, а щоб вони довго зберігалися, складали в діжку і заливали гарячим смальцем. Сало солили, смажили, копти­ли, причому існує дуже багато рецептів його приготування і зберіган­ня, ним і шкварками з нього засмачували овочеві та круп’яні страви, від чого вони ставали смачніші і калорійніші.

Хліб в українців у всі віки був символом добробуту, міцної родини та гостинності, тому й виділялося йому в домі найпочесніше місце. „Паляниця — як пух, як дух, як миле щастя», — так з любов’ю гово­рили в народі. Випікали хліб переважно з житнього борошна, а вже

‘»‘ Супруненко В. Народний. Витоки нації: символи, вірування, звичаї та побут українців. — Запоріжжя. 1993.—С.90.

на свята (чи то родинні, чи церковні) — з пшеничного. Оскільки пе­реважна частина населення України жила бідно, то часто житній хліб пекли з гречаними, ячмінними, вівсяними, а пізніше з картопляни­ми і кукурудзяними домішками. Які ж хліби випікали в Україні? їх неможливо навіть просто перерахувати. Французький письменник Оноре де Бальзак, який в середині XIX століття перебував в Україні у своєї коханої Ганської, писав на батьківщину: „Можливо, що мені вдасться Вам подякувати за цю послугу, як Ви приїдете на Україну, в цей рай земний, де я запримітив уже 77 способів приготування хліба, що дає високу ідею про винахідливість населення комбінувати найпростіші речі»202.

Великою популярністю в українців користувалися борошняні ви­роби швидкого приготування: перепічки, коржі, пампушки. Пампуш­ки здебільшого подавали гарячими до борщу, посипавши різаним або товченим часником. Хліб випікали жінки, рідше дівчата раз на тиж­день, переважно в суботу з розрахунку, щоб його вистачило на всю ро­дину на цілий тиждень. Увесь процес випікання хліба, починаючи від приготування запари і закінчуючи вийманням готового хліба з печі, був своєрідним магічним ритуалом, який складався із ритуальних дій, заборон та обмежень. Так, „нечистій» жінці не те що не дозволялося пекти хліб, їй не можна було навіть торкатися до тіста, заборонялося пекти хліб у п’ятницю, не можна відкривати двері, коли хліб саджають у піч, не можна сваритися, коли в хаті стоїть запара або вже підходить тісто, бо паляниці будуть низенькі, плескаті й глевкі. Великою поша­ною на селі користувалися жінки, які вміли пекти високий і легкий, „як пух, як дух» хліб. їх запрошували пекти хліб, коровай, печиво та шишки на весілля чи інші родинні та церковні свята.

З давніх часів і до сьогодення хліб в українців виступає символом гостинності та добробуту: хлібом-сіллю прийнято зустрічати дорогих гостей, рідних, ним благословляють молоде подружжя на щасливе життя, ним вітають родину з народженням дитини, у дім обов’язко­во йдуть із хлібом, з хлібом уперше входять у нову хату, щоб життя бу­ло щасливим і в достатку. Шанобливе, бережливе ставлення до хліба виховувалося з раннього дитинства. Вважалося великим гріхом ки­дати хліб або наступати на нього, здмухувати крихти зі столу на під­логу або викидати на сміття окрайці.

202 Супруненко В. Народини. Витоки нації: символи, вірування, звичаї та побут

українців. — Запоріжжя, 1993. — С.93.

 

Будучи набожними, українці дотримувалися посту і зовсім не вжи­вали скоромного: яєць, м’яса, сала, молочних продуктів, але і в цей час харчі були різноманітними, хоч і менш калорійними. Родинні та релігійні свята (весілля, родини, хрестини, святвечір, Великдень) зав­жди відзначалися багатим столом, де, крім названих вище страв, по­давали холодець, м’ясну печеню, рибу, пиріжки, калачі. Крім того, на весілля пекли коровай, шишки, на Святвечір обов’язково готували кутю, узвар із сухофруктів, на Великдень пекли паски, фарбували яй­ця тощо. Великодній стіл був завжди багатим. Ось як писав про Вели­кодній стіл у 1860 році відомий український історик, етнограф і фоль­клорист Микола Маркевич у своїй праці „Обьічаи, поверья, кухня и напитки малороссиян» (переклад наш): „А ось великодній стіл за­можного пана, в якого пані дотримується рідної старовини: дві, три, навіть чотири великі солодкі паски із найкращого борошна, на маслі, яйцях і цукрі, одна чи дві кислих паски, сирна паска, ягнятко із мас­ла; пара поросят — одне без фаршу, друге фаршироване кашею і пе­чінкою, у них у зубах хрін; двоє ягнят — одне без фаршу, а друге фар­широване мигдалем, родзинками і рисом, окіст шинки і окіст буже­нини під сіткою з паперу; кендюх; голова кабана з очима із маслин, увіткнутих у вершкове масло; цибуля зелена; крес-салат зелений; та­рілка пшона, на ньому сіль четвергова; прекрасне сало в кусках; де­кілька сортів сосисок і ковбас, як от: кров’яна, проста малоросійська, печінкова та ін., масло, сир, сметана; все це обкладене фарбованими в синю, жовту, мармурову, а найбільше в червону фарбу яйцями, ці яйця курячі й гусячі. Додайте до цього декілька сортів горілок і нали­вок; тут є і перцівка, і калганівка, і кардамінна, і кусака, і слив’янка, і малинівка, і калинівка, і тернівка»21«.

Яким було харчування українців, також майстерно зобразив Іван Петрович Котляревський у славнозвісній поемі „Енеїда», яка спра­ведливо вважається енциклопедією народного життя і побуту ко­зацької старшини XVII століття. З великим знанням української кух­ні подана у творі картина бенкету, де були вказані напої і наїдки, причому в тому порядку, як їх подавали на стіл:

Тут їли разниї потрави,

І все з полив’яних мисок,

11 Маркевич М. Обьічаи, поверья, кухня и напитки малороссиян.- К., 1860.

І самі гарниї приправи З нових кленових тарілок;

Свинячу голову до хріну І локшину на переміну,

Потім з підливою індик;

На закуску куліш і кашу,

Лемішку, зубці, путрю, квашу І з квасом медовий шулик.

І кубками пили слив’янку,

Мед, пиво, брагу, сирівець, горілку просту і кал ґанку…

„Свиняча голова до хріну» — ритуальна страва. У слов’ян-язични- ків дикий кабан (вепр) вважався священною твариною, його приноси­ли в жертву богам, трапезу починали з нього, як з ритуальної страви. Потім поряд з дикою або на зміну їй прийшла домашня свиня. Таке ж ритуальне значення мала страва з домашньої птиці, зокрема індика. З вепром був пов’язаний культ верховного бога Перуна, з домашньою птицею — культ життєдайної природи, плодоносної матері-землі2«4.

Цікаві відомості про харчування українців, велику різноманіт­ність страв і напоїв знаходимо у праці 3. Климовецької „Страви й на­питки в Україні», яка вийшла у 1913 році: „Борщ гетьманський, ка­пусняк шляхетський, кулешик горохвяний, холодник наддніпрян­ський, крученики тушковані, бігос гультяйський, січеники курячі, курчата тушковані, індик смажений, короп захолоджений, підлива цибулева, вареники гречані, пизи старосвітські, бабка гарбузова, шум сметанковий, морозиво мигдалеве, баклажани солоні, пиво за­порозьке, мед старосвітський, мед журавлиний, льодок смородяний, паска снігова чигиринська, обаринки керелівські, соложеник мигда­левий, кисіль вишневий, мазурки волинські, мазурки жовтоводські, квас броварський, сухарі полтавські, коржики батуринські»205.

Улюбленою стравою українців були й є вареники — з сиром, ка­пустою, картоплею, вишнями, суницею, з квасолею, горохом, з пшо­няною та гречаною кашами, з підсмаженим на маслі з цибулею бо­рошном. Хоч у щоденному житті українців у минулому вареники

2ІМ ПотапенкоО.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства.- К.,

1995.- С. 107.

2ІЬ Климовеиька 3. Страви й напитки в Україні. — К., 1913.

готували нечасто, зате святковий стіл без них не обходився. їх пода­вали зі сметаною, шкварками, з підсмаженою на олії цибулею, а до вареників з ягодами обов’язково подавали мед.

Пироги — доступна з економічного погляду улюблена страва українців. Як і вареники, пироги є символом місяця, тому впродовж тисячоліть були ритуальною стравою, яку присвячували астральному богу Місяцю, а вже за християнства — це як святкова, так і щоденна їжа. Пироги з м’ясом, грибами, рибою, капустою, горохом, картоп­лею, вишнями, яблуками, грушами, сливами, гарбузом і ще багато з чим, на будь-який смак і на будь-яке бажання. Такі популярні в на­роді вироби з тіста як пироги та вареники навіть у піснях оспівані, бо що народ любить, про це й співає.

Вареники у сметані,

Вареники не погані.

Вареники із пшениці Варили їх молодиці.

Пироги, вареники,

Великомученики.

Сиром боки порозпихувані,

Маслом очі позаливані…

Борошно на вареники в давнину мололи на жорнах, тому вони не були дуже білі. Вареники були великі, як кулак. Гарячі вареники по­ливали підсмаженою на олії, дрібно посіченою цибулею, вершковим маслом або підсмаженим копченим салом (За Дарією Цвек).

Великою популярністю серед князів, бояр, іноземців і рядових русичів користувався ситенний мед. В. Скуратівський наголошував, що його виготовляли за особливою рецептурою, яку тримали в суво­рій таємниці. Найкращі стільники перетоплювали в казані, розлива­ли у спеціальні барильця, приправивши настоянкою з лікарських трав. Ситу в льохах вистоювали кілька тижнів, а то й місяців. Цей на сьогодні майже невідомий напій мав приємний смак і неабиякі ліку­вальні властивості, особливо при недугах та простудних захворюван­нях. Як підтверджують історичні джерела, такі напої виготовляли ще за Володимира Великого і вони користувалися особливим попитом в іноземців. Автор „Повісті врем’яних літ» оповіщав, що київський князь щороку наказував „ситити триста варок меду» на честь вели­ких свят, військових перемог та новозведених храмів. Спеціальні віз­ники розвозили медівку по всіх околицях міста, частуючи киян, у то­му числі й хворих людей.

Цей ритуально-обрядовий напій не мав нічого спільного з міцни­ми трунками. Це вже пізніше його знеславили шпеткі корчмарі, до­даючи значні дози хмелю або горілки, щоб споювати православних людей. Ситенний же мед у народі виготовляли лише на травах, і ним нерідко лікували навіть дітей21«‘.

Двічі на рік українці вживали мед і як ритуальну їжу: на Макового Спаса (12 серпня) та на Яблучного Спаса (19 серпня). Його освячува­ли в церкві і їли з маковими коржиками, а 19 серпня — з яблуками.

Колись давно у нашого народу побутував звичай частувати гостей спиртними напоями з однієї чаші, яку передавали із рук в руки. Зго­дом кожен, хто сидів за столом, мав свій кубок. Гості багато їли, ба­гато пили, але знали міру, не напивалися. Існував цілий кодекс пра­вил, вироблених народною мораллю, які не можна було порушувати. Неповним буде стіл в українців, якщо на ньому не стоїть пляшка го­рілки чи слив’янки. Із слив виготовляли слив’янку, із вишень — вишнівку, пили мед, пиво, горілку, брагу, сирівець. Горілку часто нас­тоювали на цілющих травах, наприклад, калганівку настоювали на однойменній траві калгані, корінь якої використовують у народній медицині.

Наш народ у всі часи засуджував п’яниць. Та й яке ж то щастя жін­ці жити з чоловіком-п’яницею?

Коли б знала, коли б знала,

Що муж буде пити,

То не пішла б за п’яницю,

Бо гірко з ним жити.

Дійсно, гірко, бо непотрібні йому вже ні сім’я, ні робота, бо „зе­лений змій» висмоктав розум, обвив шию і душить, душить, доки й не задушить. І настраждаються біля нього і жінка, й діти, яких п’яни­ця так легко й необачно проміняв на горілку.

Як рослина зтонізувальними властивостями чай відомий уже по­над 1500 років. Слово „чай» по-китайськи означає „молодий листо­чок». Культура чаю відома з III — IV століть нашої ери, але до XVII

2‘»‘Скуратівський В. Український рік. — К., 1996.—С.174, 175.

 

століття і в Росії, і в Україні він був невідомий, і лише в 1638 році по­сол китайського богдихана привіз пакунок чаю російському цареві. Наскільки дорогими у ті часи були тютюн і це заморське зілля, з якою недовірою тоді до них ставилися, свідчить популярна у XVIII—XIX століттях пісенька:

Зто зелие табачное И китайские чай….

Погубили бесшабашное Племя русское они.

Смак справжнього чаю українці скуштували лише на початку XIX століття, але споконвічно вони пили власний „чай», який дава­ла щедра навколишня природа. Улюбленими „чаями» українців були напої із молодих листочків яблуні, душиці, смородини, чебрецю, зві­робою. Користувався популярністю і чай із пелюсток квітів, молодих листочків і шкірочок плодів шипшини. Як правило, весною, літом і ранньої осені чай виготовляли із свіжих рослин, а взимку заварюва­ли сушене листя, квіти, трави, сухі плоди. Велике лікувальне значен­ня мають і плоди шипшини. їх широко використовували при захво­рюваннях легенів, шлунка, печінки, при виснаженні нервової систе­ми, малокрів’ї тощо.

Дикі плодові та ягідні рослини з давніх часів були основними по­стачальниками цукру й вітамінів. Скрізь, де в лісах росли дикі яблу­ні й груші, населення збирало їх і як корм для худоби, і для особис­того харчування. Крім того, робили великі запаси сушених груш і яб­лук на зиму, оскільки компот із них набагато ароматніший і смачні­ший, ніж із культурних.

Кава з’явилася в Україні ще пізніше, аж у XX столітті, переважно у західних областях і довгий час була доступною лише заможній час­тині суспільства. Що ж стосується какао, то цей напій теж пізно по­трапив в Україну. Дотепно і з гумором його історію подає Михайло Стельмах: „Захопили дядьки це добро на станції Жмеринка, вигру- зили з чужинського ешелону, привезли додому, нюхають, як тютюн, і не знають, що воно за дивина: перець пахучий, чи щось інше. А жін­ки здогадалися, що то загранична глина, розколотили її з водою та й почали підводити призьби. А який із цього толк? На це мастіння, мов навіжені, накинулися свині й почали з деревом обгризати призьби.

Але тепер і в нас довідались, що воно за какао, та подивляються на нього зневажливо».

Запитання і завдання на закріплення:

1. Які страви становили основу харчування українців з найдавніших часів?

  1. Що Ви знаєте про ритуальні страви?

3. Чим зумовлена в українців особлива пошана до хліба?

  1. Які мучні страви (вироби) готували українці з давніх часів?

5. Які спиртні напої виготовляло населення для своїх потреб?

6. Яким було і є ставлення народу до тих, хто зловживає спиртними напоями? А як Ви особисто ставитеся до таких людей і чому? Обгрунтуйте Вашу відповідь.

  1. Найпопулярніші „чаї» українців. З чого вони виготовлялися?

.

Категорія: Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.