Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

§ 54. Національне вбрання українців

Одяг населення будь-якої країни диктується декількома чинника­ми, один з яких — кліматичні умови. У суворі довгі зими з великими снігами і тріскучими морозами Крайньої Півночі не обійтися без теп­лого хутряного одягу, вічне літо спекотної Індії передбачає легкий, переважно світлий одяг, а клімат Африканського континенту диктує мінімум одягу на тілі людини — достатньо лише пов’язки на стегнах.

Другий важливий чинник — соціально-економічне становище людини в суспільстві. Археологічні, а також писемні пам’ятки періо­ду Київської Русі через народний одяг засвідчують складність соці­альної структури суспільства. Саме одяг і вказував, до якої верстви населення належить та чи інша людина. Так, у писемній пам’ятці XII ст. „Слово о богатом и убогом » сказано, що багатий ходить „в паволоце и в кунах, а убогий руба не имать на талесьі», якщо у пер-

И2Н7

шого нога у „червлене сапозе , то в другого — „в личницьі — . Оскільки з найдавніших часів господарство було натуральним, для виготовлення одягу і взуття використовувалась власна сировина, яка була в кожному господарстві, бо кожна родина вирощувала льон і коноплі, з яких потім ткали полотно й шили одяг. Активне заняття скотарством, полюванням на дикого звіра давали шкіру й хутро, які йшли як на виготовлення добротного одягу, так і взуття.

207 Наулко В.І. і ін. Культура і побут населення України.- К.,1993.- СІ IX.

 

Звичайно, національне вбрання українців зазнало часткового впливу культури і моди слов’янських і неслов’янських народів, з якими Київська Русь, а згодом Україна постійно контактували на політичному та економічному рівнях. Це і взуття із довгими загну­тими носами, і деякі жіночі головні убори, прикраси. З Візантії та арабського Сходу надходили парча, пурпур, порфір, шовк та окса­мит, які, хоч і дорого коштували, користувалися величезним попи­том у заможної частини населення. З кінця XII століття з Німеччи­ни почали завозити суконні тканини, які йшли переважно на виго­товлення одягу тогочасної знаті: князів, бояр та церковнослужите­лів. Князі, бояри і духовенство одягались добротно й дорого, причо­му костюму надавалася велика увага, оскільки він був ніби візитною карткою, яка наочно представляла панівну верхівку суспільства. Довга сорочка із найтоншого полотна, на рукавах і внизу була при­крашена орнаментом, вишитим золотими або срібними нитками. Верхній одяг шився із дорогого візантійського сукна й прикрашався вишиванкою. Шапка обов’язково оторочувалася дорогим соболи­ним, лисячим чи рисячим хутром, прикрашалася пером страуса і коштовним камінням .

Просте ж населення Київської Русі одягалося скромно . Не було пишності, але була мальовничість, притаманна характеру і давніх, і сучасних українців. „Самобутнім та мальовничим був костюм дав­ньоруської селянки. Вбрання заміжньої жінки та дівчини складалося із довгої вишитої сорочки, поясного одягу з одного або двох незши- тих, а пізніше з двох частково зшитих шматків орнаментувань або картатої вовняної тканини (дві запаски, плахта, поньова). На голові у дівчини був вінець, а в заміжньої жінки — рушникоподібний шма­ток тканини, що накидався на багато прикрашений твердий, вико­наний із дорогої тканини, головний убір, яким щільно закривали во­лосся. На ноги одягали плетені або шкіряні постоли.

Не таким мальовничим був чоловічий одяг. Він складався із со­рочки довжиною до колін, що зодягалася навипуск та підперізувала­ся шкіряним або в’язаним поясом, а також нешироких штанів (пор­ти, гачі). На поясі кріпились різні необхідні речі (кресало, гребінь, невеликий ніж). На голові — валяна шапка, на ногах плетені або шкі­ряні постоли з онучами. Холодної пори року одягали сукняну свиту, а взимку — кожух»2«8.

2|* Наулко В.І. і ін. Культура і побут населення України.—К.,1994.— С. 156,157.

XVI —XVII ст. характеризуються все більшим розшаруванням на­селення України і поглибленням класових протиріч: панівна верхів­ка — феодали та козацька старшина, середній клас — поміщики, мі­щани, торговці і найбідніша верства населення — рядове козацтво та селяни. Серед багатьох відмінностей між цими класами були також одяг і взуття. Увійшли в моду жупани, пошиті з дорогих тканин, со­рочки з шовку чи тонкого полотна, вишиті золотими чи срібними нитками, яскраві шаровари та дорогі пояси. Звичайно, такі речі мог­ли собі дозволити лише представники панівної верхівки, біднішим верствам населення вони були недоступні.

XVI—XVII ст. внесли певні зміни в політичне та економічне жит­тя України. У цей час територія Правобережної України потрапила під владу панської Польщі. Зневажливе, гоноровите ставлення за­можної польської шляхти до корінного населення знайшло відобра­ження у виданому польським урядом законі, за яким міщанам не дозволялося носити таке саме вбрання, як у шляхтичів, зокрема яс­новельможні пани могли носити яскраво-червоні жупани, дрібна шляхта — сірі, а міщанство взагалі не мало права носити дорогий одяг, не дозволялося одягати кунтуші, а жупани лише певного кольо­ру204. Щось подібне було і в Римській імперії, де, залежно від соціаль­ного становища, яке займала людина в суспільстві, вона мала чи не мала привілеї носити взуття певного фасону чи кольору. Так, пурпу­рові черевики тоді міг носити лише імператор, білі — лише консули 210

і т.ін.

У ХУ-ХУІІ ст. одяг української шляхти був дуже дорогим, і фак­тично був частиною майна людини, що занотовано у багатьох доку­ментах, зокрема при одруженні, як і земля, худоба, він актом фіксу­вався як придане жінки. За свідченням Матейко К.І., опис придано­го Анастасії, дружини Дублянського (1747 р.), включав: перли на восьми шнурках вартістю 27 червінців або 486 золотих, щирозлотний ланцюг — 30 червінців або 540 золотих, штука золота з рубінами, дві пари щирозолотих ковтків та інші ювелірні прикраси, кілька шуб, підбитих хутром песців, куниць, попелиць і кролів, декілька спід­ниць із коштовних тканин тощо2«.

2«» Головацкий Я.Ф. О народной одежде и убранствс русинов или русеких в

Галичинс и северо-воеточной Вені рий. — СПБ., 1877. — С. 477 — 47Н.

2|» Шалупенко В. Н. Каждьій можетбьіть красивим. — К., 1987.— С.52.

211   Матейко К.І. Український народний одяг.— К., 1977.- С.14І.

 

За часів козаччини одяг жінок-українок був простим, але надзви­чайно яскравим. Жінки носили сорочки-вишиванки із тонкого біло­го полотна. Така сорочка сягала жіночих колін і мала досить глибо­кий виріз, щоб видно було намисто чи дукати, а на рукавах і на гру­дях була вишита червоними і чорними нитками. У цей час серед жі­ноцтва увійшли в моду і стали популярними плахта, запаска і крайка

—  яскравий одяг, витканий із льону чи вовни, іноді прикрашений срібними чи золотими нитками.

Зимовий одяг українських селянок був простий і теплий. Із само­робного овечого сукна шили свитки, на головах носили яскраві хус­тки. Багаті жінки носили кожухи, ато й шуби. Жіночі кожухи шили з добре вичинених овечих шкур, переважно білого кольору. Вони ледь сягали колін, прилягали до талії, підкреслюючи фігуру, ззаду гарно лягали складки. Прикрашали кожухи кольоровими шнурами, дрібненьким смушком, що робило їх яскравими й мальовничими.

За тогочасними законами лише дівчата мали право ходити з непо­критою головою. „Світити» волоссям для заміжніх жінок вважалося непристойним і засуджувалося в народі. Головним убором заміжньої жінки була намітка — біле полотнище з льону чи конопель, а в замож­них — із шовку, яке по краях вишивали кольоровими нитками. „Тіль­ки коло хати в будні дні та на роботі була без намітки, а скрізь: до цер­кви, в гості, „на смерть» — жінки брали з собою намітку».21— Намітки носили поверх очіпка — циліндричної шапочки з плескатим дном, яку бідні шили з простого полотна, а багаті — з парчі, шовку чи оксамиту.

Кожній молодій дівчині хотілося подобатися хлопцям, приваблю­вати їхні погляди до себе не лише вродою, а й одягом, який би цю вроду підкреслював. „Як наймуся до пана, та зароблю грошей, то куплю собі десять разків доброго намиста, справлю червоні чоботи, накуплю нових квіток та стрічок, та так вберуся, що всі хлопці на се­лі подуріють», — так мріє молода дівчина із бідної селянської роди­ни — головна героїня повісті І. Нечуя-Левицького „Бурлачка». А ось як описав святковий одяг дівчат-селянок першої половини XIX сто­ліття відомий український письменник Григорій Квітка-Ос- нов’яненко у творі „Салдацький патрет»: „Ось і дівчата зібралися іти на ярмарок… Порозряджувані так, що Господи! Середу дня сонечко пригріло, так воно й тепленько; от вони й повихоплювались без сви­ток, в самих баєвих червоних юпках, що так, як мак, цвіте. Скиндяч-

212   Воролай О. Звичаї нашого народу,- К., 1993.- С.505.

ки на головах усе по-харківськи положені, коси у дрібушки позаллі- тувані і жовтими гвоздиками та барвінком позаквітчувані; у сорочок і рукава, і ляхівки повишивувані та повимережувані; на шиях намис­та у кожної разків по десять, коли ще не більш, — аж голову гне! Зо­лоті дукати та срібні хрести так і сяють; плахти картацькі, запаски і шовкові, і колісчасті, пояси каламайкові; та усі, як одна, у червоних черевичках і у білих та синіх панчішках»2«.

Такі поширені нині предмети одягу, як панчохи, були відомими ще в Давньому Єгипті. Спочатку їх носили лише жінки, а вже згодом

—  чоловіки. їх шили із шерстяних та інших тканин, але вони погано сиділи на нозі, зсувалися. Перші в’язані панчохи і шкарпетки з’яви­лися в Англії у XVI столітті, і лише через століття потрапили в Укра­їну, де швидко прижилися і стали надзвичайно популярними. Колго­ти, без яких у наш час не уявляє свого життя жодна жінка, мають теж дуже давню історію. Вони відомі ще з раннього середньовіччя, тоді їх носили переважно мандрівні музиканти (здебільшого це були чоло­віки) і лише через кілька століть вони стали незамінимим надбанням

214

жіноцтва всього світу, у тому числі й українок .

Оскільки чоловіки стриманіші ніж жінки і менше люблять себе прикрашати, то й одяг їхній порівняно з жіночим був набагато прос­тішим і менш мальовничим, але зручним у користуванні. Влітку но­сили сорочки із білого тонкого полотна, вишиті на комірі червоними, чорними чи синіми нитками, широкі штани із грубого полотна, які підперізувались яскравим поясом. Верхній теплий одяг селянина — свита — коротка чи довга, широка чи вузька, із „вусами», „рясами», залежно від місцевості, та кожух. Кожух із вичинених овечих шкур — довгий, приталений із хутром внизу і на правій полі зверху до низу.

Основним жіночим взуттям давньої України були чоботи (у хо­лодну пору) та черевички. До речі, і на Русі, і в інших країнах до XII століття чоботарі не враховували форми стоп: шили чоботи чи чере-

215

вики ніби на одну ногу .

Назва „черевики» походить від слова „черево», бо давні слов’яни шили їх із шкіри, що найм’якша на череві, а пізніше із міцної кош­товної тканини, прикрашеної вишитими золотими та срібними

2,3 Квітка-Основ’яненко Г. Салдацький патрет. //Твори в двох томах. Том І. — К.,

1978.-С.34.

214   Шалупенко В. Н. Каждьій может бьіть красивим. — К., 1987.—С.52.

215   Шалупенко В. Н. Там само. — С.52.

 

нитками узорами. Мода на таке взуття прийшла зі Сходу й досить міцно закріпилася в Україні. Черевички здебільшого носили дівчата, а жінки — чоботи із сап’яну, сап’янці. „Кому хустка на голову, тому й сап’ян на ногу, а в кого стрічка в косі, в того й парча на нозі», — так говорить давнє народне прислів’я. Жіночі чоботи одягалися на свята чи в неділю й були різного кольору, переважно червоного, що дуже пасувало до яскравих хусток і білих кожушків.

Ой вулиця та широкая,

Чом трава не зеленая?

— Як же мені зеленій бути,

Коли мене качки збили,

А дівчата походили Червоними чобіточками,

Золотими підківочками.

Бідні селянки носили постоли та личаки. Таке взуття на ногах — ознака крайньої бідності, а оскільки переважна частина населення — найбідніше селянство, то личаки і постоли були щоденним їхнім взуттям. Личаки плелися із лика — липової кори, а постоли склада­лися лише із шкіряної підошви, до країв якої прив’язувалися ремін­ці чи мотузки, які й тримали їх на ногах. Більшу ж частину року (з ранньої весни до пізньої осені) селяни ходили босі.

Кожухи — дуже давній слов’янський зимовий одяг, про який є згадки у найдавніших писемних пам’ятках — „Іпатіївському літо­писі» та в „Слові о полку Ігоревім». Взимку чоловіки носили смушкові шапки, влітку — солом’яні брилі. Здавна основним доб­ротним взуттям українців-чоловіків були чоботи. На ілюстраціях літописів князі, а на старих портретах гетьмани та козаки зображе­ні в кольорових чоботях з довгими гострими, злегка загнутими до­гори носками. Ці чоботи шили із добре вичиненої шкіри або з до­рогої міцної тканини. Вони коштували дуже дорого, тому їх могли купити лише люди з достатком. Мода в Україну на такі чоботи прийшла із країн Сходу. Історія свідчить, що і в ті часи мода на взуття за кордоном постійно змінювалась. То з’явилися чоловічі чоботи і черевики з непомірно вузькими ще й загнутими носками, то їм на зміну прийшли чоботи, ширина носків яких досягала 16 см. Був час, коли модниці Франції та Іспанії носили туфлі на каблуках висотою 20 сантиметрів або ж зовсім без каблуків на рів­ній підошві2«‘.

Заможне чоловіче населення України носило м’які хромові чобо­ти, а бідніші — юхтові — із кінської шкіри. Оскільки головним у чоловічому взутті був не зовнішній вигляд і фасон, а довготривалість використання, зручність, то основною вимогою до взуття були доб­ротність і практичність. З цієї причини шкіру свиней майже ніколи не вичиняли, бо чоботи із свинячої шкіри були непрактичні: вони пропускають воду, а взимку у таких чоботях мерзнуть ноги. Про не­популярність чобіт із свинячої шкіри народ навіть приказку склав: „Не дай, Боже, з Івана пана, з кози кошуля, а із свині чоботи»..

Категорія: Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.