Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

§55. Жіночі прикраси

Мабуть, така вже жіноча природа, що вони люблять себе прикра­шати. Подивіться документальні фільми про життя і побут напівди­ких південноафриканських племен і ви переконаєтесь у справедли­вості сказаних слів. Зовсім голі або лише напівприкриті на стегнах пов’язкою, але обов’язково з бусами, з вушними а то й носовими кільцями, браслетами на руках і ногах постають перед нами місцеві красуні. Та й у цивілізованому суспільстві спостерігаємо щось подіб­не, причому останнім часом цим стали захоплюватися не лише жін­ки та дівчата, а й сильна половина людства. Археологічні розкопки найдавніших слов’янських поселень та могил свідчать про те, що на всіх етапах розвитку людства жінки не були байдужими до прикрас. їх виготовляли як з дорогоцінних металів — золота, срібла — так і з простого металу. На думку Н. Руденко, жінки княжої України-Руси «…полюбляли золоте намисто довгастої форми або виготовлене з прозорого скла, оздоблене срібною чи золотою платівкою. Не рід­кість і намисто з бурштину (янтарю), який добували у середній течії Дніпра. Жінки та дівчата гетьманської України прикрашали себе справжніми коралами, або, як їх називали, добрим намистом… ко­лись носили жінки на шиї і дукачі — золоті, срібні монетки або не­справжні дукати, що спеціально виготовлялися місцевими ювеліра­ми». Колись в Україні був гарний звичай. Хрещений батько дарував золотий дукач своїй похресниці, коли їй виповнювався рік. На такому

‘»‘ Шалупенко В.Н. Кажднй можст бнть красивим,— К., 1987.— С.53.

дарункові часом був викарбуваний образ Великомучениці, ім’я якої носили дівчата: Катерини, Варвари, Марії-Магдалини. „Звичай пе­ретворювати монети у нагрудну прикрасу існує в багатьох народів. Прикраса виготовлялася так: монети або скріплювалися в один ра­зок, або підвішувались до іншого ювелірного виробу, або нашивали­ся на одяг. Особливо виразними були одиничні прикраси — дукачі. Вони складалися з великої монети — дуката — і прикріпленого до неї оздобленого каменями металевого банта. Для виготовлення дукачів використовували австрійськиі дукати, російські карбованці, місцеві вироби. В одних регіонах України дукачі були святковими прикраса­ми, в інших — їх носили кожен день. Із арабського Сходу на тери­торію Київської Русі, а пізніше України прийшли прикраси із золота та срібла, оздоблені коштовним камінням. Це були дорогі речі, їх ку­пували лише представники панівного класу: спочатку це були князі, бояри, духовенство, пізніше — козацька старшина, поміщики. Серед населення середнього достатку популярним було намисто та підвіс­ки з кольорового, позолоченого та посрібленого скла, а найбідніша категорія населення користувалася виробами місцевих майстрів із бронзи, срібла чи простого металу. Часто прості жінки та дівчата, яким дорогі прикраси були взагалі недоступні, самостійно виготов­ляли намисто із зерен, кісточок плодів, коробочок рослин.

У комплексі жіночих прикрас особливе місце посідають сережки, найчастіше виготовлені із золота та срібла, різноманітні за формою і розмірами. Але найбільшою популярністю в Україні у ХУІ-ХУІП століттях користувалися сережки-ковтки, часто оздоблені коштов­ним камінням або ж простим склом — залежно від достатку родини. Окрім вінків із живих квітів, якими любили прикрашати голови мо­лоді дівчата, в Україні існував звичай носити чільця — підвішені над чолом металеві пелюстки квітів, разочки дрібних монет або сплетені у формі кіски яскраво-червоні нитки. Арабський мандрівник і вче­ний Булос-аль-Халебі, який у 1654 і 1656 роках побував в Україні, описуючи звичаї і побут населення України, писав: „Дочки київ­ських вельмож носять на головах кружальце, щось наче перстень з

гарного оксамиту, гаптоване золотом, прикрашене перлами та са-

«218

моцвітами, щось немов корона…

Деякі жіночі прикраси мали лікувальну функцію або ж функцію магічних оберегів. Вовчий зуб, курячий бог (камінець із отвором по­середині), хрестик, які, як правило, прикріплялися до разка намис­та, вважалися оберегами від зурочення, злих духів, нечистої сили. Лі­кувальні властивості приписувались (та й зараз приписуються) чер­воному намисту, особливо коралам, і намисту з бурштину (янтарю). Народна медицина рекомендує жінкам, у яких порушена функція щитовидної залози, постійно носити намисто з бурштину.

Запитання і завдання на закріплення:

1. Які основні чинники впливають на формування національного одягу будь-якого етносу, у тому числі й українців?

  1. Власна чи привізна сировина і яка саме використовувалася пра­давніми українцями для виготовлення одягу та взуття?
  2. Чи зазнавало і зазнає впливу мод і культур інших народів націо­нальне вбрання українців?
  3. Чи впливав колись соціальний статус людини на характер її одя­гу? А зараз? Обґрунтуйте свою відповідь на прикладах.
  4. Назвіть особливості національного жіночого і чоловічого одягу та взуття періоду козаччини.
  5. Як через взуття людини можна було простежити її соціально- економічне становище в суспільстві?
  6. Які шийні та вушні прикраси любили українки?
  7. Що таке чільця, дукати?
  8. Якими прикрасами користувалися жінки-українки із найбідні- ших верств населення?

10.Яку ще функцію, крім доповнення до одягу, виконували деякі прикраси?

Література

  1. Артюх Л.Ф. Українська народна кулінарія: історико-етнографіч- не дослідження. — К., 1977.
  2. Воропай О. Звичаї нашого народу. — К., 1993.
  3. Горленко В., Бойко 1., Куницький О. Народна землеробська тех­ніка українців. — К., 1971.
  4. Данилюк А.Г. Українська хата. — К., 1991.
  5. Захарчук-Чугай В. Українська народна вишивка. — К., 1988.
  6. Карсекіна В.В., Скрипка Л.М. Страви української кухні. — К., 1993.
  7. Климовецька 3. Страви й напитки в Україні. — К., 1913.
  8. Ковальчук О. В. Українське народознавство. — К., 1992.
  9. Кравець О.М. Сімейний побут і звичаї українського народу. — К., 1966.

 

10. Лозко Г. Українське народознавство. — К., 1995.

11. Маленькіна Є.Г. Українська національна кухня. -Донецьк, 2001.

12. Маркевич Н. Обьічаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. — К., 1860. -Репринт. — К., 1911.

13. Матейко К.І. Український народний одяг. — К., 1997.

14. Мацюк В.Я., Пугач В.Г. Українознавство. — К., 1994.

15. Народні художні промисли УРСР. — К., 1986.

16. Наулко В.І., Артюх Л.Ф., Горленко В.Ф. Культура і побут насе­лення України. — К., 1993.

17. Рьібаков Б.А. Ремесло древней Руси. — М., 1949.

18.Січинський В. Чужинці про Україну. — К., 1992.

19.Скуратівський В. Покуть. — К., 1992.

20. Спаський І.Г. Дукати і дукачі України. — К., 1970.

21. Супруненко В. Народний. Витоки нації: символи, вірування, звичаї та побут українців. — Запоріжжя, 1993.

22. Сумцов Н.Ф. Писанки. — Харьков, 1992.

23. Українське народне житло: Набір листівок / Упор. Косміна Т.; худ. ВасінаЗ.-К., 1986.

24. Український костюм: комплект листівок / Упорядник Миронов В., худ. Перепелиця А. — К., 1997.

У кожного народу споконвічно вироблялися й утверджувалися неписані закони, за якими цей народ жив від покоління до поколін­ня, яких дотримувався у щоденному родинному, громадському та суспільному житті. Саме у звичаях знайшли відображення його сві­товідчуття і світосприймання, стосунки між людьми, саме вони, як і мова, об’єднують окремих людей в одну націю. Не випадково, що в усіх народів світу існує повір’я, що той, хто забуває звичаї своїх бать­ків, карається Богом і людьми. Він, як перекотиполе, блукає по сві­ту і ніде не знаходить пристанища.

Ужитті кожної людини і родини взагалі є події, які мають непере­січне значення. Це одруження, народження дітей, похорони.



Потапенко О.І.. Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства.™ К.,

1995.-С. 210.

ш‘ Сочинський В. Чужинці про Україну- Прага, 1942.— С.77.

.

Категорія: Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.