Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

§ 58. Похоронні та поминальні обряди в Україні

Коли закінчується термін земного життя, відведеного Богом, люди­на, як кажуть у народі, стає на поріг вічності, стає на Божу дорогу. Смерть дорогої людини — це завжди велика трагедія, велике горе для тих, хто її любив і втратив. Як прожила людина, які діла залишилися після неї — така про неї й пам’ять. І ця пам’ять втілюється у похоронно­му обряді, який часто є перевіркою моральних якостей та совісті живих.

В уявленні народу смерть — це жінка-скелет у білому одязі із косою у кістлявій руці. Вона приходить у призначений час і ніхто й ніщо вже не може розжалобити й упросити її. Існує цілий ряд прикмет, які пере­дують настанню смерті, зокрема українці вірять, що собака виє і при­падає головою до землі, віщуючи скору смерть когось із родини. Про­рокує смерть і пташка, що залетіла в хату, незрозумілий скрип стін, да­ху, курка, що співає на порозі дому, ікона, що без будь-яких на те при­чин зірвалася зі стіни тощо. Вважають, що навіть сни можуть передві­щати смерть. Якщо комусь сниться, що побудував собі чи комусь хату, то цей сон обов’язково збудеться — комусь-таки „побудують» домови­ну, якщо сниться церковний дзвін, кінь, або ж сниться, що випав зуб, то це знову ж таки погана прикмета, що є передвісником смерті.

Страх смерті. Він притаманний кожній нормальній людині, бо за порогом вічності стоїть щось незвідане, таємниче, містичне. Тому не випадково, що живі бояться мертвих, а магічні обрядові похоронні дії передбачають знешкодження впливу світу мертвих на світ живих. У домі, де є покійник, не прийнято голосно говорити, кричати, сту­кати, не можна покійника залишати вночі самого, щоб нечистий не забрав його душу; треба закрити всі дзеркала, щоб не привиділося в них щось страшне, ні в якому разі не можна класти в домовину фо­тографій живих людей, які були дорогі небіжчикові за життя, щоб во­ни не пішли за ним слідом тощо.

Похоронний обряд починається із запалювання свічки, лампадки і обмивання покійника, що є першим етапом очищення. Потім не­біжчика одягають у новий неодяганий одяг („смертельне»), який лю­ди похилого віку завбачливо готують зарані, а старий одяг, деякі ре­чі, особливо коли людина тяжко хворіла, спалюють на вогнищі. Об­ряд спалювання прийшов до нас із найдавніших часів, коли старо­давні слов’яни спалювали померлих. Небіжчика клали у великий, видовбаний із дерева човен (лодію), туди ж клали його майно, їжу, зброю, убитих дрібних тварин і птахів, іноді — дружину або нарече­ну (за їхньою згодою), яких теж перед цим убивали, слуг, худобу і все це спалювали на величезному вогнищі, на місці якого згодом наси­пали великий курган. Наші давні предки вірили, що все це знадо­биться померлому у потойбічному світі. З часів глибокого язични­цтва дійшов до нас звичай співати на похоронах. Але пісні ці мають лише тужливу мелодію і неймовірно зворушливий зміст.

На перший погляд, похорон і пісня — це несумісні поняття. Але вже такий видно у нас народ, що співає не лише в радості, але і в го­рі. Мабуть, саме такого типу пісні з’явилися на основі голосінь, які раніше були дуже поширені в Україні і без яких не обходилися жод­ні похорони. Голосіння за померлим — це висловлення безмежного жалю, розпачу і подальшої долі тих, хто так побивається за помер­лим: чи це невтішні батьки, чи дружина за чоловіком, чи нещасні си­роти. Час виконання голосінь може бути різним: у момент смерті чи зразу після неї, під час поховання небіжчика, у поминальні дні — так звані святочні голосіння. Прикладом може послужити плач матері за сином у Свят-вечір:

Синочку, синочку, Іваночку,

Хто би був — казав посліднього Свят-вечора,

Що ти уже цього Свят-вечора не будеш вечеряти,

А будеш у гробі спочивати?

Тут то твоє місце порожнє,

Тут то твоя ложечка стоїть,

Синочку мій дорогий, синочку мій!227

СИРОТА ЗА МАТІР’Ю Мамочко моя, пчілочко, мамочко моя, ластівочко, словечко моє вірнеє, зозулечко моя лугова, навіщо ти мене кинула?

Нема кому мені правди сказати, ні на кого мені діток бросити маленьких, нема до кого мені прийти, ні з ким мені поговорити.

Звідки ти до мене прилетиш?

«‘Ланоник М., Пайовик 3. Українська усна народна творчісіь. — К., 2001.— С.233.

 

Із якої стороночки мені тебе виглядати?

Сонечко моє яснеє, рученьки мої пишнії, ніжечки моїходушечки!

Находились твої ніжечки, наробились твої ручечки!

Очечки твої карії; надивились твої очечки.

Птичка моя одлетная!

Одлетіла ти од мене, моя мамочко, не буду вже я тебе бачити, личенько твоє білеє.

Чому ти не встанеш

да не змовиш словечка свого правдивого?22іі

Душевний біль, розпач і туга звучать у цих плачах.

Хоч у текстах голосінь немає форми, притаманної віршам, але іноді є певне римування. У цілому маючи одне призначення на різ­них територіях України, голосіння відзначаються своєрідним коло­ритом, притаманним тій чи іншій місцевості.

Доки в домі лежить покійник, горять свічки, читають Псалтир, згадують усі добрі вчинки небіжчика за життя. Навіть якщо це була не зовсім порядна людина, все одно прийнято говорити тільки хоро­ше і простити йому всі нанесені образи.

Наступного дня сходяться люди, а ближче до полудня рідні про­щаються з покійником і вкладають його у домовину. Згодом похо­ронна процесія йде до церкви, а звідти до цвинтаря, де зарані вико­пана могила. Домовину в могилу спускають на рушниках, а потім усі присутні кидають у яму по жмені землі.

Існує багато магічних дій, пов’язаних із виносом покійника з ха­ти (тільки ногами вперед, щоб не приходив і не тривожив живих), швидко за покійником закрити двері й ворота, щоб смерть не повер­нулася сюди знову і більше нікого не забрала, з цією ж метою після виносу покійника швидко підмітали й мили підлогу, крім того, не можна їсти, коли мимо несуть покійника, бо може вирости мертва кістка (наростень), не можна переходити дорогу померлому або йти проти похоронної процесії та багато інших.

Після похорон родичі покійного запрошують усіх на поминки, які завжди починаються споживанням колива, а вже потім інших страв.

Український фольклор. Упор. О.Ю. Бріцица, Г.В. Донженок, Н.С. Шумада,— К.,

1998.-С. 133.

Про походження колива церква свідчить: імператор Юліан-боговід- ступник таємно повелів осквернити кров’ю від ідольської жертви християнську їжу на ринку, але Бог через великомученика Теодора Тирона, що був воїном і відверто сповідував Ісуса Христа, за що і був спалений у 306 році у дні гоніння на християн, повелів християнам не їсти її, а харчуватися коливом — вареною пшеницею з сушеними плодами та з медом.

Як і в дохристиянські часи, наступного дня родичі йдуть на цвин­тар і несуть сніданок покійному, по дорозі роздаючи частину продук­тів старим людям, дітям. На могилі розкладають принесене, сніда­ють, поминають добрими словами покійника, а те, що не з’їли, зали­шають на могилці — для пташок.

Коли ж помирала молода дівчина чи молодий хлопець, похорони якоюсь мірою нагадували весілля. Небіжчиків одягали у весільне вбрання, дівчині одягали на голову вінок із стрічками, на палець — перстень із воску, розплітали косу, юнаку прив’язували до пояса чер­вону хустину, а тих, хто несе домовину, перев’язували весільними рушниками. Як і на весілля, печуть коровай, роблять весільне гільце, їх роздають на цвинтарі людям. Вважали, що померлі юнак чи дівчи­на ніби-то беруть шлюб із підземним божеством. Крім того, існував іще звичай із середовища живих молодих людей вибирати небіжчику пару, так звану „княгиню» чи „князя», які у процесі похорону грали роль нареченого чи нареченої, а після — вдівця чи вдовиці.

Навмисне вбивство, самогубство, відьомство, чаклунство — це непростимі гріхи, за які Бог жорстоко карає. Таких непростимих грішників не ховають на цвинтарі, не ставлять їм пам’ятників, не ви­конують ніяких поховальних і поминальних обрядів, їх не відспіву­ють у церкві тощо. За християнською релігією, їхні душі не потрап­ляють ні до пекла, ні до раю, вони приречені на вічне митарство і віч­ні муки. Відьом та чаклунів ховали обличчям униз, щоб після смерті вони не шкодили людям, їм пробивали серце осиковим кілком, заси­пали очі свяченим маком або ж відтинали голови.

Похоронні обряди справедливо називають обрядами пам’яті. Православна церква поминає померлих у 3-й, 9-й, 40-й дні, в річни­цю після смерті, в день народження та в день Ангела. За християн­ською релігією, два перші дні після смерті Ангел водить душу місцями земного життя, де були радощі й печалі, де душа творила добро і зло, а третього дня душа возноситься на небеса і стає перед

Всевишнім. Наступні шість днів Бог показує новопреставленій душі рай, де вона перебуває до дев’ятого дня. На дев’ятий день душа зно­ву стає перед Господом, після чого на ЗО днів мандрує до пекла, щоб побачити всі жахи, які терплять грішники за скоєні на землі гріхи, а на 40-й день знову стає перед Богом, який визначає її подальше пе­ребування в раю чи у пеклі. Усі 40 днів після смерті слід молитися і просити у Бога прощення гріхів небіжчику і помилування. Молитва коротка, її легко можна запам’ятати: „Господи, зі Святими упокой ду­шу новопреставленого(ноі) раба(и) Божого(ої) (ім’я). Прости йому (їй) іріхи вольні й невольні і даруй Царство Небесне. Амінь”.

Хоч як би не розкаювалася у своїх гріхах душа на тому світі, вона вже нічим собі не допоможе. Полегшити її участь можуть лише живі своїми молитвами.

Є дні всезагального поминання померлих: субота м’ясопусна, су­бота 2-ї, 3-ї і 4-ї седмиці Великого посту, на Проводи (Радоницю, Гробки, Могилки), суботу Троїцьку, поминання „православних воїнів, які за віру й вітчизну на полі брані життя віддали» (і 1 вересня), субота перед днем великомученика Димитрія Солунського (8 листопада).

Що ж таке Проводи? Це звичай поминати померлих на їх могилках через тиждень після Великодня. З усіх кінців України сходяться, з’їжд- жаються на могилки своїх рідних родичі, розстеляють скатертини, розкладають на них їжу, обідають, правлять панахиду, роздають людям продукти, щоб вони пом’янули померлих, згадали їх добрим словом, тим самим шануючи пам’ять свого роду. „Колисьодна бабуся, — пише Л.В. Іваннікова»‘\— розповідала мені: „На проводи всі померлі вихо­дять до воріт кладовища і стоять, виглядають, хто до них прийде». Та чи ж усі дочекаються, чи до всіх прийдуть? На превеликий жаль, є та­кі сини, дочки й онуки, які навіть у поминальні дні не спішать прові­дати своїх рідних, не те, що у звичайні, не пом’януть, не доглянуть їх­ні могилки, не згадають добрим словом. Бог їм суддя. Єдине, що тре­ба пам’ятати, що всі ми не вічні. Пройдуть, пролетять роки і до кож­ного прийде той час, коли ми теж, уже з того світу, будемо з надією виглядати тих, хто нам дорогий, хто до нас прийде. А чи прийде?..

У передхристиянські часи кожен рід об’єднував не лише поколін­ня живих людей, а й померлих родичів. Вважали, що помираючи, людина іде в потойбічний світ, щоб через деякий час повернутися до життя через нове народження. Тому не випадковим є звичай нашого

224 Дмитренко М.К., Дмитренко Г.К. Уроки з народознавства. К., 1995. — С. 174.

народу давати новонародженим дітям імена предків. Своєрідність релігійно-світоглядних уявлень у найдавніші часи полягала в тому, що смерть людини не сприймалася родичами як непоправна траге­дія, за покійником не було прийнято плакати, просто це сприймало­ся як тимчасовий відхід в інший світ для майбутнього повернення.

Запитання і завдання на закріплення:

1. Які Ви знаєте прикмети, що за віруваннями українців віщують смерть?

2. Якщо в домі є покійник, яких обрядодій дотримуються рідні?

  1. Що Ви знаєте про обряд спалювання померлих, який колись був поширений у слов’ян?
  2. Що таке голосіння? Які їх основні мотиви?
  3. Покійника в яму спускають на рушниках. Що це символізує?
    1. Які обряди й магічні дії виконують у домі під час і після виносу покійника?

7. Яка страва є обов’язковою на поминках?

  1. Чим Ви поясните, що в давнину похорони молодого хлопця чи дівчини нагадували весілля?
  2. Простимі і непростимі Богом гріхи. Що Ви про це знаєте?

10.Чому самогубців раніше не дозволялося ховати на цвинтарі?

11.Які християнські вірування, пов’язані із 3-ім, 9-им і 40-им днями поминання покійних Ви знаєте?

12. Вивчіть і прочитайте напам’ять молитву за упокій душі померлих.

13. Назвіть дні загального поминання померлих у році.

14. Що таке Проводи?

15.Чи доглядаєте Ви могилки померлих своїх близьких родичів? Як Ви і ваші рідні поминають померлих?

16.Чим Ви поясните те, що у передхристиянські віки не було прий­нято плакати за померлими?

Література

1. Борисенко В.К., Весільні звичаї та обряди на Україні.-К., 1988.

  1. Весільні пісні. — К., 1988.

3.Дмитренко Г.К., Дмитренко М.К. Уроки з народознавства. — К., 1995.

  1. Здоровега Н.І. Нариси народної весільної обрядовості на Україні.

—     К., 1974.

  1. Воропай О. Звичаї нашого народу. — К., 1993.

.

Категорія: Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.