Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

§ 60. Українська етнопедагогіка. Традиції сімейного та громадського виховання.

Проблема виховання дітей у сім’ї. Чи був такий час в історії люд­ства, коли вона була неактуальною? Можна впевнено відповісти: „Ні!» Змінювалися покоління людей, змінювалися суспільні форма­ції, а проблема виховання за своєю суттю залишалася тією самою. Доброта, чесність, порядність, шанобливе ставлення до старших, піклування про літніх, немічних людей, працьовитість — ось непов­ний перелік основних моральних якостей, які у всі віки цінувалися нашим народом.

Традиції української етнопедагогіки мають глибокі корені. Ще на зорі формування державності київський князь Володимир Мономах, палкий патріот своєї Вітчизни, дає настанови своїм дітям, які, досяг­нувши повноліття, посядуть на князівства, і від того, якими вони ви­ростуть, залежатиме подальша доля держави. Чому ж учить князь ки­ївський своїх дітей? Що турбує його і як керівника великої держави, і як батька? Якими він хоче бачити своїх дітей? „Убогих не забувайте, але наскільки є змога, по силі, то годуйте і подавайте сироті; і за вдо­вицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину», „Лжі бережіться, і пияцтва, і блуду, бо в ньому душа погибає і тіло». Зверта­ючись до своїх дітей, він акцентує їхню увагу на загальнолюдських ду­ховних цінностях — любові, доброті, милосерді, чесності, порядності.

Чи змінилися ці моральні людські цінності за трохи неповну ти­сячу років („Поученіє» написане у 1096 році). Звичайно, ні. Як учив Володимир Мономах своїх дітей не лінуватися, бо „Л-ьность бо все­му мати: еже умт>ть, то забудеть, а егоже не умить, а тому ся не нау­чить», так через шість століть учив і російський цар Петро І, даючи „Советьі недорослим»: „Не будь празден, от лени разум затмитея, а тело становится дряхдьім и тучньїм», так само через багато століть виховуємо дітей і ми, застерігаючи їх від лінощів, непорядності, без­духовності, невігластва. І це виховання щоденне, від народження — до зрілих літ. Як поводити себе за столом, у гостях і при зустрічі гос­тей, у громадських місцях, як поводитися із старшими і молодшими за себе, для кого і для чого добре вчитися і так далі, і тому подібне. Пройшли віки, змінилися суспільні формації, а суть виховання за­лишилась тією самою і в українців, і в інших слов’янських народів. Сьогодні у нас викликають посмішку „Советьі недорослям» Петра І, як поводити себе за столом, хоч Петро І сам не відзначався високою культурою поведінки, але прекрасно розумів, що час вимагає освіти й культури і він їх силою запроваджував у темній Росії: „Руки твои да не лежат долго на тарелке, ногами везде не мотай, когда тебе пить, не вьітирай рта (губ) рукою, но полотенцем, и не пей, когда еще пищи не проглотил. Не облизьівай перстов и не грьізи костей, но обрежь ножом. Зубов ножом не чисти, но зубочисткою, и одною рукою прикрой рот, когда зубьі чистит, хлеба приложа к груди не режь. Ешь, что перед тобою лежит, а инде не хватай. Над ествою не чавкай, как свинья, и голови не чеши, не проглотя куска не говори. Часто чихать, сморкать и кашлять непригоже». Як бачимо, це вже були перші правила хорошого тону, з нашого погляду трохи комічні, але ефективні з погляду прищеплення норм культури поведінки (зокрема за столом).

Як і тисячі років тому, в наш час виховання дітей у сім’ї грунтуєть­ся на почутті спорідненості. Ще на зорі зародження суспільства за ро­доплемінного ладу кровні родичі об’єднувалися в роди, що давало можливість вижити. „Полянам же живущим о себе и владеющим каждо родом своим на своих местах, володеюще каждо родом своим»,

— так говориться в „Повісті врем’яних літ» — про роди — найдавніші форми спільності людей. Роди мали спільні знаряддя праці, колек­тивними були полювання, справедливим розподіл здобутою і кожен член роду тримався його, дорожив ним. Втратити прихильність до

 

себе його членів або ж бути вигнаним із роду за якусь провину — оз­начало приректи себе на вірну смерть. І в пізніших суспільних форма­ціях, коли людство піднялося на вищий етап розвитку, родинні сто­сунки не втратили своєї сили і значущості. З історії відомо, що у дав­ніх наших предків скіфів родинні почуття були надзвичайно розвине­ні, мало того, кожен скіф мусив знати свій рід, його історію до сьомо­го коліна. А чи знаємо свій родовід ми з вами так, як його знали скі­фи? Є чому повчитися нам, людям XXI століття, у наших славних предків. І не відкладайте цю справу на потім. Доки живі ваші дідусі й бабусі, вони вам розкажуть надзвичайно цікаву історію вашого роду, часом славетну, часом трагічну, але якою б вона не була, ви повинні знати її і в майбутньому, вписавши в неї сторінки власного життя, пе­реказати своїм нащадкам.

Мало хто знає, що ще до прийняття християнства слов’яни по­клонялися творцю Всесвіту, прародителю всього живого на землі

—   богу Роду. Наші предки вважали, що він має силу дарувати жит­тя всьому живому на землі. Крім того, „Род уособлював і нащадків одного предка, тобто був пов’язаний з усім родом у сукупності: по­мерлих предків, живих нащадків і майбутні, ще не народжені по­коління»24. Культовим центром бога Рода у VII-VI11 ст. було ста­родавнє місто Родня — центр племені русь (рось, роксолани), що жило на річці Рось і від якого, за однією із версій, походить давня назва країни Русь. Саме з тих далеких часів і залишилася в нашого народу живуча традиція підтримувати родинні стосунки — родича­тися:

Ой роду наш красний,

Роду наш прекрасний,

Не цураймося, признаваймося,

бо, як говориться у давньому народному прислів’ї: „Тому роду нема переводу, в котрому браття милують згоду». Народ свято охороняє традиції, вчить не цуратися і дорожити честю роду: „У нашому роду такого не водиться». Мало не з колиски українці прищеплюють ді­тям повагу до своєї родини, до всього свого роду. Згадайте такий простий на перший погляд дитячий віршик, але яке велике Е$иховне значення він має:

Ходить гарбуз по городу,

Питається свого роду:

—  Ой чи живі, чи здорові Всі родичі гарбузові?

Справді, для нас, українців, найголовніше, щоб усі рідні, близькі нам люди були живі й здорові. Ми — не американці, для яких майже не існує поняття родичання. Згадайте популярні серіали „Династія», „Повернення в Едем» та ін., де найближчі родичі люто ненавидять одне одного, постійно чинять перешкоди в особистому житті, нама­гаються розорити економічно. Хоч наш народ і любить дивитися ці інтригуючі фільми, але до кінця не розуміє, як можна так ставитися до своїх кровних рідних. Ми — інші. Може, ми іноді надмірно опіка­ємо своїх дітей, але у складних житейських ситуаціях, мабуть, нас і тримає на плаву те, що ми підтримуємо одне одного, піклуємося од­не про одного. Через тисячоліття наш народ проніс традицію влаш­товувати родинні свята (іменини, хрестини, весілля, вхідчини тощо), на які запрошуються близькі й далекі родичі, друзі. Мало того, ро­динними святами у нас вважаються і Новий рік, і Різдво Христове, і Великдень, коли сходяться і з’їжджаються діти і внуки, збирається вся родина і свято проходить весело й цікаво.

Є закони писані, а є закони неписані, які за своєю значущістю для кожного українця були і є не менш важливі й вагомі, ніж перші. Ко­декс народної моралі, вироблений десятками поколінь українців, регламентував норми і правила поведінки в родині чи в колективі, де на першому місці стоїть повага до громадської думки: „На сміх лю­дям», „Не сміши людей», „Люди засміють», „Що люди подумають», „Не можна, бо що люди скажуть». Наш народ напрацював велику кількість випробуваних часом навчально-виховних засобів, які, хоч і прості, але надзвичайно ефективні. Хороші вчинки завжди мали схвалення, позитивні відгуки, а непорядні — осуд.

Слово „гріх» досить часто звучало із уст українців, особливо коли в хаті підростали діти, яких треба і навчати, й наставляти. У народі гріхом вважають негідний вчинок, що суперечить народній моралі. З незапам’ятних часів в Україні вважалися гріхом і підлягали загально­му осуду такі вчинки, як зрада Батьківщині, інтимні зв’язки дівчини з парубком до одруження, народження позашлюбної дитини, непо­важливе ставлення до батьків, до старших за віком, глузування з

 

 

 

«‘Лозко Г. Українське народознавство.— К, 1995,- СІ 15.

286

 

калік, грабіжництво, обман, подружня невірність, порушення цер­ковних догм і настанов тощо.

Сільська громада суворо контролювала всі сторони життя своїх членів, утому числі й виконання морально-етичних норм поведінки. Залежно від ступеня провини існували й різні види покарань. За пору­шення норм громадського співжиття, крім грошових штрафів, засто­совувались і фізичні покарання: били різками, саджали у холодну. Ра­ніше крадіжки були великою рідкістю. Вони вважалися великим грі­хом, тому й покарання за них було суворим. Злодіям вішали на шию украдену річ і цілий день водили по селу, зупиняючись біля кожного двору, розказували про крадіжку, соромили. Кінь у господарстві селя­нина завжди був безцінним помічником, тому крадіжка коней вважа­лася страшним злочином. Спійманим „на гарячому» конокрадам, як правило, вчиняли самосуд — били мало не до смерті, щоб і десятому заказав, та й суд таким злочинцям теж виносив суворий вирок.

Особливого осуду й покарання зазнавали дівчата, які втрачали не­винність до шлюбу, а тим більше народжували позашлюбних дітей. Дівчатам-покриткам насильно відрізали косу (коса — ознака діво­чості), обмазували хату дьогтем, а на Бойківщині, як зазначає

І.Я.Франко, били шнурами від церковних дзвонів, попередньо замо­ченими у соляній ропі. Осуду підлягали не тільки дівчата, а й їхні батьки, які не навчили дочок „шануватися», не виховали їх належ­ним чином, оскільки вони ставали причиною гіркої долі байстрят, які колись вважалися незаконнонародженими і стояли поза зако­ном. Нещасливу долю дівчини-покритки, її батьків та її позашлюб­ного сина Івася прекрасно описав у своїй поемі „Катерина» Тарас Шевченко.

Народна мораль засуджувала подружню зраду. І сільська громада, і церква стояли на сторожі цілісності сім’ї. За законами, які існували колись в Україні, вдруге одружитися могли лише вдівець або вдови­ця. Двожонство (одруження при живому чоловікові чи жінці) суворо каралися законом — Сибір, довічна каторга.

Для жінок, які порушували шлюбну вірність, теж було спеціальне покарання: їх привселюдно соромили, а потім прив’язували на цілий день до спеціальної залізної скоби, вмурованої у притворі церкви. Досить часто лише таким покаранням не обмежувалися. Над такими жінками насміхалися, обмазували дьогтем ворота, хату, тобто таким чином всі односельчани виражали до них свою зневагу і презирство.

Особливо жорстоко карали жінок, які підозрювалися у стосунках з нечистою силою. їх боялися, тому фактично з ними ніхто не спіл­кувався, що для людини, як істоти суспільної, було найболючішим. Хату такої жінки обходили десятою дорогою, а проходячи мимо, по­тайки плювали в той бік. Усі природні катаклізми, засухи, неврожаї, пошесті списували на відьом. Щоб захиститися від їхніх чаклунських чар, користувалися молитвами, оберегами, замовляннями.

З давніх часів українці відзначалися особливою богомільністю і богопослушністю. Моральним обов’язком кожного християнина бу­ло відвідування церкви у вихідні дні та релігійні свята, за чим ревно стежили церковнослужителі. Релігійні свята проходили з дотриман­ням усіх обрядодій, їх чекали, до них готувалися. Святкували всі — від малого до великого. Спочатку йшли до церкви, стояли там служ­бу, а потім святкували вдома. У неділю і на свята нічого не робили, крім дрібної хатньої роботи. Дозволялося також поратися біля худо­би. У XIX— на початку XX століття традиційним було ходіння на бо­гомілля до Києва в Києво-Печерську і Почаївську лаври. Богомоль­ці (переважно жінки) збиралися групами й вирушали в далеку доро­гу до початку або після закінчення польових робіт, щоб поклонитися „святим мощам» і замолити гріхи. Згадайте бабу Палажку із повісті „Кайдашева сім’я» І.С. Нечуя-Левицького, яка повела прихожан на прощу до Києва, де вона вже „з’їла двадцять святих пасок». Ходіння на богомілля до Києва — це була неординарна, пам’ятна на все жит­тя подія для кожної жінки, яка далі сусіднього села або найближчого міста ніколи у своєму житті не бувала.

Іноземці, які в різні часи відвідували Україну, відзначали особли­вий внутрішній світ українців, їх виховано-шанобливе ставлення один до одного, а особливо до старших. Пошана до батьків, взагалі до старших виховувалась з раннього дитинства. В Україні до цього часу існує ласкаво-шанобливе звертання до кожного старшого члена родини на „ви». Так, у сучасній українській пісні „Мамина вишня» зворушливо-любляче ставлення сина до рідної неньки якраз і про­стежується через шанобливе звертання на „ви» :

Мамо, мамо, ніжна і кохана,

Ви пробачте, що був неуважний,

Знаю, Ви молилися за мене Дні і ночі, сива моя непе.

 

Повага до старших, до батьків вважалася рисою, без якої молода особа не сформувалася як порядна людина. Виховували ж цю рису на конкретних прикладах із життя та на різних повчальних історіях, од­ну з яких наведено нижче.

Колись, дуже давно, старих людей, які вже не могли працювати і від яких не було ніякої користі, відвозили і кидали у провалля. Так са­мо вчинив і один чоловік зі своїм старим батьком, щоб той даремно хліба не їв. Посадив він нещасного батька на возика та й повіз із си- ном-підлітком до прірви, і тільки хотів скинути батька в провалля, як син його зупинив словами: „Тату, діда скинемо, а возика давай лиши­мо, бо знадобиться, коли тебе до провалля везтиму». 1 задумався чо­ловік, і зрозумів, що не можна так робити. Повернув він возика додо­му і годував батька до смерті. І з того часу люди змінили своє ставлен­ня до старих немічних батьків, стали доглядати їх до самої кончини.

Українська етнопедагогіка у своєму арсеналі має цілісну систему виховання особистості. Одне із найпочесніших місць у цій системі посідає виховання пошани до матері. За народним віруванням, крив­да, заподіяна дітьми матері, непошана до неї вважається великим гріхом і карається Богом. Саме про те, які нещастя одне за одним пе­реслідують синів, що прогнали свою стареньку матір, розповідається в одній із найдавніших українських народних дум — „Думі про вдову і трьох синів»:

… „Ой то іди ж ти, мати, куди-небудь Собі проживати,

Бо будуть до нас Гості-панове наїжджати,

Та будуть пити-гуляти…

… У синіх каптанах,

В китаєвих штанах,

А ти будеш у сірій сімряжині Между нами проходжати…»

… Гей, то в святу неділеньку.

То рано-пораненько,

То не в усі то дзвони дзвонять,

А то сини свою неньку,

Удову стареньку,

А з свого подвір’я то ізводять.

Що старший за руку веде,

Середульший у плечі випихає,

А найменший ворота одчиняє…

Осудили люди братів за такий ганебний вчинок, а ще тяжче пока­рав їх Бог:

… Що перва хуртовина Дома попалила,

А друга хуртовина Скотину поморила,

А третя хуртовина У полі й у домі Та хліб побила,

А нічого в полі й у домі Не й встановила.

Кодексом народної моралі засуджувалось вживання будь-яких лайливих слів. Українці не дозволяли собі вживати погані слова, особливо в хаті. Не можна було згадувати нечисту силу та ще й проти ночі. А коли таке слово все ж зірветься з язика, то треба одразу сказа­ти: „Дух святий при хаті, при кочерзі, при лопаті». Надто уникали слова „чорт», заміняючи його в розповідях словами „отой чорний, нечистий». Турецький мандрівник і поліглот Ельвія Челебі, який у 1657 році відвідав Україну, був вражений культурою стосунків україн­ців, їх замилуванням піснями, багатством і високою культурою мови: „Українці — стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші. …Хоч і соромно писати безглузді слова, але мандрівникові це конче потрібно. Треба навіть знати, як вони лаються… Наприклад: щезни, свиня, собако, чорт, дідько»2*. Це були найлайливіші слова, які вживалися у крайніх випадках. А найбільше засуджувалися в народі прокльони. Прокльо­ни існують з незапам’ятних часів. В основі проклять лежить віра в ма­гічну силу слова, а їх призначення — завдати шкоди ворогам, спричи­нити їм зло або ж навіть смерть. Неперевершеним майстром цього виду фольклору є український письменник Олександр Довженко, який у повісті „Зачарована Десна» відтворив увесь колорит, всю екс­пресію, поезію українських прокльонів, які, за словами автора,

2«‘Сочинський В. Чужинці про Україну.- Прага, 1942.

 

лились з уст прабабки Марусини, як „вірші з уст натхненного поета»: „Мати Божа, царице небесна, …голубонько моя, святая великомуче­нице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором! Як повисмику­вав він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй йому, царице мило­сердная, і повикручуй йому ручечки і ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики. Царице небесна, заступнице моя милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб ріс він не вгору, а вниз, і щоб не почув він ні зозулі святої, ні Божого грому».

У сучасному розмовно-побутовому мовленні іноді можна почути прокльони типу „Щоб тобі добра не було», „Хай тобі грець», „Щоб те­бе дощ намочив», „Щоб наші вороги повиздихали», „А щоб наші мо­золі панам у горло перелізли» та інше, але їх вживають досить-таки рідко, бо в народі вірять, що прокльони повертаються до тих, хто проклинає, або ж до їхніх дітей та внуків. Українці вірили, що про­кльони, особливо батьківські, завжди збуваються, тому діти бояться прогнівати своїх батьків, щоб не накликати на себе біду. Більше того, намагалися заручитися добрим словом, коли вирушали в далеку доро­гу чи розпочинали якусь важливу справу: „Благословіть, мамо й тату, в далеку дорогу». „Благословляємо, сину, і нехай Бог тебе благосло­вить,» — така була відповідь. Українці палко вірили, що батьківська і материнська молитва визволяє з будь-якої біди „зо дна моря винімає, од великих гріхів душу відкупляє, до царствія небесного проводжає».

Народ завжди засуджував неповажливе ставлення дітей до бать­ків. „Кричить на батька, наче собачої блекоти об’ївся», „Визвірився, як дурень на батька». Здавна неповага до батьків у народі вважається непростимим гріхом. В одній із давніх різдвяних колядок говорить­ся, що Мати Божа просить у свого Сина ключі, щоб відімкнути пек­ло і в це велике свято випустити грішні душі на волю, дати їм пере­починок від пекельних мук.

Сів сам Христос та й вечеряти,

Входить до нього Божа Мати:

—  Гой, дай мені, сину, від пекла ключі Повипускати грішні душі.

— Ой на ж тобі, мати, від пекла ключі,

Повипускай ти грішні душі.

Лиш одну душу, бай, не випускати,

Що зневажила батька й мати,

Що зневажила, словом вкорила,

Словом вкорила, судом осудила…237

Звичайно, колись, як і зараз, мали місце проблеми у вихованні. Були невдячні діти, і грубі, і нетактовні, і ліниві. Про підлітка, в яко­го простежується невідповідність зросту і розуму, говорять: „Висо­кий, як лоза, а дурний, як коза». Взагалі у поняттях українців ця тва­рина не відзначається особливим розумом, тому в прислів’ях і при­казках своє негативне, а часом зневажливе ставлення до людських вад народ і показав саме через цей образ. Так про безвольних хлопця чи дівчину, які підпадають під поганий вплив, у народі говорять: „Пове­ли, як козу на продаж», „Пішла, як коза на налигачі» і т.ін. Зневагу до дітей, які відбилися від батьківських рук, народ передав влучними прислів’ями: „гріш ціна в базарний день», „фальшива монета» та ін.

Народна педагогіка враховувала і той факт, що на поведінку дітей, формування їхнього характеру, світогляду впливала перш за все по­ведінка батьків та їх особистий приклад. Не прийнято було при дітях сваритися, давати негативну оцінку поведінці, вчинкам одне одного, родичам чи знайомим, вживати лайливі слова, бо, як говорить мудре українське прислів’я, наслідки не примусять довго себе чекати: „Яке дерево, такі його й квіти, які батьки, такі й їхні діти».

„Три нещастя є в людини: смерть, старість і погані діти», — так го­ворить дуже давнє українське народне прислів’я. Який розумний наш народ, як тонко підмітив, бо які гіркі хвилини переживають, скільки сліз проливають батьки через неувагу, невдячність своїх ді­тей. А що вже говорити про літніх людей, яких забули, відцурались їхні діти, в яких вони вклали свою душу, своє здоров’я, свої надії. І все марно! На превеликий жаль, ще непоодинокі випадки, коли син- алкоголік, що вже повністю деградував як людина, відбирає у нещас­ної, немічної матері її мізерну пенсію, а то й піднімає на неї руку, чи син-наркоман, що виносить з дому все, що тяжкою працею батьків дбалося для його ж блага. А є й такі моральні покручі, які, досягнув­ши якогось становища в суспільстві, цураються своїх батьків, вважа­ють, що ті „компрометують» їх своєю мовою, своїм одягом, своїм соціальним становищем. Згадайте, яким тоном і якими словами до­рікає своїм батькам за їхні „мужицькі» манери „вчена» (аж три міся­ці вчилася у „пенсійоні») Проня Прокопівна із комедії Михайла

Воропай О.. Звичаї нашого народу. — К., 1993. — С.62.

Старицького „За двома зайцями», соромлячись свого простого роду: „Чистая мука з вами! Та й ви самі, тато з мамою, більше б у пекарні сиділи, а то й ви часом ляпнете таке мужицьке, просте…», бо „… го­ворити не вмієте, ходити, як люди, не вмієте; в хаті й кругом просто­та…». „…Через ваш рід тільки сором…, бо й самі ви говорите по-му- жицьки, незугарні й привітатися по-модному!»

І це говориться батькам, які „не жалкували на них (вони дочку з остраху і поваги, „бо вчена ж» на „ви» називають. — прим, наша) грошей: у який кошт та наука ввійшла — страх! Скільки отій мадамі до пенсійона переплачено!»

Звичайно, сліпа батьківська любов, потакання будь-яким прим­хам дочки призвели до того, що „через великорозумну дочку життя нема: і те не так, і того не роби, і нікуди не ступай, і в тім не ходи, і так не говори…», „…одна ж, та й та нас цурається; все гримає, що ми прості, по-мужичи говоримо; соромиться батька й матері,» — бідка­ється старий батько Прокіп Свидирович, а дружина, щоб заспокоїти свою й його душу й совість, пояснює поведінку дочки так: „…що ж робити, коли ми вже до них (до Проні) не підійдемо? Вони вже під панську стать пішли… *

Слава Богу, що не всі діти такі, як Проня, що переважна біль­шість — люблячі, турботливі і батьки для них — найдорожчі у світі люди. Дай, Боже, щоб кожна матуся на схилі своїх літ могла сказати своїм дітям: „Яка я щаслива, що ви в мене є».

Здавна так було заведено, що в українських родинах панували лю­бов, мир і взаємна повага. Навіть безпросвітна бідність, нестатки не могли розсіяти ауру добра і любові, які створювалися ніжною, лагід­ною матір’ю і стриманим у своїх почуттях, але добрим батьком. Зви­чайно, були і дитячі пустощі, іноді — й серйозніші провини, але по­карання дітей ніколи не були жорстокими. Материн докірливий по­гляд, батьківське тверде слово, а іноді його тяжке мовчання були для дітей суворішими, ніж фізичні покарання, до яких вдавалися дуже рідко, у крайніх випадках. Традиційно, що в сім’ї дітей називали ли­ше ласкавими іменами: Васильку, Ганнусю, Іван очку, Миколко, Ок­саночко, що теж сприяло вихованню доброти і взаємоповаги.

Лінивим в Україні ніколи не було пошани. „Живіт та головка — ледарю відмовка», „Ледар і нероба — одна хвороба», — так зневаж­ливо говорить народ про нероб, дармоїдів. Не уявляючи свого існу-

г Старицький М. За двома зайцями // Вибрані твори. — К., 1959.

вання без праці, батьки з раннього дитинства привчали дітей спочат­ку до самообслуговування, а згодом — допомагати старшим на горо­ді, біля худоби. Дівчаток з дитинства заохочували і привчали спочат­ку до хатньої, а згодом до всієї жіночої роботи. І вже, будучи на ви­данні, дівчина повинна була вміти готувати всі найпоширеніші укра­їнські страви, ткати полотно, шити одяг, вишивати рушники, пора­тися по господарству. Хлопчики спочатку допомагали батькам, а, дійшовши віку, виконували всю чоловічу роботу, набували, крім то­го, і якогось ремесла: чи то ковальства, чи гончарства, чи стельмаху­вання, чи іншої якоїсь справи.

„Нема кращих, ніж народ, учителів», — говорить народне при­слів’я, і це дійсно так. Не вивчаючи високих педагогічних наук, умів народ ненав’язливо, жартами заохотити дитину до праці, жартами засудити лінощі. Коли хлопчик любив довго поспати і не дуже брав­ся до роботи, його з посмішкою будили такою приказкою: „Ой піч моя, піч! Коли б я на тобі, а ти на коні, славний з мене був би козак!» Українці споконвіків відзначалися охайністю, яку вони прищеплю­вали своїм дітям з раннього дитинства. Малій донечці, яка забула вмитися, бабуся або матуся співали пісеньку:

Ой мамо моя, а я доня твоя,

Не вмивалась, не втиралась поки й заміж пішла.

Хлопчикові, який не причесався і в якого скуйовджене волосся стирчало у різні боки, говорили, що в нього на голові „сорока гніздо звила і сороченят виводить» та ін.

Умів наш народ жартами, влучним висловом і розважити і в той же час навчати дітей культури поведінки, охайності. Хлопчика, який сів до столу у шапці, не сварили, а з посмішкою казали: „Не їж у шапці, бо твоя жінка буде мати нерозумного чоловіка». Як тонко та дотепно сказано! Ну хто ж хотів собі цього? І це дитині вже була наука на все життя. Або коли дівчинка їла і щось наспівувала, то їй матуся говори­ла: „Коли їси, то не співай, бо будеш мати нерозумного чоловіка».

З раннього дитинства виховувалось у дітей бережливе, економне ставлення до всього, особливо хліба. Бережливе ставлення до хліба, до окрайців хліба, які гріх було викидати, породило приказку із гли­боким виховним підтекстом: „Як будеш їсти окрайці, тебе хлопці (дівчата) любитимуть».

 

Тисячолітня практика української народної педагогіки надзви­чайно результативна: „Виховання, створене самим народом і побу­доване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в най­кращих системах, побудованих на абстрактних ідеях»‘39.

Запитання і завдання на закріплення:

1.Чи знаєте Ви свій родовід? Складіть (намалюйте своє родове де­рево). До якою коліна Ви можете його простежити?

2.Який язичницький бог вважався покровителем всього людського роду?

3.Як на Вашу думку, чи доцільні такі тісні родинні зв’язки, які іс­нують у нашому суспільстві, чи, може, слід перейняти досвід кра­їн, де поняття родичання майже відсутні?

4.Наведіть приклади переваг тісних родинних взаємин над їх від­сутністю із прочитаних вами книг, кінофільмів чи з життя.

5.Які родинні свята Ви знаєте? Яке з них Вам найбільше запам’ята­лося і чим саме?

6.Які норми поведінки українців регламентував кодекс народної моралі?

7.Що таке гріх і які людські вчинки вважалися гріхом?

8.Які види покарань існували в Україні за порушення норм громад­ського співжиття? Яка роль у цьому питанні належала сільській громаді і церкві?

9.Назвіть риси характеру, які Ви найбільше цінуєте в людях? Чи відповідаєте Ви особисто цим вимогам?

10.Які риси Вашого характеру Вам не подобаються і що Ви робите для того, щоб його удосконалити?

11. Наведіть приклади, коли Ви стали свідками нешанобливого, гру­бого ставлення до старших. Якою була Ваша реакція?

12.Запишіть шість прислів’їв і приказок, в яких засуджуються ліно­щі, нерозумні вчинки, зазнайство, нешанобливе ставлення до батьків, до старших.

Література

1.Кононенко П.П. Українознавство. — К., 1994.

2.Макарчук С.А Український етнос. -Львів, 1992.

» К.Д. Ушинський. Про народність у громадському вихованні. //Вибрані

педагогічні твори: у 2-х томах. К., 1938. — т.2. — СНЮ.

  1. Маценко Г. Україна в цікавих фактах: Книга рекордів України. — Львів, 1992.
  2. Оліфіренко Л. Цікава Україна. -Донецьк, 1998.
  3. Редько Ю.К. Сучасні українські прізвища. — К., 1966.
  4. Русанівський В.М. Запозичені особові імена та прізви- ща.-К.,1980.
  5. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. — К., 1986.
  6. Стельмахович М.Г. Народно-педагогічні погляди на дитину // Народна творчість та етнографія. — 1989. — №5.
  7. Стельмахович М.Г. Народна педагогіка. — К., 1985.

10.Сухомлинский ВА Сердце отдаю детям. — К.., 1973.

11. Сявавко Є.1. Українська етнопедагогіка в її історичному розвит­ку. — К., 1974.

.

Категорія: Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.