Кожний іменник (крім тих, що
вживаються тільки в множині) нале­
жить до одного з трьох родів:
чоловічого (віт ер, ш лях, клен);
жіночого (сосна, подорож, галузь);
середнього ( поле, знання, зайченя).
Іменники чоловічого роду співвід­
носні із займенниками він, цей’, жіно­
чого — вона, ця; середнього — воно, це.
Окрему групу становлять іменни­
ки спільного роду. Це назви осіб за
діями, вчинками, рисами характеру,
зовнішніми ознаками, що мають за­
кінчення а ( -я ):
базіка, ст арост а, сирот а, листо­
ноша, бідолаха, п лакса, приблуда,
причепа, непосида, кал іка, жадню­
га, лівш а, п ’яниця, розм азн я.
У цьому випадку рід визначається
за синтаксичним зв’язком іменника з
іншими словами — прикметниками,
займенниками, дієсловами, тобто в
контексті:
відповідальний ст арост а, с т р ^ ‘
на пот вора, цей п л а к са , якийсь
причепа, наш а непосида, листоно­
ша приніс, бідолаха поїхала.
176
Граматика: морфологія, синтаксис
» УВАГА!
Назви істот за професією чи родом діяльності
можуть позначати осіб як чоловічої, так і жіночої
статі, проте такі іменники формально належать
до чоловічого роду:
інженер, професор, юрист, депутат, до­
цент, суддя, директор, дипломат, посол.
Від деяких з них творяться назви осіб жіночого
роду, але вони мають стилістичні обмеження:
вчителька, секретарка, поетеса, професор-
иіа, директори/а (уживані в розмовно-побуто­
вому стилі).