Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

§ 68. Суспільно-побутові пісні

Багатством почуттів і переживань вражають суспільно-побутові пісні, які відображають тяжке життя простого народу, його боротьбу проти жахливої експлуатації катів-кріпосників, проти рекрутчини і солдатчини.

Кріпащкі пісні. Указом цариці Катерини II від 1783 в Україні було запроваджено кріпацтво. Все українське селянство в один день було перетворено на рабів. Селяни стали власністю своїх та польських панів. Нам, вільним людям, важко зрозуміти, як можна бути чиєюсь власніс­тю, предметом, річчю, яку можна продати, купити, виміняти, програти в карти. Але це було. Історії відомі неодноразові ганебні вчинки мож­новладців, які одним розчерком пера з примхи чи з надмірного гонору ставили на коліна цілі народи, перетворюючи їх на рабів.

Так сталося і з нашим народом. Наруга над людською гідністю, непосильна панщина п’ять, а то й шість днів на тиждень, нелюдські знущання над безправними людьми — все це знайшло відображення у кріпацьких піснях: „У неділю пораненьку», „Гой кувала зозулеч­ка», „Ой хмариться, туманиться», Ой не було так нікому», „Крутий берег, крутий» та ін.

Ти, царице Катерино,

Що ти наробила?

Край веселий, край зелений Панам роздарила!

(„Зібралися всі бурлаки»)

У неділю пораненьку Усі дзвони дзвонять,

Осаула нагаями На панщину гонить…

… Як ударив дівчиноньку —

Обілляли сльози…

Як ударив стару матір —

Задзвонили дзвони.

Рекрутські та солдатські пісні. Поява таких пісень зумовлена пев­ними історичними умовами. Ще в 1699 році цар Петро 1 одним із своїх указів запровадив довічну солдатську службу. Цей указ діяв майже 100 років — до 1793 року. Указ 1793 року скоротив термін служби до 25 років, а указ 1834 — до 20 років. Враховуючи те, що в ті часи людський вік був дуже короткий, то й 20 років — це фактично теж була довічна служба. Виряджаючи сина чи чоловіка в солдати, прощалися з ним навіки, бо це була розлука на все життя. Не випад­ково, що названі пісні чимось нагадували голосіння. „Ой у лузі, в лузі», „Пливе човен», „Та попід гаєм зелененьким», „А ще сонце не заходило», „Ой у полі могила» та ін. Щороку кожне село повинне було постачати до царської армії певну кількість рекрутів, що дуже суворо виконувалось. Тому проводи на 25-літню службу завжди

 

перетворювалися майже в похорони, бо мало хто повертався живим додому, а якщо й повертався, то калікою або старим дідом, щоб по­мерти в рідній стороні:

Новобранців женуть:

Білі ніжки позаковувані,

Назад руки позав’язувані,

Чорні кудрі позачісувані,

Карі очі позаплакувані.

(„Новобранців женуть»)

За тогочасними законами синів-одинаків та синів вдів не мали права брати у солдати, але хто тоді зважав на закони? Чи могла не­щасна вдова добитися десь правди?

Де п’ять, там не брать,

Де чотири — не велять.

Де три — там не йти,

Де два — там нема.

А в удівоньки один син,

Та й той пішов під аршин.

(„До вдовиного двора»)

Чумацькі пісні. У ХУШ—ХІХ століттях поширеним і популярним в Україні був чумацький промисел. Чумаки їздили на волах у Крим по сіль, яка користувалася великим попитом через незначний держав­ний видобуток, що не міг задовольнити щоденних потреб населення. Крім солі, чумаки перевозили свіжу і в’ялену рибу, чужоземні товари (тканину, взуття, помаранчі, жіночі прикраси, дорогі вина тощо), пе- ретранспортовували збіжжя. В середині минулого століття, коли со- леторгівля скоротилася удвічі, чумаки за сезон перевозили 60-80 млн. пудів різноманітних вантажів, у тому числі 25-40 млн. пудів хлі­ба, 2,5-4 млн. пудів солі й 600-900 тисяч пудів риби тощо. У такий спосіб чумацький промисел оживляв економічне життя в Україні.

На особливу увагу заслуговує побутове життя мандрівних торгов­ців. Вирушаючи в дорогу, вони брали з собою їжу, переважно пшоно й сало, з яких постійно готували славетну кулешу, запасалися сухими коржиками, спеченими на меду, лляним одягом, провареним в олії чи дьогті, і, як правило, півня. Це — для того, щоб він будив їх опівночі, адже спекотного південного літа краще було мандрувати вдосвіта2«. Чумакування — тяжка і небезпечна робота. Безводні південні степи, розбійники, хвороби, у тому числі й чума — все це підстерігало подо­рожніх на кожному кроці, робило цей промисел важким і ризикова­ним, що й оспівано в чумацьких піснях: „їхав чумак із Криму додому», „Ой з-за гори вітер віє», „Ой чумаче, чумаче», „Ой ходив чумак» та ін.

Ой у полі криниченька, чумак волів напуває.

Воли ревуть, воли не п’ють: доріженьку чують.

—  Бодай же ви, сірі воли, та до Криму не сходили,

Як ви мене, молодого, навік засмутили.

Помер, помер чумаченько, в неділеньку вранці,

Поховали чумаченька взеленім байраці.

Насипали чумаченьку високу могилу,

Посадили на могилі червону калину.

Бурлацькі, наймитські пісні. Дуже часто українські селяни-кріпа- ки, втікаючи від своїх поміщиків, осідали в південних степах При­чорномор’я та Приазов’я. Лиха доля бурлаків, їхнє безправ’я, тяжка праця і безпросвітне гірке життя яскраво змальовані в бурлацьких піснях „Забіліли сніги», „Та нема в світі гірш нікому», „Ой що ж бо то та й за ворон».

Та нема в світі гірш нікому,

Як бурлаці молодому,

Гей-гей, як бурлаці молодому!

Що бурлак робить-заробляє,

Аж піт очі заливає,

Гей, гей, аж піт очі заливає!

(„Та нема в світі гірш нікому»)

У середовищі спролетаризованого селянства виникли наймит­ські та заробітчанські пісні, які мають дуже багато спільного із

2» Данилевський Г. Чумаки.-К., 1992.-С.7.

337

 

бурлацькими піснями. Як і в бурлацьких, основна тематика пісень цього типу — тяжка праця на багатіїв, що підриває здоров’я, випи­ває соки, забирає красу, молодість, це безправне становище, нес­терпні умови життя та праці:

Собака бездомний Кращу долю має,

Бо він ні жандарма,

Ні пана не знає.

(„Скажи мені, батьку»).

Категорія: Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.