Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

XVI. Дозвілля. Народні розваги § 72. Вечорниці

Ужитті кожної молодої людини настає час, коли родинне коло, що було основним осередком спілкування, її не задовольняє, а виникає жагуча потреба у товаристві однолітків, потреба самовираження і са­моутвердження. Тому не випадково, що народна педагогіка врахувала ці специфічні особливості юнацького віку й передбачила таку форму гуртування молоді як вечорниці. Уже саме слово „вечорниці» говорить про дозвілля у вечірні години, коли трудовий день уже завершився. Починалися вечорниці восени, коли урожай був зібраний, коли всі польові роботи були повністю завершені, а закінчувалися весною пе­ред початком польових робіт. Для проведення вечорниць із середови­ща парубків обирався авторитетний парубок із хорошими організатор­ськими здібностями, який і ставав їх розпорядником. Разом із своїми помічниками парубоцький ватажок домовлявся про місце проведення вечорниць, про музик, організовував молодь на колядки, ігри, в його обов’язки входило стежити, щоб молодь не переходила дозволені ме­жі стосунків та щоб на вечорниці не ходили малолітки. Він же й карав за недотримання норм поведінки (брехню, бійки, непослух, лихо­слів’я, пияцтво, образливі насмішки над дівчатами тощо). Залежно від ступеня провини парубоцька громада забороняла порушникові пев­ний час приходити на вечорниці, що було для нього найбільшою ка­рою. „Парубоцтво було хранителем дівочої честі і строго карало блуд­ливих дівчат: виганяли з товариства, вішали у дворі люльку, знімали хвіртку, мазали дьогтем хату тощо. Парубки до своїх дівчат ставилися з особливою повагою як до майбутніх дружин: „любить козак дівчи­ноньку, зайняти не сміє, ой він її не займає, бо сватати має .

Здебільшого вечорниці проходили у хаті якоїсь самотньої старої жінки, якій платили або грішми, або ж продуктами і яка теж нагля­дала за молодими хлопцями й дівчатами.

У будні дні на вечорницях дівчата привчалися до хатньої жіночої роботи. Вони в’язали, вишивали рушники, шили сорочки, готували спільну вечерю. Хлопці теж не сиділи без діла: виготовляли постоли, майстрували. Всі співали пісень, грали у різні ігри, танцювали. Тут же обговорювалися найрізноманітніші сільські новини: там хтось почав будувати хату, там охрестили дитину, там когось посватали, у кого добре вродила пшениця, хто був на ярмарку і що бачив та ще ба­гато про що. Не обходилося і без страшних історій про нечисту силу: про чортів, відьом, домовиків, упирів, русалок. Такі розповіді супро­воджувалися парубочими жартами, розіграшами, основна мета яких

— трохи налякати дівчат, які потім боятимуться самі йти додому, то й згодяться, щоб хлопці їх проводили.

Вечерю готували із принесеної з дому крупи, накривали загаль­ний стіл, вечеряли. Тут же хлопці залицялися до дівчат, але нічого зайвого собі не дозволяли — не було прийнято.

У святкові дні на вечорниці запрошували музик, ніякої роботи вже не робили, лише вечеряли, співали, танцювали, грали в різні ігри майже до ранку — до світа, тому святкові вечорниці часто ще назива­ли досвітками. На свята парубки могли собі дозволити трохи горілки, але жоден парубок не напивався — це для нього був великий сором.

Не прийнято було дорослим дітям з однієї родини ходити на одні вечорниці. Брат ішов на одну вулицю, де влаштовувались в якійсь ха­ті вечорниці, а сестра — на іншу, добре, що у кожному селі було не одне місце, де молодь проводила своє дозвілля.

Слід зауважити, що довіра батьків організаторам вечорниць була дуже велика, оскільки вони завжди виправдовували їхні сподівання: на вечорницях суворо стежили за порядком і дотриманням норм по­ведінки як хлопцями, так і дівчатами. Вечорниці були своєрідною школою виховання молоді, формування особистої та колективної поведінки. Вони сприяли вивченню і подальшому розвитку усної на­родної творчості (українських народних пісень, загадок, прислів’їв, оповідань, жартів, переказів, обрядів, повір’їв), розвитку народних ремесел тощо. Крім того, саме вечорниці давали прекрасну можли­вість парубкові чи дівчині уважніше придивитися до представників протилежної статі, вивчити їх характери, звички, простежити, як во­ни себе поводять у праці, у забавах, у стосунках з іншими, тобто да­вали можливість вибрати достойну пару.

На свята молодь влаштовувала святкове гуляння, яке в народі на­зивали „музики». Усі збиралися біля корчми або в корчмі (у холодну чи дощову пору), яка була своєрідним збірним пунктом, до якого „сходяться в години дозвілля чоловіки і жінки і заводять дружні бе­сіди із знайомими та приятелями. Сюди сходяться більше з метою на людей подивитись і себе показати. У корчму приходять музиканти,

 

збираються парубки і дівчата, для яких у дні свят музика — єдина забава1. Наймають музикантів парубки, вони ж і платять за кожен замовлений танець 1 або 2 копійки. Звичайно, на такі свята збирало­ся багато глядачів, але танцювати мали право лише парубки та дівча­та. Вже одружені такого права не мали, вони могли лише дивитися на танцюючих та згадувати своє парубкування чи дівування.

Після Великодня, коли вже було тепло, розпочиналися вуличні ігрища або „вулиці». Вечорами на якійсь вулиці збиралася молодь і починалися молодечі змагання (між парубками), різні ігри, залицян­ня, жарти, іноді танці, які тривали майже до півночі.

Сільська молодь у всі часи з величезним бажанням відвідувала ве­чорниці. Там справді було весело і цікаво! Навіть шиття, в’язання, вишивання, майстрування не були нудними, не втомлювали, бо зав­жди супроводжувалися піснями. Пісні були окрасою вечорниць. Різ­ні за тематикою, але надзвичайно красиві, українські пісні знали і співали всі. Мабуть, тому український народ за свою тисячолітню іс­торію і не розгубив своїх пісень, а зберіг їх і доніс аж до наших днів, що сільська молодь, досягши юнацького віку, проходила школу ве­чорниць (нагадаємо, що до кінця XIX ст. в Україні 90 % населення було сільським).



Мацюк В.Я., Пугач В.Г. Українознавство.- К., 1994.- С.329.

.

Категорія: Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.