Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

XVII. Українська діаспора у світі § 75. Українська діаспора у світі

Історично так склалося, що корінне населеня України споконвічно мріяло про волю, якої не мало впродовж усієї своєї історії. Золота Ор-да, Польща, Литва, Туреччина, Австро-Угорська та Московська імперії
— всі вони, хто довший, хто коротший час, поневолювали наш народ. Не слід забувати і за власне панство, яке, не гірше від іноземних заво-йовників, випивало останні соки зі свого ж таки народу. Тому не дивно, що частина українців у той чи інший час покидала обжиті місця і в по¬шуках кращої долі вирушала у далекі країни — в Америку, Канаду, Авс¬тралію, Бразилію. Ще недалеко відійшли ті часи, коли тих, хто покинув Україну, вважали її зрадниками. Зараз ми знаємо, шо переважна біль¬шість українських емігрантів — це палкі патріоти України, її культури, мови, традицій, які вони успішно культивують у місцях свого теперіш¬нього проживання. „Нашого цвіту — по всьому світу», — так говорить мудра народна приказка. І дійсно, по всьому світу розкидали українців вітри революцій, політичних, економічних та соціальних негараздів.
Причини еміграції українців різні: це й пошуки кращого життя на чужині, і переслідування за політичні погляди, це й переселення з Німеччини (вчених, робітників, біженців) після Другої світової вій¬ни на постійне місце проживання до США, Канади, Австралії, Бель¬гії, Латинської Америки тощо.
Виділяють декілька етапів еміграції:
I етап — друга половина XIX — початок XX ст.;
II етап — період між Першою світовою і Другою світовою війна¬ми (1914—1941рр.);
Ш етап — Друга світова війна і повоєнний період (1945-1952рр.);
IV етап — сучасна еміграція.
Масове переселення селян Західної України до Америки та Кана¬ди припадає на кінець XIX — початок XX століття. Сподіваючись за морем знайти своє щастя, тисячі заробітчан їхали на далеку чужину, з болем у серці прощаючись навіки з рідним краєм.
Коли почуєш, як в тиші нічній Залізним шляхом стугонять вагони,
А в них гуде, шумить, пищить, мов рій,
Дитячий плач, жіночі скорбні стони,
Важке зітхання і гіркий проклін,
Тужливий спів, дівочії дисканти.
То не питай: Се поїзд — відки він?
Кого везе? Куди? Кому вздогін?
Се — емігранти.
Коли побачиш — на пероні десь Людей, мов оселедців тих, набито,
Жінок худих, блідих, аж серце рвесь,
Зів’ялих, мов побите градом жито,
Мужчин понурих і дітей дрібних І купою брудні, старії фанти Навалені під ними і при них,
На лицях слід терпінь, надій марних,
Се — емігранти…*7
Щоб дати реальну характеристику становища населення Західної України у 20-30 роки XX століття, треба звернутися до статистики. Політика панської Польщі була спрямована на придушення розвитку промисловості на цій території і перетворення її на свій аграрний при-даток. Голодна, винищувана туберкульозом багатотисячна армія безро-бітних у містах постійно зростала. Так, заданими біржі праці у Польщі (йдеться про окуповані нею території Західної України та Західної Бі-лорусі) на 1-е січня 1924 року налічувалось 7581 безробітний, а на 1-е жовтня 1925 року їх було вже 210030. Але це дуже применшені цифри, насправді було більше 400000 безробітних, не рахуючи їхніх родин. В одному тільки Львові налічувалось 30000 безробітних, серед яких було 4000 учителів і 700 лікарів. У Перемишлі всього було 60000 населення, а безробітних — 10000, причому їхні ряди безперервно зростали2»».
До крайнього занепаду було доведене і сільське господарство. Безземелля, низька культура обробітку землі, голод, злидні доводили селян до відчаю, прирікали їх на голодне животіння і вимирання.
Чорне ж моє поле, ниво моя мила,
Та щоби ти, ниво, золото родила,
М7 І. Франко. Твори в двадцяти томах, т. XI. — К., 1952. — СІ 35.
»* Микитась В.І. Правда про Василя Стсфаника. — К., 1975. — С.14.
Золото родила, шовки дорогії,
Щоби ти прокормила діточки дрібнії.
Діточки дрібнії, як ті ластів’ята За ощіпком витягають дрібні рученята.
Бліді рученята, личка опалії,
Як погляну на вас, діти, аж ми серце мліє.
Аж ми серце мліє і сліз повні очі,
Чи я на вас не працюю від рання до ночі?
Таку маю заплатоньку за тяжку роботу.
За тяжку роботу не маю сорочки…
Чом же, ниво, не вродила по два колосочки?
Один колосочок — дітей годувати,
І за другий колосочок — війту дань давати.
(Народна пісня)
Тільки будучи у повному відчаї, міг скласти народ таку пісню! Та й хіба могло бути інакше в країні, де ти зайва людина, зайва на зем¬лі, яку ти обробляєш, але яка тобі не належить. Споконвічна проб¬лема землі була найболючішою для селянства. Як же вона вирішу¬валась на Західній Україні і на чию користь? На Прикарпатті за офі¬ційними даними польської статистики, невеликій купці поміщиків та куркулів належало близько 70 % всієї землі, а біднякам — лише 30 %. Крім того, 11 % селянських господарств взагалі були беззе¬мельними, 60 % селянських господарств не мали коней, 21 % — ко-
269
рів і т.ін.
У Станіславському воєводстві 630 поміщиків володіли більше ніж половиною всієї земельної площі воєводства, тоді як понад 200000 бідняцьких господарств володіли лише однією чвертю придатної для хліборобства землі.
Сім повітів Західної України (і 100000 десятин землі в Західній Бі-лорусі) належали графові Потоцькому. Кароль Радзивілл в одному тільки маєтку „Давідгрудек» на Поліссі мав понад 80000 гектарів землі. Більше, ніж по 100000 моргів землі мали графи Маврикій За- мойський і Сапєга, більше, ніж по 50000 моргів — графи Скуржев- ські, князі Чарторийські, Любомирські, Януш Радзивілл та інші
Радянське Прикарпаття. Довідник-путівник.- Ужгород,, 1969.- С.37.
Микитась В.І. Правда про Василя Стефаника. — К., 1975. — С. 10.
Таке становище селян Західної України можна було порівняти зі становищем індійських племен у резерваціях в Америці. Справді, ду¬же дикою виглядала країна, в якій у 30-х роках XX століття можна бу¬ло прочитати оголошення про те, що продається 11-річна дитина за десять злотих, п’ять пудів хліба і кілька пудів картоплі (Газета „Ілюс- тровани кур’єр подзєнни»). Тому не випадково, що вкрай зубожілі, доведені до відчаю і робітники, і здебільшого селяни, шукали поря¬тунку в далеких чужих країнах. Майже 40 тисяч працездатного насе¬лення лише із Прикарпаття протягом 20 років (1919-1939 рр.) виїха¬ло до Америки, Канади, країн Європи .
Перше, з чим стикалися українські емігранти за кордоном, — це мовний бар’єр, який програмував їх на найближчі декілька років ли¬ше на найважчу фізичну роботу. Емігранти, не знаючи стилю життя, звичаїв народу, а особливо мови, були чужими людьми в чужому для них світі.
…Ходжу по Канаді та й милі рахую,
Гей, гей, та й милі рахую.
Где м’я ніч захопить, там і ночую.
Писав би я листи, та й вже папір маю.
Пішов би-м на пошту — дороги не знаю.
Хоть знаю дорогу, та не знаю мови.
Бідний же я, бідний в канадській недолі .
По-друге, нова, незнайома структура суспільних відносин, чужі закони, звичаї, традиції, не знаючи які важко вписатися в життя у чу-жій країні. І останній, не менш важливий фактор, — терпиме чи не-приязне ставлення корінного населення до прибульців, які вносять дисонанс у розмірений ритм життя і, що найважливіше, претендують на робочі місця. Все це в період адаптації українців у США спричи-нило тенденцію до об’єднання їх у певну етнічну спільність, яка до наших днів зберегла українську мову, самобутню національну куль-туру, традиції, звичаї. Нині в Америці проживає 1 мільйон 200 тисяч українців (і тих, хто у той чи інший час емігрував з України, і тих, хто вже народився в Америці, але зберіг національність українців). Усіх їх об’єднує не просто шанобливе, а навіть, можна сказати, трепетно- бережливе ставлення до української мови, до культури українського народу. Ще в 20-х роках минулого століття при церквах були відкри¬ті перші українські цілоденні школи. Зараз у ряді університетських центрів (Гарвардський, іллінойський, Нью-Йоркський, Каліфорній-ський, Колумбійський та ін.) є можливість одержати диплом фахівця з української мови. Україністику (мова, література, географія, істо¬рія, соціологія та ін.) викладають у 28 університетах та коледжах США. Тільки Гарвардський університет приймає на літні курси укра-їнознавства щороку до 100 студентів. Близько 4 тис. українців нині є
273
викладачами у коледжах, університетах країни ..

Категорія: Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.