«Бувають в історії народів дати —
констатує С. Сфремов, — які немов
би розривають надвоє їхнє життя і
кладуть нову межу високу посеред
рівного шляху історичних подій…
Такі історичні дати вічно стоять жи
вим «указующим перстом» на дорозі
поступу, незломним нагадуванням
про те, що назад до старого нема ворот
тя, що народ мусить іти все вперед од
критичної події і в той бік, у який вона
показує.
Ми маємо таку історичну дату —
це пам’ятний в історії України рік
1798. Того року прилетіла перша
ластівка українського національного
відродження — невеличка книжка,
од якої не тільки початок нового у*
раїнського письменства рахуємо, а1 1
новий етап позначаємо в історії У
раїнського народу. Вона, та книясе
ка, завершила собою попередню ев
люцію національного життя на
раїні й стала вихідним пунктом Д
дальшої і, закристалізувавши 0 ^
дожній формі минуле, вона Ра3
тим стала зерном для майбутнь0^^.
неї в українському письменстві
нається той потужний дух сВ1^
526
Нова література
демократизму й людяності, боротьби
заправо людини й нації, простування
до добра і волі, який озивався і
раніше, але з цього часу зробився вже
домінуючою нотою в нашому пись
менстві. То була «перелицьована» на
українську мову «Енеїда» Івана
Котляревського, перший твір нового
письменства, що знайшов широкий
відгук на Україні».
Кінець XVIII — початок X IX ст. —
це час, коли завершується процес
ліквідації будь-яких ознак держав
ності України.
Після запровадження кріпацтва,
знищення освіти в Україні, заборони
українського «Букваря», запрова
дження російської мови в навчаль
них закладах, у Києво-Могилянській
академії постало тривожне питання:
бути чи не бути не лише українській
мові, літературі, культурі, а й самому
народові.
Та законний, логічний хід історії
можна тільки затримати, а не зупи
нити. Європа кінця X V III ст. уже
відмовилася від мертвої латини,
національна мова кожного народу
стає мовою культури, літератури. Як
справжній революціонер на межі
XVIII—XIX ст. у мистецтво Європи
прийшов романтизм, естетична
програма якого ґрунтувалася на
національній своєрідності, поглибле
ному інтересі до історії, фольклору.
Представники напряму не лише ви
користовували різноманітні народно
поетичні образи, сюжети та мотиви, а
й самі виступали як збирачі казок,
легенд, народних пісень. Так, видат
ний англійський романтик Вальтер
Скотт на початку своєї творчої діяль
ності надрукував зібрання старовин
них шотландських балад і легенд
«Поезія шотландського народу».
У Німеччині брати Якоб та Віль-
гельм Грімм стали всесвітньо відоми
ми завдяки своїм «Дитячим і родин
ним казкам». Як і західноєвропей
ські романтики, українські митці
цікавилися національною історією та
народною творчістю. Михайло Мак
симович у 20-40-х рр. X IX ст. видає
три збірки українських народних
пісень, Ізмаїл Срезневський друкує
альманах «Запорожская старина».
Хоч би як докоряли І. Котляревсько
му за бурлескну традицію, а його ук
раїномовна «Енеїда» теж є відгуком
на процес глобального національного
відродження. Першими виявами ро
мантизму в науці були «Історія
Русів» невідомого автора, яку 1846
року опублікував О. Бодянський,
«Грамматика малороссийського на
речия» О. Павловського (1818).
У Галичині одночасно виступила
«Руська трійця» (М. Шашкевич, І. Ва-
гилевич, Я. Головацький) із збірни
ком «Русалка Дністровая» (1837), пе
рейнятим романтичними ідеями на
родності й слов’янського братерства.
527
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
Зароджувався новий український
театр. Перші професійні театри зас
новано в Харкові, Києві, Полтаві. На
писані перші україномовні п’єси «На
талка Полтавка* І. Котляревського,
«Сватання на Гончарівці* Г. Квітки-
Основ’яненка. Відкриті університети
в Харкові (1804), Києві (1834).
У 40-х роках при Київському
університеті національна інтеліген
ція, пройнята ідеями слов’янської
федерації, об’єднується в Кирило-
Мефодіївське братство. Микола Кос
томаров у «Книзі буття українського
народу» проголосив ідейну програму
цього братства.
Процес становлення нової ук
раїнської літератури завершується
виходом у світ «Кобзаря* Тараса
Шевченка 1840 року.
Вихід у світ «Кобзаря* відбився
широким відгомоном у російській
пресі й серед української інтелігенції.
Шевченкова книжечка зробилася
предметом гарячих дискусій, похвал
критики, а водночас і гострих засте
режень щодо української мови та
рації існування української літерату
ри. Усі критики зійшлися на одно
часному визнанні поетичного хисту
автора «Кобзаря». Проте більшість з
них гостро заперечила можливість
існування української літератури,
висміювала українську мову та шко
дувала, що такий талановитий поет
пише бозна по-якому, марнуючи свій
талант. Письменник і перекладач
П. Корсаков дав дуже високу оцінку
мистецької вартості творів нового по
ета, які «зробили б честь усякому
імені, кожній літературі». «Ворог
національно-культурного розвитку
українського народу, озброєний вели
ким талантом і темпераментом «неса
мовитий» Віссаріон Бєлінський*
(П. Зайцев) заперечив права україн
ської мови на існування: «шкода
дивитися, коли й маленькі таланти
по-дурному витрачають свої сили,
пишучи по-українському для ук
раїнських селян». Ця дискусія про
ливає світло на одну з найважчих
проблем українського національного
відродження, бо часто прихильники
українства під впливом таких ідео
логічних виступів ставали на службу
російської культури. Імперськими
філологами стали видатні люди Ук
раїни, вчені, письменники — Ф- Про
копович, І. Срезневський, М. Го
голь… Шевченко ж кинув У лице
своїм московським критикам:
Спасибі за раду!
Теплий кожух, тільки шкода
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите,
Вибачайте! Кричіть собі,
Я слухать не буду.
А в присвяті-заспіві Д° ,
маків» з іронією відкинув ці заК
критиків:
Буде з мене поки живу,
І мертвого слова!
Т. Шевченко був тією особистістю,
що інтегрувала в собі з максимально
можливою повнотою ментальність
свого народу.
Можливо, як ніхто інший у той
час, Шевченко загострено відчував
своє українство й висловлювався з
цього приводу абсолютно однознач
но: «А на москалів не вважайте, —
звертався він до українських письмен
ників у Передмові до нездійсненого
видання «Кобзаря», — нехай вони собі
пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У
їх народ і слово, і у нас народ і слово».
Поряд з Тарасом Шевченком у
50-60-х рр. українську літературу
збагачують у прозі Марко Вовчок,
Анатолій Свидницький, Олекса Сто
роженко, у поезії — Михайло Пет
ренко, Віктор Забіла, Леонід Глібов,
Євген Гребінка, Степан Руданський,
Левко Боровиковський. Майже всі
українські митці, починаючи з Кот
ляревського, разом з Шевченком,
зазнали впливу сентименталізму й
романтизму, що прийшли із Заходу.
Нова українська література при
несла нові теми, створила нові обра
зи, покликала до життя нові жанри.
Немає жодного сумніву, що великі
набутки української літератури й
культури були б набагато вагоміши
ми, якби не страхітливий зашморг
Російського імперіалізму.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: Григорій Сковорода 1722-1794 рр.
Наступна: Іван Котляревський 1769 — 1838 рр.