«Бувають в історії народів дати —
констатує С. Сфремов, — які немов­
би розривають надвоє їхнє життя і
кладуть нову межу високу посеред
рівного шляху історичних подій…
Такі історичні дати вічно стоять жи­
вим «указующим перстом» на дорозі
поступу, незломним нагадуванням
про те, що назад до старого нема ворот­
тя, що народ мусить іти все вперед од
критичної події і в той бік, у який вона
показує.
Ми маємо таку історичну дату —
це пам’ятний в історії України рік
1798. Того року прилетіла перша
ластівка українського національного
відродження — невеличка книжка,
од якої не тільки початок нового у*
раїнського письменства рахуємо, а1 1
новий етап позначаємо в історії У
раїнського народу. Вона, та книясе
ка, завершила собою попередню ев
люцію національного життя на
раїні й стала вихідним пунктом Д
дальшої і, закристалізувавши 0 ^
дожній формі минуле, вона Ра3
тим стала зерном для майбутнь0^^.
неї в українському письменстві
нається той потужний дух сВ1^
526
Нова література
демократизму й людяності, боротьби
заправо людини й нації, простування
до добра і волі, який озивався і
раніше, але з цього часу зробився вже
домінуючою нотою в нашому пись­
менстві. То була «перелицьована» на
українську мову «Енеїда» Івана
Котляревського, перший твір нового
письменства, що знайшов широкий
відгук на Україні».
Кінець XVIII — початок X IX ст. —
це час, коли завершується процес
ліквідації будь-яких ознак держав­
ності України.
Після запровадження кріпацтва,
знищення освіти в Україні, заборони
українського «Букваря», запрова­
дження російської мови в навчаль­
них закладах, у Києво-Могилянській
академії постало тривожне питання:
бути чи не бути не лише українській
мові, літературі, культурі, а й самому
народові.
Та законний, логічний хід історії
можна тільки затримати, а не зупи­
нити. Європа кінця X V III ст. уже
відмовилася від мертвої латини,
національна мова кожного народу
стає мовою культури, літератури. Як
справжній революціонер на межі
XVIII—XIX ст. у мистецтво Європи
прийшов романтизм, естетична
програма якого ґрунтувалася на
національній своєрідності, поглибле­
ному інтересі до історії, фольклору.
Представники напряму не лише ви­
користовували різноманітні народно­
поетичні образи, сюжети та мотиви, а
й самі виступали як збирачі казок,
легенд, народних пісень. Так, видат­
ний англійський романтик Вальтер
Скотт на початку своєї творчої діяль­
ності надрукував зібрання старовин­
них шотландських балад і легенд
«Поезія шотландського народу».
У Німеччині брати Якоб та Віль-
гельм Грімм стали всесвітньо відоми­
ми завдяки своїм «Дитячим і родин­
ним казкам». Як і західноєвропей­
ські романтики, українські митці
цікавилися національною історією та
народною творчістю. Михайло Мак­
симович у 20-40-х рр. X IX ст. видає
три збірки українських народних
пісень, Ізмаїл Срезневський друкує
альманах «Запорожская старина».
Хоч би як докоряли І. Котляревсько­
му за бурлескну традицію, а його ук­
раїномовна «Енеїда» теж є відгуком
на процес глобального національного
відродження. Першими виявами ро­
мантизму в науці були «Історія
Русів» невідомого автора, яку 1846
року опублікував О. Бодянський,
«Грамматика малороссийського на­
речия» О. Павловського (1818).
У Галичині одночасно виступила
«Руська трійця» (М. Шашкевич, І. Ва-
гилевич, Я. Головацький) із збірни­
ком «Русалка Дністровая» (1837), пе­
рейнятим романтичними ідеями на­
родності й слов’янського братерства.
527
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
Зароджувався новий український
театр. Перші професійні театри зас­
новано в Харкові, Києві, Полтаві. На­
писані перші україномовні п’єси «На­
талка Полтавка* І. Котляревського,
«Сватання на Гончарівці* Г. Квітки-
Основ’яненка. Відкриті університети
в Харкові (1804), Києві (1834).
У 40-х роках при Київському
університеті національна інтеліген­
ція, пройнята ідеями слов’янської
федерації, об’єднується в Кирило-
Мефодіївське братство. Микола Кос­
томаров у «Книзі буття українського
народу» проголосив ідейну програму
цього братства.
Процес становлення нової ук­
раїнської літератури завершується
виходом у світ «Кобзаря* Тараса
Шевченка 1840 року.
Вихід у світ «Кобзаря* відбився
широким відгомоном у російській
пресі й серед української інтелігенції.
Шевченкова книжечка зробилася
предметом гарячих дискусій, похвал
критики, а водночас і гострих засте­
режень щодо української мови та
рації існування української літерату­
ри. Усі критики зійшлися на одно­
часному визнанні поетичного хисту
автора «Кобзаря». Проте більшість з
них гостро заперечила можливість
існування української літератури,
висміювала українську мову та шко­
дувала, що такий талановитий поет
пише бозна по-якому, марнуючи свій
талант. Письменник і перекладач
П. Корсаков дав дуже високу оцінку
мистецької вартості творів нового по­
ета, які «зробили б честь усякому
імені, кожній літературі». «Ворог
національно-культурного розвитку
українського народу, озброєний вели­
ким талантом і темпераментом «неса­
мовитий» Віссаріон Бєлінський*
(П. Зайцев) заперечив права україн­
ської мови на існування: «шкода
дивитися, коли й маленькі таланти
по-дурному витрачають свої сили,
пишучи по-українському для ук­
раїнських селян». Ця дискусія про­
ливає світло на одну з найважчих
проблем українського національного
відродження, бо часто прихильники
українства під впливом таких ідео­
логічних виступів ставали на службу
російської культури. Імперськими
філологами стали видатні люди Ук­
раїни, вчені, письменники — Ф- Про­
копович, І. Срезневський, М. Го­
голь… Шевченко ж кинув У лице
своїм московським критикам:
Спасибі за раду!
Теплий кожух, тільки шкода
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите,
Вибачайте! Кричіть собі,
Я слухать не буду.
А в присвяті-заспіві Д° ,
маків» з іронією відкинув ці заК
критиків:
Буде з мене поки живу,
І мертвого слова!
Т. Шевченко був тією особистістю,
що інтегрувала в собі з максимально
можливою повнотою ментальність
свого народу.
Можливо, як ніхто інший у той
час, Шевченко загострено відчував
своє українство й висловлювався з
цього приводу абсолютно однознач­
но: «А на москалів не вважайте, —
звертався він до українських письмен­
ників у Передмові до нездійсненого
видання «Кобзаря», — нехай вони собі
пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У
їх народ і слово, і у нас народ і слово».
Поряд з Тарасом Шевченком у
50-60-х рр. українську літературу
збагачують у прозі Марко Вовчок,
Анатолій Свидницький, Олекса Сто­
роженко, у поезії — Михайло Пет­
ренко, Віктор Забіла, Леонід Глібов,
Євген Гребінка, Степан Руданський,
Левко Боровиковський. Майже всі
українські митці, починаючи з Кот­
ляревського, разом з Шевченком,
зазнали впливу сентименталізму й
романтизму, що прийшли із Заходу.
Нова українська література при­
несла нові теми, створила нові обра­
зи, покликала до життя нові жанри.
Немає жодного сумніву, що великі
набутки української літератури й
культури були б набагато вагоміши­
ми, якби не страхітливий зашморг
Російського імперіалізму.