На думку Сергія Єфремова, Іван
Нечуй-Левицький — «один з
найбільш помітних у нас по
вістярів», який разом з О. Ко-
ниським і Панасом Мирним запо
чаткував нову українську прозу
та «виявив себе справжнім
майстром рідного слова і гро
мадянином рідно ї землі».
Іван Левицький народився 25 листопада
1838 року в місті Стеблеві (тепер Корсунь-Шев-
ченківський район на Черкащині) у родині
сільського священика.
Визначальним для формування його світо
глядно? позиції був вплив батька, начитаного,
національно свідомого чоловіка, який обстою
вав українську ідею та читав проповіді по-ук
раїнськи (що було доволі-таки рідкісним яви
щем поміж представників тогочасного духовен
ства). За традицією, син священика також мав
би стати священиком. Левицький навчався в
бурсі, у духовній семінарії, закінчив Київську ду
ховну академію, але знехтував духовною
кар’єрою.
Після закінчення академії працював учителем
російської словесності, органічно поєднуючи
педагогічну діяльність із письменницькою.
1885 року був змушений вийти у відставку,
переїхав до Києва. У цей час його творчість до
сягає найбільшого розквіту: з’являються повісті
«Дві московки», «Микола Джеря», «Кайдашева
сім’я», «Хмари». Проте письменник не обме
жується суто художньою ДІЯЛЬНІСТЮ , він пише
літературно-критичні праці; дбаючи про освіту
рідною мовою, видає дві частини «Граматики
українського язика» та «Словар». Не полишає
письменницької праці аж до смерті.
Виснажений хворобою, голодом і холодом
помер Іван Нечуй-Левицький 15 квітня 1918 року
в Дехтярівському будинку перестарілих.
Іван Нечуй-Левицький — яскра
вий представник реалістичного на
прямку в українській літературі. Роз
виваючи традиції Григорія Квітки-
Основ’яненка, Тараса Шевченка,
Марка Вовчка та знаючись на реа
лізмові західноєвропейських пись
менників, він обґрунтовує позицію
українського народницького реа
лізму за принципами «реальності,
національності та народності». На
його думку, література повинна бути
реалістичною, тобто правдиво відо
бражати життя (подібно до відобра
ження берега у воді). Народність
літератури полягає у використанні
письменниками народних пісень, ка
зок, легенд, приказок. За взірець
літературної мови, вважає він, по
трібно брати мову звичайної «сіль
ської баби з її синтаксисом».
Літературна спадщина І. Нечуя-
Левицького дуже різноманітна як те
матично (він зображує життя ук
раїнського селянства, наймитства,
заробітчан, міщанства, духівництва,
інтелігенції тощо), так і жанрово (У
його літературному доробку є рома-
602
Нова література
п о в іс т і, оповідання, новели, каз-
в ’ драми). Проте з-пом іж усього роз
маїття ж анрів пи сьм ен ник най
д і т е звертається до розповіді,
кільки саме вона дає змогу вико-
йстовувати ш ирокі описи — порт-
оетні, пейзажні, ін тер ’єрні; подавати
повноцінні масш табні картини ж и т
тя різних верств населення. Із творів
НечуЯ’Левицького постає У країна
д р у г о ї половини XIX ст., найчастіш е
українське село. П исьменникові
не було потреби «ходити в народ»,
щоб пізнати реалії ж и ття селян, по
бут українського села був відомий йо
му до найменших подробиць від баби
Мотрі, дівчат-наймичок, а від матері,
що розмовляла чистою українською
мовою, із прислів’ям и та п ри казка
ми, від няньки, він перейняв безліч
народних пісень, п ер ек азів тощ о.
Звідси правдивість, точн ість, я с к
равість зм алю вання карти н ж и ття
українського селянства та ж ива мо
ва, що близька до його рідної стеб-
лівської говірки.
Ідея звільнення українського наро
ду з-під національного, соціального
та духовного ярма є визначальною
Для творчості письменника. Як і в по-
передників, домінантною у Нечуя-
Левицького лиш ається селянська те-
Ма >проте він знаходить нові грані її
висвітлення, зображуючи не тільки
ПокРіпачене, а й пореформене село й
Селян, старі та нові проблеми. Зв’я
зок між минулим і сучасним особли
во яскраво змальовано в повісті «Ми
кола Джеря», що, за висловом Івана
Ф ранка, є «історією усього українсь
кого селянства.., написана в однім
ш ирокім образі».
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Наступна: «Микола Джеря»