На думку Сергія Єфремова, Іван
Нечуй-Левицький — «один з
найбільш помітних у нас по­
вістярів», який разом з О. Ко-
ниським і Панасом Мирним запо­
чаткував нову українську прозу
та «виявив себе справжнім
майстром рідного слова і гро­
мадянином рідно ї землі».
Іван Левицький народився 25 листопада
1838 року в місті Стеблеві (тепер Корсунь-Шев-
ченківський район на Черкащині) у родині
сільського священика.
Визначальним для формування його світо­
глядно? позиції був вплив батька, начитаного,
національно свідомого чоловіка, який обстою­
вав українську ідею та читав проповіді по-ук­
раїнськи (що було доволі-таки рідкісним яви­
щем поміж представників тогочасного духовен­
ства). За традицією, син священика також мав
би стати священиком. Левицький навчався в
бурсі, у духовній семінарії, закінчив Київську ду­
ховну академію, але знехтував духовною
кар’єрою.
Після закінчення академії працював учителем
російської словесності, органічно поєднуючи
педагогічну діяльність із письменницькою.
1885 року був змушений вийти у відставку,
переїхав до Києва. У цей час його творчість до­
сягає найбільшого розквіту: з’являються повісті
«Дві московки», «Микола Джеря», «Кайдашева
сім’я», «Хмари». Проте письменник не обме­
жується суто художньою ДІЯЛЬНІСТЮ , він пише
літературно-критичні праці; дбаючи про освіту
рідною мовою, видає дві частини «Граматики
українського язика» та «Словар». Не полишає
письменницької праці аж до смерті.
Виснажений хворобою, голодом і холодом
помер Іван Нечуй-Левицький 15 квітня 1918 року
в Дехтярівському будинку перестарілих.
Іван Нечуй-Левицький — яскра­
вий представник реалістичного на­
прямку в українській літературі. Роз­
виваючи традиції Григорія Квітки-
Основ’яненка, Тараса Шевченка,
Марка Вовчка та знаючись на реа­
лізмові західноєвропейських пись­
менників, він обґрунтовує позицію
українського народницького реа­
лізму за принципами «реальності,
національності та народності». На
його думку, література повинна бути
реалістичною, тобто правдиво відо­
бражати життя (подібно до відобра­
ження берега у воді). Народність
літератури полягає у використанні
письменниками народних пісень, ка­
зок, легенд, приказок. За взірець
літературної мови, вважає він, по­
трібно брати мову звичайної «сіль­
ської баби з її синтаксисом».
Літературна спадщина І. Нечуя-
Левицького дуже різноманітна як те­
матично (він зображує життя ук­
раїнського селянства, наймитства,
заробітчан, міщанства, духівництва,
інтелігенції тощо), так і жанрово (У
його літературному доробку є рома-
602
Нова література
п о в іс т і, оповідання, новели, каз-
в ’ драми). Проте з-пом іж усього роз­
маїття ж анрів пи сьм ен ник най ­
д і т е звертається до розповіді,
кільки саме вона дає змогу вико-
йстовувати ш ирокі описи — порт-
оетні, пейзажні, ін тер ’єрні; подавати
повноцінні масш табні картини ж и т­
тя різних верств населення. Із творів
НечуЯ’Левицького постає У країна
д р у г о ї половини XIX ст., найчастіш е
українське село. П исьменникові
не було потреби «ходити в народ»,
щоб пізнати реалії ж и ття селян, по­
бут українського села був відомий йо­
му до найменших подробиць від баби
Мотрі, дівчат-наймичок, а від матері,
що розмовляла чистою українською
мовою, із прислів’ям и та п ри казка­
ми, від няньки, він перейняв безліч
народних пісень, п ер ек азів тощ о.
Звідси правдивість, точн ість, я с к ­
равість зм алю вання карти н ж и ття
українського селянства та ж ива мо­
ва, що близька до його рідної стеб-
лівської говірки.
Ідея звільнення українського наро­
ду з-під національного, соціального
та духовного ярма є визначальною
Для творчості письменника. Як і в по-
передників, домінантною у Нечуя-
Левицького лиш ається селянська те-
Ма >проте він знаходить нові грані її
висвітлення, зображуючи не тільки
ПокРіпачене, а й пореформене село й
Селян, старі та нові проблеми. Зв’я ­
зок між минулим і сучасним особли­
во яскраво змальовано в повісті «Ми­
кола Джеря», що, за висловом Івана
Ф ранка, є «історією усього українсь­
кого селянства.., написана в однім
ш ирокім образі».