Новий довідник: Українська мова. Українська література

Стильова різноманітність української літератури 20-х рр. XX ст.

загрузка...

Літературне й мистецьке життя
відзначається спонтанністю й стро­
катістю напрямків, течій, стилів.
Найвиразніше виявилися у творчості
письменників цього періоду стильові
прикмети символізму, імпресіоніз­
му, неокласицизму, футуризму, нео­
романтизму.
Символізм в українській літера­
турі пройшов лише початкову стадію
розвитку, зачинателі ж його пізніше
виявили свої творчі риси в інших

напрямах. Символістське угрупован­
ня «Біла студія», створене 1918 року
в Києві, об’єднало Я. Савченка,
П. Тичину, О. Слісаренка, М. Семен-
ка та інших поетів. Невдовзі воно ре­
формувалося в «Музагет*.
Символізм — це своєрідна реакція
на натуралізм, заземленість, факто­
графізм літератури. Мета символізму
полягає не у відображенні реальної
дійсності, а в прагненні проникнути в
інший світ, що криється за реаль-
ністю. Головне його завдання — зма­
лювати внутрішній світ людини, яко­
го за зовнішніми фасадами не видно.
Саме символісти здійснили своє­
рідну революцію в естетиці. Якщо ре­
алістичне мистецтво за допомогою
конкретного образу пізнавало дійс­
ність, то символісти на місце образу
поставили символ, який став викону­
вати роль посередника між містич­
ним світом з одного боку, і поетом або
читачем — з другого.
Девіз символістів: «Усе може бути
символом*. У результаті виникає дво-
плановість образу, символ одночасно
є і явищем конкретного світу, і своє­
рідним шифром, за яким криється, як
правило, внутрішній світ людини.
Лідер українського символізму —
ранній Павло Тичина
(1891-1967). Він залишив по собі ба­
гату поетичну спадщину, якій прита­
манна ідейна, жанрова та стильова
неоднорідність: перша збірка поета
«Сонячні кларнети» (1 9 1 8 ), його пе­
ру належать збірки «Замість сонетів і
октав», «Плуг» (1 9 2 0 ), «Вітер з Ук-
раїни» (1 9 2 4 ), «Сталь і ніжність»
(1941), «Перемагать і жить» (1942)
«День настане» (1 9 4 3 ), «Срібної
ночі» (1964) та ін.
Особливості індивідуального сти­
лю письменника: звернення до «віч­
них» тем, висока культура віршуван­
ня, потужне ліричне «я» — символ
нової людини XX ст., поєднання
різних стильових тенденцій (сим­
волізму, неоромантизму, експресіо­
нізму, імпресіонізму).
Незважаючи на певний стильовий
синкретизм художнього мислення,
саме Павла Тичину вважають най­
яскравішим представником симво­
лічної течії в українській літературі
20-х pp. XX ст.
Футуризм (від латинського future —
майбутнє) — це авангардистська
течія 10-20-х pp. XX сторіччя. її
батьківщина — Італія, першозаснов-
ник — Марінетті.
Український футуризм визрівав У
надрах символізму, адже до лав ФУ’
туризму стало чимало символістів,
як-от: О. Слісаренко, Я. Савченко,
М. Терещенко. У стилі футуризму
починали творити М. Бажан, О. Бли­
зько та інші молоді поети.
Започатковано українську футур00’
тичну гілку письменства 1914 року»
коли Михайль Семенко пише збір^й

загрузка...

4Дерзання», «Кверо-футуризм». У
1919 році він створює осередок «Фла­
мінго», який випускав «Універсаль­
н и й журнал» (відомий як «УЖ»).
Після розпаду «Фламінго» вини­
кає «Асоціація панфутуристів» («Ас-
панфут»). До її лав увійшли Ми-
хайль Семенко, Юліан Шпол, Гео
Шкуру пій, Олекса Слісаренко.
Для футуризму характерне прого­
лошення урбаністичних ідеалів, пе­
ребільшення місця й ролі міста у фор­
муванні свідомості сучасника.
Футуристи виступали проти тра­
диційних мистецьких форм у зобра­
женні дійсності. Вони рішуче засу­
джують буржуазну салонну культу­
ру. На їхню думку, замість неї має
з’явитися не індивідуальне, а колек­
тивістське мистецтво.
Гасло футуристів: «Мистецтво — ма­
сам!». Вони пророкують смерть лірич­
них, прозових жанрів і книжок уза­
галі, а натомість проголошують пану­
вання театрального мистецтва, кіно.
Пізніше, у 1927 році, М. Семенко в
Харкові засновує літературно-мисте­
цьке угруповання «Нова генерація».
Михайль Семенко
(1892-1937) — творець і незмінний
лідер українського футуризму. Автор
близько двадцяти книжок, які вві­
йшли у два підсумкові видання —
«Кобзар» (1924) та «Повну збірку
творів у трьох томах» (1930-1931). У
своїй творчості послідовно проголо­
шував ідеї «смерті мистецтва», роз­
риву сучасної літератури з класич­
ною спадщиною, утвердження ур­
баністичного ідеалу. Місто — центр
лірики М. Семенка. Звернувшись до
цієї теми, він значно розширив
звичні обрії української поезії. Поет
невтомно експериментував у галузі
лексики, ритму, рими, поетичних об­
разів, синтаксису й пунктуації. По­
слуговувався верлібром, який став для
нього по-справжньому вільним вір­
шем, символом духовного розкріпа­
чення поетичної думки.
Неокласики не мали заяв і прог­
рам, але свою творчу позицію окрес­
лили чітко. Вона сприймалася як де­
що протилежна до настроїв епохи, бо
була націлена на продукування висо­
кого гармонійного мистецтва, орієн­
тованого на визначні здобутки світо­
вої літератури, а нова пролетарська
культура їх відкидала як щось заста­
ріле та неактуальне. Неокласицизм
властивий творчості М. Рильського,
П. Филиповича, М. Драй-Хмари,
О. Бургардта (Ю. Клена), В. Петрова
(В. Домонтовича) — письменників,
які згрупувалися навколо М. Зерова.
Статті й добірки неокласиків друкува­
лися в журналі «Книгар» (1918-1920).
Неокласики виступали за успадку­
вання всього попереднього світового
естетичного досвіду, тяжіли до стро­
гої форми. У світовому мистецтві во­
ни орієнтувалися передусім на кла-

сичне мистецтво — мистецтво Старо­
давньої Греції та Риму, проголошува­
ли культ вишуканого рафінованого
слова та культ думки.
їхня творчість засвідчила прагнен­
ня постійно урізноманітнювати ху­
дожні засоби, використовувати чима­
лий арсенал виражальних засобів,
нагромаджений у попередні періоди
розвитку світової літератури.
Максим Рильський
(1985-1964) — яскравий представ­
ник неокласицистичної літературної
школи. За життя видав 35 книжок
власної лірики, з яких найяскра­
вішими є поезії найпродуктивнішого
періоду у творчому житті письмен­
ника — 20-х рр. XX ст.: «Синя
далечінь* (1922), «Крізь бурю і сніг»
(1925), «Під осінніми зорями*, «Три­
надцята весна* (обидві — 1926 року).
У ліриці передусім вражає багатство
мотивів, запозичених з традиційного
українського мистецтва, західно­
європейської та античної поезії, а
також спродукованих сучасною пись­
менникові революційною та порево-
люцінною дійсністю. Риси неокласи-
цистичного стилю Максима Рильсь­
кого, які визначив М. Зеров: урівно­
важеність і прозорість форми, чіткий
епітет, міцна логічна побудова й
строга течія думки, поєднання без­
посередності з афористичністю.
Неоромантизм — чи не найси-
льніша течія в українській літера­
турі 2 0-х рр. Її художні ознаки:
життєствердження, драматизм, па­
тетика, стихійність, месіанство, тя­
жіння до фантастики. Від класичного
романтизму неоромантизм бере дві
ознаки: гострий конфлікт з дійс­
ністю та надзвичайно напружений
сюжет. На вістрі зацікавлення пись­
менника — незвичайні характери,
які діють у виняткових ситуаціях.
Головну увагу неоромантиків зосе­
реджено на показі внутрішнього сві­
ту героя.
У напрямі нового романтизму
творили Ю. Яновський, В. Чумак,
В. Еллан-Блакитний, ранній М. Ба­
жай, В. Сосюра, Є. Плужник.
Микола Бажан (1904-1983)
— видатний поет, громадський діяч і
вчений — у своїй ранній творчості ви­
явив яскраві риси неоромантичного
мислення. Хоча й інші напрямки
істотно вплинули на формування йо­
го творчої манери письма. Від футу­
ризму Бажан запозичив динамізм
вірша, нахил до інтелектуалізму, мо-
нументалізму, захоплення урбаніс­
тичними мотивами.
Перша збірка М. Бажана «Сімна­
дцятий патруль» (1926) сповнена від*
лунням громадянської війни, їй влас­
тива пафосність зображуваних подій,
трагічність фіналу, жертовність за­
ради ідеалів революції. В осмисленні
цих кривавих подій автор, безпереч­
но, виступає романтиком.

Язичницькі джерела української
духовності, часи козацької республі­
ки та гайдамаччини осмислено в
другій збірці «Різьблена тінь» (1927).
Апогей неоромантизму у творчості
поета засвідчила збірка «Будівлі»
(1929). Автор доводить, що кожен
стиль (у цьому випадку — архітек­
турний) зумовлений панівним
суспільним ладом. Збірка містить
три частини: «Собор» (середньовіччя,
готика), «Брама» (ХУІІ-ХУІІІ ст.,
бароко), «Будинок» (сучасна пись­
менникові епоха).
Характерними для письменника є й
романтичні мотиви роздвоєння, ком­
плекс двох душ («Розмова сердець»).
Володимир Сосюра
(1898-1965) — письменник, який у
1922-1932 рр. намагався знайти себе
в усіх тогочасних літературних орга­
нізаціях, та його творчість засвідчує
непереборне тяжіння до романтично­
го світобачення. Автор збірок поезій
«Місто» (1924), «Коли зацвітуть ака­
ції», «Де шахти на горі» (1926), «Сер­
це» (1931), «Червоні троянди» (1932),
а згодом — «На струнах серця»
(1955), «Солов’їні далі» (1957),
«Осінні мелодії» (1964). Сосюра — спі­
вець почуття (на противагу поетам-
неокласикам, які оспівували розум).
Він проголошує існування особистос­
ті. яка навіть на складному історич­
ному етапі сміливо заявляє про влас­
не право жити, любити, страждати.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.