Тичину в а ж к о вмістити в рам ці
якогось одного напряму чи на­
віть школи. Він з т их, що сам і
творять школи, і з цього погля­
ду він самот ній, ст оїт ь ізольо­
вано, п онад напр ям ам и, віддаю ­
чи данину поет ичну всім їм —
од р е а л із м у до ф у т у р и зм у ..,
одинцем верст аю чи свою т вор­
чу путь.
С. Єф рем ов
Народився Павло Григорович Тичина 27 січ­
ня 1891 року в селі Піски на Чернігівщині в сім’ї
сільського дяка. Після закінчення земської
школи вчився в чернігівській бурсі, згодом — у
місцевій духовній семінарії. Мав чудовий голос і
абсолютний слух, що дозволило сільському
хлопцю здобути грунтовну освіту. Там, у
Чернігові, він знайомиться з М. Коцюбинським,
відвідує літературні «суботи* а його домі, читас
свої перші вірші.
Друкуватися почав у 1912 році. Публікації його
поезій з’являються в журналах «Літературно-нау­
ковий вісник», «Рідний край», «Українська хата».
Наступного року в київських періодичних видан­
нях публікується кілька його оповідань («На ріках
вавилонських», «Спокуса», «Богословіє»).
Після закінчення семінари молодий письмен­
ник навчався в Київському комерційному інсти­
туті, одночасно працював у редакціях газет і
журналів, згодом — в українському театрі
М. Садовського.
У 1923 році Тичина переїздить до тодішньої
столиці Харкова, де працює в журналі «Черво­
ний шлях», багато пише, виявляє схильність до
мов: вивчає вірменську, починає оволодівати
грузинською і тюркськими мовами, стає діячем
Асоціації сходознавства. Відомий і як перекла­
дач творів О. Пушкіна, Є. Баратинського,
0 . Блока, М. Тихонова, М. Ушакова, Я. Купали,
Я. Коласа, О. Ованесяна, 0 . Туманяна, А. А ко-
пяна, І. Чавчавадзе, А. Церетелі та ін.
Академік АН УРСР з 1929 року, він у пе­
редвоєнні та в перші воєнні роки працює дирек-
719
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРА ТУРА
тором Інституту літератури АН УРСР, а в
1943—1948 рр. — міністром освіти.
Залишив по собі багату поетичну спадщину,
що досить ідейна, жанрова та стилістично неод­
норідна: перша збірка поета «Сонячні кларне­
ти* (1918), збірки «Замість сонетів і октав»,
«Плуг* (1920), «Вітер з України» (1924), «Чер­
нігів* (1931), «Чуття єдиної родини» (1938),
«Сталь і ніжність» (1941), «Перемагать і жить»
(1942), «День настане» (1943), «І рости, і діяти»
(1949), «Могутність нам дана» (1953), «Ми —
свідомість людства» (1957), «Зростай, пречу-
довний світе» (1960), «Срібної ночі» (1964) та ін.
Автор близько п’ятнадцяти поем, серед яких
величезна за обсягом поема-симфонія «Сковоро­
да», над нею поет працював щонайменше два­
дцять років. Однак твір залишився недописаним,
опубліковано його вже після смерті поета. Помер
Павло Тичина 16 вересня 1967 року в Києві.
Особливості індивідуального сти­
лю письменника: звернення до «віч­
них» тем, висока культура віршуван­
ня, потужне ліричне «я» — символ
нової людини XX ст., поєднання
різних стильових тенденцій (симво­
лізму, неоромантизму, експресіоніз­
му, імпресіонізму).
Незважаючи на певний стильовий
синкретизм художнього мислення,
саме Павла Тичину вважають най­
яскравішим представником сим­
волічної течії в українській літера­
турі 20-х рр. XX ст. Трагізм його
творчої долі, на думку Василя Стуса,
— це феномен доби. Душа поета про­
тягом усього життя під впливом
зовнішніх чинників зазнає болючих
трансформацій.
Перша збірка «Сонячні кларнети»
засвідчила психологічний стан люди­
ни, повної очікуваної радості. То­
нальність збірки наскрізь оптиміс­
тична. Це дитинство почуттів, тож
чуття панує над осмисленням буття
(«Не Зевс, не Пан…»). Ліричний ге­
рой пізнає світ через музику: «Біжать
світи, дзвенять світи музичною
рікою». Отже, Всесвіт — це веле­
тенська музична ріка, у якій злива­
ються голоси природи й людини.
Навіть для інтимного почуття Ти­
чина знаходить музичне вираження:
«Подивилась ясно — заспівали скри­
пки у моїй душі».
Звідси особливості мови поезії:
слова позначають, як правило, тіль­
ки рух, настрій, музичний тон і бар-
возвук. Це перша сфера внутрішньо­
го світу Тичини.
Друга сфера — порушення гар­
монії (цикл «Енгармонійне»). Лірич­
ний герой зустрічається віч-на-віч із
зовнішнім, реальним світом. Кос­
мічний мелодійний гомін набуває
драматизму.
Цей драматизм поширюється в
третій сфері (поезії «Скорбна ма­
тір» , «Золотий гомін») Він переходить
у розпач від придушення української
революції, усвідомлення власної
слабкості, неможливості щось зміни­
ти («По хліб», «Одчиняйте двері»)-
Так внутрішній світ Тичини посту­
пово еволюціонує від радісного, ідеа’
720
Нова література
лістичного сприйняття буття, яке бу­
ло характерним для нього в револю­
ційний та перший пореволюційний
час, до повного розчарування в жорс­
токому й кривавому світі.
Ця еволюція знайшла творче вті­
лення в хресному шляху митця від
апофеозних, безпрецедентних за сти­
лістикою і художнім значенням
«Сонячних кларнетів» до тенденцій­
ної збірки «Вітер з України» (1924),
де вже виразно звучали прорадянські
настрої й традиційні для пізнього Ти­
чини мотиви боротьби з «буржуаз­
ним націоналізмом».
Однак образ природи рідної землі
для письменника залишається непо­
рушним. Українська природа постає
у віршах Тичини мальовничою, спов­
неною ніжної й чуйної душі.
У поезії «Арфами, арфами» весна
співзвучна зі срібним звучанням му­
зичного інструмента:
Арфами, арфами —
золотими, голосними
обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
У цьому новому світі втрачено
справжнє мірило добра і зла, бо вони
Ще не існують, адже все тільки-но
Постало з небуття, здійснилася все­
світня революція духу. Журба і ра­
дість — майже тотожні речі, тому що
кожна з них виявляє тільки пере­
більшені життєві сили людини.
Через це ліричний герой говорить:
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
Важко визначити й внутрішній
стан людини, адже все так химерно
переплелося:
Любая, милая, —
Чи засмучена ти ходиш,
Чи налита щастям вкрай.
Трагедійність лірики Тичини йде
ззовні, полягає в моральному конф­
лікті. Адже революція, що зламала
непорушний моноліт Російської ім­
перії, для України мала не соціальне,
а національне забарвлення, оживив­
ши надії на державність і національ­
ну незалежність.
П. Тичина з радістю сприйняв
національну революцію.
Вірш «Пам’яті тридцяти* є лірич­
ним відтворенням трагізму націона­
льно-визвольних змагань українців.
Присвячений загиблим під Кругами
українським юнакам, які майже
беззбройні й практично не підготов­
лені виступили проти добре організо­
ваних комуністичних загонів аполо­
гета московської політики Муравйова.
Тіла молодих героїв — «тридцять
мучнів-українців» — були поховані
на Аскольдовій могилі в Києві. Для
автора важливо закоренити пам’ять
721
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРА ТУРА
про трагедію в суспільній свідомості,
упевнитися, що ця жертва ніколи не
буде забута, що вона не була марною,
а стала мовчазним дороговказом для
наступних поколінь.
Найбільшим здобутком поезії Пав­
ла Тичини періоду Великої Вітчизня­
ної війни є поема «Похорон друга»,
написана восени 1942 року, коли від­
бувалася битва на Волзі.
Невідомих воїнів, що помирали в
госпіталі від ран, уважав поет рідни­
ми, близькими друзями, тому він і
назвав свою поезію «Похорон друга».
Поезія має сюжет. Ліричний ге­
рой вірша випадково зустрічає похо­
ронну процесію. Він згадує нещодав­
но загиблого друга Ярослава. Лірич­
ний герой пішов за труною солдата,
таким чином віддаючи шану другу
Ярославу, якого поховали без нього
десь далеко.
Поет розмірковує про зміни форм
життя. Як зазначають дослідники,
Павло Тичина прямо заявляє про без­
перервне тривання сущого, в океані
якого людське життя — лише хвиль­
ка стрімкої річки. Він не заперечує
думки про смертність людини в цьо­
му космічному процесі:
Усе міняється, оновлюється,
рветься…
У той же час людина повинна гідно
прожити свій вік, щоб можна було
сказати:
…Ти славно вік свій одробив.