Микола Хвильовий — без пере
більшення, од н а з найви
значніших пост ат ей X X ст. У
20-т і рр. перебував в епіцентрі
українського інтелектуального
р у х у як генерат ор нових ідей,
що ф ормували й характеризу
вали культ урне ж ит т я епохи
Розст ріляного відродження,
яскравий ї ї предст авник і вод
ночас основоположник.
Народився М. Г. Фітільов 19 грудня 1893 ро
ку в селищі Тростянець на Харківщині в бага
тодітній родині вчителя.
Систематична офіційна освіта письменника
— п’ять класів гімназії (хоч атестата він так і не
одержав). Потім працює по селах, на заводі, бо
сякує — вивчає життя. Самотужки зумів здобути
Грунтовні знання з багатьох предметів, був над-
Нова літературо
звичайно ерудованим, знався і на українській, і
на світовій літературі (пізніше в листі до М. Зе-
рова М. Хвильовий зізнається, що «рано пере
читав російських класиків, добре познайомився
зДіккенсом, Гюго, Флобером, Гофманом»).
Ще одна віха біографії — мобілізація на
фронт Першої світової війни, де після рево
люційного перевороту молодий Фітільов коман
дував загоном повстанців. У 1921 році де
мобілізувався з лав армії. З цього часу бере по
чаток його літературна творчість. Вступає до
спілки пролетарських письменників «Гарт», зго
дом стає одним з ініціаторів створення ВАПЛІТЕ
(Вільної академії пролетарської літератури).
Микола Хвильовий на якомусь етапі відчуває
себе нездатним боротися проти все відчутнішої
загрози літературних репресій, водночас проро
че передчуває наближення репресій фізичних.
13 травня 1933 року він зважується на останній
крок — покінчити життя самогубством.
Зважаючи на безперечне літера
турне новаторство його творчої мане
ри письма, О. Білецький назвав
М. Хвильового основоположником
справжньої нової української прози.
Новели письменника приваблюють
своєю стильовою мистецькою само
бутністю, засвідчують утвердження
нової манери письма.
Як зазначає Раїса Мовчан, Хвильо
вий тяжів до романтичного сприй
няття життя — за світовідчуттям він
був романтиком і мрійником. Од
нією з найважливіших для М. Хви
льового впродовж усієї його твор
чості була проблема розбіжності мрії
1 Дійсності. А звідси в його новелах
Майже завжди два плани: буденне
сьогодення і протиставлене йому
омріяне майбутнє або ідеалізоване
минуле. Основним композиційним
принципом таких новел, як «Синій
листопад», «Арабески», «Сентимен
тальна історія» є протиставлення
сцен реальних і вимріяних, уяви і
дійсності — улюблений романтичний
засіб контрасту.
Хвильовий правдиво змалював
життєвий бруд, складність і супереч
ності довколишньої дійсності. Мрія і
дійсність у його творах постають не в
контрастних зіставленнях чи ідейно
му протиборстві, а в химерній сув’я
зі, що надає оповіданням і новелам
письменника неповторної стильової
новизни й свіжості.
Новела «Кіт у чоботях» написана в
1921 році й окремими виданнями по
бачила світ у 1924 і 1925 рр.
Тема твору — показ жінки в часи
революції, згубного впливу хибних
ідей на людину та переродження ко
муністів у бездумних чиновників, ви
конавців чиїхось указівок.
Ідея новели «Кіт у чоботах» — засу
дження системи, яка, прикриваючись
красивими гаслами, перетворювала
людей на «партійні гвинтики та колі
щатка», якими можна маніпулювати.
Назва твору несе в собі глибокий
підтекст. З одного боку, «кіт у чобо
тях» — щось знайоме, близьке з ди
тинства, казкове й домашнє. З друго
го — «не в свої взувся».
731
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРА ТУРА
Жінка в новелі «Кіт у чоботях», то
вариш Жучок, є справжнім символом
революції. З глибокою задушевністю
малює митець отого «кота в чобо
тях», товариша Жучка — жінку, яка
поряд з борцями безстрашно долає
труднощі заради щасливого май
бутнього людства. їй би бути ніжною
й доброю Гапкою, шити сорочки ми
лому, дбати про природні для жінки
справи, та вир революції підхопив її,
як і тисячі інших.
Вона, «бувала кухарка», вірила в
корисність і необхідність своєї спра
ви, тому «… бігала, метушилася, зби
рала жінок, улаштовувала жіночі
зібрання, де говорили про аборт, про
кохання, про право куховарки».
Письменник проникається жалем
за загубленою долею. Його голос з
іронічного стає сумним і лагідним.
Письменник простежує, як духов
но зростає, мужніє, усвідомлює ве
лич своїх діянь проста жінка з села,
яка з бійцями «пройшла з краю в
край нашу запашну червінькову ре
волюцію», яка «ходить по бур’янах
революції».
Мову новели «Кіт у чоботях»
дослідники зараховують до орнамен
тального стилю. Твір прикрашений
багатою й різноманітною поетичною
лексикою. Автор уживає з теплом і
любов’ю епітети: бур’янова пісня, со
нячна вага, васильковий сум, бузин-
ковий погляд. Часте вживання змен
шувально-пестливих слів свідчить
про симпатію автора (сіренькі Ху
ралі, кирпатенький носик, зайчик
«пареньок», капелюшок). Викорис
товує автор і метафори («коли на бу
зину впаде серпневий промінь — То
теж її очі», «очі — драконом; ніс —
голова від цвишка»), і метонімії
(«тоді мені кирпатенький носик роз
казав», «вискакують сотні «гвинті
вок», «наганів»»), і афоризми («піс
ня пісень», «гітарні герої гітарних
поем»).
Микола Хвильовий відтворив у но
велі картину маленького подвигу
«мураля революції», товариша Жуч
ка, яка віддала себе в жертву ідеї,
зникла, ставши частиною великого
механізму тоталітарної системи.
«Сентиментальна історія» (1928).
Головна героїня Б ’янка не хоче почу
ватися «зайвою» (як товаришка У ля-
на, художник Чаргар) у цьому ново
му суспільстві. Вона думає не лише
про своє майбутнє, а й про будущину
України. Поступово ж стає зрозу
мілим, що ті мрії («сентиментальна
даль») не здійсняться самі по собі,
адже шлях до майбутнього повинен
пролягати через істинні морально-
етичні цінності. Б ’янка їх не бачить
довкола себе, бо в душі кожної люди
ни з настанням революції мало Щ°
змінилося на краще. Її останній учи
нок, яким завершується оповідання,
має символічний підтекст: у розпуи1
Нова література
дичина віддає не себе, а найчистіше
4! «невиннінсть» — заради налаго
дження гармонії між мрією та дій
сністю. Однак таким шляхом високої
Мети не досягнути.
«Я (Романтика)» (1924) — своє
рідне попередження про непоправну
втрату на обраному шляху істинних
цінностей. Вічне протистояння добра
і зла в цій новелі перенесено в площи
ну внутрішнього світу героя.
Новела має специфічну присвяту:
«Цвітові яблуні». «Цвіт яблуні» —
новела М. Коцюбинського, у душі
ліричного героя якої також тісно
поєдналося божа основа (тяжкі
страждання батька над трилітньою
донькою) і диявольська (підсвідомий
інстинкт художника, який сприймає
її смерть як матеріал для свого май
бутнього твору).
У новелі М. Хвильового центром
авторської уваги є душа ліричного ге
роя, її страждання, невміння обрати
правильний шлях.
Розпочинається твір з опису образу
матері: «Моя мати — наївність, тиха
жура і добрість безмежна». Автор по
рівнює її із Божою Матір’ю — Марією:
«•..воістину моя мати — втілений про
образ тієї надзвичайної Марії, що
стоїть на гранях невідомих віків».
Розповідь ведеться від імені голов
ного героя («Я»), що керує батальйо
ном «юних фанатиків комуни». Дія
відбувається під час революційного
перевороту в будинку розстріляного
шляхтича, де вершить суд револю
ційний трибунал. Це доктор Тага-
бат, жорстокий, із залізною волею,
для якого висока мета виправдовує
будь-які засоби; молодий хлопець
Андрюша, якого призвано в чека на
сильно, тож він, буває, не витримує,
проситься на фронт, але поступово
звикає до кривавих дійств; а також
головний герой — «Я».
Головний герой усвідомлює свою
внутрішню роздвоєність: «Цей док
тор (Тагабат) із широким лобом і бі
лою лисиною, з холодним розумом і з
каменем замість серця, — це ж він і
мій безвихідний хазяїн, мій звірячий
інстинкт». Водночас інша грань душі
героя — Андрюша («цей невеселий
комунар»), якого силоміць змусили
брати участь у масових розстрілах, та
він боїться відмовитися від ролі вер
шителя чужих доль.
Герой передчуває наявність у собі
добра і зла: «Я — чекіст, але я і люди
на». Віддаючи накази про розстріл,
він заспокоює себе тим, що так треба,
у душі ж плекає образ рідної матері,
яка асоціюється з Матір’ю Божою. У
мріях головний герой летить до рід
ної оселі, де відпочиває від насиль
ства й жорстокості, які сам і сіє на
землі.
Така роздвоєність не може тривати
довго. Картини загальної кривавої дії
змінюють одна одну. Кульмінація
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРА ТУРА
твору — у групі черниць, засуджених
на страту, герой раптом побачив свою
матір. З натовпу її слова: «Сину! Мій
мятежний сину!» — сприймаються
як голос самої України.
Так у непримиренній суперечності
зіткнулися найсвятіші для героя по
чуття: синівська любов і служіння
найдорожчій ідеї. Увесь попередній
шлях моральних компромісів робить
трагічну розв’язку неминучою: мати
гине від руки сина. Як жорстокий
присуд звучать слова доктора Тагаба-
та: «Зумій розправитись і з «мамою»
(він підкреслив «з мамою»), як умів
розправлятися з іншими». Герой
придумує собі виправдання в перед
чутті свого страшного вчинку: «Я
мушу бути послідовним!».
Навіть у синівському праві в остан
ню годину «з матір’ю побуть на само
ті* героєві відмовлено. Коли чекіст
підходить уночі до віконця материної
камери, поряд опиняється постать
вартового-дегенерата, «вірного пса
революції*. Герой відчуває, що це сто
рож його душі, — і покірно йде геть.
Саме цей епізод став моментом ос
таточного зламу. Нездатному на
бунт, на утвердження себе як повно
цінної особистості героєві зали
шається тільки вчинити так, як від
нього сподіваються ті, хто вже давно
втратив усі рештки людяності. Він
наважується на невиправданий зло
чин: «Тоді я у млості, охоплений по
жаром якоїсь неможливої радости
закинув руку за шию своєї матері й
притиснув її голову ДО СВОЇХ грудей.
Потім підвів мавзера й нажав спуск
на скроню. Як зрізаний колос, похи
лилася вона на мене».
Песимістичність фіналу підкрес
люється промовистими пейзажними
замальовками — природа передчуває
наслідки духовної деградації люди
ни: «Тихо вмирав місяць у прониза
ному зеніті».
Ціною найбільшого злочину — ма
теревбивства — герой прилучився до
«істинних» революціонерів. Та неви
падково протягом твору оповідач на
зиває їх дегенератами: «У дегенерата
— низенький лоб, чорна копа роз
куйовдженого волосся й приплюсну-
тий ніс. Мені він завжди нагадує ка
торжника, і я думаю, що він не раз
мусив стояти у відділі кримінальної
хроніки». Але засудити дегенерата —
це означає засудити й частку власної
душі, свої романтичні захоплення,
які не витримали випробування дій
сністю: «Ах, яка нісенітниця! Хіба
він палач? Це ж йому, цьому варто
вому чорного трибуналу комуни, в
моменти великого напруження я
складав гімни».
Дегенерат — це виродок, для якого
диявольське стає сутністю душі. Так
загострюється протиставлення «доб
ро — зло» й окреслюється поле їхньої
одвічної битви — душа людини. Кри-
734
Нова література
оВі явища тогочасного суспільства
ідкреслен° за допомогою промовис-
оГО символу матеревбивства: такою
синова подяка за подароване жит
тя, таким є логічний фінал будь-яко
го’ суспільного руху, який не ґрун
тується на гуманності.
Новела «Я (Романтика)» передає
Тривогу, сум’яття, роздвоєність душі
самого М. Хвильового, для якого дуже
гостро постала проблема морального
вибору — правда чи ідея. Її розв’язан
ням у 1933 році став постріл у скроню.
Ще одна грань таланту Хвильового
— публіцистика. Він був ініціатором
літературної дискусії, що розгорну
лася в 1925-1928 рр.
У листопаді 1925 року утворюєть
ся ВАПЛІТЕ — літературна органі
зація, фактичним лідером якої був
М. Хвильовий. Проте зосередитися
на своїх творчих задумах ні письмен
нику, ні його однодумцям не вдалося,
адже суспільна атмосфера мало цьо
му сприяла. Виникла нагальна по
треба говорити вголос про самобут
ність української культури, осмисли
ти шляхи розвитку мистецтва.
У своїх памфлетах М. Хвильовий
висловив позиції тогочасної творчої
інтелігенції. Його стаття «Про «сата
ну в бочці», або про графоманів, спе
кулянтів та інших «просвітян»
(1925) була вагомим аргументом у
літературній дискусії. Водночас ця
публікація виявила в М. Хвильовому
якості памфлетиста й полеміста.
З-під пера виходятб цикли памфлетів
«Камо грядеши», «Думки проти те
чії», «Апологети писаризму».
Риси індивідуального стилю Хви-
льового-памфлетиста: афористичне
оформлення гасел, висока образ
ність, виваженість аргументацій,
поєднання гнівних звинувачень з
тонкою іронією. Він виступає проти
засилля масовізму, зведення ролі
мистецтва до ідеологічного обслуго
вування партійної політики. М. Хви
льовий обстоює «романтику вітаїз-
му» (життєствердження) як стиль
мистецтва сучасності, творцями яко
го можуть бути лише по-справжньо-
му талановиті митці.
У памфлетах «Камо грядеши» і
«Думки проти течії» письменник
розглядає проблему орієнтації ук
раїнської культури. Постає злободен
не питання: Європа чи Просвіта?
«Просвіта» — то усе відстале, «Євро
па» — символ невпинного прогресу.
Письменник покладає великі надії на
розквіт українського мистецтва, за
кликає позбутися залежності від
«російського диригента».
Зрозуміло, що в такому аспекті
дискусія швидко набула політичного
спрямування. Наступний памфлет з
промовистою назвою «Україна чи
Малоросія?» опублікувати так і не
вдалося. Саме в ньому постало понят
тя «азіатського ренесансу» — відро-
735
■
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
дження української культури й зага
лом державності на новому історич
ному витку.
Атмосфера для творчості стає все
більше несприятливою. Перестає ви
ходити журнал «ВАПЛІТЕ», припи
няє існування й сама організація.
Письменник болісно переживає супе
речності в особистій долі, компро
міси з більшовицькою партією,
урешті крах недавньої романтичної
віри в прекрасну «загірну комуну».
Тому М. Хвильовий зважується на
останній крок у виснажливій жит
тєвій боротьбі. Проте все, що вдалося
йому здійснити за життя, поповнило,
мов живлюще джерело, скарбницю
української культури.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.