Микола Хвильовий — без пере­
більшення, од н а з найви­
значніших пост ат ей X X ст. У
20-т і рр. перебував в епіцентрі
українського інтелектуального
р у х у як генерат ор нових ідей,
що ф ормували й характеризу­
вали культ урне ж ит т я епохи
Розст ріляного відродження,
яскравий ї ї предст авник і вод­
ночас основоположник.
Народився М. Г. Фітільов 19 грудня 1893 ро­
ку в селищі Тростянець на Харківщині в бага­
тодітній родині вчителя.
Систематична офіційна освіта письменника
— п’ять класів гімназії (хоч атестата він так і не
одержав). Потім працює по селах, на заводі, бо­
сякує — вивчає життя. Самотужки зумів здобути
Грунтовні знання з багатьох предметів, був над-
Нова літературо
звичайно ерудованим, знався і на українській, і
на світовій літературі (пізніше в листі до М. Зе-
рова М. Хвильовий зізнається, що «рано пере­
читав російських класиків, добре познайомився
зДіккенсом, Гюго, Флобером, Гофманом»).
Ще одна віха біографії — мобілізація на
фронт Першої світової війни, де після рево­
люційного перевороту молодий Фітільов коман­
дував загоном повстанців. У 1921 році де­
мобілізувався з лав армії. З цього часу бере по­
чаток його літературна творчість. Вступає до
спілки пролетарських письменників «Гарт», зго­
дом стає одним з ініціаторів створення ВАПЛІТЕ
(Вільної академії пролетарської літератури).
Микола Хвильовий на якомусь етапі відчуває
себе нездатним боротися проти все відчутнішої
загрози літературних репресій, водночас проро­
че передчуває наближення репресій фізичних.
13 травня 1933 року він зважується на останній
крок — покінчити життя самогубством.
Зважаючи на безперечне літера­
турне новаторство його творчої мане­
ри письма, О. Білецький назвав
М. Хвильового основоположником
справжньої нової української прози.
Новели письменника приваблюють
своєю стильовою мистецькою само­
бутністю, засвідчують утвердження
нової манери письма.
Як зазначає Раїса Мовчан, Хвильо­
вий тяжів до романтичного сприй­
няття життя — за світовідчуттям він
був романтиком і мрійником. Од­
нією з найважливіших для М. Хви­
льового впродовж усієї його твор­
чості була проблема розбіжності мрії
1 Дійсності. А звідси в його новелах
Майже завжди два плани: буденне
сьогодення і протиставлене йому
омріяне майбутнє або ідеалізоване
минуле. Основним композиційним
принципом таких новел, як «Синій
листопад», «Арабески», «Сентимен­
тальна історія» є протиставлення
сцен реальних і вимріяних, уяви і
дійсності — улюблений романтичний
засіб контрасту.
Хвильовий правдиво змалював
життєвий бруд, складність і супереч­
ності довколишньої дійсності. Мрія і
дійсність у його творах постають не в
контрастних зіставленнях чи ідейно­
му протиборстві, а в химерній сув’я­
зі, що надає оповіданням і новелам
письменника неповторної стильової
новизни й свіжості.
Новела «Кіт у чоботях» написана в
1921 році й окремими виданнями по­
бачила світ у 1924 і 1925 рр.
Тема твору — показ жінки в часи
революції, згубного впливу хибних
ідей на людину та переродження ко­
муністів у бездумних чиновників, ви­
конавців чиїхось указівок.
Ідея новели «Кіт у чоботах» — засу­
дження системи, яка, прикриваючись
красивими гаслами, перетворювала
людей на «партійні гвинтики та колі­
щатка», якими можна маніпулювати.
Назва твору несе в собі глибокий
підтекст. З одного боку, «кіт у чобо­
тях» — щось знайоме, близьке з ди­
тинства, казкове й домашнє. З друго­
го — «не в свої взувся».
731
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРА ТУРА
Жінка в новелі «Кіт у чоботях», то­
вариш Жучок, є справжнім символом
революції. З глибокою задушевністю
малює митець отого «кота в чобо­
тях», товариша Жучка — жінку, яка
поряд з борцями безстрашно долає
труднощі заради щасливого май­
бутнього людства. їй би бути ніжною
й доброю Гапкою, шити сорочки ми­
лому, дбати про природні для жінки
справи, та вир революції підхопив її,
як і тисячі інших.
Вона, «бувала кухарка», вірила в
корисність і необхідність своєї спра­
ви, тому «… бігала, метушилася, зби­
рала жінок, улаштовувала жіночі
зібрання, де говорили про аборт, про
кохання, про право куховарки».
Письменник проникається жалем
за загубленою долею. Його голос з
іронічного стає сумним і лагідним.
Письменник простежує, як духов­
но зростає, мужніє, усвідомлює ве­
лич своїх діянь проста жінка з села,
яка з бійцями «пройшла з краю в
край нашу запашну червінькову ре­
волюцію», яка «ходить по бур’янах
революції».
Мову новели «Кіт у чоботях»
дослідники зараховують до орнамен­
тального стилю. Твір прикрашений
багатою й різноманітною поетичною
лексикою. Автор уживає з теплом і
любов’ю епітети: бур’янова пісня, со­
нячна вага, васильковий сум, бузин-
ковий погляд. Часте вживання змен­
шувально-пестливих слів свідчить
про симпатію автора (сіренькі Ху­
ралі, кирпатенький носик, зайчик
«пареньок», капелюшок). Викорис­
товує автор і метафори («коли на бу­
зину впаде серпневий промінь — То
теж її очі», «очі — драконом; ніс —
голова від цвишка»), і метонімії
(«тоді мені кирпатенький носик роз­
казав», «вискакують сотні «гвинті­
вок», «наганів»»), і афоризми («піс­
ня пісень», «гітарні герої гітарних
поем»).
Микола Хвильовий відтворив у но­
велі картину маленького подвигу
«мураля революції», товариша Жуч­
ка, яка віддала себе в жертву ідеї,
зникла, ставши частиною великого
механізму тоталітарної системи.
«Сентиментальна історія» (1928).
Головна героїня Б ’янка не хоче почу­
ватися «зайвою» (як товаришка У ля-
на, художник Чаргар) у цьому ново­
му суспільстві. Вона думає не лише
про своє майбутнє, а й про будущину
України. Поступово ж стає зрозу­
мілим, що ті мрії («сентиментальна
даль») не здійсняться самі по собі,
адже шлях до майбутнього повинен
пролягати через істинні морально-
етичні цінності. Б ’янка їх не бачить
довкола себе, бо в душі кожної люди­
ни з настанням революції мало Щ°
змінилося на краще. Її останній учи­
нок, яким завершується оповідання,
має символічний підтекст: у розпуи1
Нова література
дичина віддає не себе, а найчистіше
4! «невиннінсть» — заради налаго­
дження гармонії між мрією та дій­
сністю. Однак таким шляхом високої
Мети не досягнути.
«Я (Романтика)» (1924) — своє­
рідне попередження про непоправну
втрату на обраному шляху істинних
цінностей. Вічне протистояння добра
і зла в цій новелі перенесено в площи­
ну внутрішнього світу героя.
Новела має специфічну присвяту:
«Цвітові яблуні». «Цвіт яблуні» —
новела М. Коцюбинського, у душі
ліричного героя якої також тісно
поєдналося божа основа (тяжкі
страждання батька над трилітньою
донькою) і диявольська (підсвідомий
інстинкт художника, який сприймає
її смерть як матеріал для свого май­
бутнього твору).
У новелі М. Хвильового центром
авторської уваги є душа ліричного ге­
роя, її страждання, невміння обрати
правильний шлях.
Розпочинається твір з опису образу
матері: «Моя мати — наївність, тиха
жура і добрість безмежна». Автор по­
рівнює її із Божою Матір’ю — Марією:
«•..воістину моя мати — втілений про­
образ тієї надзвичайної Марії, що
стоїть на гранях невідомих віків».
Розповідь ведеться від імені голов­
ного героя («Я»), що керує батальйо­
ном «юних фанатиків комуни». Дія
відбувається під час революційного
перевороту в будинку розстріляного
шляхтича, де вершить суд револю­
ційний трибунал. Це доктор Тага-
бат, жорстокий, із залізною волею,
для якого висока мета виправдовує
будь-які засоби; молодий хлопець
Андрюша, якого призвано в чека на­
сильно, тож він, буває, не витримує,
проситься на фронт, але поступово
звикає до кривавих дійств; а також
головний герой — «Я».
Головний герой усвідомлює свою
внутрішню роздвоєність: «Цей док­
тор (Тагабат) із широким лобом і бі­
лою лисиною, з холодним розумом і з
каменем замість серця, — це ж він і
мій безвихідний хазяїн, мій звірячий
інстинкт». Водночас інша грань душі
героя — Андрюша («цей невеселий
комунар»), якого силоміць змусили
брати участь у масових розстрілах, та
він боїться відмовитися від ролі вер­
шителя чужих доль.
Герой передчуває наявність у собі
добра і зла: «Я — чекіст, але я і люди­
на». Віддаючи накази про розстріл,
він заспокоює себе тим, що так треба,
у душі ж плекає образ рідної матері,
яка асоціюється з Матір’ю Божою. У
мріях головний герой летить до рід­
ної оселі, де відпочиває від насиль­
ства й жорстокості, які сам і сіє на
землі.
Така роздвоєність не може тривати
довго. Картини загальної кривавої дії
змінюють одна одну. Кульмінація
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРА ТУРА
твору — у групі черниць, засуджених
на страту, герой раптом побачив свою
матір. З натовпу її слова: «Сину! Мій
мятежний сину!» — сприймаються
як голос самої України.
Так у непримиренній суперечності
зіткнулися найсвятіші для героя по­
чуття: синівська любов і служіння
найдорожчій ідеї. Увесь попередній
шлях моральних компромісів робить
трагічну розв’язку неминучою: мати
гине від руки сина. Як жорстокий
присуд звучать слова доктора Тагаба-
та: «Зумій розправитись і з «мамою»
(він підкреслив «з мамою»), як умів
розправлятися з іншими». Герой
придумує собі виправдання в перед­
чутті свого страшного вчинку: «Я
мушу бути послідовним!».
Навіть у синівському праві в остан­
ню годину «з матір’ю побуть на само­
ті* героєві відмовлено. Коли чекіст
підходить уночі до віконця материної
камери, поряд опиняється постать
вартового-дегенерата, «вірного пса
революції*. Герой відчуває, що це сто­
рож його душі, — і покірно йде геть.
Саме цей епізод став моментом ос­
таточного зламу. Нездатному на
бунт, на утвердження себе як повно­
цінної особистості героєві зали­
шається тільки вчинити так, як від
нього сподіваються ті, хто вже давно
втратив усі рештки людяності. Він
наважується на невиправданий зло­
чин: «Тоді я у млості, охоплений по­
жаром якоїсь неможливої радости
закинув руку за шию своєї матері й
притиснув її голову ДО СВОЇХ грудей.
Потім підвів мавзера й нажав спуск
на скроню. Як зрізаний колос, похи­
лилася вона на мене».
Песимістичність фіналу підкрес­
люється промовистими пейзажними
замальовками — природа передчуває
наслідки духовної деградації люди­
ни: «Тихо вмирав місяць у прониза­
ному зеніті».
Ціною найбільшого злочину — ма­
теревбивства — герой прилучився до
«істинних» революціонерів. Та неви­
падково протягом твору оповідач на­
зиває їх дегенератами: «У дегенерата
— низенький лоб, чорна копа роз­
куйовдженого волосся й приплюсну-
тий ніс. Мені він завжди нагадує ка­
торжника, і я думаю, що він не раз
мусив стояти у відділі кримінальної
хроніки». Але засудити дегенерата —
це означає засудити й частку власної
душі, свої романтичні захоплення,
які не витримали випробування дій­
сністю: «Ах, яка нісенітниця! Хіба
він палач? Це ж йому, цьому варто­
вому чорного трибуналу комуни, в
моменти великого напруження я
складав гімни».
Дегенерат — це виродок, для якого
диявольське стає сутністю душі. Так
загострюється протиставлення «доб­
ро — зло» й окреслюється поле їхньої
одвічної битви — душа людини. Кри-
734
Нова література
оВі явища тогочасного суспільства
ідкреслен° за допомогою промовис-
оГО символу матеревбивства: такою
синова подяка за подароване жит­
тя, таким є логічний фінал будь-яко­
го’ суспільного руху, який не ґрун­
тується на гуманності.
Новела «Я (Романтика)» передає
Тривогу, сум’яття, роздвоєність душі
самого М. Хвильового, для якого дуже
гостро постала проблема морального
вибору — правда чи ідея. Її розв’язан­
ням у 1933 році став постріл у скроню.
Ще одна грань таланту Хвильового
— публіцистика. Він був ініціатором
літературної дискусії, що розгорну­
лася в 1925-1928 рр.
У листопаді 1925 року утворюєть­
ся ВАПЛІТЕ — літературна органі­
зація, фактичним лідером якої був
М. Хвильовий. Проте зосередитися
на своїх творчих задумах ні письмен­
нику, ні його однодумцям не вдалося,
адже суспільна атмосфера мало цьо­
му сприяла. Виникла нагальна по­
треба говорити вголос про самобут­
ність української культури, осмисли­
ти шляхи розвитку мистецтва.
У своїх памфлетах М. Хвильовий
висловив позиції тогочасної творчої
інтелігенції. Його стаття «Про «сата­
ну в бочці», або про графоманів, спе­
кулянтів та інших «просвітян»
(1925) була вагомим аргументом у
літературній дискусії. Водночас ця
публікація виявила в М. Хвильовому
якості памфлетиста й полеміста.
З-під пера виходятб цикли памфлетів
«Камо грядеши», «Думки проти те­
чії», «Апологети писаризму».
Риси індивідуального стилю Хви-
льового-памфлетиста: афористичне
оформлення гасел, висока образ­
ність, виваженість аргументацій,
поєднання гнівних звинувачень з
тонкою іронією. Він виступає проти
засилля масовізму, зведення ролі
мистецтва до ідеологічного обслуго­
вування партійної політики. М. Хви­
льовий обстоює «романтику вітаїз-
му» (життєствердження) як стиль
мистецтва сучасності, творцями яко­
го можуть бути лише по-справжньо-
му талановиті митці.
У памфлетах «Камо грядеши» і
«Думки проти течії» письменник
розглядає проблему орієнтації ук­
раїнської культури. Постає злободен­
не питання: Європа чи Просвіта?
«Просвіта» — то усе відстале, «Євро­
па» — символ невпинного прогресу.
Письменник покладає великі надії на
розквіт українського мистецтва, за­
кликає позбутися залежності від
«російського диригента».
Зрозуміло, що в такому аспекті
дискусія швидко набула політичного
спрямування. Наступний памфлет з
промовистою назвою «Україна чи
Малоросія?» опублікувати так і не
вдалося. Саме в ньому постало понят­
тя «азіатського ренесансу» — відро-
735
■
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
дження української культури й зага­
лом державності на новому історич­
ному витку.
Атмосфера для творчості стає все
більше несприятливою. Перестає ви­
ходити журнал «ВАПЛІТЕ», припи­
няє існування й сама організація.
Письменник болісно переживає супе­
речності в особистій долі, компро­
міси з більшовицькою партією,
урешті крах недавньої романтичної
віри в прекрасну «загірну комуну».
Тому М. Хвильовий зважується на
останній крок у виснажливій жит­
тєвій боротьбі. Проте все, що вдалося
йому здійснити за життя, поповнило,
мов живлюще джерело, скарбницю
української культури.