Юрія Яновського не легко
порівнювати з кимось із творців
української літератури XX ст.
Він, як мало хто, закроєний був
на високе місце в царині ху
дожнього слова, і, як мало хто,
зупинився на найближчих під
ступах до нього.
М. Наєнко
Народився Юрій Іванович Яновський 27 серп-
Ня ‘902 року на Єлисаветградщині (тепер Кіро
воградська область) у заможній селянській ро
дині. Причастився до літературної творчості ду-
Же Рано — у десятирічному віці почав писати
‘Рші російською мовою. Життєві «університе-
и>> майбутнього письменника були простими: із
°лотою медаллю закінчує Єлисаветградське
Реальне училище, працює в статистичному бю-
°і Управлінні народної освіти. Доля невпинно
еАе до столиці — майбутній письменник всту
пає до політехнічного інституту. Хоч інженером
йому стати не судилося, саме з цього моменту
розпочинається шлях Ю. Яновського у велику
літературу: 1922 року — надруковано його вірш
«Море», 1925 — з’являється перша книжка
оповідань «Мамутові бивні».
Далі в життя письменника входить кіно — но
ве для українсько? культури мистецтво: у
1926 році вій стає головним редактором Одесь
кої кінофабрики, пише сценарії фільмів, бере
безпосередню участь у їх створенні.
«Харківський» період життя Яновського роз
починається в 1927 році — він стає членом
ВАПЛІТЕ, а після її ліквідації — Пролітфронту.
Тогочасна критика затаврувала письменника як
«націоналіста» та «хвильовіста». Не допомогли
й намагання переробити власні твори на догоду
партійній «верхівці» — у 1947 році вже в Києві
Яновського звільнено з посади головного ре
дактора журналу «Вітчизна», а його новий ро
ман «Жива вода» піддано осуду як націо
налістичний та наклепницький.
Помер Ю. Яновський 25 лютого 1954 року
незадовго після прем’єри на сцені театру остан
нього свого твору — п’єси «Дочка прокурора».
За типом світобачення Яновський,
як і більшість його сучасників, був
романтиком.
У романтичному стилі написано
повість «Байгород» (1927). На тлі ре
волюційного міста розквітає роман
тичне кохання Кіхани до Лізи. Герої
живуть заглиблено у свої почуття та
роздуми. У центрі твору — романтич
ний конфлікт між життям і смертю
(війною), любов’ю і революційним
обов’язком.
Головний герой повісті — Кіхана —
особистість надзвичайно чутлива і
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
вразлива. Його по-дитячому чиста
душа не може перенести випробуван
ня долі, що підкреслює автобіогра
фічність образу. І хоч Кіхана гине,
любов перемагає смерть, стверджує
письменник, бо продовжує жити в
пам’яті людей. Автор понад усе
любить життя, тому фінал повісті
оптимістичний.
Роман «Майстер корабля» (1928)
— абсолютно новаторський за зміс
том і формою твір в українській літе
ратурі. Яновський осмислює роль
творчої інтелігенції, власне, еліти
суспільства у формуванні й станов
ленні світогляду нової доби — тема,
що постала на вістрі інтересу бага
тьох тогочасних письменників. Від
чутні паралелі між героями роману з
екзотичними іменами і реальними
прототипами: То-Ма-Кі (Товариш
Майстер Кіно) — сам Юрій Яновсь
кий, Сев — режисер О. Довженко,
Професор — художник, знавець ста
ровини професор В. Кричевський,
Директор — Павло Нечеса, який очо
лював кінофабрику, Тайах — відома
балерина Іта Пензо. Роль Міста вико
нала портова Одеса тих часів.
Композиція твору. За сюжетом Сев
знімає фільм про матроса Богдана;
для цього потрібно побудувати віт
рильник. Оповідь ведеться від імені
старого То-Ма-Кі, що в спогадах
постійно переноситься з майбутнього
в минуле, з Одеси — до Румунії,
746
Італії, острова Ява. Твір насичено
роздумами про стан тогочасної куль
тури й проекціями культури май
бутнього на зразок: «Кіномистецтво
дійшло апогею. Якими смішними
здались мені витвори його на зорі
існування».
Роман наповнений мариністични
ми пейзажами, має притаманний
кожному романтичному творові лю
бовний сюжет — у танцівницю Тайах
закохані То-Ма-Кі, Сев та Богдан.
Символом свободи особистості, її
прагнення до творчої праці є будів
ництво вітрильника. Символічною є
й назва роману: майстер на носі ко
рабля — це дерев’яна фігурка з
профілем жінки, старовинний оберіг
мореплавців, покликаний захищати
судно від бур і рифів. Водночас це
своєрідне уособлення української
інтелектуальної еліти й визначення її
ролі в становленні та розвитку нації.
У романі «Чотири шаблі»
(1926-1929) показано національно-
визвольний рух в Україні часів рево
люційного перевороту та його резуль
тати. Роман складається з семи роз
ділів, кожен з яких має обов’язковий
пісенний зачин. «Чотири шаблі» за
початковують новий різновид роману
в українській літературі — роман у
новелах. Твір засудили тогочасні
критики як націоналістичний і
такий, що неправдиво зображує дії
Червоної армії.
м и
Відомий роман у новелах «Верш
ники» (1935) написано вже з ураху
ванням панівної ідеології. Він був да
ниною своєму часові, спробою «згла
дити» те враження, що залишили по
собі «Чотири шаблі*. Проте художня
цінність роману все ж залишається ви
сокою завдяки новелам «Дитинство»,
«Подвійне коло», «Шаланда в морі*,
пов’язаним між собою актуальною
проблемою розпаду роду, родини:
«Дві епохи, зіткнувшися на рівному
безмежжі, зводили рахунки».
Роман складається з восьми новел і
розпочинається «Подвійним колом».
Це вражаюча картина степового бою
тих самих «чотирьох шабель», але
вже не проти зовнішніх ворогів — чо
тири брати Половці (Оверко — вояк
української армії, Андрій — біло
гвардієць, П анас — махновець-
анархіст та Іван — комуніст) по черзі
знищують один одного.
«Лютували шаблі, і коні бігали без
вершників, і Половці не пізнавали
один одного». Знову на сторінках
постає тема «Трьох синів» Тичини і
«Матері» Хвильового — тема згуби
матері, роду, нації через політичну
боротьбу синів-братів.
Бій у степу, описаний у новелі,
символізує складну й неоднозначну
ситуацію в Україні під час грома
дянської війни. Трагедія згуби трьох
братів знецінює перемогу комуніста
Івана й окреслює істинне ставлення
автора до кривавої сцени братовбив
ства. У цьому сенсі «Подвійне коло*
могло б бути своєрідним епілогом
«Чотирьох шабель*.
Характерно, що брати по черзі
проклинають один одного.
«Проклинаю тебе моїм руським
серцем, ім’ям великої Росії-матінки,
од Варшави до Японії, од Білого моря
до Чорного, проклинаю ім’ям брата і
згодою роду, проклинаю й ненави
джу в мою останню хвилину…*, —
говорить Андрій, утвердясуючи ідею
«єдіной-нєдєлімой Россіі*.
«Проклинаю тебе великою нена
вистю брата і проклинаю тебе долею
нашою щербатою, душогубе махнов
ський, злодюго каторжний, у Бога, в
світ, у ясний день…*, — останні сло
ва Оверка, мета життя якого поляга
ла у відвоюванні незалежності для
матінки-У країни.
«Проклинаю тебе, проклинаю
моєю останньою хвилиною!*, — пе
ред самовбивством мовив братові Па
нас, бо надії на порятунок брат йому
так і не залишив.
Аргументи Івана на сучасному ета
пі прочитання тексту виглядають де
що сумнівними: «Рід наш роботящий,
та не всі в роді путящі. Є горем горьова-
ні, свідомістю підкуті, пролетарської
науки люди, а є злодюги й несвідомі,
вороги й наймити ворогів. От і бачиш
сам, що рід розпадається, а клас
стоїть, і весь світ за нас, і Карл Маркс*.
_____________________ Нова література
747
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРА ТУРА
Крапку в загибелі могутнього ук
раїнського роду Половців ставить
комісар Івана Герт, зауважуючи про
трьох загиблих братів: «одного роду,
та не одного з тобою класу*. Так кла
сова належність стає визначальною,
відсунувши гуманістичну позицію на
другий план. Автор підкреслює, що
на всіх своїх синів чекає, вдивляю
чись у синю морську даль, старий
батько Половець, і для нього немає
значення, під якими прапорами вис
тупають вояки — вони всі його діти.
Без перебільшення найкращі нове
ли «Вершників* — «Дитинство» і
«Шаланда в морі». Це незрівнянні
романтично-барокові поеми одвічно
му світові української природи (сте
пу, моря, неба). Хоча втілені вони в
прозовій формі, витончені пейзажі
дивують майстерністю своєї лірич
ності: «І хочеться знати, куди падає
сонце, кортить дійти рівним степом
до краю землі й заглянути у прірву,
де вже чимало назбиралося погаслих
сонць, і як вони лежать на дні про
валля — як решета, як сковороди чи
як жовті п’ятаки?*.
«Дитинство» — це гімн дружбі
правнука з прадідом: «Вони йдуть
удвох до хати і заходять на подвір’я,
правнук Данилко і прадід Данило*.
Старий стає другою душею малого
хлопчака, вчить складного життя,
розраджує в найскладніші хвилини:
«І до прадіда прийшовши, котрий
спав у повітці, Данилко витирав сльо
зи, бо мимоволі набігали на очі, доб
ре б’ється ота клята мати, друга б
уже пересердилась за цілий день,
«боліло? — питав прадід Данило, — ■а
ти не зважай, бо вона господиня і
гірко працює, вона нас годує».
Водночас у творі висвітлено клю
чові проблеми тогочасного села — ка
торжна робота, безземелля, голод,
злиденне життя селянського люду,
засвідчені спраглою уявою малої ди
тини: «У хаті холодно і немає хліба,
тільки перепічки та кислі буряки».
Для автора важливий той своєрід
ний колорит, що є в національному
побуті, і він намагається його показа
ти через призму сприйняття малого
Данилка: «Вечорами дівчата співа
ють веснянок, сівши черенем чи ла
вою, а хлопці не сміють підспівувати,
бо це дівоче діло — весну славити, і
співають: «А вже весна, а вже крас
на, із стріх вода капле, із стріх вода
капле, із стріх вода капле. Молодому
козаченьку мандрівочка пахне, манд
рівочка пахне, мандрівочка пахне».
Так два світи — сучасне і минуле
— поєднуються в кожній людській
душі, тому несподівана смерть
прадіда серед квітучого степу дає Да-
нилку відчути себе самотнім, але не
зупиняє його спраги до життя. «Топ
чи землю, синок», — такими були ос
танні слова мудрого старого, звернені
до нащадка його роду. Оспівування
748
Нова література
мідних родових традицій, гуманісти
чного сприйняття буття, здорового
існування людини на землі стає про
відним для письменника.
Наприкінці 20-х рр. Юрієві Яновсь-
кому вдалося у своїх творах яскрави
ми романтичними фарбами зобрази
ти визвольну боротьбу українського
народу та відтворити пореволюційну
дійсність. Написані в другій полови
ні 30-х рр. «Дума про Британку» і
збірка новел «Короткі історії» та й
пізніші твори нагадували лише зов
нішніми рисами, що вони — родичі
«Чотирьох шабель» та «Вершників»,
а насправді були тільки уламками
великого натхнення. Далася взнаки
довгоочікувана критиками «еволю
ція» Яновського-прозаїка від неоро
мантизму до соцреалізму — єдиний
для всіх жанрів і стилів творчий
метод позбавив саму творчість усіх
ознак живого життя. Спробу відроди
ти себе як художника Ю. Яновський
зробив у п’єсі «Дочка прокурора»
(1954), яка стала останнім твором
письменника.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.