«Хочу бути літописцем ук
раїнського простору в добі, яку
сам бачу, чую, переживаю», —
писав Улас Самчук у передмові
до одного зі своїх романів.
Бажання митця здійснилося:
один із найактивніших дослід
ників творчості письменника
Є. Пінчук незабаром назве У па.
са Самчука «Гом єром XX ст.».
Народився Улас Олексійович Самчук 20 лю
того 1905 року в селі Дермань (тепер Рівненська
область). Початкову освіту здобув у сільській
школі. Далі навчався в Кременецькій гімназії, де
й виявилися його літературні зацікавлення.
Письменник був покликаний до строкової
служби в польській армії і проходив її в Західній
Польщі. 1927 року Улас Самчук дезертирував з
війська й нелегально перейшов через кордон до
Німеччини. Згодом вступив до Бреславського
(нині Вроцлавський) університету, але невдовзі
переїхав до Чехословаччини й за кілька років
(1929—1931) закінчив Український вільний
університет у Празі.
Друкуватися почав рано. Перше оповідання
«На старих стежках» опублікував 1926 року.
Згодом з’явилися «Юність Василя Шеремети»,
«Волинь», «Марія», «Чого не гоїть вогонь»,
«Ост». У 1945 року очолив об’єднання МУР
(Мистецький український рух), куди входили
Ю. Шерех, І. Багряний, В. Петров, І. Костецький
та інші митці діаспори. Усього ж навколо ор
ганізації об’єдналося понад сто українських
письменників.
У 1948 році У. Самчук переїздить до Канади.
Помер у 1987 році, похований поблизу Торонто.
Серед майстрів української прози
XX ст. постать Уласа Самчука чи не
найсамобутніша. Найвизначнішим
творчим досягненням письменника є
роман-епопея «Волинь», що склада
ється з трьох частин: «Куди тече та
річка» (1934); «Війна і револю
ція» (1935); «Батько і син» (1937).
«Волинь» — це справжній гімн во
линській землі, її самобутнім людям.
Нова література
селянській праці, любові до рідного
краю, сімейним підвалинам народно
го життя. Усі політичні протистоян
ня в романі подані залежно від того,
як їх трактують волиняни в різні
проміжки часу. Самчук навіть перед
бачив неминучість нашого відро
дження: «Прийде час, і ми, люди мої,
чи наші діти до голосу прийдемо і
своє господарство возстановимо. Це
стане, бо ж інакше не можна буде жи
ти», — говорить його герой.
Кульмінаційною книжкою в трилогії
є третя — «Батько і син». Вічний
конфлікт батьків і дітей тут розгляда
ється теж особливо: як взаємозв’язок
поколінь, неперервність одного роду.
За типом світобачення Улас Сам
чук реаліст. Проте він сповідує ідеал
сильної особистості, більш притаман
ний романтикам. Сильною особис
тістю в романі є Матвій Довбенко.
Його син Володько — це не тільки
біологічне продовження батька, а й
носій його сутності в нових історич
них умовах — коли достоїнства зви
чайного українського селянина ста
ють ґрунтом відповідного йому полі
тичного світогляду.
Проте «Волинь» — це не ідео
логічний роман. Письменника хви
лює: поезія праці, тема людської чес
ності та відповідальності, кохання,
Родинні почуття тощо.
Коли У. Самчук працював над три
логією «Волинь», сталася найстраш
ніша трагедія за всю історію ук
раїнського народу — центральні та
східні землі були кинуті у вир штуч
ного голодомору 1932-1933 рр.
Письменник не міг не говорити про
велетенське національне горе. Так
з ’являється «Марія» (1933).
Твір має підзаголовок: «Хроніка
одного життя». Загальний стиль ви
кладу, як зазначає Р. Мовчан, цілком
відповідає хронікальному жанрові —
про Маріїне життя розповідається
в чіткій часовій послідовності, це
стиль художньої агіографії, що на
ближує її образ до біблійних героїнь і
водночас підносить його до рівня
символу України: «Марія зустріла й
провела двадцять шість тисяч двісті
п’ятдесят вісім днів. Стільки разів
сходило для неї сонце, стільки разів
переживала насолоду буття, стільки
разів бачила або відчувала небо, за
пах сонячного тепла й землі».
Шестирічна М арія осиротіла, з
дев’яти — по наймах. Але її спрага до
життя перемагає. З ’являється та лю
дина, з якою Марія хотіла б поєднати
свою долю. Стосунки розпочинають
ся звично: вечорниці, заручини, ве
сілля, розплітання коси молодої…
Та Маріїного коханого Корнія заби
рають до російського флоту, де він
пробув сім років, воював з японцями.
Не одержавши від нього жодного лис
та, Марія подала рушники Гнатові,
парубкові тихої, але наполегливої на
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
тури, який дуже кохав її: «Дивлюся
на тебе, Маріє, і стає страшно.
Страшно за твою таку красу. Тобі тре
ба сидіти в світлиці, накинути царсь
ку одіж і бути чиєюсь царицею. Ти
надто хороша, у тебе ж пісня яка, яка
пісня!».
Тим часом за сім років служби
імператорові Корній набув те, що ста
ло згодом визначальним у характері
його сина М аксима, — зневагу до
рідної мови, бездумність і жорсто
кість. Проте Маріша любов (після по
вернення Корнія вона покинула Гна
та й вийшла заміж удруге за того,
кого кохала по-справжньому), невси
пуща праця на землі повернули його
в звичне русло. Корній став статеч
ним господарем.
Та біда була поряд. Хтось у вели
кодню ніч підпалює нову хату Корнія
та Марії, клуню, хліви — усе, що на
жили за довгі роки тяжкою працею.
Зразу ж підозра падає на Гната. Він
потрапляє під слідство, але божить
ся, що його вини в цьому немає, та й
Марія підтримує: хата могла заго
рітися й без підпалу.
Тільки перед смертю від старенько
го ченця, колишнього її чоловіка Гна
та, Марія чує слова спокути за те, що
він колись спалив її хату. Та мудра
Марія зразу знала про цей Гнатів гріх.
З документальною точністю зма
льовано в романі жахи голодної смерті,
викликаної штучним голодомором:
«Марія стоїть над дитиною і дуМає.
«Вмреш, дитинко. На широкому сві
ті немає вже для тебе трошечки
хліба… Зовсім трош ечки хліба…»
Розгортається страшна картина не
людських тортур, коли мати вбиває
свою малу дитину, втративши з голо
ду рештки здорового глузду, трапля
ються випадки канібалізму, а люди
по селах мруть, мов м ухи…
Марія не замикається у своєму
горі. Усі її думки — про доньку та ма
леньку онуку, вона з усіх сил нама
гається підтримати в них життя, але
не вдається: Надія вбиває свою малу
дитину, й накладає на себе руки. Ця
смерть символічна — молода мати не
бачить у цьому жорстокому світі ні
себе, ні своєї дитини. Вона стала
своєрідним реквіємом людському
родові, українському народові, яко
му вже ніколи не бути таким, як до
цієї трагедії.
Гнатові слова звучать пророче:
«Слово моє, — казав він, — не для вас.
Слово моє для мертвих і ненародже
них. Слово моє прийдучим вікам. За
тямте, ви, сини і дочки великої зем
лі… Затямте, гнані, принижені, за
тямте, витравлювані голодом, мором-
Нема кінця нашому життю. Горе тобі,
зневірений, горе тобі, виречений сам
го себе!.. Кажу вам правду велику-
краще буде Содомові й Гоморрі в ДеН
страшного суду, ніж вам, що відРекЛ
ся й плюнули на матір свою!..»-
768
Зринають у творі паралелі з народ
ним трагедійним епосом. Страшна за
своєю реалістичністю сцена, коли
Корній вбиває сина Максима, пере
гукується з гоголівським «Тарасом
Бульбою». Жорстока сільська влада,
представлена образами Максима і
партійців, настільки позбавлена люд
ського, що влаштовує гулянку тоді,
коли страшною, голодною смертю
вмирає село. Покарати відступника
має право батько, який дав життя, то
му відчув себе владним відібрати його.
Фінальні сцени твору апокаліпти-
чні. Це прощання з Марією — пер
соніфікованою матір’ю людського ро
ду: «Гнат сів коло неї, довго мовчки
дивився у її обличчя. Поморщені,
сухі, запалі щоки. Випнуті гострі ви
лиці, очі глибоко-глибоко у мокрому
місці сидять, потемнілі, погаслі.
Паклі сивого волосся вибиваються
з-під подертої заялозеної хустки.
Після здіймає свою руку, бере у неї
Маріїну, ту, що до сонця знялася, і
лагідно довго цілує її.
Цілує і говорить:
— Цілую руку матері. Цілую
святість велику. Цілую працю! Ма
ріє? Маріє!..
Сонце обливало ліжко, Гната і
Марію. У Гнатовій душі творився
страшний суд».
Трагедію роду й народу майстерно
зображено у творчості Уласа Самчу-
ка. Усе його життя стало трагедією
людини, вигнаної з рідного краю. Чи
повернуться його тлінні останки ко
лись на Батьківщину — судити важ
ко. Немає тільки сумніву в тому, що
його творчість є невід’ємною части
ною духовної свідомості кожного ук
раїнського громадянина.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: Євген Маланюк 1897-1968 рр.