«Хочу бути літописцем ук­
раїнського простору в добі, яку
сам бачу, чую, переживаю», —
писав Улас Самчук у передмові
до одного зі своїх романів.
Бажання митця здійснилося:
один із найактивніших дослід­
ників творчості письменника
Є. Пінчук незабаром назве У па.
са Самчука «Гом єром XX ст.».
Народився Улас Олексійович Самчук 20 лю­
того 1905 року в селі Дермань (тепер Рівненська
область). Початкову освіту здобув у сільській
школі. Далі навчався в Кременецькій гімназії, де
й виявилися його літературні зацікавлення.
Письменник був покликаний до строкової
служби в польській армії і проходив її в Західній
Польщі. 1927 року Улас Самчук дезертирував з
війська й нелегально перейшов через кордон до
Німеччини. Згодом вступив до Бреславського
(нині Вроцлавський) університету, але невдовзі
переїхав до Чехословаччини й за кілька років
(1929—1931) закінчив Український вільний
університет у Празі.
Друкуватися почав рано. Перше оповідання
«На старих стежках» опублікував 1926 року.
Згодом з’явилися «Юність Василя Шеремети»,
«Волинь», «Марія», «Чого не гоїть вогонь»,
«Ост». У 1945 року очолив об’єднання МУР
(Мистецький український рух), куди входили
Ю. Шерех, І. Багряний, В. Петров, І. Костецький
та інші митці діаспори. Усього ж навколо ор­
ганізації об’єдналося понад сто українських
письменників.
У 1948 році У. Самчук переїздить до Канади.
Помер у 1987 році, похований поблизу Торонто.
Серед майстрів української прози
XX ст. постать Уласа Самчука чи не
найсамобутніша. Найвизначнішим
творчим досягненням письменника є
роман-епопея «Волинь», що склада­
ється з трьох частин: «Куди тече та
річка» (1934); «Війна і револю­
ція» (1935); «Батько і син» (1937).
«Волинь» — це справжній гімн во­
линській землі, її самобутнім людям.
Нова література
селянській праці, любові до рідного
краю, сімейним підвалинам народно­
го життя. Усі політичні протистоян­
ня в романі подані залежно від того,
як їх трактують волиняни в різні
проміжки часу. Самчук навіть перед­
бачив неминучість нашого відро­
дження: «Прийде час, і ми, люди мої,
чи наші діти до голосу прийдемо і
своє господарство возстановимо. Це
стане, бо ж інакше не можна буде жи­
ти», — говорить його герой.
Кульмінаційною книжкою в трилогії
є третя — «Батько і син». Вічний
конфлікт батьків і дітей тут розгляда­
ється теж особливо: як взаємозв’язок
поколінь, неперервність одного роду.
За типом світобачення Улас Сам­
чук реаліст. Проте він сповідує ідеал
сильної особистості, більш притаман­
ний романтикам. Сильною особис­
тістю в романі є Матвій Довбенко.
Його син Володько — це не тільки
біологічне продовження батька, а й
носій його сутності в нових історич­
них умовах — коли достоїнства зви­
чайного українського селянина ста­
ють ґрунтом відповідного йому полі­
тичного світогляду.
Проте «Волинь» — це не ідео­
логічний роман. Письменника хви­
лює: поезія праці, тема людської чес­
ності та відповідальності, кохання,
Родинні почуття тощо.
Коли У. Самчук працював над три­
логією «Волинь», сталася найстраш­
ніша трагедія за всю історію ук­
раїнського народу — центральні та
східні землі були кинуті у вир штуч­
ного голодомору 1932-1933 рр.
Письменник не міг не говорити про
велетенське національне горе. Так
з ’являється «Марія» (1933).
Твір має підзаголовок: «Хроніка
одного життя». Загальний стиль ви­
кладу, як зазначає Р. Мовчан, цілком
відповідає хронікальному жанрові —
про Маріїне життя розповідається
в чіткій часовій послідовності, це
стиль художньої агіографії, що на­
ближує її образ до біблійних героїнь і
водночас підносить його до рівня
символу України: «Марія зустріла й
провела двадцять шість тисяч двісті
п’ятдесят вісім днів. Стільки разів
сходило для неї сонце, стільки разів
переживала насолоду буття, стільки
разів бачила або відчувала небо, за­
пах сонячного тепла й землі».
Шестирічна М арія осиротіла, з
дев’яти — по наймах. Але її спрага до
життя перемагає. З ’являється та лю­
дина, з якою Марія хотіла б поєднати
свою долю. Стосунки розпочинають­
ся звично: вечорниці, заручини, ве­
сілля, розплітання коси молодої…
Та Маріїного коханого Корнія заби­
рають до російського флоту, де він
пробув сім років, воював з японцями.
Не одержавши від нього жодного лис­
та, Марія подала рушники Гнатові,
парубкові тихої, але наполегливої на­
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
тури, який дуже кохав її: «Дивлюся
на тебе, Маріє, і стає страшно.
Страшно за твою таку красу. Тобі тре­
ба сидіти в світлиці, накинути царсь­
ку одіж і бути чиєюсь царицею. Ти
надто хороша, у тебе ж пісня яка, яка
пісня!».
Тим часом за сім років служби
імператорові Корній набув те, що ста­
ло згодом визначальним у характері
його сина М аксима, — зневагу до
рідної мови, бездумність і жорсто­
кість. Проте Маріша любов (після по­
вернення Корнія вона покинула Гна­
та й вийшла заміж удруге за того,
кого кохала по-справжньому), невси­
пуща праця на землі повернули його
в звичне русло. Корній став статеч­
ним господарем.
Та біда була поряд. Хтось у вели­
кодню ніч підпалює нову хату Корнія
та Марії, клуню, хліви — усе, що на­
жили за довгі роки тяжкою працею.
Зразу ж підозра падає на Гната. Він
потрапляє під слідство, але божить­
ся, що його вини в цьому немає, та й
Марія підтримує: хата могла заго­
рітися й без підпалу.
Тільки перед смертю від старенько­
го ченця, колишнього її чоловіка Гна­
та, Марія чує слова спокути за те, що
він колись спалив її хату. Та мудра
Марія зразу знала про цей Гнатів гріх.
З документальною точністю зма­
льовано в романі жахи голодної смерті,
викликаної штучним голодомором:
«Марія стоїть над дитиною і дуМає.
«Вмреш, дитинко. На широкому сві­
ті немає вже для тебе трошечки
хліба… Зовсім трош ечки хліба…»
Розгортається страшна картина не­
людських тортур, коли мати вбиває
свою малу дитину, втративши з голо­
ду рештки здорового глузду, трапля­
ються випадки канібалізму, а люди
по селах мруть, мов м ухи…
Марія не замикається у своєму
горі. Усі її думки — про доньку та ма­
леньку онуку, вона з усіх сил нама­
гається підтримати в них життя, але
не вдається: Надія вбиває свою малу
дитину, й накладає на себе руки. Ця
смерть символічна — молода мати не
бачить у цьому жорстокому світі ні
себе, ні своєї дитини. Вона стала
своєрідним реквіємом людському
родові, українському народові, яко­
му вже ніколи не бути таким, як до
цієї трагедії.
Гнатові слова звучать пророче:
«Слово моє, — казав він, — не для вас.
Слово моє для мертвих і ненародже­
них. Слово моє прийдучим вікам. За­
тямте, ви, сини і дочки великої зем­
лі… Затямте, гнані, принижені, за
тямте, витравлювані голодом, мором-
Нема кінця нашому життю. Горе тобі,
зневірений, горе тобі, виречений сам
го себе!.. Кажу вам правду велику-
краще буде Содомові й Гоморрі в ДеН
страшного суду, ніж вам, що відРекЛ
ся й плюнули на матір свою!..»-
768
Зринають у творі паралелі з народ­
ним трагедійним епосом. Страшна за
своєю реалістичністю сцена, коли
Корній вбиває сина Максима, пере­
гукується з гоголівським «Тарасом
Бульбою». Жорстока сільська влада,
представлена образами Максима і
партійців, настільки позбавлена люд­
ського, що влаштовує гулянку тоді,
коли страшною, голодною смертю
вмирає село. Покарати відступника
має право батько, який дав життя, то­
му відчув себе владним відібрати його.
Фінальні сцени твору апокаліпти-
чні. Це прощання з Марією — пер­
соніфікованою матір’ю людського ро­
ду: «Гнат сів коло неї, довго мовчки
дивився у її обличчя. Поморщені,
сухі, запалі щоки. Випнуті гострі ви­
лиці, очі глибоко-глибоко у мокрому
місці сидять, потемнілі, погаслі.
Паклі сивого волосся вибиваються
з-під подертої заялозеної хустки.
Після здіймає свою руку, бере у неї
Маріїну, ту, що до сонця знялася, і
лагідно довго цілує її.
Цілує і говорить:
— Цілую руку матері. Цілую
святість велику. Цілую працю! Ма­
ріє? Маріє!..
Сонце обливало ліжко, Гната і
Марію. У Гнатовій душі творився
страшний суд».
Трагедію роду й народу майстерно
зображено у творчості Уласа Самчу-
ка. Усе його життя стало трагедією
людини, вигнаної з рідного краю. Чи
повернуться його тлінні останки ко­
лись на Батьківщину — судити важ­
ко. Немає тільки сумніву в тому, що
його творчість є невід’ємною части­
ною духовної свідомості кожного ук­
раїнського громадянина.