Загнітко А. П. Український синтаксис: навчально-практичний комплекс. Хрестоматія.

А. П. Загнітко ЗАСОБИ АКТУАЛІЗАЦІЇ ПОЕТИЧНОГО ЗМІСТУ В ЛІРИЧНИХ ТЕКСТАХ

загрузка...
У.1. Текстова категорія події. Текстова категорія події належить до 
глобальних, охоплюючи власне-подію, процес, факт. Вона є організувальною у 
структурному і смисловому аспектах. 
Способом оформлення категорії події виступає предикат (основною формою 
вираження предиката в українській мові є присудок - простий (особово-дієслівний, 
інфінітивний, вигуковий, нульовий), дієслівний складений, іменний складений та ін. 
У тексті, в складному синтаксичному цілому предикати утворюють ланцюжки подій, 
що відбуваються або одночасно, або послідовно. Такі події складають граматичний 
або змістовий конекторний ряд. Предикати в конекторному ряду часто 
супроводжуються інтенсифікаторами-прислівниками або їхніми групами у функції 
оцінки, кваліфікації, характеризації дії чи стану: Революція принесла звільнення. 
Вона повернула його до Кисва, розкрила перед Зеровим усі шляхи, що досі лишалися 
для нього герметично замкненими. Починаючи з можливості жити й учителювати в 
Києві, викладати латину не в Золотоноші, а в Київській українській гімназії 
(В. Домонтович). 
Для категорії події властиве віднесення кожної дії до певного часу, 
співвідношення з моментом мовлення. Тому слова цієї категорії дають відповідь на 
583 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
питання: коли? Вони можуть містити якісну і кількісну аспектуально-видову оцінку з 
актуалізацією питань: як? як довго? як швидко? протягом якого часу? На ці питання 
дієслова-прєдикати дають відповідь разом з інтенсифікаторами. Останні часто 
містять вказівку на межу дії (початок, завершення), на окремі її фази, кратність, її 
результативність. Саме категорія події уможливлює створення в тексті кількох 
різновидів часу і простору. 
Родовим поняттям показу комплексу дій у художньому творі (подібно і в 
іншому дискурсі) є подія. Цим терміном можна назвати всю текстотвірну глобальну 
категорію, що виражає в комунікативній перспективі основне повідомлення - рему 
тексту. Видовими поняттями цієї категорії (за Н. Д. Арутюновою) є: власне-подія, 
процес, стан і факт. Н. Д. Арутюнова констатує, що "подія" наблизилася до "факту", 
що належить до сфери знання. Біографічна анкета просто перетворює події у факти, 
хроніка легко перетворює історичну подію у факт історії" [Арутюнова 1988, с. 199]. 
Категорія події позначає те, що трапилося з ким- або чим-небудь, називає дію, 
що відбувалася в минулому або в даний момент, або відбуватиметься. Дії подійного 
типу пов'язані з поняттями "ситуація", "процесе", "пригода", "випадок", "епізод", 
"стан речей". 
Видова категорія "власне-події" відрізняється тим, що (за Н. Д. Арутюновою) 
"виділяється з потоку перебігу", складається з окремих актів, наближається за 
значенням до процесу, стану і протиставлена факту. 
Покликаючись на 3. Вендлера, Н. Д. Арутюнова називає події найпростішими 
елементами, що разом з предметами і фактами, належать до онтології світу, тобто 
пов'язують мову і мовлення з дійсністю, з життям, тому що події - "це родовий 
термін, що охоплює такі поняття, як процеси, дії, умови ... ситуації, зміни, стан речей, 
їм може буги властива повна номіналізація". Під останньою мається на увазі 
можливість повного або неповного сприйняття предиката висловлення. Подійний 
(процесуальний) предикат "повинен бути зрозумілим щонайпряміше": "Арешт 
злочинця відбувся при свідках (повна номіналізація з подійним значенням)" 
[Арутюнова 1988, с. 104]. 
На думку 3. Вендлера, Н. Д. Арутюнової, предикат факту являє собою неповну 
номіналі іацію з включенням модусу думки, знання, відчуття, мовлення, емоцій мовця. 
Таке висловлення-факт найчастіше постає як складнопідрядне речення з підрядною 
частиною з'ясувальною: Я радію тому, що він викопав самостійно вправу. Складні 
речення такого типу умовно називаються речення "тому що". Предикат підрядної 
з'ясувальної частини може репрезентувати повідомлення про минулу подію, істинність (чи 
хибність) якого стверджується мовцем: У газетах повідомили, що в Турціїбув землетрус. 
Предикат підрядної частини у висловленні-факті може позначати буттєвість, 
наявність, існування чогось: Незважаючи на те, що йому уже минуло сімдесят 
років, він не виглядав старим. 
Головна частина у висловленні-факті здебільшого характеризує реакцію мовця 
на повідомлюване ним: Я вважаю цілком випадковим те, що відбулося згодом. 
Особливої уваги вимагає розгляд способів вираження предикатів подій, 
процесів, фактів та їхніх значень у висловленні і тексті. 
Подійні предикати. Предикати повної номіналізації і прямого значення 
виражають власне-події, що виражаються: а) особовими і безособовими дієсловами 
минулого доконаного; б) майбутнього простого, складного і складеного, 
теперішнього історичого; в) дієслівні й іменні складені форми присудка; г) 
дієприкметники і дієприслівники (одиничні й у складі зворотів). 
584 
Тема VI. Лінгвістика тексту 
Основною функцією подійних предикатів постає позначення динаміки дії, 
фіксування її відповідних фаз, встановлення їхніх часових меж, вказівка на 
некратність події, на результат дії. Подійні предикати постають у кількох 
семантичних типах: 
Інхоативні дієслова, що позначають початок дії. Останнє наголошується 
префіксами: за-, під-, пі-, роз- і под.: заспівав, піднявся, пішов. Значення початку дії 
може позначатися "майбутнім розпочинальним": почне розвиватися, розпочне 
співати; майбутнім простим: заспіває, піде. 
Фінітивні предикати ("термінативні"). Вони акцентують кінець усієї дії або 
останньої її фази. Для таких дієслів притаманні префікси: за-, при-, об- та ін .: 
заспівав, прийшов, обговорили. 
Предикати зі значенням охоплення усього тривання дії. Ці дієслова 
найчастіше використовують префікс про-. У висловленнях з цими дієсловами-
иредикатами здебільшого використовуються інтенсифікатори, що вказують на 
тривалість, протяжність усієї тривалості: Проговорили увесь день; Промовчав цілу 
годину. 
Предикати досягнення, що фіксують повне припинення дії процесу, 
неможливість його подальшого існування: Розмова закінчена. Дощ пройшов. Театр 
зачинили. 
Подійні предикати, що вказують на завершення дії й одночасно на її неповний 
вияв, містять префікси: при-, по-. Значення цих предикатів перевіряється за 
допомогою інтенсифікатора типу "трохи": привідкрив, присів, порозмовляли.. 
Предикати поступового здійснення дії поєднують значення тривалості дії, 
процесу, стану з її наслідком: Довго гриміло, але відгриміло. Хлопець мовчав, мовчав - і 
заговорив. 
Перфективні предикати позначають результат дії минулого, що наявний 
сьогодні: сфотографував; зірвали яблука. Перфективним формам не властива 
тривалість дії. Оскільки вони є формами минулого, то є наближеними до точки 
відліку в теперішньому (до моменту мовлення) або збігаються з ним: Пакети 
виявилися в сумці. 
Особливого, "квантового" характеру подійний предикат набуває зі значенням 
некрат носі і (неітеративності), що реалізується за допомогою суфікса -ну-, окремих 
префіксів або нульовою суфіксацією, пор.: 
однократність дії: крикнув, штовхнув, крикнув; 
кратність (аористності): встав, сів, помер; 
надкратність дії, що реалізується так званими "дієслівними вигуками", або 
"дієсловами ультрамиттєвого виду", що дорівнюють кореню слова: бух, трісь, скік, 
стриб, пор.: А заєць скік у ліс (Н. Забіла). 
У подійному значенні (за Н. Д. Арутюновою), можуть бути використані 
девербативи у функції іменної частини присудка, підмета або додатка: Про зустріч (= 
зустрітися) ми домовились заздалегідь. Наша подорож відбулася ( = Ми 
подорожували). 
Суттєвим для подійних предикатів постає їхня здатність пов'язувати суб'єкти й 
об'єкти висловлення. При цьому в активному звороті предикат може констатувати 
результативний вплив суб'єкта на об'єкт: 
без зміни об'єкта: Я купив альбом; 
зі зміною об'єкта по завершенні дії: Батко виховав сина; 
з виникнення об'єкта внаслідок дії суб'єкта: Письменник написав книгу; 
Художник створив картину. 
585 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
Подійним предикатом у пасивному звороті постає граматичний вплив суб'єкта на 
об'єкт при логічному зворотному зв'язку: Гори зруйновані вітром. Реальний 
(логічний) суб'єкт у цьому висловленні - вітер, його ж синтаксична функція -
додаток. 
Семантико-граматичні можливості подійних предикатів продуктивно 
використовуються в художньому тексті, у складних синтаксичних цілих для 
зображення послідовності або одночасності актів. Такий конекторний ряд описує 
єдину подійну динамічну ситуацію минулого або майбутнього. Таку подійну ситуацію 
можна позначити терміном "випадок", "пригода", "епізод". Одна така "пригода" 
зображена М. Руденком. Поетичний текст М. Руденка побудований за схемою кількох 
ССЦ. Він описує одну подійну ситуацію, що складається з кількох коротких актів, 
репрезентованих конекторним рядом подійних дієслівних форм: Я зустрів її, слизьку 
потвору, / Між: конвалій в росяній траві - І Поміж- сосен, що дивились вгору, /Де 
висіли тучі громові. // Це була така невідповідність - Квіти-перли і слизька змія! -
Що природі за уяви бідність / Був готовий докоряти я. // Справді ж бо, образа в тім 
велика. Що в красу травневу заповзла / Ця отруйна гадина безлика - / Темний вихлюп 
світового зла. // Я вже був підважив каменюку / В іскорках соснової смоли - / Та 
побачив, як стару гадюку / Крихітні спіральки облягли. І/ То були її рожеві діти, /Що 
жили у травах поміж: пнів. / їх ще треба пестити й глядіти - / Ніжних, нерозумних 
пустунів. // Так вони в 'юнились, так просили / Сонця й ласки, що мені умить / Збило 
подих і забракло сили / камінь той на матір опустить (М. Руденко. Гадюка). 
Конекторний ряд глобальної категорії події тексту оформлений рядом предикатів 
минулого часу. Дієслівні форми доконаного виду дають можливість автору в 
динаміці описати цю пригоду як послідовність каузально пов'язаних подій. 
Конекторний ряд подійних предикатів зачину і розгортання вказують на щойно 
розпочату дію: людини-спостерігача і діяча і гадюки. Значення початку дії акцентовано за 
допомогою дієслівної форми з префіксом зу-: зустрів. 
Окремі дієслівні форми недоконаного виду відтворюють панорамність й 
об'ємність малюнку: дивились, висіли, а форми доконаного виду динамізують: був 
підважив, побачив, збило, забракло, опустить. 
Завершує зображення усієї події кінцівка, що оформлена за допомогою кількох 
предикатів у формі минулого доконаного. 
Цей поетичний текст насичений подійними предикатами, що зосереджують 
увагу читача на обмежених початком і кінцем дії актах. Паузи наголошені автором за 
допомогою розмаїїтя розділових знаків: крапок, ком, тире. Усі ці прийоми автора 
викликають у читача увагу до кожного акту і створюють загальну картину маленької 
пригоди, що відбулася і завершилася перед його очима. 
Подійність у художньому тексті може оформлячися за допомогою конекгорного 
ряду предикатів доконаного виду у формі майбутнього простого і майбутнього 
початку (з допоміжними дієсловами типу розпочати, стати): Встанемо з колін, і 
Держава встане. Ніхто нас більше не проведе. І почнемо так працювати, як ніколи 
досі... [засіяє величчю наша Країна (В. Медвідь). 
Гіпотетичне вставання з колін і постання Держави, в якому переконаний автор, 
зображено за допомогою ланцюжка передбачуваних, казуально пов'язаних подій, що 
зумовлять велич країни. Для показу такої цільності уся подія репрезентована в 
складному синтаксичному цілому. 
Особливої уваги заслуговують синтетичні конекторні ряди, що постають 
внаслідок поєднання форм майбутнього простого і форм наказового способу. В 
цьому разі можна говорити про деонтичну модальність, а наявні форми недоконаного 
5X6 
Тема VI. Лінгвістика тексту 
виду описують стан справ у феноменологічній реальності (за О. О. Семенець) і 
складають своєрідний підсумок висловленого: 
Чуже лахміття гордо скинь 
І встань, як степ твій, чорна й гола, 
І бенкетуючи, загинь, 
Під грім від вироку - "ніколи". 
Усім огнем твоєї тьми, Всім пеклом зради й самозгуби Ти переможця обійми, 
Вцілуй свою отруту в губи! 
...Хай в горлі захлинеться крик, Коли пручається, вже забитий... 
О, коли так навік, навік, -
Будь не Марія, а Юдита (Є. Маланюк). 
Н. Д. Арутюнова, цитуючи Т. В. Радзієвську, наголошує, що позначення подій не 
стільки характеризують перебіг подій, скільки їх інтерпретують. У зв'язку з цим 
варто наголосити, що пізнання явища - це пізнання його різноманітних зв'язків з 
іншими явищами (подіями) різних сфер (часових, просторових, природних, 
особистісних, міжособистісних, громадських та ін.). Охарактеризувати подію -
значить експлікувати усі зв'язки певної події з іншими подіями і виявляти тим самим 
його значущість у цій сукупності зв'язків (за Т. В. Радзієвською). 
У.2. Глобальна категорія часу. У Давній Греції міфологізували абстрактне 
ионятте часу. Одним із начал світу давні греки визнавали Бога Часу - Хроноса, який, 
разом із Зевсом і Землею, народив Вогонь, Повітря і Воду. А вони, відповідно, 
створили покоління богів. Далі в багатьох мовах ім'я бога Часу "Хронос" 
перетворилося в інтернаціональний терміноелемент "хроно-", що сприяє формуванню 
цілого ряду складних термінів типу хронологія, хронографія, хронометрія, 
хронограф, хронометр, хроніка та ін. Ці терміни, називаючи розділи науки, явища, 
прилади, зберігають зв'язок з поняттям часу. 
Вчені античності спостерігали за формою і змістом поняггя Час. Давньогрецький 
філософ Платон прагнув пояснити етимологію поняття "час" і водночас осмислити і 
вловити сутність цього поняття. Він увів визначення етапу часу- "епоха". Арістотель 
пов'язував поняття Часу з категорією простору й увів визначення "вічності" як 
"безкінечності", "як повний сірок [існування] всього Неба". Аристотель звертав увагу 
на форму дієслова, що, на відміну від імені, виражає значення часу. 
Вчені ХУП-ХУШ ст. висловили думку про існування суб'єктивного часу, 
поданого у відчутті. Філософи-сенсуалісти джерелом виникнення усіх знань вважали 
чуттєвий досвід (лат. зепзив - почуття), пор. сентенції з цього приводу сенсуаліста 
Джона Локка (1632-1704). 
Французький філософ Анрі Бергсон (1859-1941) вважав можливим пізнання світу 
не за допомогою науки, а шляхом звернення дослідника до безпосереднього 
"бачення" світу, до інтуїції. Матерію, час, простір він визначав як різні форми 
тривалості. 
Німецький філософ Імануїл Кант (1724-1804) визнавав простір, час, причину за 
"апріорні" явища, незалежні від досвіду людини. Але Кант щодо категорії часу 
заперечував будь-який натяк на абсолютну реальність. У праці "Критика чистого 
розуму" він констатував, що час "є не що інше, як форма внутрішнього почуття, тобто 
споглядання нас самих і нашого внутрішнього стану" [Кант 1999, с. 138]. 
Думки вчених про існування суб'єктивно пізнаваного людиною часу дали 
можливість лінгвістам пізніше звернутися до цієї проблеми і сприяли формуванню ідей 
про суб'єктивний і психологічний час. 
587 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
Ісаак Ньютон (XVII ст.) ввів поняття "абсолютного часу" і "абсолютного простору". 
Простір і час описувалися ним як самостійні об'єкти, як своєрідні "місткості" предметів 
і процесів, незалежні від матерії. 
У процесі розвитку науки постала теорія відносності, що подала уяву про 
відносний час (реляційна теорія часу). Терміни "абсолютний" та "відносний" час були 
використані В. В. Виноградовим [Виноградов 1971]. 
У лінгвістиці термін "абсолютний" час було замінено термінами: "абстрактний", 
"космічний", "природний", пор. монографію "Логический анализ язьїка. Язьік и 
время" (За ред. Н. Д. Арутюнової, 1997). Неоднаковість термінів вказує на спроби 
вчених знайти найточнішу назву цього явища. Такий "природний" час, на думку 
цілого ряду лінгвістів, є лінійно спрямованим з минулого в майбутнє, безперервний, 
гомогенний (однорідний). Він не усвідомлюється нашими почуттями, несоціальний, не 
пов'язаний із зовнішніми подіями, що відображаються на відносному часі, що 
підвладні спостереженням, об'єктивним і суб'єктивним реакціям спостерігача. 
"Природний" час переважно пов'язують з категоріями вічності, безкінечності і 
цикловості, з "життєвими колами", з кругообігом у природі. Відносний час може бути 
кінечним, тобто співвіднесеним з іншим часом, точкою відліку, датою, він може 
поставати обчислюваним. 
У різні епохи люди винаходили різні прилади для відліку часу. Спочатку години 
обраховувалися за зірками, потім були створені сонячний і пісочний годинник, згодом 
було придумано механічний, кварцевий, електронний, атомний годинник. 
Давні пам'ятки нагадують про те, як можна було позначити час без годинника. У 
цьому разі застосовували описовий спосіб, знаходячи різні точки відліку. З цією 
метою застосовували усталені для певної зміни вартових. У Євангелії знаходимо: В 
четвергу ж стражу ночі (Мар. єв.). 
Інколи сигналом певного часу міг бути крик півня (кура): "Навіть кур не 
закричав трикратно, відкрившись для мене" (Зогр. єв.). У ІХ-Х ст. у слов'ян уже 
існували слова на позначення одиниць часу: чась, годин. 
Внаслідок розвитку різних наук (філософії, астрономії та ін.) появились терміни, 
що називали одиниці виміру часу: тропічний рік, пов'язаний з періодом обернення 
Землі навколо Сонця; зоряний рік період обертання Землі щодо зірок. У XX ст. був 
запроваджений ефемеридний час, основною одиницею якого є секунда. Існує поняття 
"місцевий час", що залежить від географічної довготи. Відправною точкою сонячного 
часу є грінвицький меридіан ("всесвітній час"). Існує також "час за поясами", пор. у 
Росії розташовано більше 10 часових поясів. 
Терміни-одиниці часу "хвилина" і "секунда" були запозичені з німецької мови, 
що є, у свою чергу, похідними з латинської. З метою координації дослідження 
категорії часу в 1966 році було створено Міжнародне товариство з вивчення часу 
(див.: [Кандрашина Е. Ю. и др. Представление знаний о времени и пространстве в 
интеллектуальньїх системах / Под ред. Д. А. Поспелова. - М.: Наука, 1989. - С. 66 -
98)]. 
Вчені виділили типи часу в інтелектуальних системах: природних мовах, 
культурах, мистецтві. їх досить легко можна відобразити у схемі, що ілюструє 
взаємодію між собою системи ццього часу (за Є. Ю. Кандрашиною 
[Кандрашина Е. Ю. и др. Там само, с. 80]). 
588 
Тема VI. Лінгвістика тексту 
Система типів часу 
Поч. 
св. 
І 
:Р.Х 
II 
Цикловий час  К. св. 
Н Сі Сг См Есхатологічний 
Фізіологічний час (Релігійний) час 
Основна вісь репрезентує вічний, нічим не обмежений природний, космічний 
час, що частково поєднується з періодичною зміною на Землі пір року, дня і ночі 
(цикловий час). На цю вісь накладається також релігійний (есхатологічний) час, 
обмежений рядом етапів, що позначені знаками: І - Поч. св. - Початок світу; II - Р. 
X Різдво Христове - (н. є.), К. св. - позначає ймовірний Кінець світу. На вісь 
циклового і релігійного часу людина накладає систему міфологічних, світських 
подій, дат, свят (Різдво, Новий рік, Великодень та ін.). 
Відповідний відрізок на шкалі часу займає фізіологічний час, що пов'язаний з 
ЛЮДИНОЮ, межі цього часу позначені народженням і смертю кожної людини: на схемі 
попи позначені знаками Н - народження, См - смерть. Протягом життя відбуваються 
різноманітні події: школа, весілля тощо, позначені знаками С< Ср. 
Поряд з цими типами часу виділяється також історичний час. Його називають 
шкож емпіричним, фізичним, хронікальним і под. Такий , час, пов'язаний з 
відповідними циклами в житті природи, конкретними подіями в житті людини або 
|ЮЬ0Г0 суспільства, відображається в Їхній хронології, тобто в описі логічно 
послідовного перебігу подій, фактів. Фіксування дат подій реалізується 
чишої рафією. Тривалість дії в Її реалізації визначається хронометрією [Гак 1979, 
Є, 123]. 
У.2.1. Аналіз значення і форми часу в мові і мовленні. Уява про категорію 
•і.» у історично склалася в сучасних мовах. її форми протягом епох змінювалися, в 
українській мові скорочувалася кількість аналітичних форм, модифікувалося 
І Ііужуаалося або розширювалося) значення різних частин мови, особливо дієслів, що 
і імвнтично виражають категорію часу. 
Змінювалося і ставлення лінгвістів до категорії часу. XIX і XX століття стали 
Періодом особливо інтенсивного її вивчення. 
М. В. Ломоносов (XVIII ст.) вирізняв 10 форм часу дієслова, не розмежовуючи 
НШЧЄННЯ і форми часу і виду. У XIX ст. К. С. Аксаков і Н. П. Некрасов висунули теорію 
індсутиості категорії часу в російській мові, тому що одна форма часу і способу легко 
шмііпопься іншою [ЛЗС 1990, с. 89]. "Ну, я пішов", - кажуть, хоча ще довго можна 
Продовжувати бесіду. 
У працях П. Ф. Фортунатова (і його послідовників) була наявна спроба відмінити 
уі і форми дієслова і зарахувати їх до інших частин мови. Наприклад, минулий час 
мім нова і дієприкметника було віднесено до "родових слів", дієприслівник - до 
Прислівника тощо. 
< (собливу увагу на категорію часу звернув О. О. Потебня, який створив філософію 
іівності, стверджуючи верховенство дієслова у складі частин мови, його 
НІЙбільшу абстрагованість і постійний розвиток за рахунок "одієслівлення" інших 
Чвстин мови. 
589 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
Категорія часу грунтовно досліджувалася у працях О. О. Шахматова, 
О. М. Пєшковського, В. В. Виноградова, М. С. Поспєлова, Ю. С. Маслова, 
В. М. Русанівського, І. Р. Вихованця, О. В. Бондарка та ін. Були розмежовані категорії 
часу і виду (аспекту). У дослідженнях з категорії часу й аспекту уведено поняття: 
"момент мовлення", "момент референції", що збігається або не збігається з подією і 
"моментом мовлення" (X. Рейхенбах). Поряд з цими поняттями постав термін "точка 
відліку". Щодо "моменту мовлення" "точкою відліку" було встановлено поняття 
"вторинний час", що розподіляє фази процесу (або події) на шкалі часу. 
У процесі вивчення давніх мов вчені звернули увагу на те, що давні слов'яни в 
минулому часі виділили передминулий, давноминулий (плюсквамперфект), 
незавершений тривалий минулий час (імперфект), завершений короткий минулий 
(аорист), минулий з результатом у теперішньому, передтеперішній (перфект). 
Аналогічно членувався і майбутній час: передмайбутній, майбутній починальний, 
майбутній тривалий, завершувальнии майбутній. При цьому категорія часу своєрідно 
поєднувалася з категорією виду (пор. подібне в латинській мові). Такі значення часу 
стали кваліфікувати як "вторинні", їм притаманна зміщена точка відліку, що не 
завжди збігається з моментом мовлення. 
Н. Д. Арутюнова об'єднує всі типи часу у дві взаємозв'язані моделі: 
Часова модель шляху людини, куди включені фізіологічний, об'єктивний, 
суб'єктивний, психологічний та інший час; 
Модель потоку часу, куди належать циклічність космічного часу, з властивістю 
незворотності, безкінечності, лінійності тощо [Арутюнова Н. Д. Время: модели и 
метафорьі. - М.: Наука, 1997. - С. 53]. 
Обидві часові моделі відображаються в мові художніх творів (пор. кваліфікацію 
"художнього часу"). 
У.2.2. Категорія художнього часу. Усі типи часу знайшли відображення в 
художніх текстах, де сформувалося кілька типів художнього часу. Найчастіше 
зустрічається реальний об'єктивний художній час, що використовується в 
монологічному мовленні. Сюди включається також цикловий час. 
Поряд з реальним об'єктивним часом автор (мовець) може ввести також реальний 
суб'єктивний художній час, описавши його як явище нелінійне, неоднорідне, з 
наявністю алогізмів та аномалій у часі, відображених у монологічному і діалогічному 
мовленні. На цьому грунті формується психологічний час зі зміщеннями, з 
наголошенням мовцем особливої емоційності при описі індивідуальних переживань. 
Психологічний час, використаний у художньому мовленні, занурений у глибини 
психологічного світу людини, є одним із його складників. Аналізуючи суб'єктивний час, 
Н. К. Рябцева констатує, що він постає способом, необхідним для того, аби стиснути або 
розтягнуги шкалу фізичного часу. Н. К. Рябцева вводить також поняття "духовного (або 
сакрального) часу", що дозволяє вийти за межі узвичаєного часу. Зворотним аспектом 
духовного часу вона вважає "світ містичний, астральний, спирітуальний, окультний, 
надприродний", тобто ірраціональний світ [Рябцева 1997, с. 81, 82]. На її думку, "мова 
дозволяє не тільки повернути час, зупинити його, перегнати або відсторонитися від нього, 
але й побудувати на його основі паралельні, "трансфізичні", за Д. Андреєвим, світи" [Там 
само, с. 94]. 
Саме тому дії художнього тексту можуть бути віднесені до далеких таємничих 
світів минулого і майбутнього, до часу і простору: фантастичного, міфологічного, 
космічного. Останнє дозволяє письменнику суб'єктивно, зі значною чи незначною 
частиною домислу описати ірреальний час різних світів. З-поміж найпоширеніших 
590 
Тема VI. Лінгвістика тексту 
типів ірреального часу слід вважати: астральний, інфернальний, чарівний, 
міфологічний, казковий, фантастичний, фантасмагоричний, час Задзеркалля. 
Художній час може бути репрезентований як реальний об'єктивний, цикловий, 
суб'єктивний, а також ірреальний час різних типів 
Точка відліку часу в художньому тексті. Точка відліку художнього часу 
формується поряд з іншими точками відліку, що переміщені у певному векторному 
напрямі. Диференціюють три точки відліку: тимчасову, просторову і вектор 
особистого виміру. Здебільшого вважають, що точкою орієнтації для просторового 
виміру є місце проголошення висловлення, для часового - час вимови висловлення, 
для особистого - мовець [Ионесян 1990, с. 34-35]. 
Найчастіше точка відліку часу розташовується мовцем у теперішньому і при 
цьому умовно вона збігається з моментом мовлення. 
В такому разі висловлення побудоване за схемою хронотопу: Я <-> Тут «-» Тепер: 
Я милуюсь польотом бджоли. На думку автора, дія суб'єкта збігається з часом її 
опису в мовленні. 
Зберігаючи точку відліку часу в теперішньому, мовець подумки легко 
спрямовує свою увагу в минуле: Розсунулись, мов карти, стіни, / угору стеля 
поплила, / і вікна згасли в синій тіні, / найближчі речі вкрила мла. / Так ява стала 
сном. І Уже не стеля, лиш глибінь, І уже не стіни далечінь / і, наче іскри в тиші 
сплячій, / далекі, недосяжні в мряці, / дзвінкі, мінливі та дрижачі, І засяли над 
столом. //1 я спокійний та не вгнутий / під небом, що важке, мов камінь. / Мені 
сьогодні не заснути. / Пишу холодними руками / оці слова (Б.-І. Антонич). Основну 
позицію висловлення посідає предикат пишу, що є точкою відліку часу в 
теперішньому і точкою відліку особистого виміру - мені. Форма предиката -
теперішній час пишу - є дієсловом дії з точкою відліку часу, що збігається з 
моментом мовлення і дозволяє перемістити дію в різні етапи минулого часу. Факти-
події "Розсунулись, мов карти, стіни", "угору стеля поплила", "вікна згасли в синій 
тіні", "найближчіречі вкрила мла" віднесені до минулого завершеного з результатом 
у теперішньому. Подія "ява стала сном" є передтеперішньою миттєвою, завершеною 
і також з результатом у теперішньому. Несуперечливим було б поєднання таких 
предикатів з інтенсифікаторами: "в ту хвилину", "в ту ж мить", вони 
передбачаються, але автор, тонко відчуваючи міру, не використав їх. Оптимальною 
вершиною часу цього висловлення є точка відліку в теперішньому, що утримує 
результати дій у минулому і передтеперішньому часі, що збігається з моментом 
мовлення. 
Мовець може теперішню дію і момент мовлення (точку відліку) пов'язувати 
в одному висловленні з подіями минулого і передтеперішнього, майбутнього: К у 
готельному номері. Вона розуміє, що вже час попрацювати, усистематизувати 
пройдене. К намагається щось робити. ... К буде слухати музику, курити і дивитися 
на вечірній Львів. А хлопець розповідатиме дуже багато цікавих історій, 
жартуватиме і дбатиме про те, щоб К було якнайкраще. І їй справді було незле, і 
хлопець видавався цілком приємним (Т. Прохасько).. 
Точка відліку в теперішньому часі, пов'язана з точкою відліку виміру (постать 
персонажа "вона") персонажа, логічно підкреслює порядок слідування дій: від 
можливого планованого майбутнього через теперішнє шляхом згадування минулого, 
саме до останнього звернена наступна розповідь. Можливий інтенсифікатор "перш 
ніж:" не використаний автором. 
Точка відліку може знаходитися в минулому щодо різних етапів минулого. 
При цьому точки минулого можуть використовуватися після давноминулого і 
591 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
передтеперішнього. Такі форми часу кваліфікуються як їхні вторинні функції. У 
цьому разі особливу роль відіграє вид (аспект), пов'язаний з категорією часу. 
Недоконаний вид минулого часу позначає віддалену від моменту мовлення дію, а 
доконаний вид - близьку (за К. Г. Краснухіним), тому що відсутність значення 
тривалості у перфективних форм позбавляє їх значення віддаленості в часі: Опівночі, 
як звичайно, я випив дві склянки міцного, холодного чаю, і, замість того, щоб як 
звичайно в ці нічні години працювати, сьогодні я дозволив собі спочити й 
розважитись: переглядати привезені книжки й перегорнути сторінки моїх 
улюблених письменників. Я довго перечитував окремі сторінки, обдивлявся 
палітурки, шрифти, папір, формат, усе те, що найбільше вабить у книзі кожного 
бібліофіла. Уже пізно вночі, збираючись лягати спать, я згадав, що завтра треба 
буде подати до заводської адміністрації рапорта з поясненням причин, через що 
саме я мусив спізнитися з приїздом на цілі два тижні. Я написав заяву: "Маю 
повідомити заводоуправління 1-ого Київського Металурґічного заводу " Червона 
зірка", що через незалежні од мене обставини (поранення) я перебув у хірургічній 
лікарні два тижні, що й спричинилося до запізненого мого повороту з командировки. 
Посвідку за моє перебування з 25/ІХ до І І/Х-ого п.р. в Берлінській хірургічній лікарні 
"Милосердного самаритянина" (МаШ-зІгаззе, 49) за № 783 і за підписом старшого 
ординатора Герцфельда до цього прикладаю. 27 листопада р. 1927" 
(В. Домонтович). 
У цьому разі точка відліку збігається не з моментом мовлення, а з часом 
здійснення дії. Н. Д. Арутюнова кваліфікує такий спосіб показу історичного часу 
події "хронологічною моделлю", де причини передують наслідку, а події описуються 
наче "на спільній лінії наслідку". Водночас наголошується, що точка присутності 
хроніста-спостерігача "пригнічена описом самої події" [Арутюнова Н. Д. Время: 
модели и метафорьі. - М, 1997. - С. 61]. 
Точку відліку часу закріплюють, визначають її позицію, фіксують на ній увагу 
прислівники часу (інтенсифікатори) типу тепер, згодом, потім та ін. Поетапному 
наближенню до точки відліку сприяють інтенсифікатори: спочатку, давно, ще потім, 
уже тощо. 
Виділення точки відліку, співвіднесення її з певним часом події або моментом 
мовлення має значення не тільки для висловлення, але і для часу усього складного 
синтаксичного цілого, що може буги частиною усього тексту твору або дорівнювати 
поетичному тексту, новелі. 
Точка відліку часу відіграє роль відповідної часової межі протяжного тексту і 
разом з іншими точками відліку (особистого виміру, розташування мовця і 
спостерігача), встановлює зв'язки різного типу: граматичні, смислові, логічні - з 
іншими формами часу та їхніми етапами в межах висловлення або ССЦ. Водночас 
формується так звана "внутрішньомовна модель" часу одиниці тексту. Точка відліку 
системно організовує внутрішньотекстову модель часу усієї події в межах ССЦ або 
тексту, посилюючи тим самим текстотвірні властивості компонентів моделі часу в їх 
конекторному ряду. 
Усі способи показу моделі часу в художньому тексті умовно поділяються на 
реальні та ірреальні. 
Категорія художнього часу відіграє суттєву роль у формуванні змісту тексту. 
Формуючи новий образ світу, автор розташовує його у відповідних межах часу і 
простору, притаманних / непритаманних певній ситуації, що зумовлено авторською 
настановою. 3. Я. Тураєва пише: "Художній час не постає безпосереднім 
відображенням реального часу. Це своєрідна модель дійсності. В ньому поєднуються 
592 
Тема VI. Лінгвістика тексту 
відображення об'єктивного світу (недзеркальне, непряме, ієрархічне) і домисел. 
Художній час характеризує сплетення властивостей реального, перцептуального й 
індивідуального часу" [Тураєва 1986, с. 87]. 
У.З. Категорія художнього простору. Поняття простору -багатозначне. 
Тривалу історію цей термін має у філософії. Найчастіше, коли тлумачать категорію 
простору, покликаються на Ньютона і на Лейбніца. Ісаак Ньютон сформував уяву про 
фізичну карту світу. Так, у "Началах" він обгрунтував поняття абсолютного руху, 
пов'язаного з порожніми вмістилищами: абсолютним часом і абсолютним простором. 
Розглядаючи закони руху планет, учений визначив теорію їхнього тяжіння у Всесвіті. 
Перший "поштовх" руху небесних тіл він пов'язав з Богом, а категорії часу, простору 
вважав самостійними явищами, що не залежать одна від одної. 
Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716) матерію уявляв у формі безкінечної 
кількості монад, що керуються вищою монадою (абсолютом, Богом). Остання 
створює гармонію світоруху і світорозвитку. Теорія пізнання світу, за Лейбніцом, це, 
насамперед, розум, інтелект, а не почуття, на чому наполягав сенсуаліст Дж.Локк. 
Простір для Лейбніца - це "відносне" явище, що "залежить від тих об'єктів, що 
знаходяться в ньому, і визначуване порядком співіснування речей" [Топоров 1983, 
с. 228]. 
За сучасними філософськими тлумаченнями, кожний рівень організації природи 
складається з відповідних об'єктів, яким властива та чи інша протяжність, сукупність 
яких називається простором. У силу притаманної "протяжності (лінійними, ємними, 
двохмірними характеристиками) об'єкти певним чином розташовуються один щодо 
одного. Такі співвідношення, як "ліворуч", "праворуч", "нижче", "вище", "під кутом", 
цілком викінчено називаються просторовими співвідношеннями. Простір це 
вираження співіснування матеріальних об'єктів" [Канке 2000, с. 241]. 
"Словник української мови" подає такі значення цього поняття: 1) одна з 
основних об'єктивних форм існування матерії, яка характеризується протяжністю і 
обсягом; 2) необмежена протяжність (в усіх вимірах, напрямах); тривимірна 
протяжність над землею; 3) вільний, великий обшир; просторінь; 4) перен. відсутність 
яких-небудь обмежень, перешкод у чомусь; воля [VIII, с. 298]. 
О. М. Селіверстова тлумачить поняття "простір" також у мовному вимірі, 
кваліфікуючи його як відображене в мові щось, у межах чого може знаходитися об'єкт 
(елемент) або мати місце дія чи подія [Селиверстова 1990, с. 10]. 
З позицій когнітивізму простір описує О. С. Кубрякова, що, на її думку, "постає 
найбільшою за своїм масштабом, найважливішою для сприйняття світу і всієї 
життєдіяльності людини, а тому однією із найсуттєвіших за своїми наслідками ... 
цілісністю", яка уміщує людину. Простір - "це серце усього сущого, оточення, в якому 
усе відбувається і трапляється" [Кубрякова 1997, с. 26]. Вона акцентує увагу на 
протиставленні Тла і Фігури, що не можуть бути уявленими одне без іншого, тобто в 
простір як складники "умонтовані" ряди об'єктів. "Об'єкту притаманні відповідні 
фізичні характеристики: контури, розмір або об'їзд, колір, форма та ін." [Там само, с. 27]. 
Об'єкт у просторі має певне місце, що є "частиною простору, який займається 
об'єктом, й обмежуваною ним". Місце: площина, поверхня, точка (на мапі), відбиток 
("він займав багато місця в моєму житті"), вмістилище ("місце в залі") тощо [Там 
само, с. 27 - 28]. О. С. Кубрякова констатує, що "судження постають не про об'єкти 
як такі, але про ті почуттєві враження, які зумовлені ними" [Там само, с. 28]. 
При цьому суттєвим є місце, роль і значення певного об'єкта в просторі, тому 
що картину простору у мовній свідомості ні в якому разі не слід обмежувати ніяким 
593 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
фізико-геометричним прообразом: простір не постає простим вмістилищем об'єктів, а 
конституюється ними, і в цьому сенсі вона є вторинною щодо об'єктів. 
У художньому тексті, крім єдиного терміна "простір", можливий поділ на 
"зовнішній" і "внутрішній" світ героя, на "реальний" та "ірреальний простір", що, у 
свою чергу, формує множинні світи. 
Поняття "об'єктом" також диференціює їх на учасників комунікативного акту (1-а 
і 2-а особа), де 1-а особа - суб'єкт, а об'єкти - 2-а і 3-я особа. Об'єкти в цьому разі 
можна кваліфікувати як учасників подій або ситуацій. У процесі аналізу художнього 
тексту визначається також "спостерігач", його місце в описуваному просторі, точка 
його "особистого виміру", що може збігатися з точкою відліку часу і простору. Точці 
відліку часу і простору здебільшого притаманна властивість вектора, спрямованість, 
оскільки спостерігач і мовець можуть переміщуватися в просторі. 
Художній простір, вважає 3. Я. Тураєва, "постає формою буття ідеального світу 
естетичної дійсності, формою існування сюжету, просторово-часовим континуумом 
зображуваних явищ, що відрізняється від реального просторово-часового 
континууму. Ця просторово-часова форма притаманна лише художньому тексту, не як 
елементу матеріального світу, що існує в реальному часі, а як образна модель 
дійсності, яка продукується у творі" [Тураєва 1986, с. 20]. 
Постаючи образною моделлю дійсності, художній простір формується мовцем і 
є результатом його вибору, зумовленим відповідною авторською настановою, жанром 
твору, часом зображуваної події, часом написання художнього тексту і навіть настроєм 
письменника. 
Змістова категорія художнього простору (і категорія часу) репрезентована 
двома основними типами: 1) реальним художнім простором та 2) ірреальним 
простором. Реальний художній простір досить правдоподібний, хоча з можливою 
долею домислу описує існуючий (або такий, що в минулому існував) світ дійсності. 
Дослідники (І. Р. Гальперін, 3. Я. Тураєва) розмежовують: об'єктивно репрезентований 
(перцептуальний) світ, коли мовець (оповідач, "образ автора") зображує цей простір, 
оповідаючи від 3-ої особи або перебуваючи поза межами віднайдення (за 
М. М. Бахтіним; 2) суб'єктивний (концептуальний) світ описується від 1-ої особи мовця 
з включенням образних просторових вимірів. 
Ірреальний простір зорієнтований на опис неіснуючих світів, створених в уяві 
художника: астральний світ, інфернальний, чарівний, фантастичний, казковий, 
паралельний світи. 
У.3.1. Реальний художній простір. Об'єктивно описаний предметний світ 
окремого фрагмента простору найчастіше репрезентує картини земної дійності. 
Простір може бути зображений як відкрита площина, це може бути протяжність, що 
простягається на всі боки (за О. С. Кубряковою), через яку прямує погляд людини і 
яка доступна їй за панорамного охоплення. Відкритий простір змальовує степ, море, 
гори та ін. Цей простір поєднується з образом людини, що перебуває в дорозі. Таке 
переміщення у просторі називається лінійним. Воно може позначати рух вперед / 
назад, вверх / вниз, ліворуч / праворуч. 
Засобами граматичного оформлення категорії відкритого лінійного простору 
постають здебільшого дієслова спрямованої дії або вказівки на певне місце (таких 
локативних дієслів понад 400): йти, бігти, летіти, пливти, прямувати і под.; а також: 
знаходитися, бути, розташуватися та ін. 
Суттєву роль в оформленні просторових відношень відіграють прислівники 
місця або напряму дії: тут, там, нагорі, внизу, вперед, назад. Вони легко 
перетворюються у похідні прийменники: йде попереду - прислівник; попереду загону 
594 
Тема VI. Лінгвістика тексту 
вторинний, похідний прийменник, що зберігає просторове значення. Подібну 
функцію реалізують часто і первинні прийменники, що можуть вказувати рух до 
об'єкта: поїхати до Києва; переміщення у просторі у зворотному напрямі: їхати з 
Києва; рух з поверхні предмета: зі столу; на поверхню: на стіл; між предметами: між 
будинками; місцезнаходження: знаходитися (бути) в селі та ін. 
Лінійно переміщувані суб 'екти та об 'екти у відкритому просторі поєднуються з 
локативними і створюють різні їхні комбінації, що сприяє поширенню багатозначності 
дієслів, витворенню переносних значень: Полуднева пора прийшла до нас 
(М. Руденко); Непогода пройшла пролетіла (Т. Прохасько); [місяць йде до землі у гості 
(БА. Антонич); На північ ішли люди дощ. На заході сонце в зелених усмішках: за 
міськими левадами вже зазеленіло теж; ішло, і мріялось сонцем, за сонцем на 
Американський материк, тому там океан, там велично й синьо (М. Хвильовий). 
Те саме локативне дієслово поєднується з цілком різними об'єктами: 
конкретними, абстрактними, пов'язаними зі світом людини (зовнішнім і внутрішнім), 
зі світом природи, з тваринами, з предметним світом тощо. 
Кожне дієслово, вказуючи на переміщення в просторі, називає ступінь 
інтенсивності руху: йде летить мчить стрибає пливе котиться бреде та ін.: 
/ знову йдемо разом навстріч долі (Л. Талалай). Летить душа моя, нічого не 
сказавши... (Т. Осьмачка). Мчить річка неглибока через камінні запони (В. Махно). 
О, ні стрибай ти, зоре, зачекай...(П. Филипович). Пливе хмарина, пливе за долею 
моєю (М. Матіос). Котиться та й котиться моя доля, та усе під гору 
(М. Вінграновський). Бреде думка знову до рідного порогу... (М. Руденко). 
Лінійний рух об'єкта (або суб'єкта) у просторі найчастіше спрямований "вперед-
назад". Такий рух завжди пов'язаний з категорією часу, оскільки будь-яке переміщення 
у тому чи іншому просторі пов'язане з нетотожністю точки часу. Для опису такого руху 
з урахуванням часу автор у тексті послідовно називає ті або інші предмети, що 
постають перед тим, хто інтенсивно / неінтенсивно переміщується земним, водним, 
повітряним або іншим шляхом. Зміна таких предметів залежить від інтенсивності 
переміщення, внаслідок чого вони або швидко, або повільно з'являються в його полі 
зору, змінюючи один одного в міру переміщення вперед. 
У.4. Категорія оцінки та рівні її репрезентації в тексті. Особлива текстотвірна 
роль належить категорії оцінки. Оцінка - це безпосередня або опосередкована 
реакція мовця (суб 'єкта) на спостережувані, уявні дії, ознаки, ознаки ознак реальних 
об'єктів, об'єктів внутрішнього і зовнішнього світу мовця. Н. Д. Арутюнова 
наголошує, що "Зв'язок оцінного значення з автором мовлення різнобічний. Оцінка 
виражає особисту думку і смаки мовця, а вони різні в різних людей... Оцінка, 
породжена бажанням, відрізняється від оцінки, що зумовлена обов'язком, і від 
оцінки, зумовленої потребою. 
Оцінка соціально зумовлена. її інтерпретація залежить від норм, усталених в 
тому чи іншому товаристві ... Соціальні інтереси і мода, престижність і некотованість 
формують і деформують оцінки" [Арутюнова 1988, с. 6]. Н. Д. Арутюнова наголошує 
на ролі адресата мовлення, на якого може впливати оцінне висловлення: воно може 
спонукати слухача до дії, висловлювати йому похвалу або осуджувати чиїсь вчинки. 
Аналіз значень оцінних слів дозволяє констатувати, що для адресата важливе не 
розуміння значення слів оцінки, а її інтерпретація, тому що при цьому повинні 
враховуватися "численні прагматичні імплікації", тобто додаткова інформація, що 
грунтується на життєвому досвіді адресата, який інтерпретує оцінку, намагаючись 
витлумачити її. 
595 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
Якою б мірою важливим не поставало сприйняття оцінки адресатом, особливою 
с роль мовця або групи мовців, чиїми "інтересами, поглядами (соціальними, етичними, 
естетичними)" зумовлена оцінка, "і тільки щодо них оцінне висловлення може 
розглядатися як істинне або неістинне. Воно позбавлене параметру об'єктивної 
істинності" [Там само, с. 51]. 
Категорія оцінки формується на широкому тлі нейтральної лексики. При цьому 
слова називають предмет, його дії, стани та ознаки, не встановлюючи цінності 
названого явища, не актуалізуючи питання: добре це чи погано? Так, відносні 
прикметники здебільшого не містять оцінки: дерев'яний стіл, металева шафа, 
дільничий лікар. У контексті з протиставленням, зіставленням, у поєднанні з іншими 
предметними словами і відносні прикметники можуть набувати значення оцінки, пор.: 
ця шафа дерев 'яна, а та металева та ін. 
У.4.1. Способи вираження оцінки. У мові існує цілий ряд способів вираження 
оцінки на різних ярусах системи: а) лексико-семантичному: сум, страх, печаль, 
чудовий, прекрасний; б) фразеологічному: золоті слова, золоті руки, чорна ніч, кіт 
наплакав; в) морфологічному: ... і оця лейтепаша починає мені говорити... 
(П. Загребельний); Сина ти моя, сина... (Нар.тв.); г) словотвірному: добренький, 
малесенький, синок, дочечка, матуся, татусь та ін. 
При аналізі морфологічного рівня репрезентації категорії оцінки треба 
послідовно диференціювати внутрішній потенціал слова і функціональний потенціал 
певної форми. Так, з-поміж іменників внутрішня наявність оцінки притаманна 
лексемам типу біль, радість, мука, біда, нещастя, подібне спостерігається і в межах 
словосполучень, пор.: пора юності, море сміху, на нашу біду, море вогнів, на 
превеликий жаль. З-поміж іменників оцінка легко передається відповідними 
суфіксами: хлібепя, рученя, офіцерня, бабище, свекрушисько та ін. Ще ширший 
діапазон реалізації оцінки притаманний прикметникам, що можуть бути в 
атрибутивній і присудковій позиції, виступаючи іменною частиною складеного 
присудка. Оцінка може виявлятися за допомогою відносного і безвідносного 
ступенювання: зелений - зеленіший - найзеленіший і зелений - зеленавий -
зеленющий; синій - синіший - найсииіший і синій - синявий - синющий. 
Прикметникам властиві функції кваліфікації і характеризації: Микола старший; Небо 
синяве. 
У чомусь подібний потенціал притаманний іншим частинам мови, пор.: а) 
дієприкметникам (зозла промовлене слово; завідувач пішов засмучений); б) 
числівникам (перші невдачі; п'ята колона; з п'ятого на десяте, п'яте колесо до 
воза; яблука першого / другого сорту); в) займенникам (кожен сам за себе; хоч хто-
небудь; Така незабутня зустріч! та ін.); г) дієсловам (веселитися, жартувати, 
іронізувати, знищувати, сумувати, радіти, ганьбити, засмучувати, кохати, 
страждати, переживати, ненавидіти, комплексувати тощо); ґ) дієприслівникам 
(Він відповідав, хвилюючись; Нахмурившись, він скоса подивився на мене; 
Переживаючи, хлопчик підійшов до директора); д) інфінітивам (любитель 
повеселитися, мастак пожартувати та ін.); є) прислівникам (дуже радий, напрочуд 
теплий, надто щасливий, занадто вередливий, заледве помітний тощо); є) словам 
категорії стану (станівник): Як приємно надворі після дощу! Було радісно. У кімнаті 
затишно. 
До складу оцінних слів належать також слова, словосполучення і речення, що 
перебувають з реченням у модальному зв'язку і виражають ексиресивно-модальну 
оцінку типу: на щастя, на мій подив, як мені здається, як кажуть люди та ін. Вони 
596 
Тема VI. Лінгвістика тексту 
позитивно або негативно оцінюють усе речення: На щастя, дощ скінчився досить 
швидко. 
Вільно приєднуючись до речення, вигуки (вигукові речення), також несуть 
певну оцінку повідомлюваного: А нуте, напилась! Наша, наша придалась 
(Т. Шевченко). Та я за тобою, несовісний хлопче, від самого півдня ось кіньми гасаю 
(А. Головко). 
У.4.2. Типи оцінок. Існує цілий ряд класифікацій типів оцінок. До 
найвідоміших класифікацій належать виділення типів об'єктивних оцінок, які Шарль 
Баллі називає "диктумом". Диктум пов'язаний із синтаксичним і морфологічним 
способом формування предикатності і предикативності речення. Роль диктуму при 
цьому полягає в реалізації відношення мовця до дійсності з погляду реальності або 
ірреальності того, що відбувається. Найсуттєвішою тому постає категорія способу: 
реальний - дійсний, ірреальний це наказовий, умовний, бажальний, яким не властива 
категорія часу. 
Інша група оцінок є суб'єктивною. її Ш. Баллі назвав "модусом". Суб'єктивна 
оцінка охоплює раціональну, тобто логічну, інтелектуальну оцінку мовцем 
висловлення щодо його співвідношення з дійсністю. Ця оцінка виражає реакцію не 
почуття, а розуму, логіки роздумів мовця. 
До суб'єктивних оцінок належать також аксіологічні і частковооцінні типи (за 
класифікацією Н. Д. Арутюнової, Є. М. Вольф та ін.). Термін "аксіологічна оцінка" 
утворений від грецького ахіоз "цінність". Тому загальнооцінні слова містять 
оператори (маркери) - "гарний" - "поганий", на їхній основі формують градуальні 
синонімічні ряди, пор.: гарний прекрасний, чудний, чудовий і под. Другий 
синонімічний ряд буде поставати антонімічним щодо першого. Його домінантою є 
слово поганий недобрий, паскудний та ін. [Арутюнова 1999, с. 198]. 
До частковооцінних належать слова, що спеціалізуються на вираженні: 
• емоційної оцінки 
Термін утворений від франц. етогіоп, що походить від лат. етоуеге -
"збуджувати, хвилювати почуття". Емоційна оцінка називає позитивні або негативні 
почуття мовця, зумовлені об'єктом, його діями, станом та ін., наприклад: радість, 
подив, гнів, досада, сум тощо. Слова позитивної і негативної оцінки найчастіше 
утворюють антонімічні пари. 
Позитивна оцінка: Негативна оцінка: 
гарний поганий 
приємний неприємний 
добрий злий 
щедрий скупий 
дружний ворожий 
веселий похмурий 
радісний печальний 
улюблений ненависний 
захоплений зневажливий 
таін. 
Позитивні і негативні емоційні оцінки можут виражатися абсолютною (добре 
пога}іо) і порівняльною формами: краще гірше; модальними словами: радий, 
зобов'язаний; вставними словами: на щастя, на жаль; логічним наголосом: Чи ти 
це? і порядком слів: Вдарив хто? 
• естетичної оцінки 
597 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
Термін "естетичний" походить від грецького слова - "відчуття прекрасного", 
"пов'язаного із задоволенням прекрасного" та ін., пор.: гарно, вишукано, ефектно і 
под. 
Література 
1. Арутюнова 1988: АрутюноваН. Д. Типм язьїковнх значений: Оценка. 
Собмтие. Факт. - М.: Наука, 1988. - 340 с. 
2. Арутюнова 1999: Арутюнова Н. Д. Язьік и мир человека. - 2-е изд. - М.: 
Язьїки русской культури, 1999. - 901 с. 
3. Виноградов 1971: Виної радив В. В. О теории художественной речи. - М: 
Вьісш.шк., 1971.-210с. 
4. Гак 1979: Гак В. Г. Теоретическая грамматика французского язьїка: 
Морфология. - М: Вьісш. шк., 1979. - 304 с. 
5. Ионесян 1990: Ионесян Е. Р. Противоречивость и точка отсчета // 
Логический анализ язьїка. Противоречивость и аномальность текста. - М.: Наука, 
1990. -С. 31-47. 
6. Канке 2000: Канке В. А. Философия: Учебник. - 3-є изд. - М.: Логос, 2000. -
456 с. 
7. Кант 1999: Кант И. Критика чистого разума.-М.: Наука, 1999.-512 с. 
8. Кубрякова 1997: Кубрякова Е. С. Язьік пространства и пространство язьїка: к 
постановке проблеми // Известия РАН. - Серия литературьі и язьїка. - 1997. - Т.56. -
№3.-С21 -40. 
9. ЛЗС 1990: Лингвистический знциклопедический словарь. - М.: Советская 
знциклопедия, 1990. -695 с. 
Ю.Селиверстова 1990: Селиверстова О. Н. Контрастивная синтаксическая 
семантика. - М: Наука, 1990. - 345 с. 
П.Топоров 1983: Топоров В. Н. Пространство и текст // Текст: семантика и 
структура. - М.: Наука, 1983. -С. 221 -241. 
12.Тураева 1986: Тураева 3. Я. Лингвистика текста. -М.: Просвещение, 1986. -
321 с. 
Опубл.: Лінгвістика тексту: Теорія і практикум. Науково-навчальний посібник. 
- Донецьк: ДонНУ, 2006. -С. 87-104.
загрузка...

.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.