Акмеїзм (від грецького акте —
вершина чогось) — модерністська
течія в російській літературі, що
об’єднала М. Гумільова, А. Ахмато-
ву, О. Мандельштама та ін.
Поезія акмеїстів переповнена різ
номанітними асоціаціями, перегуком
з культурними епохами минулого.
Бароко (від італійського Ьагоссо —
вигадливий, химерний) — художній
стиль і напрям, що панував у євро
пейському мистецтві наприкінці XVI-
у XVIII ст. Найхарактерніші ознаки
барокового вияву — підкреслена
урочистість, пишність, примхли
вість, мальовничість (контрастність
світла й тіні), динамічність компо
зиції, декоративність. Усе було роз
раховане на те, щоб вразити уяву,
викликати здивування. Поняття з’я
вилося в мистецтвознавстві для озна
чення в малярстві, архітектурі й му
зиці, а з 20-х рр. XX ст. цей термін
було перенесено й на літературу.
Складна метафоричність як основна
Риса стилю, алегоризм образів, праг
нення вразити читача, оволодіти йо
го почуттям і свідомістю, а звідси —
схильність до пишного й барвистого
Декору — специфічні особливості ЦІЄЇ І
літератури. Найяскравішими пред
ставниками бароко в словесному мис
тецтві стали: в Іспанії — Гонго-
ра-і-Арготе, П. Кальдерон де ла Бар
ка; в Італії — Т. Тассо і Д. Маріно,
Д. Базіле; в Англії — Дж. Донн. В
українській літературі в цьому стилі
написано поезію Лазаря Барановича,
Івана Величковського, Григорія Ско
вороди. У прозі — полеміко-бого-
словські трактати І. Галятовського.
Риси бароко притаманні літописам
Григорія Грабянки, Самійла Величка
та іншим творам.
Дадаїзм (від французького da
daпsme, від dada — дерев’яний коник)
— авангардистська літературно-мис
тецька течія, прихильники якої стве
рджують алогізм як основу творчо
сті. Спираючись на алогізм, безглуз
дий набір слів та звуків, дадаїсти
створюють свій специфічний світ —
світ словотворчих трюків, гри,
містифікації.
Екзистенціалізм (від латинського
existetia — існування) — течія в літе
ратурі, що виникла у Франції напере
додні Другої світової війни. Пред
ставники цієї течії зосереджують свою
увагу на існуванні людини, що є осо
бистістю, вилученою з будь-яких сис
тем (релігійних, політичних, соці
альних). Саме існування людини
«наодинці» з буттям є, на думку ек
зистенціалістів, єдиною достовірною
реальністю. У захисті свободи та са-
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
мостійності людської особистості, що
існує в епоху тоталітаризму й дегу
манізації, полягає справжній, не
абстрактний гуманізм екзистенціа
лістів (А. Камю, Ж.-П. Сартр,
В. Підмогильний).
Еклектика, еклектизм (від грець
кого e k le k tik o s — т ой, що вибирає) —
у широкому значенні поєднання в од
ному вченні різнорідних, органічно
несумісних елементів, змішування
суперечливих ідей, оцінок, теорій.
Експресіонізм (від латинського
expressio — в и р а ж е н н я ) — напрям у
літературі та мистецтві, який покли
каний не зображати дійсність, а ви
ражати її сутність. Експресіоністи
сприймають світ нервово й трагічно,
вони користуються засобами підви
щеної виразності. Риси експресіо
ністської поетики: свідома деформа
ція картин дійсності, тяжіння до
абстрактного узагальнення, загостре
ної емоційності, гротеску, фантасти
ки (Й. Бехер, Ф. Кафка, Е. Тол-
лер, Лесь Курбас, М. Хвильовий,
О. Довженко).
Імажизм (від англійського іт а-
g is m , від im ag e — образ) — школа в
англійській та американській по
езіях 1910-х pp. Імажисти нама
гаються відтворити не саму ре
альність, а переживання, вражен
ня, як і виникають асоціативно.
Звідси й тематика їхніх творів:
природа, предмети, ефемерні по
чуття та емоції (Т.-Є. Г’юм, Т. Еліот,
Д. Лоуренс).
Імажинізм (від французького im a
ge — образ) — напрям, що передусім
заперечує ф у т у р и зм . Поети-іма-
жиністи проголошують необхідність
«звільнити слово з тюрми змісту».
«Музика — композиторам, ідеї — фі
лософам, політичні питання — еко
номістам, а поетам образи і тільки
образи», — проголошується в імажи
ністській декларації. Риси імажи
нізму тією чи іншою мірою властиві
творчості В. Ш ершневича, С. Єсе-
ніна, В. Сосюри, Б.-І. Антонича.
Імпресіонізм (від французького
impressionisme, від impressios — вра
ження) — художній метод, що ґрун
тується на принципі безпосередньої
фіксації вражень, спостережень. Ос
новний стильовий принцип імпресіо
нізму — зображення не самого пред
мета, а враження від нього (П. Вер-
лен, М. Пруст, М. Коцюбинський,
О. Кобилянська, Г. Косинка).
Класицизм (від латинського classi-
cus — взірцевий, зразковий) — ху
дожній стиль і напрям у європейсь
кому мистецтві XVII — поч. XIX ст.
Однією з найважливіших його рис бу
ло звернення до античного мистецтва
як до ідеального естетичного етало
на. Крім орієнтації на античність,
для класицизму характерний також
раціоналізм, прагнення побудувати
мистецтво на основі розуму, порвати
818
з релігійною схоластикою. Естетика
класицизму, що спиралася на погля
ди Арістотеля, чітко розмежовувала
жанри, які поділялися на «високі»
(трагедія, епопея, ода) й «низькі»
(комедія, сатира, байка). Кожен
жанр мав суворі межі й чіткі фор
мальні ознаки; не дозволялося змі
шувати трагічне й комічне, героїчне
й буденне. Провідним жанром була
трагедія. Естетика класицизму ви
магала також дотримання трьох
єдностей: місця, часу і дії.
Представники класицизму проти
ставили бароковій пишності й химер
ності сувору композицію, ясність і
точність мови.
У XVIII ст. класицизм став яви
щем загальноєвропейським. Крім
П. Корнеля та Ж . Расіна, видатними
представниками французького класи
цизму були Ж .-Б. Мольєр, Н. Буало,
Ж. Лафонтен; німецького — Дж. Ад-
Дісон, італійського — В. Альф’єрі;
російського — О. Сумароков, М. Ло-
моносов, Д. Фонвізін, Г. Державін.
Риси класицизму в українській
літературі виявляються в шкільних
«піїтиках» XVIII ст., у шкільній
літературі, у трагікомедії Ф. Проко-
повича «Володимир» та ін. творах.
Класицизм охопив в Україні обмеже
ну кількість жанрів, головним чином
тих, що вважалися в теорії класициз
му «низькими», зокрема бурлеск.
Шедевром українського класицизму
стає героїко-комічна поема Івана
Котляревського «Енеїда» — твір бур
лескний і травестійний. Поширюєть
ся травестійна ода (І. Котляревсь
кий, П. Гулак-Артемовський) і бай
ка. «Низькі» класицистичні ясанри
превалюють і в драматургії («Мос-
каль-чарівник» і «Наталка Полтав
ка» І. Котляревського, «Сватання на
Гончарівці» та «Шельменко-ден-
щик» Г. Квітки-Основ’яненка).
Літературний процес — посту
пальний розвиток світової літерату
ри, зумовлений соціально-економіч
ними причинами й внутрішніми за
кономірностями руху мистецтва в
часі та просторі.
Літературний напрям — ідейно-ес-
тетична спільність письменників у
певний період часу, що виявляється у
своєрідному синтезі художнього ме
тоду та індивідуального стилю.
Модернізм (від французького mod
ernisme, від moderne — новітній, су
часний) — термін, що позначає су
купність літературних напрямів
XX ст., яким притаманна форма,
творчість, експериментаторство, тя
жіння до умовних засобів, антиреалі-
стична спрямованість. Новизна ра
зом з антитрадиціоналізмом є визна
чальними рисами модернізму.
Літературні напрями модернізму:
імажизм та футуризм, акмеїзм та екс
пресіонізм, сюрреалізм, «театр абсур
ду», дадаїзм та «новий роман* і та ін.
_________ _______ Літературознавство
819
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
Модернізм утверджує перевагу фор
ми над змістом. Нерідко модерністи
руйнують традиційні конструктивні
елементи твору. їхнім творам може
бракувати сюжету й композиції, ху
дожнього часу та простору, персо
нажів і дії. Модерністи послуговують
ся «модерністськими» прийомами
(монтаж, «потік свідомості», асоціа
тивність), умовними засобами (гро
теск, парабола, фантастика, алегорія),
вдаються до міфологічних образів.
Натуралізм (від французького nat
uralisme, від латинського natura —
природа) — літературний напрям, що
утверджується у французькій літера
турі в останню третину XIX ст.
Характеризується прагненням до фо
тографічного й безпристрасного від
творення дійсності й фатальною
біологічною та соціальною зумов
леністю людської долі й поведінки.
Термін «натуралізм» належить Емі-
лю Золя: у передмові до другого ви
дання свого роману «Тереза Ракен»
(1868) він уперше зараховує себе до
« письменників-натуралістів».
Е. Золя є також основним теорети
ком напряму. Життя людини у
творах натуралістів — це життя на
самперед біологічного організму. У
натуралістів характер людини зумов
лений її фізіологічною природою,
біологічними законами, спадковіс
тю. Показовою в цьому плані є
творчість В. Винниченка. Для видат
ного українського письменника не
існувало «заборонених» тем. Біоло
гічні та сексопатологічні мотиви зобра
жено в романах «Чесність з собою»
«Записки Кирпатого Мефістофеля»
у драмах «Пригвожденні», «Базар»
«Гріх». Так, саме «погана спад
ковість», зображена в п’єсі «Пригво
жденні», підштовхує Родіона, який
страждає від успадкованої психічної
хвороби та не бажає «плодити дегене
ратів», — до самогубства.
«Новий роман» — назва школи,
яка склалася в середині 50-х рр. у
Франції (Наталі Саррот, Мішель Бю-
тор, Клод Моріак, Клод Сімон). Ново-
романтики оголосили традиційний
«старий» роман рутинним явищем у
сучасному мистецтві. Відштовхую
чись від традиційних форм, вони
прагнуть до оновлення, реформуван
ня роману, сміливого експерименту.
Постмодернізм — мистецький нап
рям останньої третини XX ст., суть
якого полягає в стиранні граней між
високим мистецтвом і кітчем, у пере
оцінюванні традицій авангардизму
та модернізму, у визнанні прогресу
лише у вигляді неспростовної ілюзії.
Для постмодернізму характерна іро
нія (там, де модерністи плачуть,
постмодерністи смію ться), гра у
текст — текст у тексті, змішування
непоєднуваних стилів, закодованість
тексту. Представники напряму вва
жають, що головне для літератури не
820
Літературознавство
«що», а «як» сказати. Для словесно-
стильового викладу постмодерністсь-
кої прози характерний «потік свідо
мості». Термін «постмодернізм» за
стосовувався в 1950-х і 1960-х рр. у
працях літературознавців Ірвіна Гава,
Гаррі Левіна та Ігаба Гассана, а в
1970-х і в 1980-х він поширився в ку
льтурологічній дискусії країн Заходу.
«Постмодерністський бум» в ук
раїнській літературі припав на кі
нець 80-х-90-ті рр. XX ст. і пов’яза
ний з іменами Юрія Андруховича,
Оксани Забужко, Євгена Пашковсь-
кого, Богдана Ж олдака, В’ячеслава
Ведмедя. Поети «Бу-Ба-Бу» своїм
універсальним, але життєрадісним
скепсисом, своїми формальними
іграми показують нам проект пост-
модернізації.
Постмодернізм учить бути скепти
ками щодо авторитетності будь-яких
взірців та пояснювальних систем і
більш чутливими до своєрідності й
індивідуальності кожної культурної
формації.
Просвітницький реалізм. Реалізм
XIX ст. за радянських часів прийня
то було називати «критичним».
Термін «критичний реалізм» нале
жить М. Горькому, який запронував
його для розмежування літератури
дореволюційної доби та післярево
лю ційної («соціалістичний ре
алізм»). Однак термін цей аж ніяк не
відбиває всієї складності напряму, та
й критичний елемент притаманний
творам усіх часів і літературних
напрямів.
Реалістичний напрям виник знач
ною мірою як заперечення художніх
принципів романтизму. Як зазначає
дослідник Б. Реїзов, «… це була реак
ція проти байронізму 30-х рр., проти
«титанічних» героїв і героїнь, проти
«шаленої» літератури, проти істо
ричних тем у романі й драмі, проти
символічної драми й сентименталь-
но-філософської лірики». Вже стис
лий перелік розбіжностей між двома
напрямами дає уявлення про основні
риси реалізму. Якщо романтизм ак
центував увагу на уявному, відірва
ному від дійсності світі, то реалізм са
ме дійсність робить головним предме
том свого зображення. Романтизм
здебільшого переносить дію своїх
творів у минуле, в екзотичні країни,
реалізм — зображає сучасне йому
життя. Романтизм змальовує винят
кового, «титанічного», таємничого
героя, реалізм — «маленьку» люди
ну, життєподібного героя. Формула
романтизму: «Незвичайний герой у
незвичайних обставинах», формула
реалізму: «Типовий герой у типових
обставинах».
Багато видатних реалістів подару
вало світові XX ст. Твори французів
А. Франса, Р. Ролана, англійців
Дж. Голсуорсі, Б. Шоу та Г. Гріна,
німецьких письменників братів
821
УКРА ЇНСЬКА ЛІТЕРА ТУРА
Т. і Г. Маннів, Е.-М. Ремарка, аме
риканців Т. Драйзера, Е. Хемінгуея,
В. Фолкнера, росіян І. Буніна,
О. Купріна, М. Булгакова, А. Плато
нова назавжди ввійшли до скарбниці
світової літератури. У розвиток ре
алізму XX ст. вагомий внесок зроби
ли українські письменники С. Ва
сильченко, О. Кобилянська, О. Гон
чар, П. Загребельний, М. Стельмах,
В. Винниченко, У. Самчук, Є. Дрозд,
М. Хвильовий, І. Багряний.
Особливістю реалістичної літерату
ри XX ст. є її відкритість. Реалізм
XX ст., на відміну від реалізму XIX ст.,
не протистоїть іншим літературним
напрямам, а взаємодіє з ними.
Скажімо, «стовпів» модерністської
літератури Франца Кафку й Марселя
Пруста деякі дослідники зарахову
ють до реалістів, а творчість В. Фолк
нера, Е. Хемінгуея, Т. Манна, О. Ко
бил янської, М. Куліша розглядають
подекуди як модерністську.
Творча взаємодія реалістичних і
«нереалістичних» елементів та форм
— одна з головних ознак літератур
ного процесу XX ст.
Реалізм (від французького rйal
isme, від англійського realism, від ла
тинського realis — істотний, дій
сний) — літературний напрям, який
характеризується правдивим і все
бічним відображенням дійсності на
основі типізації життєвих явищ.
Перший, хто почав говорити про ре-
I алізм у літературі в новий час, був
І Д. Дідро. XIX ст. дало світовій літе
ратурі таких видатних письмен-
ників-реалістів, як Стендаль, П. Ме-
ріме, О. Бальзак, Г. Флобер — у
Франції; Ч. Діккенс, У. Теккерей
Г. Гарді, Ш. Бронте в Англії;
О. Пушкін, М. Некрасов, І. Гонча
ров, І. Тургенев, Ф. Достоєвський,
О. Островський, JI. Толстой, А. Че
хов — у Росії. Серед українських ре
алістів — пізній Т. Шевченко, Марко
Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас
Мирний, С. Руданський, І. Франко,
М. Коцюбинський.
У системі художньої культури тієї
чи іншої епохи реалізм взаємодіє з
іншими напрямами та методами. Ре
алістичні елементи присутні вже в
античній літературі, коли вона ще
далека від створення послідовно ре
алістичної картини світу.
Романтизм (від французького —
romantisme) утверджується на ру
бежі XVIII-XIX ст. в європейському
мистецтві й літературі зокрема. Сам
термін походить від слова «роман»,
тобто включає в себе особливе значен
ня художньої вигадки, уяви («як у
книжці (романі), а не в житті»). Для
цього напряму в письменстві харак
терні бурхливі почуття, що долають
будь-які перешкоди, гіперболізація
їх (перебільшення), незвичайність в
обставинах, характерах, зовнішнос
ті героя. Персонажі героїчно змага-
822
ються з природними стихіями або
жахливими людськими злочинами.
Так, Чайльд-Гарольд Дж. Байро-
на, страждаючи від недосконалості
світу, сповнений «світової туги»,
блукає серед скель. Він протистоїть
суспільству, яке мириться зі злом.
Герої Шевченкових «Гайдамаків»,
що борються проти поневолення рід
ного краю, теж романтичні. Перед
нами яскравий зразок гіперболізації:
гайдамаки в крові ставили столи,
Ярема Галайда ворогів «по три, по
чотири так і кладе», трагедія Ґонти
розгортається на тлі страшного по
жарища і т. ін.
Романтичний образ борця за свобо
ду, «незвичайний герой у незвичай
них обставинах» — типовий для ро
мантиків образ, характерні риси
якого втілили О. Пушкін, М. Лєрмон
тов, А. Міцкевич, Г. Гейне, В. Гюго,
А. Метлинський, П. Куліш, Т. Шев
ченко, М. Костомаров, В. Забіла,
Є. Гребінка, М. Петренко та ін.
Мистецька діяльність романтиків
позначена посиленим інтересом до
національної минувшини, націона
льної культури. Вони збирають
фольклорні легенди, повір’я, перека
зи, пісні.
Романтики збагатили літерату
ру майстерністю зображення внут
рішнього світу героя, викликали
в усіх країнах небувалий розквіт
лірики.
________________________Літературознавство
Романтики утвердили в україн
ській літературі нові жанри: баладу,
історичну й ліро-епічну поему, думку
й медитацію, громадянську й інтим
ну лірику.
Сентименталізм (від французького
sentimentalisme, від sentiment — по
чуття) — літературний напрям
другої половини XVIII — початку
XIX ст., що характеризується праг
ненням відтворити світ почуттів
простої людини й викликати співчут
тя до героїв у читачів.
Сентименталізм дістав назву від
роману англійського письменника
Лоренса Стерна «Сентиментальна по
дорож по Франції та Італії» (1768).
Найяскравішими письменниками-
сентименталістами були С. Річард-
сон, О. Голдсліт, Л. Стерн, Й. В. Ге
те, Ф. Шиллер, Жан Поль,
Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, М. Карам
зін, О. Радищев.
В українській літературі риси сен
тименталізму найяскравіше вияви
лися в повістях Г. Квітки-Осно-
в’яненка «Маруся», «Сердешна
Оксана», «Щира любов», у п’єсі
І. Котляревського «Наталка Полтав
ка». Твори цих авторів протистояли
шовіністичним твердженням про те,
що українська мова годиться лише
для грубого бурлеску.
Символізм (від французького
sym volism e, від sym vole — сим вол)
літературний напрям кінця XIX — по-
823
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
чатку XX ст. Для символістів конк
ретний художній образ модифікуєть
ся в багатозначний символ, який стає
умовним знаком (К. Бальмонт,
О. Блок, IL Тичина).
Синкретизм (від грецького synkre-
оism os — об’єднання) — змішування,
неорганічне злиття різнорідних
елементів, наприклад, різних релігій
(релігійний синкретизм).
Еклектика та синкретизм є харак
терними рисами постмодернізму.
Вони можуть бути властиві поглядам
письменника, якомусь збірнику,
альманахові.
Соціалістичний реалізм — нап
рям, який у СРСР уважався «основ
ним методом радянської літератури
та передової літератури світу».
Соціалістичний реалізм панував з
1934 до кінця 1980-х pp. У статуті
Спілки радянських письменників
проголошено, що соціалістичний ре
алізм «потребує від митця правдиво
го, історично-конкретного зображен
ня дійсності в її революційному роз
виткові. При цьому правдивість та
історична конкретність художнього
зображення має поєднуватися із зав
данням ідейної переробки й вихован
ня трудівників у дусі соціалізму».
Сюрреалізм (від французького sur
rйalisme буквально — надреалізм) —
авангардистська течія, яка базується
на вірі у всемогутність сну, у ворожу
будь-якому раціоналізмові гру мис
лення (JI. Арагон, Ф. Лорка, П. Ке-
руда, Б.-І. А нтонич, В. Барка,
Ю. Тарновський).
«Театр абсурду» — найвизначніше
явище театрального авангарду другої
половини XX ст. Під назвою «театр
абсурду» не існує ні організованого
напряму, ні мистецької школи, він
лише характеризує спільні риси
творчості драматургів: нехтування
драматичними канонами, застаріли
ми театральними нормами, умовни
ми обмеженнями. Бунт авторів «теат
ру абсурду» — це бунт проти будь-
якого регламенту, проти «здорового
глузду» й нормативності. Герої їхніх
драматичних творів постійно опиня
ються в абсурдних ситуаціях, перебу
вають у вічному безглуздому очіку
ванні, ведуть ритуальні ігри, які
завершуються або «вигнанням дия
вола» («Не боюся Вірджинії Вулф»
Е. Олбі, де подружжя грає в сина,
якого нема), або ж смертю («По
коївки» Ж. Жене, де сестри-по-
коївки, що розігрують п’єси-ритуа-
і ли, переступають межу, яка відок
ремлює театр від дійсності, і одна з
сестер випиває справжню отруту).
Глибокі інтелектуальні, філософські
проблеми у творах «театру абсурду»
розв’язуються в комічних, фарсових,
бутафорних формах.
Футуризм (від латинського futu
rum — майбутнє) — авангардистська
І течія в літературі й мистецтві, при-
824
Літературознавство
хильники якої проголошують пере
вагу форми над змістом художнього
твору. Футуристи відмовляються від
класичної спадщини, вважають за
необхідне цілковито знищити син
таксис і пунктуацію (Ф. Марінетті,
В. М аяковський, М. Семенко, Гео
Шкурулій).
Досвід футуризму, його принципи
та засоби переймають інші авангар
дистські течії.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.