М. П. Кочерган Загальне мовознавство

Мовознавство в Давній Індії

загрузка...

Найдавнішою науковою традицією є
давньоіндійська. Вона налічує 3000 років.
Виникнення давньоіндійського мовознавства
зумовлене суто практичними потребами. Із покоління до
покоління віками передавалися усним шляхом священні
гімни (Веди). Згодом вони були зафіксовані писемно й
увійшли до чотирьох збірників — Рігведа, Самаведа,
Яджурведа й Атхарваведа. Давні індуси вважали, що
ці священні гімни є божественними і тому їх
необхідно оберігати від псування. Якщо ж не буде збережена
смислова і формальна, тобто орфоепічна, точність, то
це перешкоджатиме спілкуванню з Богом. Прагнучи
зберегти точність Вед і забезпечити їх розуміння (не
всі старі тексти Вед для індусів того часу були
незрозумілими), а також намагаючись уберегти їх мову від
впливу розмовних варіантів давньоіндійської мови
(пракритів) і здійснюючи нормалізацію санскриту —
літературної мови, яка функціонувала як жива мова
до V ст. до н. є., а далі використовувалася тільки в
релігійній сфері, давні індуси детально вивчали мовні
явища і створили оригінальну й добре розвинуту
лінгвістичну науку. Уже в самих Ведах розглядаються
деякі мовознавчі питання, зокрема питання фонетики,
орфографії, граматики і лексики.
Давньоіндійське мовознавство першої половини IV —
другої половини III ст. до н. є. досягло такого високого
рівня, що вплинуло на розвиток порівняльно-історичного
мовознавства в XIX ст.
Найвідомішим давньоіндійським мовознавцем є Па-
НІНІ (V—IV СТ. ДО Н. Є.) — ОДИН ІЗ ОСНОВОПОЛОЖНИКІВ
мовознавства, автор першої граматики санскриту.
Вважають, що його граматика створена в усній формі й
розрахована на усне передавання. Для легкого
запам’ятовування вона подана у вигляді 3996 віршованих
правил (сутр). Через декілька століть її було записано.
Паніні трактує мову як систему, що складається з
фонетичного, морфологічного, словотвірного і
синтаксичного рівнів. Саме розуміння мови як системи
зумовило введення ним понять фонеми та нульової
морфеми, до чого європейське мовознавство прийшло лише
наприкінці XIX ст.
Вихідною (початковою) одиницею мови Паніні
вважав корінь, з якого з допомогою афіксів за правилами
внутрішніх сандхі (поєднання морфем) утворюються
слова, а відтак за правилами зовнішніх сандхі (поєднання
слів) — речення і тексти. Орієнтація на синтез зумовила
розгляд мовних одиниць від нижчих до вищих. Цим,
очевидно, зумовлена його зацікавленість коренями і
закінченнями. З часом це було перенесено і в
лексикографію (див. далі про кореневий принцип побудови
словників). Отже, його граматика нагадує ідеальну
формалізовану схему і є породжувальною за своїм харак-
тером (у норму входило те, що могло породжуватися
на основі правил Паніні). Породжувальний характер
правил також пов’язаний з уявленням про мову як
систему (в Європі про це заговорили не раніше XIX ст.).
Паніні вважають і родоначальником індійської
діалектології (у своїй граматиці він звертає увагу на
діалектні особливості Східної Індії), а також першим
мовознавцем, який застосував зіставний метод (у
багатьох випадках зіставляє санскрит із ведичною мовою).
Граматика Паніні впродовж двох тисячоліть була
зразком опису класичного санскриту.
Інші давньоіндійські граматисти Яска (V ст. до н. є.),
Вараручі (III або II ст. до н. є.), Катьяяна (ІП ст. до н. є.),
Патанджалі (П ст. до н. є.), Бхартріхарі (V—VI ст. н. є.)
розвивають учення Паніні. Зокрема, вони виділяють
чотири частини мови — ім’я, дієслово, прийменник і
частку. Слово ділять на основу і закінчення. В іменниках
визначають сім відмінків: називний, родовий,
давальний, знахідний, орудний, місцевий і аЬІаііуиз, але
називають їх за порядком розташування: перший, другий,
третій і т. д. Детально описують звуки, класифікуючи їх
за фізіологічним принципом. Слова ділять на склади.
Складотворчим вважають голосний звук.
Давньоіндійські вчені започаткували ідею
історичного розвитку мов і їх порівняльно-історичного
вивчення. Так, Вараручі вивчав пракрити й дійшов висновку,
що вони постали з однієї мови — санскриту. Отже, він
застосував порівняльно-історичний метод задовго до
того, як його стали використовувати в Європі.
Мовознавці Давньої Індії також укладали словники.
Ще в V ст. до н. є. Яска склав коментарі до Вед —
пояснення незрозумілих слів. Однак найвідомішим
словником є словник Амари — «Амаракоша» (V ст. н. є.). Цей
словник укладений за кореневим принципом, тобто в
ньому наведено тільки корінь слова: иісі- «знати», іий-
«штовхати»,рас- «варити», ЬНаг- «нести».
Давньоіндійські вчені не тільки описували мову, а
й досліджували її філософські проблеми. Бхартріхарі
вивчав співвідношення речення і судження
(обчислював трансформації одного судження, за яких будь-яке
судження еквівалентне іншому з погляду логічного
змісту), роль слова у мові (виділив слово як
абстрактний інваріант, особливу духовну сутність, тобто як
одиницю мови, і слово як конкретну одиницю
мовлення).
Датський мовознавець Вільгельм-Людвіг Томсен
зазначав, що «висота, якої досягло мовознавство
індусів, цілком виняткова, і до цієї висоти наука про мову
в Європі не могла піднятися аж до XIX ст., та й то
навчившись багато чого в індійців» [Томсен 1938: 10].

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.