Арабське мовознавство досягло великих успіхів в
епоху халіфату (VII—XII ст.). Халіфат був
багатонаціональною державою, в якій проживали перси, сирійці,
греки, євреї та інші народи. Його територія
охоплювала Аравію, Передню Азію, Північну Африку та
Піренейський півострів. Державна політика була
спрямована на арабізацію всіх народів, що населяли
країну. Цьому сприяла підтримувана державою релігія —
магометанство (іслам).
Стимулом розвитку арабського мовознавства було
тлумачення Корану (релігійного вчення, писаного чи
укладеного Магометом у першій половині VII ст.) і
боротьба проти засмічення літературної мови.
Арабські вчені були ознайомлені з багатьма
досягненнями індійських і грецьких філологів. Спираючись на ті
досягнення, вони досліджували арабську мову і створили
детальний опис її фонетики, морфології та лексики.
В арабському мовознавстві розрізняють п’ять шкіл:
басрійську з центром у м. Басра (Месопотамія), куфій-
ську з центром у м. Куф (Месопотамія), багдадську з
центром у м. Багдад, андалузьку (в Іспанії) і єгипетсь-
ко-сирійську. Найвідомішими є басрійська і куфійська
школи.
Серед мовознавчих праць виділяється трактат «Аль-
Кітаб» (у перекладі — «книга») басрійського
граматиста Сібавейхі (прибл. 753 — 796 рр.)- Це повна
граматика класичної арабської мови, в якій детально описано
словозміну імені та дієслова, словотвір, фонетичні
процеси, що відбуваються при творенні різних граматичних
форм, а також проаналізовано артикуляцію звуків та їх
позиційні варіанти.
Арабські мовознавці розрізняли звук і букву,
виявляли факти невідповідності між звучанням і
написанням. Услід за Арістотелем вони виділяли три частини
мови: ім’я, дієслово, службові слова. Виявили
специфічне для семіто-хамітських мов явище — внутрішню
флексію. На початку X ст. в арабському мовознавстві
остаточно сформувався мовознавчий поняттєвий
апарат. Термінологія і граматичне вчення були приведені в
систему. Вивчали арабські мовознавці й
загальнотеоретичні питання, зокрема проблему походження мови.
Однак найбільших успіхів досягли араби в
лексикографії. Вони уклали чимало багатотомних
словників, серед яких вирізняється двадцятитомний словник
Сагані (1181—1252) і стотомний (за іншими
джерелами, шістдесятитомний) словник аль Фірузабаді (1329—
1414) «Камус», що в перекладі означає «океан». Він
був настільки популярним, що словом камус стали
називати словник узагалі. Аналіз арабських словників
засвідчує надзвичайне захоплення їхніх творців
словом, лексичним багатством арабської мови. Так, до
слів на позначення лева і меча наведено п’ятсот
синонімів, верблюда — тисяча. Один учений, виявивши
чотириста синонімів до слова, що означає «біда»,
вигукнув: «Імена бід самі по собі біда!»
Арабська лінгвістична традиція вплинула на
середньовічного тюрколога Махмуда аль Кашгарі (XI ст.),
відомого в мовознавстві своєю оригінальною працею
«Диван тюркських мов» (написана в 1073—1074 рр.,
опублікована у Стамбулі в 1912—1915 рр.), що є
своєрідною енциклопедією тюркських мов (тут слово диван
означає «зібрання»). У цій праці вперше застосовано
порівняльний метод як науковий принцип
дослідження. За оцінкою російського мовознавця В. А. Звегінце-
ва (1910—1988), «це виняткова за точністю опису й
багатством зібраного матеріалу порівняльна граматика
й лексикологія тюркських мов у повному розумінні
цього слова, яка супроводиться численними даними з
історії, фольклору, міфології та етнографії тюркських
племен» [Звегинцев 1964: 21].