Основоположниками порівняльно-історичного
мовознавства вважають німецьких учених Ф. Боппа, Я. Грім-
ма, датчанина Р. Раска і росіянина О. Востокова.
У 1816 р. опубліковано працю Франца Боппа
(1791—1867) «Про систему дієвідмінювання
санскритської мови у порівнянні з такою грецької, латинської,
перської та германської мов», яка заклала підвалини
порівняльно-історичного методу. У цій праці Бопп
доводить спорідненість санскриту з переліченими
мовами. Його заслугою є те, що він уперше розробив
загальну теорію порівняльно-історичного дослідження мов
на основі порівняння закінчень дієслів і дійшов
висновку про систему їх відповідників у різних мовах.
Учений вважав, що на основі порівняння фактів живих і
мертвих мов можна встановити їх первісний стан. Ви-
водячи праформи, він пояснював явища однієї мови за
допомогою фактів іншої. Це було новим у
методології лінгвістичних досліджень. Свій метод Бопп
апробував на матеріалі 45 залучених до дослідження мов.
Він увів у лінгвістичний обіг поняття звукового закону
і термін індоєвропейські мови (його попередники
вживали термін індогерманські мови).
Видатний швейцарський мовознавець Ф. де Соссюр
так оцінив внесок Ф. Боппа до скарбниці світової
лінгвістики: «Заслуга Боппа полягає не в тому, що він
відкрив спорідненість санскриту з деякими мовами
Європи й Азії, а в тому, що він зрозумів можливість
побудови самостійної науки, предметом якої є відношення
споріднених мов між собою. Аналіз однієї мови на
основі іншої, пояснення форм однієї мови формами
іншої — ось що було нового в роботі Боппа» [Соссюр
1977: 40]. А французький мовознавець А. Мейє писав:
«Бопп відкрив порівняльну граматику в пошуках
індоєвропейської прамови подібно до Колумба, який
відкрив Америку в пошуках шляху до Індії».
У 1818 р. вийшла праця датського мовознавця Рас-
муса Раска (1787—1832) «Дослідження в галузі дав-
ньопівнічної мови, або Походження ісландської мови».
У ній Раск доводить наявність споріднених зв’язків
між ісландською, грецькою, латинською і балто-сло-
в’янськими мовами та відсутність будь-яких ознак
спорідненості між ісландською і такими мовами, як
гренландська, баскська, фінська. Що стосується
використання матеріалу для порівняльно-історичних
досліджень, то Раск указав на ненадійність лексичних
відповідників, тому, на його думку, слід довіряти
граматиці: у процесі взаємодії мов лексика може запози-
чуватися, тоді як відмінкові форми і форми
дієвідмінювання не запозичуються, а втрачаються. Звукові
зміни в морфемах мають закономірний характер, через що
фонетичні відповідники у споріднених мовах є
регулярними. Для порівняльно-історичних досліджень можна
використовувати лише ту лексику, яка служить для
позначення найнеобхідніших понять.
Усі індоєвропейські мови, на думку Раска, походять
від мертвої і незафіксованої фракійської мови, сліди
якої зберегла давньогрецька мова. її й слід розглядати
як реального предка індоєвропейських мов.
У 1819 р. з’явився перший том (із чотирьох)
«Німецької граматики» Якоба Грімма (1785—1865).
Зміст книжки виходить далеко за межі її назви.
Насправді це перша порівняльно-історична граматика
германських мов. У ній автор акцентує на історичному
підході до вивчення споріднених мов і ретельно описує
граматичні форми германських мов та діалектів у їх
історичному розвитку, починаючи з найдавніших
писемних пам’яток. Грімм першим сформулював конкретні
закони звукових змін у мові, в тому числі відкрив
закон пересунення приголосних, за яким система
зімкнених приголосних усіх германських мов змістилась на
один ступінь: індоєвропейські [ЬЬ], [сіЬ], [£Ь] змінились
у германських мовах у [Ь], [сі], [£]; індоєвропейські [Ь],
[сі]» [б] — в германські [р], [І], [к], а індоєвропейські [р],
[*]» М — в германські [ї], [іЬ], [Ь] (пор. лат. раіег —
нім. Уаіег, лат. согпи — нім. Ногп, лат. йио — нім.
2юеі (із іюеі; див. англ. іюо). Це був перший зразок
фонетичних законів, які є загальновизнаними в
сучасній лінгвістиці. «Німецька граматика» Грімма мала
помітний вплив на написання історії окремих
індоєвропейських мов.
У 1820 р. відомий російський учений Олександр
Христофорович Востоков (1781—1864) у «Розвідці
про слов’янську мову» виявляє й доводить споріднені
зв’язки між слов’янськими мовами. Це фактично
перша праця з історичної фонетики слов’янської групи
індоєвропейських мов. її значення не тільки в
конкретних висновках щодо слов’янських мов (історія
слов’янських мов, стосунок давньоруської мови до
старослов’янської, польської та сербської), а й у
визначенні методів історичного дослідження споріднених мов.
На основі зіставлення слов’янських мов Востокову
вдалося розкрити таємницю юсів — ж і а. Ці букви по-
значали відповідно носові голосні [$] та [р], які
колись були в усіх слов’янських мовах, а згодом
зникли, замінившись на [а] й [у] в усіх мовах, крім
польської (пор. старослов’янське масо, польськ. тірзо, укр.
м’ясо; старослов’янське джбг, польськ. йф, укр. дуб).
Так, практично одночасно в різних країнах було
«відкрито» порівняльно-історичний метод
дослідження мов. Бопп на матеріалі відомих йому
індоєвропейських мов, Раск на матеріалі ісландської, грецької,
латинської та балто-слов’янських мов, Грімм на
матеріалі германських, а Востоков — слов’янських мов
незалежно один від одного дійшли аналогічних, взає-
модоповнювальних висновків щодо
порівняльно-історичного методу. За ними пішли інші вчені, які
опрацьовували принципи порівняльно-історичного
дослідження різних груп індоєвропейської мовної родини.
Зокрема, німецький учений Фрідріх-Крістіан Діц
(1794—1876) створив порівняльно-історичну
граматику романських мов. Він реконструював низку форм
народної латини, не зафіксованих у писемних
пам’ятках. Згодом його реконструкції було
підтверджено знайденими під час археологічних розкопок
текстами, написаними народною латиною. Німецький
мовознавець Йоган-Каспар Цейс (1806—1856)
написав порівняльно-історичну граматику кельтських
мов, словенський лінгвіст Франко Міклошич (1813—
1891) — першу «Порівняльну граматику
слов’янських мов» у трьох томах, яка вийшла німецькою мовою
(перший том «Фонетика» з’явився в 1852 р., другий
«Морфологія» — в 1856 р., третій «Синтаксис» — у
1874 р.).