М. П. Кочерган Загальне мовознавство

Лінгвістичні погляди Вільгельма фон Гумбольдта

загрузка...

Відкриття порівняльно-історичного методу в
мовознавстві було могутнім поштовхом для лінгвістичної
думки і відкрило широкі перспективи перед
мовознавством.
Першим теоретиком у галузі мовознавства, який
глибоко, по-філософськи осмислив багатий мовний
матеріал і результати зроблених до нього наукових
досліджень, був Вільгельм фон Гумбольдт (1767—1835),
німецький учений з різноманітними інтересами
(цікавився не тільки мовознавством, а й антропологією, ет-
нографією, історією, філософією, естетикою) і з яскраво
вираженим філософським складом розуму та
прагненням до теоретичних узагальнень.
Гумбольдт здобув освіту у Франкфуртському (на
Одері) і Геттінгенському університетах. Вивчав право,
політику, історію. Працював дипломатом. Належав до
передових верств прусської чиновницької
аристократії. Його близькими друзями були Гегель, Шиллер і
Гете. У 1808—1810 рр. обіймав посаду міністра
народної освіти Німеччини. У 1810 р. заснував
Берлінський університет, який нині носить ім’я його та
його брата, природознавця й мандрівника Олександра
фон Гумбольдта. В. Гумбольдт зробив вагомий
внесок у філософію, естетику, юриспруденцію,
літературознавство. Однак найбільше він прислужився
мовознавству.
Коло лінгвістичних зацікавлень Гумбольдта
надзвичайно широке. Цьому сприяло знання багатьох мов —
баскської, санскриту, китайської, семіто-хамітських,
малайсько-полінезійських й індіанських. У своїх
працях використовував також матеріали
давньоєгипетської, японської та інших мов. Найбільше його
цікавили загальнотеоретичні й філософські проблеми
мовознавства.
Першою лінгвістичною розвідкою Гумбольдта була
доповідь «Про порівняльне вивчення мов стосовно
різних епох їх розвитку», виголошена в 1820 р. в
Берлінській академії. У цій доповіді викладені ідеї
стадіальної концепції мови. Гумбольдт прагне виявити
загальні закономірності історичного розвитку мов світу. Усі
мови світу він поділяє на чотири морфологічних типи:
1) мови кореневі; 2) аглютинативні; 3) інкорпоруючі;
4) флективні (перший, другий і четвертий типи було
виділено до нього А. Шлегелем, а інкорпоруючий
уперше виокремив Гумбольдт). Ці типи мов учений
розглядає як відображення хронологічно послідовних етапів
світового мовотворчого процесу, як перехід від нижчої
до вищої, досконалішої форми. За ступенем розвитку
мов можна судити про ступінь інтелектуального
розвитку народу: народ, «який більше від інших
обдарований природою і який перебуває у сприятливіших
умовах, порівняно з іншими, повинен отримати й
найдосконалішу мову». І хоч нині останнє положення
Гумбольдта (перехід кореневих мов у аглютинативні, а далі
аглютинативних у флективні як найдосконаліші) вва-
жають помилковим, сама ідея структурного
зіставлення мов стала основою нової мовознавчої дисципліни,
яка успішно розвивається, — лінгвістичної типології.
У XX ст. стадіальну теорію відродив і розвивав
радянський мовознавець М. Я. Марр.
Відомими є невеликі розвідки Гумбольдта «Про бук-
вене письмо та його зв’язок з будовою мови» (1824) і
«Про двоїну» (1827). Найціннішою є його тритомна
праця «Про мову каві на острові Ява», яку вчений не встиг
завершити. її було опубліковано посмертно в 1836—
1840 рр. У теоретичному вступі до неї «Про
різноманітність будови людської мови та її вплив на
духовний розвиток людства» Гумбольдт виклав свою
теоретичну концепцію, свою філософію мови. Ця праця
стала знаменитою і справила великий вплив на
розвиток мовознавства.
Філософська концепція мови Гумбольдта
визначається ідеями німецької класичної філософії (І. Кант,
Г.-В.-Ф. Гегель, Ф.-В. Шеллінг, Ф.-Г. Якобі).
Провідною думкою концепції, її теоретико-методологічною
основою є антропологічний підхід до мови, за якого
вивчення мови повинно здійснюватися в тісному зв’язку
зі свідомістю і мисленням людини, її культурою та
духовним життям.
Услід за Кантом Гумбольдт розглядав свідомість як
особливу першооснову, яка не залежить від матерії й
розвивається за своїми законами. Застосовуючи це
положення до визначення мови, він пише: «Мова є душа
в усій її сукупності. Вона розвивається за законами
духа». Як мова загалом нерозривно пов’язана з
людською духовною силою, так кожна конкретна мова
пов’язана з духом народу — носія цієї мови. Мова — це
зовнішній вияв духа народу: «мова народу є його дух,
а дух народу є його мова, і важко уявити собі щось
більш тотожне». Первинним є дух народу: «[…]
духовна сила є найбільш життєвою і самостійною
першоосновою, а мова залежить від неї». У той же час дух
народу можна пізнати тільки через мову. Мова
відображає найсвоєрідніші й найтонші риси народного
духа, проникає в його таємниці.
Гумбольдт констатує нерозривність понять «мова» і
«народ», «мова» і «культура». За його твердженням,
мова є надбанням окремого народу, а народ — це
спільність людей, що розмовляє однією мовою. Мова
невіддільна від культури. Вона тісно пов’язана з духовним
розвитком людства, відображає розвиток культури.
Мова закладена в самій природі людини. Вона необхідна
для розвитку її духовних сил і формування світогляду.
На противагу лінгвістам, які розглядали мову як
технічний засіб вираження думки, Гумбольдт доводить,
що мова і мислення тісно пов’язані між собою і що
мова — це той орган, який творить думку. Отже,
мислення не просто залежить від мови, а певною мірою
зумовлюється кожною конкретною мовою; мови —
органи оригінального мислення націй.
Пізнання світу залежить від мови, оскільки вона не
безпосередньо відображає світ, а інтерпретує його. Отже,
в кожній мові закладено своє світобачення, і вона стає
посередником між людиною та зовнішнім світом.
Мова ніби описує навколо людини зачароване коло, вийти
з якого можливо лише вступивши в інше коло, тобто
вивчивши іншу мову. «Вивчення іноземної мови, —
зауважує Гумбольдт, — можна було б через те порівняти з
набуттям нової точки зору в колишньому
світорозумінні; до певної міри так воно і є, тому що кожна мова
утворює тканину, зіткану з понять та уявлень певної
частини людства». Йдеться про те, що мови по-різному
членують світ: те, що в одній мові охоплено одним
словом, в іншій розподіляється між двома словами, а ще в
іншій не має словесного вираження й передається
описово словосполученням або реченням. Для Гумбольдта
далеко не одне й те саме, коли мова використовує для
поняття одне слово чи описовий зворот: «те, що в
понятті представлене як єдність, не виявляється таким у
виразі, і вся реальна дійсність окремого слова пропадає
для поняття, якому не вистачає такого вираження». Це
положення Гумбольдта донині викликає бурхливі
суперечки. Згодом його розвинули американські вчені
Е. Сепір і Б. Уорф, які висунули гіпотезу лінгвальної
відносності (її часто називають гіпотезою Сепіра — Уор-
фа). Про життєвість гумбольдтівського положення
свідчить той факт, що в наш час надзвичайно популярною в
мовознавстві є проблема мовних картин світу.
Прогресивним є положення Гумбольдта про
творчий характер мови. За своєю суттю мова є щось
постійне і водночас у кожний момент змінне. Формою
існування мови є розвиток. Мова — організм, який вічно
себе породжує. Це жива діяльність людського духа,
єдина енергія народу, яка виходить із глибин людської
сутності й пронизує все її буття. Мову, згідно з Гумбо-
льдтом, слід розглядати не як мертвий продукт (ег£оп),
а як творчий процес, безперервну діяльність (епег£еіа),
що перетворює «звук у вираження думки».
Суперечність між незмінністю і змінністю мови Гум-
больдт трактує так: «У кожен момент і в будь-який
період свого розвитку мова […] уявляється людині на
відміну від усього вже пізнаного й продуманого нею —
невичерпною скарбницею, в якій дух завжди може
відкрити щось ще невідоме, а почуття — завжди
по-новому сприйняти щось ще не відчуте […]. Мова насичена
переживаннями багатьох попередніх поколінь і
зберігає їх живе дихання, а покоління ті через звуки
материнської мови, які й для нас стають вираженням
наших почуттів, пов’язані з нами національними й
родинними зв’язками. Ця почасти стійкість, почасти
змінність мови створює особливе відношення між
мовою і поколінням, яке нею розмовляє».
Положення про динаміку мовного розвитку та
зв’язок кожного стану мови з попереднім було
реакцією на антиісторичну і механістичну концепцію мови
XVII—XVIII ст., а також на логічні й універсалістські
концепції, в тому числі граматику Пор-Рояля.
Після виходу аналізованої праці Гумбольдта жоден
із теоретичних напрямів мовознавства не міг не брати
до уваги розмежування ег£оп і епег^еіа, тобто
синхронії і діахронії.
Із цим положенням пов’язана ідея Гумбольдта про
необхідність розрізнення мови й мовлення: «мова як
сукупність її продуктів відрізняється від окремих
актів мовленнєвої діяльності». Учений вперше закликає
вивчати живе народне мовлення.
Викликає зацікавленість і вчення Гумбольдта про
форму в мові. Форма — це «постійне й однакове в
діяльності духа, взяте в усій сукупності своїх зв’язків і
систематичності, що підносить членороздільний звук
до вираження думки». Форма, а не матерія є сутністю
мови. Усе в мові відображає її форму (і фонетика, і
граматика, і лексика). Для виявлення форми мови
необхідне її системне вивчення. Це положення
Гумбольдта згодом запозичив швейцарський мовознавець Ф. де
Соссюр, у вченні якого воно трансформувалося в
сентенцію «мова— це форма, а не субстанція».
Гумбольдт розрізняє зовнішню (звукову, граматичну
тощо) і внутрішню форми. Внутрішня форма мови —
це сукупність шляхів, способів та прийомів (своєрідний
механізм, інтелектуальна модель), за допомогою яких
позамовний зміст передається зовнішніми звуковими
засобами. Іншими словами, це спосіб, яким категорії
мислення об’єктивізуються в мові. Внутрішня форма є
своєрідною для кожної мови і виявляється та
втілюється в зовнішній формі. Своєрідність внутрішньої
форми кожної мови проступає як у членуванні лексикою
світу, так і в системі граматичних категорій і в
неповторних структурах усіх мовних рівнів.
Внутрішня форма є головною в мові порівняно із
зовнішньою. Вона, по-перше, відрізняє одну мову від
іншої (внутрішня форма кожної мови є неповторною);
по-друге, фіксує особливості національного
світобачення. Поняття внутрішньої форми згодом творчо
використав український мовознавець О. Потебня щодо
слова. Під внутрішньою формою він розумів відображені
в етимології слова певні ознаки.
У зв’язку із внутрішньою формою Гумбольдт
торкається проблеми значення й смислу слова. Слово не є
прямою назвою предмета, а позначенням того, як той
предмет був осмислений мовотворчим актом у
конкретний момент винаходу слова, тобто словом позначається
особливе бачення предмета, а не сам предмет. Цим і
пояснюється різноманіття виразів для одного й того
самого предмета. Так, у санскриті, де слона називають
то таким, який двічі п’є, то двозубим, то одноруким,
кожен раз розуміючи один і той самий предмет, трьома
номенами позначені три різні поняття.
Варті уваги типологічні ідеї Гумбольдта. На його
думку, форми багатьох мов у найбільш загальному можуть
збігатися. Це пояснюється подібністю органів мовлення
та спільними (однаковими) законами мислення, які не
залежать від етнічної належності людей. Від етносів
залежить те, як у їхніх мовах реалізуються загальні
закони мислення. Тому Гумбольдт не сприймає дедуктив-
ності всезагальної граматики, яка підходить до
вивчення конкретних мов від готових логічних схем.
Граматики конкретних мов, за його переконанням, повинні
будуватися на індуктивній основі.
Мову Гумбольдт розглядає як «напружене» живе
ціле, сукупність протилежних і взаємопередбачуваних
першооснов, які перебувають у динамічній рівновазі. У
мові він помітив такі антиномії: мови і мислення, мови
і мовлення, стійкості і змінності, об’єктивного і
суб’єктивного, індивідуального і колективного та ін.
Отже, з появою праць Гумбольдта настав новий етап
у розвитку мовознавства. Учений створив струнку й
цілісну лінгвістичну концепцію, теоретично
обґрунтував статус порівняльно-історичного мовознавства,
заклав основи загального й теоретичного мовознавства.
Його по праву вважають основоположником цих наук.
Наукова творчість Гумбольдта справила глибокий вплив
на розвиток лінгвістики. На проголошених ним
теоретичних положеннях ґрунтуються різні сучасні
напрями у мовознавстві: соціолінгвістика, менталінгвістика,
етнолінгвістика, антрополінгвістика та ін.

загрузка...

 

Запитання. Завдання
1. Сформулюйте основні передумови виникнення порівняльно-
історичного мовознавства.
2. Назвіть основоположників порівняльно-історичного
мовознавства і розкрийте їх внесок у порівняльно-історичне мовознавство.
3. Які основні положення лінгвістичної концепції В. Гумбольдта?
Чому його вважають основоположником загального мовознавства?
4. Розкрийте значення вчення Гумбольдта для сучасного
мовознавства. Які положення його вчення знайшли свій розвиток у різних
напрямах сучасної лінгвістики?

 

Література
Основна
Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія
лінгвістичної думки. — К., 1985. — С. 53—91.
Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. —
К.Д980. — С. 19—43.
Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. —
С. 32—56.
Алпатов В. М. История лингвистическихучений. — М., 1998. — С. 54—77.
Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX—XX веков в очерках и из-
влечениях. — М., 1964. — С. 28—104.
Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1975. —
С. 31—63.
Додаткова
Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. —
С. 37—54.
Томсен В. История язьїкознания до конца XIX века. — М., 1938. —
С. 51—79.
Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по
мето рий лингвистики. — М., 1975. — С. 264—287, 326—352.
Лоя Я. В. История лингвистических учений. — М., 1963. — С. 36—56.
Звегинцев В. А. О научном наследии Вильгельма фон Гумбольдта //
Гумбольдт В. фон. Избранньютрудьі по язьїкознанию. — М., 1984.
Рамишвили Г. В. Вильгельм фон Гумбольдт — основоположниктеоре-
тического язьїкознания // Там само.
Мейе А. Сравнительньїй метод в историческом язьїкознании. — М.,
1954.
Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История язьїкознания. — М., 1974. —
Вьіп. 1. — С. 42—127.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.