М. П. Кочерган Загальне мовознавство

Соціологічний напрям. Лінгвістична концепція Фердинанда де Соссюра

загрузка...

На початку XX ст. багатьох мовознавців не
задовольняла не лише концепція молодограматизму, а й
уся порівняльно-історична парадигма. На їхню
думку, мовознавство було відірване від життя, занурене в
старовину, тому не могло вирішувати свої прикладні
завдання. До цих мовознавців належить Фердинанд
де Соссюр (1857—1913) — основоположник
соціологічного напряму.
Соціологічний напрям — сукупність течій, шкіл і окремих
концепцій, які трактують мову передусім як соціальне явище.
Навчався Соссюр у Женевському (1875) і
Лейпцизькому (1876—1978) університетах, слухав лекції К. Бруг-
мана, Г. Остгофа, А. Лескіна, Г. Курціуса. Першу працю
«Мемуари про початкову систему голосних»
опублікував у 1879 р. (єдина серйозна праця, опублікована за
його життя). Ця наукова розвідка настільки
випередила час, що її зрозуміли й оцінили аж через 50 років. її
вважають символом наукового передбачення в
лінгвістиці. У ній встановлено початкову систему голосних
індоєвропейської прамови у зв’язку з теорією
індоєвропейського кореня. Висунена в цій праці гіпотеза про
існування у праіндоєвропейській мові ларингалів-сонантів
(у лінгвістиці вона отримала назву ларингальної
теорії) знайшла своє підтвердження в 1927 р., коли
львівський (на той час) мовознавець Є. Курилович виявив
один із таких ларингалів у відкритій під час розкопок
1906—1907 рр. у Туреччині хетській мові. Однак у час
виходу праці новаторську ларингальну теорію Соссюра
не сприйняли навіть його вчителі Бругман і Остгоф,
через що Соссюр змушений був повернутися з
Німеччини до Парижа, а згодом (у 1891 р.) переїхав до Женеви,
де до кінця життя працював професором університету.
Протягом 1907—1911 рр. він прочитав три курси
із загального мовознавства, які не мав на меті
публікувати. Після смерті Соссюра його учні А. Сеше й Ш. Бал лі в
1916 р. за своїми конспектами його лекцій видали
«Курс загальної лінгвістики», в якому викладено
оригінальне вчення їхнього вчителя, що знаменувало
переворот у мовознавстві. Дехто порівнює мовознавчу
теорію Соссюра з відкриттям М. Коперника.
Філософською основою лінгвістичної теорії
Соссюра є соціологічне вчення Огюста Конта й Еміля Дюрк-
гейма. У «Курсі загальної лінгвістики»
простежується вплив положень Конта (до речі, Конт уперше ввів
термін соціологія), викладених у його «Курсі
позитивної філософії» (1830—1842): положення про
необхідність опису розглядуваних явищ без проникнення в
їхню суть, а лише встановлюючи суто зовнішні зв’язки
між ними, і положення про соціальну статику (стан
суспільства) та соціальну динаміку, що досліджує вплив
моральних стимулів на перетворення світу.
Близькими для Соссюра були деякі ідеї праці Дюрк-
гейма «Метод соціології», зокрема визначення суспіль-
ства як «своєрідної психічної сутності, асоціації
багатьох свідомостей» і виведений ним «закон примусу»,
згідно з яким кожен соціальний факт є примусовим
(людині нав’язують певну поведінку).
«Курс загальної лінгвістики» починається з
визначення об’єкта мовознавства. Оскільки мова у
звичайному розумінні цього слова є багатоликим явищем
(фізичним, фізіологічним, психічним, соціальним,
індивідуальним тощо), то Соссюр уводить три важливі для його
концепції терміни Іап§а§е «лінгвальна діяльність»,
Іапдие «мова» і рагоіе «мовлення». Лінгвальна
діяльність — це все, що стосується мовного феномену. Мова —
це соціальний аспект лінгвальної діяльності,
зовнішній щодо індивіда. Це система взаємопов’язаних
елементів, обов’язкова для всіх членів певного колективу.
Вона соціальна, нелінійна, має психічний характер.
Мовлення — це лінгвальна діяльність мінус мова. Воно
індивідуальне, лінійне, має фізичний характер
(пов’язане з акустичним аспектом). Якщо мова є
найважливішою (суттєвою) частиною лінгвальної діяльності, то
мовлення є випадковим і побічним явищем. «Єдиним
й істинним об’єктом лінгвістики є мова, розглянута в
самій собі й для себе», — підсумовує вчений.
Новизна соссюрівського положення не в самих
поняттях (поняття мови й мовлення знаходимо у працях
Гумбольдта, Бодуена де Куртене та інших
мовознавців), а в їх послідовному розмежуванні. Розмежування
мови й мовлення ніби звузило об’єкт лінгвістики, але в
той же час зробило його чіткішим і доступнішим для
огляду й виявилося перспективним. Так, згодом на
цьому розмежуванні було проведено демаркацію між
фонологією і фонетикою.
Із названим положенням пов’язане
розмежування Соссюром внутрішньої лінгвістики, тобто
лінгвістики власне мови, і зовнішньої лінгвістики, яка вивчає
все, що є чужим організму мови, її системі. До
зовнішньої лінгвістики належать «усі зв’язки, які можуть
існувати між історією мови й історією раси чи
цивілізації», «відношення, які існують між мовою і політичною
історією», історія літературних мов і «все те, що має
стосунок до географічного поширення мов та їх
членування на діалекти». По суті, висловлюється думка,
протилежна концепції Школи «слів і речей» та
лінгвістичній географії, які намагались перебороти кризу
відходом до зовнішньолінгвістичної проблематики. За
переконанням Соссюра, все назване вище перебуває за
межами власне мови, тобто системи чистих відношень:
«немає такої необхідності знати умови, в яких
розвивається та чи інша мова», оскільки «мова є системою, що
підпорядковується своєму власному ладу».
Чи не головною заслугою Соссюра перед
мовознавством є утвердження системного підходу до вивчення
мови, наголошення на необхідності вивчення мови як
системи, тобто вивчення того внутрішнього в мові, що
визначає її суть як засобу комунікації. Властивості
будь-якого мовного елемента визначаються шляхом
зіставлення його з іншими елементами. Отже,
несуттєвою є природа мовної одиниці; важлива її протиставле-
ність іншим одиницям. Так Соссюр уводить нове для
лінгвістики поняття значеннєвості (цінності) як ре-
ляційної властивості одиниць мови. Для пояснення
цього поняття він наводить приклад зі сфери шахів:
«Візьмемо коня: чи є він сам по собі елементом гри?
Безумовно, ні, тому що у своїй чистій матеріальності
поза займаним ним полем на дошці та іншими
умовами гри він нічого для гравця не становить; він стає
реальним і конкретним елементом у грі лише настільки,
наскільки наділений значеннєвістю і з нею нерозривно
пов’язаний […]. Будь-який предмет, що не має з ним
жодної подібності, може бути ототожнений із конем,
якщо йому буде надано ту саму значеннєвість».
У мові поняття значеннєвості Соссюр ілюструє
таким прикладом: французьке слово тоиіоп за
значенням збігається з англійським зНеер «баран», однак
значеннєвість у них різна, бо м’ясо з барана у французькій
мові позначається тим самим словом, а в англійській
мові (як і в українській) іншим словом — тиііоп
«баранина». Таким чином, за Соссюром, «мова є система,
всі елементи якої утворюють ціле, а значеннєвість
одного елемента виникає тільки з одночасної наявності
інших». Через системний підхід Соссюр дійшов
висновку, що «мова — це форма, а не субстанція». Цей
висновок був оцінений неоднозначно.
Отже, мовна система ґрунтується на відношеннях.
Серед відношень між елементами мовної системи
Соссюр виділяє два типи: відношення, основані на
лінійному характері мови, коли мовні елементи
вишиковуються один за одним у потоці мовлення (синтагматичні),
і відношення асоціативні (мовні одиниці асоціюються
з іншими мовними одиницями в пам’яті). Згодом ос-
танні стали називати парадигматичними.
Відповідно до цих відношень Соссюр у науці про мову
виокремлює два розділи: теорію синтагм і теорію асоціацій.
Основним принципом його теорії є вимога розглядати
мову в напрямку «від відношень до одиниці».
Мова, за Соссюром, є не просто системою, а
найважливішою знаковою системою. Під знаком він
розуміє двосторонню одиницю, що має вираження і зміст,
притому «мовний знак пов’язує не річ і її назву, а
поняття й акустичний образ. Цей останній є […]
психічним відображеням звучання, уявленням, яке ми
отримуємо про нього за допомогою наших органів чуттів».
Дві сторони знака, які він називає відповідно позначува-
льним і позначуваним, невіддільні одна від одної так
само, як два боки аркуша паперу. Найважливішими
властивостями знака є довільність (позначувальне і по-
значуване не мають природного зв’язку) і лінійність
(протяжність). Водночас Соссюр зазначає, що якщо
стосовно вираженого поняття позначувальне є вільно
вибраним, то щодо мовного колективу воно є не вільним, а
нав’язаним. «Мові ніби кажуть: «Вибирай!», але тут же
додають: «[…] ось той знак, а не інший!». У цій думці
відчутний відгомін дюркгеймівського закону примусу.
Соссюр розмежовує два аспекти в мові і, відповідно, в
мовознавстві: синхронію і діахронію. Синхронія —
це вісь одночасовості, де розташовуються явища, які
співіснують у мові, і де немає втручання часу.
Діахронія — це вісь послідовності, де кожне окреме явище
розміщується в історичному розвитку з усіма змінами.
Відповідно він розрізняє дві лінгвістики: синхронічну
й діахронічну. Подібне розрізнення існувало й до
нього. Так, скажімо, граматика Пор-Рояля була
синхронічною. На важливість синхронічного вивчення мови
вказував Бодуен де Куртене, тоді як представники
порівняльно-історичного мовознавства досліджували
мову в діахронії. Однак Соссюр проводить це
розрізнення послідовно і надає йому значення методологічного
принципу.
Зрівняння синхронічної лінгвістики з діахронічною
на той час було сміливим кроком, бо описову
(синхронічну) лінгвістику тоді вважали ненауковою, розглядали
її як практичну дисципліну, яка надавалася для
гімназій, а не для університетського професора. Соссюр, по
суті, реабілітував синхронічну лінгвістику.
«Лінгвістика відводила надто велике місце історії, тепер їй дове-
деться вернутися до статичної точки зору традиційної
граматики, але вже сприйнятої в новому дусі, збагаченої
новими прийомами й оновленої історичним методом,
який, таким чином, непрямо допомагає краще
усвідомлювати стан мови». Ця цитата свідчить, що, по-перше,
всупереч твердженням деяких радянських лінгвістів
Соссюр не відриває синхронію від діахронії і не
проповідує ахронію і, по-друге, в нього, як зауважує російський
історик мовознавства В. М. Алпатов, «ідеться не просто
про зрівняння двох лінгвістик, а про новий виток
спіралі, про перехід на новий рівень до переважно синхронної
лінгвістики» [Алпатов 1998: 137].
Уведення протиставлення синхронії й діахронії
корінним чином змінило спрямованість лінгвістики XX ст.,
відкрило шлях до зосередження на синхронічній
лінгвістиці, яка відставала від діахронічної. Це допомогло
лінгвістиці вийти з кризи, в якій вона на той час опинилася.
Не можна погодитися лише з тезою Соссюра про
системність синхронії і несистемність діахронії. Як
показали дослідження нашого часу, зміни в мові мають
системний характер, тому нині практикується
системний підхід і до діахронічного аспекту мови.
Отже, внесок Ф. де Соссюра у мовознавство
істотний. Він порушив нові проблеми, деякі вперше чітко
сформулював, деякі переконливо розв’язав, а деякі з
них «закрив» на певний час. Він також визначив коло
першочергових завдань мовознавства, спрямованих на
розкриття специфіки мови та «її структури. Однак
найбільша заслуга Соссюра в тому, що він змінив наукову
парадигму. Хоча подібні ідеї уже простежувалися у
працях Фортунатова, Бодуена де Куртене, Крушевського,
але Соссюр нові ідеї сформулював найчіткіше, привів їх
у струнку систему, через що його вплив на подальший
розвиток мовознавства є найвагомішим.
Відштовхуючись від різних положень Соссюра,
можна прийти до різних поглядів на мову і, відповідно, до
різних теорій. На основі вчення Соссюра в
мовознавстві виникло три течії.
Перша течія — Женевська школа. До неї
належали мовознавці, які тією чи іншою мірою розвивали
концепцію Соссюра загалом. Головними представниками
цієї школи є А. Сеше і Ш. Баллі.
Альберт Сеше (1870—1946) у праці «Три соссюрів-
ські лінгвістики» (1940) підтримує соссюрівське
розрізнення мови і мовлення, значеннєвості і значення, асо-
ціативних і синтагматичних відношень тощо, але
виділяє не дві, як Соссюр, а три лінгвістики — синхронічну,
діахронічну і «лінгвістику організованого мовлення».
Виокремлення лінгвістики мовлення — найоригіналь-
ніша частина його концепції. До лінгвістики мовлення
він відносить усі питання, пов’язані з
функціонуванням мови. Якщо синхронічна лінгвістика вивчає зна-
ченнєвість, то лінгвістика мовлення — субстанціональні
характеристики мовних одиниць. Тільки лінгвістика
мовлення має безпосередній зв’язок із реальною
дійсністю. Таким чином, Сеше вийшов за межі «мови,
розглядуваної в самій собі і для себе», вивчав проблеми не
лише мовної структури, а й мовного функціонування.
Досліджував учений ще взаємодію індивідуального та
соціального в мові, результати чого викладені в праці
«Програма і методи теоретичної лінгвістики.
Психологія мови» (1908).
Шарль Баллі (1865—1947) — автор відомих
книжок «Французька стилістика» (1909) й «Загальна
лінгвістика і питання французької мови» (1932). У своїх
працях він розвиває й уточнює ідеї Соссюра. Зокрема,
наголошує на необхідності системного синхронічного
підходу до мови, зберігає соссюрівське розмежування
синхронії й діахронії, приймає його розуміння мови
як системи чистих відношень і дихотомію мови й
мовлення, але не обмежується рамками внутрішньої
лінгвістики, опрацьовуючи функціональний підхід до
мови, тобто вивчаючи лінгвістику мовлення. Йому
належить багато оригінальних ідей, які ввійшли в
лінгвістику. Це передусім сформульовані ним теорія
висловлення (виділення в реченні диктуму, тобто
«вираження судження про факт», і модусу — «різних
відтінків почуття чи волі») і теорія функціональної
транспозиції (перехід одиниць мови на основі їх
функції з одного класу до іншого); уведення поняття
актуалізації (мовні одиниці існують віртуально,
потенційно й актуалізуються, тобто реалізуються, набуваючи
конкретного значення, у мовленні). Баллі один із
перших визначив мету і завдання стилістики, виділив
фразеологію як окрему лінгвістичну дисципліну,
здійснив класифікацію фразеологізмів, яка стала
загальноприйнятою.
Друга течія представлена мовознавцями А. Мейє,
Ж. Вандрієсом та ін., які сприйняли соціологічні
елементи вчення Соссюра й розвивали соціологічний на-
прям у лінгвістиці, намагаючись поєднати його з
принципами порівняльно-історичного мовознавства.
Антуан Мейє (1866—1936), якого вважають
главою французької соціологічної школи, — автор 24
книжок і 540 статей, найвідомішими серед яких є
«Вступ до порівняльного вивчення індоєвропейських
мов» (1903), «Порівняльний метод в історичному
мовознавстві» (1925), «Спільнослов’янська мова» (1934). Як
і Соссюр, він акцентував на соціальному характері
мови: «Мова існує лише остільки, оскільки є суспільство, і
людське суспільство не може існувати без мови». У
«Вступі до порівняльно-історичного мовознавства»
Мейє аналізує соціальні чинники, які впливають на
функціонування, розвиток і долю мови. Будучи
прихильником учення Соссюра, він, однак, не поділяв різкого
розмежування синхронії й діахронії і не прийняв тези
про те, що мовознавці повинні зосереджувати увагу
головно на внутрішній лінгвістиці. Доречно зауважити,
що Мейє у своїх працях розглядав також питання
розвитку української мови і був іноземним членом
Академії наук України з 1924 р.
Жозеф Вандрієс (1875—1960) у праці «Мова» (1921),
що є нарисом порівняльно-історичного мовознавства,
значну увагу приділяв соціальному функціонуванню
мови і соціальним причинам мовних змін. Мову
трактував як суспільне явище, символ і захист групової
єдності, засіб консолідації етносу. Уперше порушив
проблеми мовної норми і прогресу в мові, які розв’язував із
соціального погляду. Із соссюрівського вчення
сприйняв знакову теорію мови, однак не дотримувався
суворого розмежування синхронії й діахронії, внутрішньої й
зовнішньої лінгвістики.
Третю течію сформували вчені, які скористалися
положеннями Соссюра про системність мови і створили
нову наукову парадигму в мовознавстві —
структуралізм.

загрузка...

 

Запитання. Завдання
1. Охарактеризуйте мовознавчі напрями, які з’явилися наприкінці
XIX — на початку XX ст.
2. Вкажіть спільне і відмінне в мовознавчих концепціях Школи
«слів і речей», Школи естетичного ідеалізму й неолінгвістики.
3. Охарактеризуйте основні наукові відкриття І. Бодуена де Курте-
не. Які специфічні риси Казанської лінгвістичної школи?
4. Які проблеми мовознавства порушено в «Курсі загальної
лінгвістики» Ф. де Соссюра? У чому полягає новизна теорії Ф. де Соссюра та
його вплив на розвиток мовознавства уХХст.? Чому Ф. де Соссюра
вважають основоположником структуралізму?

 

Література
Основна
Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: історія
лінгвістичної думки. — К., 1985. — С. 168—214.
Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. —
К., 1980. — С. 77—130.
Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 108—149.
Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1984.—С. 133—189.
Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX—XX веков в очерках и из-
влечениях. — М., 1964. — Ч. 1. — С. 263—464.
Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по
истории лингвистики. — М., 1975. — С. 478—540.
Додаткова
Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. —
С. 92—115.
Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. —
С. 76—81, 95—105.
Лоя Я. В. История лингвистических учений. — М., 1968. — С. 113—140.
Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 56—65,70—78.
Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История язьїкознания. — М., 1974. —
Вьіп. 3. — С. 93—167; Вьіп. 4.
Слюсарева Н. А. Теория Ф. де Соссюра в свете современной
лингвистики. — М., 1975.
Шарадзенидзе Т. С. Лингвистическая теория И. А. Бодузна де Куртене
и ее место в язьїкознании XIX—XX веков. — М., 1980.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.