Одночасно зі структуралізмом виник інший
мовознавчий напрям — неогумбольдтіанство.
Неогумбольдтіанство — напрям у лінгвістиці, який
характеризується прагненням вивчати мову в тісному зв’язку з культурою її носіїв.
Таку назву цей напрям отримав у зв’язку з тим, що
вперше проблема «мова і народ» на широкій науковій
основі була поставлена В. Гумбольдтом.
На думку Гумбольдта, у мові закладено певне
світобачення, яке відображає духовний світ народу — носія
мови. Мова знаходиться між людиною й зовнішнім
світом, і людина бачить світ таким, яким він
зафіксований у рідній мові: «Людина оточує себе світом звуків,
щоб сприйняти й засвоїти світ предметів […]. Оскільки
сприйняття й діяльність людини залежать від її
уявлень, то її відношення до предметів цілком зумовлене
мовою». Отже, за Гумбольдтом, як уже згадувалося,
мова описує навколо людини ніби зачароване коло, вийти
з якого можна лише тоді, коли вступити в інше коло,
тобто вивчити іншу мову. Перехід на іншу мову
спричиняє зміну світобачення. На цих теоретичних
засновках і на вченні про внутрішню форму мови, яка, на
думку Гумбольдта, фіксує особливості національного
світогляду, ґрунтується неогумбольдтіанство.
Виокремлюють два різновиди неогумбольдтіанства:
європейське й американське.