М. П. Кочерган Загальне мовознавство

Специфіка мовного знака. Своєрідність мови як знакової системи

загрузка...

Розглядати мову як знакову систему є сенс у
тому разі, коли враховується специфіка мовного знака.
Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки
характеризуються такими рисами, як довільність (умовність), тобто
відсутність між позначувальним і позначуваним якогось
природного зв’язку (ця риса зближує мовні знаки з не-
мовними), лінійність (звуки в слові вимовляють один за
одним у часовій протяжності, а передані письмом
характеризуються і просторовою лінійністю), змінність.
Що стосується першої ознаки, то вона не є
беззаперечною. Якщо немовним знакам властива абсолютна
довільність (умовність, конвенціональність), то в мові
є й абсолютно довільні знаки, і вмотивовані. Про до-
вільність мовних знаків свідчить той факт, що одні й ті
ж поняття в різних мовах передаються різними
словами (укр. стіл, нім. Тізск, англ. іаЬІе; укр. цвях, рос.
гвоздь, чеськ. НгеЬік, нім. Иадеї, англ. пай) і, навпаки,
однаковими експонентами позначають різні поняття
(рос. луна «місяць», укр. луна «відлуння», рос. конец
«кінець», болг. конец «нитка», укр. магазин
«крамниця», англ. тпа^агіпе «журнал»). До вмотивованих
мовних знаків передусім належать
звуконаслідувальні слова типу бух, ляп, хлоп, хіхікати. Це зовнішня
мотивація. Не можна стверджувати, що Ф. де Соссюр
не помічав цих фактів. Він розглядав їх як
другорядні й суперечливі щодо їх символічного
походження. На його думку, вони не заперечують основної
тези про умовність, довільність мовного знака.
Останнім часом думка про вмотивованість
мовних знаків широко пропагується представниками
теорії звукосимволізму. Справді, якщо провести
психолінгвістичний експеримент на визначення
розміру, віку, внутрішніх якостей невідомих істот,
позначених неіснуючими словами харарапа і зілюля, то в
першому слові реципієнти знайдуть такі ознаки, як
велике, старе, недобре, а в другому — мале, молоде,
приємне, добре. Різні звуки викликають неоднакові
асоціації (так, зокрема, як «погані» звуки опитувані
назвали [х], [ш], [ж], [ц], [ф], як грубі — [д], [б], [г], [ж], як
гарний, ніжний — [л]) [Супрун 1978: 47]. Однак у
цілому звукова мотивація має неосновний, фоновий
характер.
Крім зовнішньої мотивації, у мові має місце і
внутрішня мотивація, до якої належить морфемна
вмотивованість похідних, особливо складних слів (укр.
сімдесят, перекотиполе, нім. ВезіагЬеііег, Ке§епЬо£еп,
РегпзеНаррагаі і та ін.). У цьому випадку йдеться не
про знаки і позначувані ними предмети, а про
мотивування одних знаків іншими. Говорячи про
вмотивованість чи невмотивованість як ознаку мовного
знака, слід погодитися з висновком шведського лінгвіста
Б. Мальберга, що «жоден мовний знак не є абсолютно
довільним, але й не є абсолютно вмотивованим».
Специфічною ознакою мовного знака є непаралель-
ність плану вираження і плану змісту, яка полягає в
тому, що:
а) план вираження (експонент, позначувальне) є
лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятив-
ну властивість, тобто характеризується структурною
глобальністю і часовою безперервністю;
б) один експонент (позначувальне) може мати
декілька позначуваних, тобто тут існують відношення
одне — декілька і декілька — одне (явища полісемії,
омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму);
в) позначувальне і позначуване характеризуються
автономністю розвитку. План вираження може
змінюватися при незмінності плану змісту (бт>чела —>
бджола) і навпаки {міщанин «житель міста» —> «назва
соціального стану людей» —> «людина з обмеженими
інтересами і вузьким кругозором; обиватель»).
Непаралельність плану вираження і плану змісту
отримала в мовознавстві назву асиметричного дуалізму
мовного знака (термін С. Карцевського), суть якого
полягає в тому, що позначувальне (позначення) прагне
мати інші функції, а позначуване (значення) прагне
виразитися іншими засобами. Будучи парними, вони
перебувають у стані нестійкої рівноваги. Саме завдяки
цьому асиметричному дуалізмові структури знаків лін-
гвальна система може еволюціонувати.
Інші особливості мовних знаків зумовлені
специфікою мовної системи. При зовнішній подібності мови й
інших систем знаків між ними існують кардинальні
відмінності. Своєрідність мови як знакової системи
полягає в тому, що:
1. Мова виникає природним шляхом, постійно
розвивається, удосконалюється, тобто має динамічний
характер. Вона здатна до саморегулювання, тоді як інші
знакові системи є штучними, конвенціональними
(виникають за домовленістю) і статичними. Саме цією
специфічною ознакою зумовлена така особливість
мовних знаків, як продуктивність. Знаки нерідко
змінюють свої значення не під впливом екстралінгвальних
чинників, а під впливом пов’язаних з ними інших
мовних знаків. Так, зокрема, синоніми й антоніми часто
орієнтуються у своєму семантичному розвиткові на
своїх партнерів. Наприклад, слово південь спочатку
мало значення «полудень», а північ — антонімічне
значення «час на межі двох діб, який відповідає 12 годині
ночі». Коли ж слово південь набуло значення
«південна сторона світу», бо саме о 12 годині дня сонце
знаходиться на півдні, то антонімічне північ набуло
значення «протилежна півдню сторона світу», і це зумовлено
не якимись позамовними чинниками (о 12 годині ночі
на північній частині неба ні сонця, ні місяця немає), а
тільки впливом антоніма південь (див. тему «Лексико-
семантична система мови»).
2. Мова, на відміну від інших знакових систем, є
універсальним засобом спілкування, вона здатна
маніфестувати будь-яку ділянку людського досвіду. Усі
інші знакові системи в генетичному плані вторинні
стосовно мови і мають обмежені виражальні
можливості й обмежену сферу застосування.
3. Мова є поліфункціональною знаковою системою.
Крім комунікативної функції, що є єдиною для інших
знакових систем, їй притаманні репрезентативна,
гносеологічна, прагматична, фатична, метамовна й інші
функції. Мова передає не тільки інформацію про якісь
факти, а й ставлення мовця до повідомлення, його
оцінку дійсності. Мова — знаряддя мислення, засіб
пізнання об’єктивного світу.
4. Мова багаторівнева і складна ієрархічна система,
яка має два способи організації — парадигматичний
(відбір) і синтагматичний (сполучуваність). На відміну
від інших знаків мовним знакам притаманна
розмитість меж (пор. нормативне лінгвістика тексту і не-
відмічене ^мовознавство тексту).
Характерними рисами мовних знаків є також
абстрактність значення деяких з них і конкретизація їх у
висловленні, а також можливість їх використання у
відриві від безпосередніх подій і ситуацій.

загрузка...
загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.