М. П. Кочерган Загальне мовознавство

З історії вивчення проблеми мови і мовлення

загрузка...

Усе глибше проникнення у вивчення феномену
мови привело лінгвістів до необхідності розрізнення в
ньому як мінімум двох об’єктів: власне мови і
мовлення.
Поширеною була думка, що поняття мови і
мовлення першим увів у науковий обіг Ф. де Соссюр. Однак
це не так, бо проблема мови і мовлення порушена вже
В. фон Гумбольдтом та багатьма іншими
мовознавцями дососсюрівського періоду. Так, зокрема, Гумбольдт
уважав, що «мова завжди розвивається тільки в
суспільстві, і людина розуміє себе настільки, наскільки
досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим».
Він наголошував, що «мова як маса всього витвореного
мовленням не одне й те ж, що саме мовлення в устах
народу» і що «в неупорядкованому хаосі слів і правил,
який ми звичайно називаємо мовою, наявні тільки
окремі елементи, відтворювані — й до того ж неповно —
мовленнєвою діяльністю, щоб можна було пізнати суть
живого мовлення і створити адекватну картину живої
мови» [Гумбольдт 1960: 68—86].
Основоположник психологізму Гейман Штейнталь
розрізняв мовлення (= говоріння), здатність говорити і
мовний матеріал. Мова, за його уявленням, — це
сукупність мовного матеріалу одного народу.
Засновник Казансько-Петербурзької лінгвістичної
школи І. О. Бодуен де Куртене «комплекс певних
складових частин і категорій, який існує іп роіепііа і
в сукупності всіх індивідуальних відтінків»,
протиставляв «безперервно повторюваному процесові, що
ґрунтується на факторі спілкування людини та її
потребах втілювати свої думки і повідомляти їх до неї
подібним істотам» [Бодузн де Куртенз 1963а: 77].
Розмежування мови і мовлення, хоч і не завжди
чітке та послідовне, спостерігається і в працях деяких
інших представників дососсюрівського мовознавства —
Ганса фон дер Габеленца, Франца Фінка та ін.
Погляди лінгвістів, що розмежовували мову і
мовлення ще до Ф. де Соссюра, значно різняться між собою.
Якщо, наприклад, більшість із них протиставляють два
поняття (мова — мовлення), то Габеленц розрізняє три
поняття (Кесіе «мовлення», ЕіпгеїзргасЬе «конкретна
мова» і 8ргасЬуегтіі£еп «мовна здатність»). Водночас у
їх судженнях є й спільні тенденції: а) усі вони на
перше місце висувають мовлення, трактуючи його як
діяльність, акт, реалізацію; б) для всіх мова і мовлення є
двома виявами одного об’єкта.
Представник молодограматизму Герман Пауль хоч
не розрізняв понять мови і мовлення, проте звертав
увагу на протиставлення узуального й індивідуального,
психічного і фізичного, що пізніше Ф. де Соссюром було
покладено в основу дихотомії «мова — мовлення».
Спроби попередників Ф. де Соссюра розмежувати
поняття «мова» і «мовлення» довго залишалися
непоміченими. Вони привернули увагу лише в світлі
вчення Ф. де Соссюра, який взяв дихотомію «мова —
мовлення» за основу всієї своєї загальнолінгвістичної
теорії.
Основні положення швейцарського вченого,
викладені в «Курсі загальної лінгвістики», такі:
1) слід розрізняти три поняття: лінгвальну
діяльність (1ап£а£е), мову (1ап£ие) і мовлення (рагоіе);
2) лінгвальна діяльність, яка охоплює все, що
пов’язане зі спілкуванням людей (усю сукупність мис-
леннєвих і мовленнєвих дій, яка здійснюється за
допомогою мови), поділяється на дві частини: основну
(мова) і другорядну (мовлення);
3) мова — це щось соціальне за суттю і незалежне
від індивіда; мовлення включає індивідуальний аспект
лінгвальної діяльності;
4) мова — форма, а не субстанція. Субстанція,
тобто звуки і значення, належать до мовлення;
5) мова і мовлення тісно між собою пов’язані і
передбачають одне одного: мова необхідна для того, щоб
мовлення було зрозумілим і тим самим було
ефективним, а мовлення у свою чергу необхідне для того, щоб
усталилася мова; історично факт мовлення завжди
передує мові.
Усі положення і зауваження Ф. де Соссюра, його
протиставлення мови і мовлення можна
узагальнити так:
МОВА МОВЛЕННЯ
— психічне явище, — психофізичне явище,
що міститься що знаходиться
в мозку людини у фізичному середовищі
— соціальне — індивідуальне
— системне — несистемне
— пасивне — активне
— потенційне — реальне
— стійке — нестійке
— довговічне — однократне
— синхронічне — діахронічне
— суттєве — побічне
Оскільки існує два об’єкти, то, природно, їх повинні
вивчати дві різні науки — лінгвістика мови і
лінгвістика мовлення.
При всій, здавалось би, чіткості соссюрівської
класифікації очевидна її ескізність. Найменш чітко
визначена лінгвальна діяльність: «має різнорідний
характер», «поняття мови не збігається з поняттям
лінгвальної діяльності взагалі; мова — тільки певна частина,
правда — найважливіша, лінгвальної діяльності» [Сос-
сюр 1977: 47]. Недаремно пізніше в цей термін різні

загрузка...

вчені почали вкладати далеко не ідентичний зміст, а
більшість сучасних мовознавців не бачать необхідності
в цьому понятті взагалі й аналізують тільки
дихотомію «мова — мовлення».
Мовлення Ф. де Соссюр визначає як
«індивідуальний акт волі й розуміння, в якому потрібно
розрізняти: 1) комбінації, за допомогою яких мовець
користується мовним кодексом із метою вираження своєї
особистої думки; 2) психофізичний механізм, який дає
змогу йому об’єктивізувати ці комбінації. Розділяючи
мову і мовлення, ми тим самим відділяємо: 1)
соціальне від індивідуального; 2) суттєве від побічного і
випадкового» [Соссюр 1977: 52].
Можливо, саме ця ескізність характеристик
породила пізніше неоднозначне розуміння і критику
майже всіх положень Ф. де Соссюра про мову та
мовлення. Так, зокрема, очевидна суперечність в наведеному
визначенні: або мовлення лише індивідуальне,
випадкове, побічне, або це «комбінації, за допомогою яких
мовець користується мовним кодексом», що вже не
побічне, не випадкове і навіть не індивідуальне.
Найповніше Ф. де Соссюр визначив мову,
наголошуючи на її соціальній суті. Мова — «соціальний
елемент лінгвальної діяльності загалом, зовнішній щодо
індивіда, який сам не може ні створити мову, ні її
змінити».
Незважаючи на дещо неповну характеристику
виділених явищ (треба брати до уваги те, що праця
женевського мовознавця опублікована за лекційними
конспектами його учнів Альберта Сеше і Шарля Бал-
лі), можна погодитися з Луї Єльмслевом, який
зазначав, що «Соссюр, по суті справи, відкрив мову як
таку; одночасно він показав, що сучасна йому
лінгвістика вивчала не мову, а мовлення […]» [Ельмслев
19606: 57].
Послідовники Ф. де Соссюра внесли істотні зміни в
теорію швейцарського лінгвіста, неоднаково
трактуючи зміст і значення дихотомії «мова і мовлення».
Більшість із них (Женевська, Празька школи) приймають
соссюрівську дихотомію «мова — мовлення», але й
вони не цілком погоджуються з позицією Соссюра.
Так, замість термінів мова і мовлення Л. Єльмслев
вживає схема й узус, Н. Хомський — компетенція
(сотреіепсе) і виконання (регїогтапсе). Е. Бюйссанс
замість двох понять протиставляє три: мова, дискурс,
мовлення (1ап£ііа, йізсоигсе, рагоіе). Протиставляє три
поняття і Л. В. Щерба: 1) мовленнєва діяльність, що
охоплює процеси говоріння і розуміння; 2) мовний
матеріал, тобто сукупність усього сказаного і
написаного; 3) мовна система (словники і граматики мов). Він
зауважує, що це якоюсь мірою штучне розмежування,
оскільки «мовна система і мовний матеріал — це
лише різні аспекти єдиної даної в досвіді мовленнєвої
діяльності» [Щерба 1974: 25]. На відміну від Ф. де
Соссюра Щерба стверджує, що мова — це не
конкретна, а абстрактна сутність, яка конструюється шляхом
розумових операцій учених.
Подібну трихотомічну концепцію запропонувала
М. І.Черемисіна: «мова — мовлення — текст»
[Черемисина 1970]. Однак, на думку Ю. В. Фоменка,
текст не можна розглядати як явище одного порядку
з мовою і мовленням. Текст — поняття видове
стосовно родового поняття мовлення.
М. Д. Андреєв і Л. Р. Зіндер, розвиваючи ідеї
Л. В. Щерби, запропонували чотириелементну побудову:
мова, мовлення, мовленнєвий акт і мовленнєвий
матеріал. Під мовленнєвим матеріалом розуміється
конкретна реалізація системи мови; під мовленнєвим
актом — процес, породженням якого є мовленнєвий
матеріал; під мовленням — система сполучень мовних
елементів у тексті [Андреєв, Зиндер 1963].
Дещо відмінну схему запропонував румунський
мовознавець Еуджен Косеріу, який виділяє три рівні:
рівень індивідуального мовлення, рівень норми і
структурний рівень. Під рівнем індивідуального мовлення
він розуміє реальний акт мовлення, що включає мовця
і слухача з їх індивідуальними особливостями вимови і
розуміння, та акустичні процеси, тобто акт, який
сприймається органами чуттів. Рівень норми є більш
абстрактним. Норма охоплює лише ті явища
індивідуального мовлення, які є повторенням прийнятих у
певному людському колективі зразків. Так, до поняття
норми не належать тембр голосу, жести, хрипла чи
шепелява вимова звуків, але належить, наприклад, для
української мови тверда вимова шиплячого [ч] перед
голосними, крім [і], наголошування слів, їх
сполучуваність тощо. Норма має два аспекти — матеріальний
(певні мовні явища, які вимовляються і сприймаються
на слух, вважаються такими, що відповідають нормі) та
ідеальний (нормативність встановлюється традиційно
й умовно, і саме поняття правильності є відносним).
Структурний рівень є найбільш абстрактним. Він
охоплює лише ті явища рівня норми, які впливають на
розуміння. Так, наприклад, у російській мові
розрізнення [у] фрикативного і [г] проривного належить до
рівня норми ([глра] і [улра]), а не до структурного
рівня, бо це не впливає на розуміння, тоді як розрізнення
[г] і [к] належить до структурного рівня, бо впливає на
зміст (пор. гора і кора). Абстрактність структурного
рівня полягає в тому, що структуру мови неможливо
безпосередньо бачити, чути, взагалі сприймати
органами чуття.
Оригінальною є теорія Л. Єльмслева, який розрізняє
чотири аспекти: узус, акт мовлення, норму і схему.
Узус — це прийняте в певному суспільстві вживання
мовних засобів. Він реалізується в акті мовлення (акт
мовлення здійснюється відповідно до узусу). Норма
являє собою певну абстракцію, узагальнення правил, на
основі яких здійснюється узус. Схема — це чиста
структура відношень. Наприклад, якщо іноземець
вимовляє по-російському фразу «Я иметь один сестра»,
то він порушує мовну систему (схему). Якщо ж цей
же зміст він передає реченням «Я имею одну сестру»,
то порушує норму (нормативним у російській мові є
«У меня (єсть) одна сестра»). У такому уявному
оголошенні на залізничному вокзалі «Увага! Поїзд «Київ —
Берлін» відправиться через 3 хвилини. Дякую»
порушено узус, оскільки загальноприйнятим є певний
стереотип: «Увага! До відправлення поїзда …
залишається 3 хвилини» (пор.: в англійському узусі останнє
слово дякую (іЬапк уои) є обов’язковим). Вважають, що в
практиці викладання іноземних мов наведене вище
розмежування аспектів має ефективне застосування,
оскільки уможливлює чітке визначення межі й рівнів
викладання мови: навчання системи, норми, узусу
(див. про це: [Попова 1987: 39]).
Заслуговує на увагу і концепція російського
мовознавця О. І. Смирницького, який також розрізняє
мову і мовлення, але в мовленні виділяє декілька форм
його існування: усне, писемне, мислене. Усну і
писемну форми він відносить до зовнішнього мовлення,
а мислену — до внутрішнього. Мову Смирницький
визначає як сукупність усіх компонентів витворів
мовлення і правил використання цих компонентів,
які становлять певну систему [Смирницкий 1957:
10—12].

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.