М. П. Кочерган Загальне мовознавство

Сучасні уявлення про співвідношення мови і мовлення

загрузка...

Терміни лінгвальна діяльність, мова і мовлення
і критерії їх розмежування та їхній онтологічний
статус донині не отримали однозначного тлумачення. Так,
зокрема, Л. В. Щерба, Е. Косеріу, О. І. Смирницький
услід за Ф. де Соссюром трактують мову як продукт,
який виділяється з мовлення. По-іншому
інтерпретують співвідношення мови і мовлення Т. П. Ломтєв,
М. В. Панов, А. Є. Супрун, які вважають, що
мовлення є похідним від мови, тобто розглядають мову не як
продукт лінгвістичної діяльності спеціалістів, а як
об’єктивне явище, що реалізується в мовленні. Отже,
мова, з одного боку, розглядається як механізм, за
допомогою якого породжується і розуміється
мовлення, а з іншого — як система правил і набір одиниць,
які становлять узагальнені спеціалістами факти
мовлення.
Сучасні лінгвісти для розмежування мови і
мовлення використовують переважно ті ознаки, які
запропонував Ф. де Соссюр, але якщо в основі дихотомії, за
Ф. де Соссюром, лежить сукупність декількох ознак, то у
його послідовників помітна тенденція звести їх до однієї
чи двох. У теперішньому мовознавстві все менше уваги
приділяється таким протиставленням, як: 1) мова —
психічне явище, а мовлення — психофізичне; 2) мова —
соціальне явище, а мовлення — індивідуальне; 3)
мова — системне явище, а мовлення — асистемне.
Ці ознаки багато вчених уважають нерелевантними
через те, що нині помітна тенденція до заперечення
психічної природи мови і соціальним явищем
визнається не тільки мова, а й мовлення, яке також
вважається системним.
Після Ф. де Соссюра для розмежування мови і
мовлення були запропоновані ще такі ознаки: 1) мова —
щось загальне, мовлення — конкретне (М. С. Тру-
бецькой); 2) мова — постійна, довговічна, мовлення —
перемінне, нестійке, недовговічне (М. С. Трубецькой,
Л. Єльмслев).
Майже всі лінгвісти, які визнають дихотомію
«мова— мовлення», вважають мову потенцією, знанням
або системою знаків, а мовлення — реалізацією,
маніфестацією цієї потенції (знання, системи знаків).
Щодо загального статусу мови і мовлення, то А. Гар-
динер, Е. Бенвеніст, М. Трубецькой, Н. Хомський, як
і Ф. де Соссюр, інтерпретують мову і мовлення як
різні, несумісні явища. Л. Щерба і Е. Косеріу
заперечують це твердження. Лише деякі лінгвісти (Л. Єльм-
слев, В. Брьондаль, Н. Хомський) дотримуються сос-
сюрівського погляду, що мова є першорядним явищем.
Більшість (А. Гардинер, А. Сеше, Е. Косеріу та ін.)
висувають на передній план мовлення або ж
розглядають мову у взаємозв’язку з мовленням (Празька
школа, Л. Щерба та ін.). Необхідність двох лінгвістик
(лінгвістики мови і лінгвістики мовлення) обґрунтовують
А. Гардинер, А. Сеше, М. Трубецькой, Е. Бенвеніст,
Н. Хомський. Заперечують не тільки необхідність, а й
можливість виокремлення двох лінгвістик Л. Єльмс-
лев, А. Мартіне, Е. Косеріу, Л. Щерба, О. Смирницький
та ін. Цьому певною мірою сприяли перші неаргу-
ментовані і непереконливі спроби деяких учених
розподілити мовні одиниці між лінгвістикою мови і
лінгвістикою мовлення (на зразок: категорія відмінка
належить мові, а конкретний, наприклад, давальний
відмінок — мовленню). Очевидно, мова і мовлення не
мають абсолютно різних одиниць. Одиниці мови і
мовлення співвідносяться, як модель і її реалізація.
Незважаючи на інтенсивне входження понять
мови і мовлення в лінгвістичну теорію, є чимало
мовознавців, які не визнають соссюрівської дихотомії. Серед
них Г. ІПухардт, В. Дорошевський, А. Коен, О. Єспер-
сен, А. Чикобава, Дж. Фьорс, Л. Блумфільд, 3. Харріс,
К. Пайк, Ч. Хоккет, А. Г. Волков, А. Г. Спіркін, Г. В. Кол-
шанський і український лінгвіст О. С. Мельничук.
На їхню думку, мова — це не реальний об’єкт, а
наукова абстракція. Як зазначає Мельничук, «соссюрів-
ська концепція мови і мовлення являє собою
теоретично безперспективне змішування двох різних
підходів до мови як об’єкта дослідження, оскільки
протиставлювана реальній мові абстрактна система
мови, тобто її ідеальний аспект […], перетворюється
тут у само- стійний предмет
спеціально-лінгвістичного аналізу, а конкретно-лінгвістичний аналіз мови у
плані її об’єктивно-матеріальних властивостей і
суб’єктивно-ідеального їх представлення підміняється
розриванням і протиставленням цих двох
взаємозв’язаних сторін мови як об’єкта лінгвістичного
дослідження» [Мельничук 1987: 7—8]. Мельничук
наголошує на тому, що «говорити про мову і мовлення як
про два співвідносні аспекти загальної мовної сфери
немає підстав. Реально існує лише мова як загальна
сукупність конкретних мовних виявів, тобто процесів
мовної діяльності, в яких використовуються різні
компоненти мовної структури» [Мельничук 1997: 13].
Незважаючи на наявність взаємовиключних точок
зору щодо обговорюваної проблеми, в сучасному
мовознавстві мова і мовлення розглядаються як
діалектична єдність, елементи якої протиставлені між собою і
зумовлюють один одного. І мова, і мовлення — реальні
явища. Цілком очевидно, що існує, наприклад, одна
українська мова. Вона як реальне явище існує в
головах людей, у суспільній свідомості українськомовного
соціуму, його пам’яті. Інша думка, що буцімто мова
існує в мовленні, є некоректною, бо тоді мова існувала б
лише в момент її застосування й перестала б існувати,
коли її не застосовують. Якщо було б так, зауважив
Г. П. Мельников [Мельников 1967: 239], то малий
народ, прокинувшись уранці, став би безмовним.
Неправильною є також думка, що мова існує в текстах.
Закономірно виникає запитання щодо безписемних
народів. Крім того, тексти фіксують лише певну кількість
одиниць мови, а не весь інвентар. Неможливо мати
текст, не маючи мови, яка лежить у його основі, але
можна мати мову, не маючи тексту, побудованого на
цій мові [Ельмслев 1960а: 298]. Отже, мова не
зберігається (локалізується, існує) в мовленні, а реалізується,
виявляється, об’єктивується в ньому. Мова «існує
тільки в індивідуальних мозках, тільки в душах,
тільки в психіці індивіда або осіб, що становлять певну
мовну спільність» [Бодузн де Куртенз 19636: 71]. Ре-
алізуючись у мовленні, мова виконує своє
комунікативне призначення. Мовлення вводить мову в
контекст уживання.
Для правильного пояснення співвідношення мови
і мовлення потрібно враховувати всі три можливих
підходи до досліджуваного явища: гносеологічний
(філософський), онтологічний (власне лінгвістичний)
і прагматичний (цільовий).
У гносеологічному (філософському) аспекті мову і
мовлення потрібно розглядати як явища різного
ступеня абстракції. Мова — це загальне, абстрактне, а
мовлення — окреме, конкретне. Знаходячись у
діалектичному зв’язку, мова і мовлення є відносно незалежними
явищами, про що свідчить факт неоднакового ступеня
їх зміни, деякої асиметричності їх розвитку. Оскільки
структура мови — явище абстрактне, то вона окремо
не спостерігається. Досліднику доступне тільки
мовлення, в якому реалізується мовна система. Якщо ж
мовна система в мовленні не реалізується, вона існує
потенційно. Вітторе Пізані свого часу поставив
риторичне запитання, чи існує мова юкагірів, коли всі
двісті осіб, які розмовляють цією мовою, сплять.
У плані онтологічному мова належить до
психічних явищ, а мовлення до психофізичних
(психофізіологічних), доступних сприйманню. Певною мірою мова
відноситься до мовлення як ідеальне до матеріального.
З прагматичного (цільового, функціонального)
погляду мова являє собою щось стабільне і
загальноприйняте, тоді як мовлення є оказіональним
(випадковим, унікальним), рухливим.
Як уже зазначалося, Ф. де Соссюр протиставляв
мову і мовлення як соціальне індивідуальному. Це
положення швейцарського вченого неодноразово
піддавали критиці. Як зауважив С. Д. Кацнельсон, мова не
повністю соціальна, а мовлення не повністю
індивідуальне [Кацнельсон 1967: 32]. Мова соціальна за своїм
функціональним призначенням та індивідуальна за
способом існування (збереження), причому превалює в
мові соціальне. Мовлення є індивідуальним за
виконанням, воно завжди належить певній конкретній
особі, тобто має автора. Значення ж мовлення як засобу
спілкування в колективі є соціальним. Соціальність
мовлення виявляється і в тому, що воно служить
об’єднанню людей у колектив, і в тому, що воно базується на
єдиній для всього колективу мовців мові. Переважає в
мовленні індивідуальне. Індивідуальність мовлення
виявляється у відборі елементів мови (в уживанні
одних і у відмові від інших), у частотності вживання
певних елементів мови, в порядку розташування
мовних елементів у фразі, в різноманітних модифікаціях
використаних мовних одиниць, у тому числі навмисних
чи неусвідомлених порушеннях мовних норм. Іншими
словами, мовлення відображає мовну компетенцію інди-
віда, його досвід, є своєрідним видом вільної творчої
діяльності індивіда. Індивідуальність мовлення надає
мовленнєвому акту унікальності, неповторності,
оригінальності, тоді як соціальність забезпечує
взаєморозуміння.
Мову і мовлення протиставляють і за іншими
ознаками. Так, зокрема, мовлення розгортається в часі і
реалізується в просторі, тоді як мова не має цих
параметрів. Мовлення безконечне, система мови конечна.
Мовлення лінійне, синтагматичне; мова має
парадигматичну і рівневу організацію. Мовлення є послідовністю
мовних елементів; мові притаманна ієрархічна
організація и елементів. Мовлення контекстно і ситуативно
зумовлене; мова не залежить від обставин
спілкування. Мовлення співвіднесене з об’єктивною дійсністю і
може характеризуватися з погляду істинності або
хибності; до мови такий підхід неможливий.
Мовлення характеризується також деякими
ознаками, які не протиставляються безпосередньо окремо
взятим рисам мови. Мовлення може мати дві форми —
діалогічну й монологічну, характеризуватися темпом,
тембровими особливостями, тривалістю, гучністю,
артикуляційною чіткістю, акцентом тощо. У мовленні
відображається психологічний стан мовця, через що
мовлення можна кваліфікувати як емоційне,
схвильоване, спокійне та ін. Узагалі будь-яке мовлення
можна оцінити зі змістового, етичного й естетичного
погляду (змістовне, пусте, правильне, неправильне,
зразкове, образне, художнє, добірне, витончене, вишукане
тощо).
Помилковим є протиставлення мови мовленню як
системного несистемному, бо мова не втрачає своєї
системності в процесі функціонування. Щоправда, в
мовленні асистемні явища все-таки трапляються.
З історичного погляду мова вторинна, а мовлення
первинне (мова склалася з фактів мовлення). Із
синхронної (сучасної) точки зору мова первинна, а
мовлення вторинне: будь-який мовленнєвий витвір будується
з уже наявних у мові елементів.
Оскільки Ф. де Соссюр не тільки різко протиставив
мову і мовлення, а й заявив про необхідність
створення двох різних лінгвістичних дисциплін —
лінгвістики мови і лінгвістики мовлення, то в мовознавстві
почалися пошуки мовних і мовленнєвих одиниць. Так,
англійський мовознавець Алан Гардинер усі традицій-
ні елементи, що трапляються в мовленнєвому потоці,
відносив до мови, а все те, що визначається
конкретними умовами, інтенцією мовця — до мовлення.
Наприклад, структуру речення він уважав фактом мови, а
речення в його віднесеності до дійсності, тобто конкретні
висловлення, — фактом мовлення. О. І. Смирницький
відносив до мови ті явища, які відтворюються (слова,
фразеологізми, морфологічні форми тощо), а до
мовлення — явища, які створюються в процесі
комунікації (словосполучення, конкретні речення). Такий
розподіл мовних одиниць між мовою і мовленням
заперечували ті вчені, які розглядали мову і мовлення як
два аспекти одного й того самого об’єкта. Так, зокрема,
Т. П. Ломтєв наполягав на тому, що «всі лінгвістичні
одиниці є одиницями мови і мовлення: одним боком
вони звернені до мови, іншим — до мовлення».
Нині найпоширенішою є думка, що мовні одиниці
так відносяться до мовленнєвих одиниць, як мова до
мовлення, психічне до психофізичного, сутність до
явища, загальне до часткового, абстрактне до
конкретного, можливе до дійсного. Усе це можна звести до
відношення: інваріант — варіант. Саме це лягло в
основу поділу одиниць на мовні (терміни, як правило,
мають суфікс -ема, і відповідно мовний рівень
називають ще емічним) і мовленнєві: фонема — звук,
морфема — морф, лексема — слово, речення (структура) —
висловлення (фраза), значення — смисл. На основі
протиставлення мовних і мовленнєвих одиниць виникли
такі поняття, як синтаксичне й актуальне членування
речення, глибинна і поверхнева структура тощо. Однак
знайти в усіх традиційно виокремлюваних одиницях
мовний і мовленнєвий аспекти, тобто визначити
інваріанти і варіанти, не вдається, через що відрізки, які
виділяються внаслідок членування мовленнєвого
потоку (склади, такти, фонетичні синтагми, надфразні
єдності), розглядаються тільки як одиниці мовлення.
Розмежування мови і мовлення виявилося корисним
як у теоретичному, так і в практичному планах. Без
урахування співвідношення мови і мовлення не
можуть бути розв’язаними багато лінгвістичних проблем,
зокрема, проблема розвитку мови (мова не тільки
породжує мовлення, не тільки стримує його плин, а й
живиться ним, змінюється під його впливом) чи теорія
формування лексичних значень, лексико-семантичних
категорій (синонімії, антонімії, енантіосемії тощо).
Дихотомія мови і мовлення дуже цінна для
практики викладання рідної і, особливо, іноземної мови.
Залежно від того, чого збирається навчати вчитель —
мови чи мовлення, залежить методика навчання: йти
від мовних моделей до їх реалізації в мовленні чи
навпаки. Останнім часом усе більшого поширення набуває
навчання мови через мовлення (текст). Учням
попередньо не дають відомостей про будову мови, ні
граматичного правила; вони, читаючи й аналізуючи тексти, самі
виявляють структуру мови. Така практика бере
початок від датського мовознавця О. Єсперсена, який
вважав, що навчати мови потрібно тільки через мовлення.

загрузка...

 

Запитання. Завдання
1. Розкрийте основні етапи в дослідженні питання про
співвідношення мови і мовлення.
2. Які принципові відмінності в інтерпретації цієї проблеми
характерні для концепції Ф. де Соссюра, Л. В. Щерби і Е. Косеріу?
3. Як трактується проблема співвідношення мови і мовлення в
сучасному мовознавстві?
4. Яке теоретичне і практичне значення має дихотомія «мова —
мовлення»?

 

Література
Основна
Семчинський С. В. Загальне мовознавство — К., 1996. — С. 6—25.
Общее язьїкознание: Формьі существования, функции, история язьі-
ка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 85—91.
Общее язьїкознание/ Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. —
С. 11—15,140—145.
Соссюр Ф. де. Курс общей лингвистики // Соссюр Ф. де. Трудьі по язьі-
кознанию. — М., 1977. — С. 48—58.
Додаткова
Гардинер А. Различия между речью и язьїком // Звегинцев В. А.
История язьїкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. —
Ч. 2. — С. 111—120.
Ельмслев Л. Язьік и речь //Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX
и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. — Ч. 2.
Щерба Л. В. О трояком аспекте язьїковьіх явлений и об
експерименте в язьїкознании // Щерба Л. В. Язиковая система и речевая деятель-
ность. — Л.,1974.
Косериу 3. Синхрония, диахрония, история // Новое в лингвистике. —
М., 1963. — Вьіп. 3.
Мельничук О. С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного
мовознавства // Мовознавство.—1997.— № 2—3.
Андреев Н. Д., Зиндер Л. Р. О понятиях речевого акта, речи, речевой
вероятности и язьїка // Вопр. язьїкознания. — 1963. — № 3.
Леонтьев А. А. Язьік, речь, речевая деятельность. — М., 1969.
Ломтев Т. П. Язьік и речь // Ломтев Т. П. Общее и русское язьїкозна-
ние. — М., 1976.
Слюсарева Н. А. Теория Ф. де Соссюра в свете современной лингвис-
тики. — М., 1975.
Супрун А. Е. Лекции по теории речевой деятельности. — Минск, 1996.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.