М. П. Кочерган Загальне мовознавство

Фонеми в парадигматиці й синтагматиці

загрузка...

Хоча фонема — найменша сегментно (лінійно)
неподільна мовна одиниця, однак вона є складним явищем:
має багато ознак. Ознаки бувають диференційні (роз-
різнювальні) й інтегральні (нерозрізнювальні).
Пояснимо це на прикладі російських приголосних [д] і [г]
(див. схему).

загрузка...

Фонеми російської мови <д> і <г> мають по
чотири ознаки. Для першої фонеми — це
передньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність, для другої —
задньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність.
Якщо у першому випадку всі ознаки
використовуються для протиставлення іншим фонемам
(передньоязиковість <д> протиставляється губності <б> (дар —
бар), дзвінка <д> має парну глуху <т> (дом — том),
твердість <д> протиставляється м’якості <д’> (дома —
Дема [д’бм’ь]), а проривність — фрикативним,
африкатам тощо (дам — зам), то в другому випадку для
протиставлення іншим фонемам використовується лише
дві ознаки — задньоязиковість (гор — бор) і дзвінкість
(гол — кол). Усі перелічені ознаки фонем <д> і <г> є
диференційними, бо саме за ними фонеми <д> і <г>
протиставляються відповідно фонемам <б>, <т>, <д’>»
<з> і <б> та <к>. Ознаки твердість і проривність фо-
неми <г> не використані для розрізнення: в
російській мові немає жодної пари слів, які б розрізнялися
твердим і м’яким чи проривним і фрикативним [г]
(заміна проривного [г] [г’ьллва] на фрикативний
[уьллва] не впливає на смисл). Однак без цих ознак не
може існувати фонема <г> як така. Такі ознаки
називаються інтегральними (заповнювальними).
Диференційні й інтегральні ознаки в різних мовах
не збігаються. Так, зокрема, проривність <ґ> в
українській і німецькій мовах є диференційною ознакою (пор.:
укр. грати «виконувати що-небудь на музичному
інструменті» і ґрати «загорожа із переплетених
металевих прутів», гніт «гноблення» і ґніт «шнур, що
використовується для горіння в освітлювальних приладах»;
нім. Напз «власне ім’я Ганс» і Сапз «гуска»). Вібрант-
ність фонеми <р> і плавність фонеми <л> для української
мови є диференційними ознаками {рак — лак, рама —
лама, рай — лай, рук — лук, ром — лом та ін.), тоді як
для японської мови — інтегральними (заміна <р> на
<л> не зумовлює зміну значення слів). Та й самі
інтегральні ознаки подібних фонем у різних мовах не
збігаються (пор. вимову <р> в українській, німецькій,
французькій та англійській мовах).
Як диференційні використовуються такі ознаки фонем:
1) ознаки за способом творення звуків:
проривність, фрикативність, зімкнено-прохідність, африкатив-
ність тощо;
2) ознаки за місцем творення звуків: передньоязи-
ковість, задньоязиковість, середньоязиковість, губ-
ність (лабіальність), глотковість (фарингальність), гор-
ловість (ларингальність) тощо (приклади до (1) і (2)
див. вище щодо фонем російської мови <д> і <г>);
3) м’якість і твердість (укр. лин [лин] — линь
[лин’], стан [стан] — стань [стан’], син [син] — синь
[син’], п’ят [пйат] — п’ять [пйат’], рис [рис] — рись
[рис’], біла [б’Гла] — біля [б’Гл’а]; рос. мел [м’зл] —
мель [м’зл’], еон [вон] — вонь [вон’], топ [топ] — топь
[топ’], кров [кроф] — кровь [кроф’], бьіт [бьіт] — бить
[бьіт’], бит [б’ит] — бить [б’ит’], вяз [в’ас] — вязь
[в’ас’]);
4) довгота і короткість (англ. сагі [ка:1] «віз» — сиі
[клі] «різати», рогі [ро:і] «порт» —роі [рої] «горщик»,
зеаі [зі:ї] «сидіння (місце)» — зіі [зіі] «сідати», теаі
[ті:і] «м’ясо» — тііі [тії] «рукавичка», Іеаое [И:у]
«відходити, від’їжджати» — Іше [ііу] «жити»; нім. іНт [і:т]
«йому» — іт [іш] «в», Вееі [Ье:І] «клумба» — Веіі [Ьеї]
«ліжко»; чеськ. раз «пояс» —раз «паспорт»);
5) назальність (носовий характер) — неназальність
(ротовий характер) (англ. зіп§ [зіг|] «співати» — зіп
[зіп] «гріх», іНіпд [0іг|] «річ» — ікіп [8іп] «тонкий»);
6) відкритість — закритість (фр. /аіі [£є] «факт»,
/ее [Іе] «фея»).
У мовах світу використовується загалом 12 ознак
(див. с. 230—231). Отже, фонему можна операціональ-
но представити як низку диференційних й
інтегральних ознак.
Усе розглянуте стосується парадигматичного
аспекту фонем, де кожна фонема як постійна одиниця
(інваріант) протиставляється всім іншим фонемам у
фонологічній системі й характеризується певним
набором диференційних та інтегральних ознак. При
розгляді фонем у парадигматиці абстрагуються від змін,
яких зазнають фонеми в реальному мовленні. У
мовленнєвому потоці (в синтагматиці) фонеми
потрапляють у різні позиції, які можуть бути сильними і
слабкими. Сильними позиціями називають такі відрізки
звучання, в яких протиставлення і розрізнення слів
досягає найбільшої міри. Слабкими вважають такі
позиції, де протиставлення є неповним або зовсім зникає.
Наприклад, для голосних у слов’янських мовах
сильною є позиція під наголосом, а слабкою — ненаголошена
позиція. Пор.: укр. села [села] і села [сеила]; рос. вол і
воловой [в’ьллвоі], вал і валовой [в’ьллвоі], ток і токо-
вой [гьклвоі], так і таковой [гьклвоі]. Для
приголосних сильною є позиція перед голосними і сонорними
(рос. голос, колос, зной, сниться), слабкою — перед
іншими приголосними (укр. просьба [проз’ба], боротьба [бо-
род’ба]; рос. сдать [здат’], легко [л’еихко]).
Сильні й слабкі позиції в різних мовах не
збігаються. Так, зокрема, позиція кінця слова для приголосних
російської, польської і німецької мов є слабкою (рос.
луг [лук] — лук [лук], гриб [гр’ип] — грипп [гр’ип];
польськ. §гасІ [£гаі] «град» — §гаі [£гаі] «стара річ»,
росі [рої] «під» —роі [рої] «піт»; нім. Касі [гаї] «колесо» —
Каі [гаї] «ратуша», Випсі [Ьипі] «союз» — Ьипі [Ьипі]
«пістрявий», Тосі [Іоі] «смерть» — іоі [їої] «мертвий»).
В українській і англійській мовах кінець слова є
сильною позицією (укр. Обійдемось без ваз і Обійдемось без
вас, У мене гриб і У мене грип, Важ хліб і Ваш хліб;
англ. Ьа& [Ьае£] «сумка, портфель» і Ьаск [Ьаек] «спина»,
іиісіе [у/8І6] «широкий» і іиНііе [уїзії] «білий», Нагй [Ьа:й]
«твердий, сильний, важкий» — кеагі [Ьа:1] «серце»).
Таким чином, у мовленні виступають уже не
фонеми, а їх представники, позиційно зумовлені звуки, які
називаються варіантами фонем, або алофонами. Так,
[еи] в слові село [сеилб] є алофоном фонеми <е>, [т] в
рос. слові сад [сат] є алофоном фонеми <д>, а [ф] в
слові травка [трафк’ь] — алофоном фонеми <в>.
Варіанти фонем, або алофони, потрібно відрізняти
від варіацій. Варіації — це індивідуальні,
територіальні і позиційні видозміни фонем, які не впливають на
смисл, не утруднюють розуміння (сприймання). Так,
кожному індивіду притаманні певні особливості
вимовляння звуків (тембр, шепелявість, гаркавлення
тощо). Інколи особливі орфоепічні «норми» охоплюють
мовців певної території (полтавське пом’якшене [л],
дуже заднє й трохи підвищене [а], наближене до [о],
бойківське обнижене [и], що нагадує [м] російської
мови, львівське шепеляве м’яке [сш], покутське
наголошене [и], наближене до [є] тощо). Яскравим
прикладом позиційних варіантів може слугувати перехід [и]
в [ьі] в російській мові після прийменників і префіксів
на приголосний (идейньїй — безьідейньїй, Я с Ирой [йа
сьіроі]), а також так звані акомодовані голосні (укр.
няня [н’ан’а]; рос. мял [м’ал], мять [м’ат’] тощо). На
противагу варіантам, які призводять до утворення
омофонів (див. вищенаведені рос. гриб і грипп, луг і лук,
нім. Касі і Каі, Випй і Ьипі та ін.), варіації — це
«невинні відтінки», які не впливають на розуміння. Якщо
варіанти — це звучання сигніфікативно слабких
позицій, то варіації — це звучання перцептивно слабких
позицій.
Отже, фонема як недоступна безпосередньому
сприйняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові
як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально
реалізується в мовленні. У філософському плані
відношення фонеми і звука можна визначити як відношення
сутності та явища. Одній фонемі можуть відповідати
кілька звуків (алофонів), кожен з яких співвідноситься з
певною позицією так, що різні алофони, як правило, не
трапляються в одній і тій же позиції. Алофони однієї
фонеми утворюють ряди звуків, які чергуються
позиційно і перебувають між собою у відношенні контрасту
(рос. [о — л — т>] в словах вддьі [вбдьі], вода [влда],
водяной [в,ьд’зинбі]), де кожен елемент можливий тіль-
ки в певній фонетичний позиції. Тому фонему можна
визначати як ряд звуків, які позиційно чергуються.
Ряди можуть бути паралельними для одних позицій і
перехресними для інших. У другому випадку має місце
нейтралізація фонем (збіг різних фонем в одному
алофоні: рос. фонеми <а> і <о> збігаються в першому
складі перед наголошеним складом в алофоні [л], а в
інших ненаголошених складах — в алофоні [т>]).
Із синтагматичним аспектом фонем пов’язане
поняття фонотактики, тобто закономірності
сполучування фонем.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.