Фонеми завжди є елементами певної фонологічної
системи, тобто стверджувати, що певна звукова
одиниця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для
того щоб описати фонологічну систему, потрібно
протиставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти
українську мову, в якій є 38 фонем, то кожну з них
можна схематично зобразити, як кульку з 37
дротиками, що відходять від неї в різні боки, які ілюструють
♦протиставлення фонеми всім іншим.
Зміст кожної фонеми визначається її положенням у
системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою. Усе
залежить від того, чи перебуває звук в опозиції до
інших, чи є в мові слова, які різняться семантично
завдяки тому звукові. Наприклад, і в українській, і в
російській мовах є звуки [г] і [ґ], однак у російській
мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між
собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної
пари слів, які б різнилися звуками [г] і [ґ]), а в
українській мові маємо дві окремі фонеми — <г> і <ґ>, бо є
низка слів, протиставлених саме цими звуковими
одиницями (гніт — ґніт, грати — ґрати). В українській
і білоруській мовах є звук [р], але в українській мові є
дві фонеми — <р> і <р’> (пор.: рад [рад] і ряд [р’ад]),
а в білоруській лише одна <р>, бо опозиції <р>—<р’>
там не існує, оскільки звук [р] є тільки твердим.
Констатувати, що, наприклад, в англійській і українській
мовах є фонема <е>, бо, мовляв, у цих мовах є такі
звуки, все одно, що сказати, начебто туфлі й кофта
однакові, бо вони 42 розміру. Насправді ці туфлі і
кофта не однакові, бо належать до різних систем
виміру — системи взуття і системи одягу. Відповідно
цінність українського [є] й англійського [є] різна, бо в
англійській мові є чотири подібних до українського
звука елементи, які перебувають в опозиції один до
одного й розрізняють слова: <е> — <ае> — <з:> —
<з> (кеай [Ьесі] «голова» — Най [Ьаесі] «разі від Наье
«мати» — Неагй [Ьз:с1] «разі від Неаг «чути»). Отже,
звуки стають фонемами лише тоді, коли вони
перебувають в опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч
одна пара слів, яка різниться цими звуками.
Розгляд фонем у системі належить до їх
парадигматичного аспекту. Фонологічна парадигматика є
системою фонемних опозицій, серед яких виділяються
два основні типи: диз’юнкція — протиставлення за
декількома диференційними ознаками і кореляція —
протиставлення за однією диференційною ознакою.
Прикладом диз’юнкції може слугувати
протиставлення фонем <в> і <с> (вам — сам), у яких воно
здійснюється за двома параметрами: дзвінкість —
глухість, губність — передньоязиковість. Як приклад
кореляції можна навести опозицію <д> — <т>, де фонеми
протиставляються тільки за дзвінкістю — глухістю.
Аналіз опозиції здійснюється за допомогою набору
бінарних диференційних ознак, фізичним субстратом
яких є артикуляційні й акустичні властивості звуків.
Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В
одномірних опозиціях фонем спільні ознаки в такій
сукупності більше ніде в цій системі не повторюються. Так,
зімкненість і задньоязиковість, що є спільними для
фонем <ґ> і <к>, в інших фонемах української мови не
виявляються. У багатомірних опозиціях спільні
ознаки двох фонем повторюються в якійсь третій.
Наприклад, спільні для фонем <б> і <д> зімкненість,
дзвінкість і твердість повторюються й у фонемі <ґ>.
За характером (змістом) протиставлення опозиції
бувають привативні, градуальні й еквіполентні. При-
вативні — опозиції, в яких один член має якусь
ознаку, а інший її не має. Так, фонема <д>, на відміну від
<т>, має дзвінкість. У цьому разі дзвінкість (не
глухість) втрачається в слабкій позиції кінця слова,
тому саме дзвінкість є маркованою ознакою, а не
глухість.
Привативні опозиції поділяються на пропорційні й
ізольовані. У пропорційній опозиції відмінність між
фонемами така ж, як і в іншій опозиції. Іншими
словами, це відношення протиставлення фонем, які про-
порційно повторюються у відношеннях
протиставлення інших фонем. Наприклад, <б> — <п> = <д> — <т> =
<ґ> — <к> = <г> — <х> = <ж> ~ <ш> = <з> — <с> =
<дж> — <ч> = <дз> — <ц>. Тут усі фонеми попарно
протиставляються за дзвінкістю — глухістю. Якщо
відмінність певної пари фонем більше не
повторюється, то така опозиція називається ізольованою. Так,
тільки фонеми <р> і <л> протиставлені за ознаками
дрижачість (вібрантність) і плавність.
Градуальні опозиції (їх ще називають
ступінчастими) характеризуються різним ступенем (градацією)
однієї й тієї самої ознаки. Так, зокрема, фонеми <е> й
<і> різняться ступенем розкриття рота.
Еквіполентні (рівнозначні) опозиції — опозиції, в
яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не
характеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї
ознаки, ні наявністю або відсутністю ознаки.
Наприклад, фонеми <п> і <т> мають спільні ознаки —
глухість, твердість, зімкненість (проривність), однак кожна
з них має ще одну у даному випадку тільки їй
притаманну ознаку (губність для <п> і передньоязиковість
для <т>).
Опозиції, члени яких різняться тільки однією
ознакою, а за всіма іншими збігаються, називаються
корелятивними. Наприклад: <б> — <п>, <д> — <т>, <в> ~
~ <ф>, <н> — <н’>.
Американські вчені Роман Якобсон, Гуннар Фант,
Морріс Халле розробили універсальну систему дифе-
ренційних ознак, побудовану на бінарному принципі,
внаслідок чого всі фонемні опозиції зводяться до при-
вативних. За основу загальної класифікації фонем
вони взяли не артикуляційні ознаки (на їхню думку,
артикуляційні особливості звуків у мовах світу
найрізноманітніші й дуже тонкі, через що незручні для
типологічної класифікації звуків), а акустичні, які
можуть бути визначені за допомогою спеціальної
електроакустичної апаратури. Вони виділили 12 пар
диференційних ознак, які утворюють двочленні
протиставлення (9 ознак звучності і 3 ознаки тону): 1)
вокальність — невокальність; 2) консонантність — не-
консонантність; 3) компактність (наявність у спектрі
центральної ділянки більшої концентрації енергії) —
дифузність (менша концентрація енергії в
центральній ділянці спектра і поширення звукової енергії на
його периферію); 4) напруженість — ненапруженість;
5) дзвінкість — глухість; 6) назальність (носовий
характер) — неназальність (ротовий характер); 7)
перервність — неперервність; 8) різкість (висока
інтенсифікація шумів) — нерізкість (невисока
інтенсифікація шумів); 9) глоталізованість — неглоталізованість;
10) низька тональність — висока тональність; 11)
бемольність (ослаблення верхніх частотних
складників унаслідок участі при творенні звука губ) — небе-
мольність; 12) дієзність (посилення верхніх
частотних показників унаслідок підняття спинки язика до
піднебіння; дієзні — це м’які приголосні) — недієз-
ність. За допомогою цих диференційних ознак можна
описати систему фонем будь-якої мови. Звичайно,
мови використовують не всі ознаки (із наведених 12 пар
ознак можна утворити 4096 різних фонем). Для
опису фонем української мови достатньо 9 ознак:
вокальність, консонантність, дифузність, низькість,
бемольність, дієзність, перервність, різкість, дзвінкість
(див. табл.).

Фонологічна система кожної мови є своєрідною. Ця
своєрідність стосується загальної кількості фонем
(кількість фонем в різних мовах коливається від 10 до
80); організації фонемних опозицій; пропорції
голосних та приголосних (в українській мові 38 фонем, з
них 6 голосних і 32 приголосні; в російській — 39
фонем, з них 5 голосних і 34 приголосні; в англійській —
44 фонеми, причому 20 голосних і 24 приголосні; в
німецькій — 33 фонеми, 15 голосних, 18 приголосних; у
французькій — 35 фонем, 17 голосних і 18
приголосних); характеру позицій; варіантів і варіацій фонем.